неділя, 27 вересня 2009 р.

ВЕЛИЧ ТАЙНИ СВЯЩЕНСТВА...

Вступне зауваження

Священство – це тайна, в якій через святий обряд, установлений Ісусом Христом, висвячений дістає духовну владу стосовно Пресвятої Євхаристії та інших святих тайн і сакраменталій .

Воно по-іншому теж називається ще рукоположенням, завдяки котрому місія, яку Спаситель довірив своїм апостолам, продовжує сповнюватись у Церкві аж до кінця часів. Є також таїнством апостольського служіння та містить у собі три ступені: єпископат, пресвітерат і дияконство . Спільно з Хрищенням та Миропомазанням, таїнство священства витискає на душі християнина незатертий знак або характер, через що не може аж ніяк бути повтореним. І це належить до догми віри. Характер є незатертий духовний знак і відрізняється від освячувальної ласки, так що може існувати в душі й без неї. Рацією того є те, що тайна важна теж і за винятком освячувальної ласки…

Колись від тієї особи, яка мала бажання прийняти цю святу тайну, у Церкві вимагалося відповідних прикмет серця, духа та знання. Той, хто хотів священнодіяти, мусів спершу пройти іспит. А предметом екзамену ставала його віра, мораль і так само знання…

Св. таїнство священства дає людині священичу владу і всі ласки, необхідні до її виконування. Загальнознані три ступені цієї тайни – дияконат, пресвітерат (священство) і єпископство. Їх може вділити правосильно тільки єпископ. І службове священство відрізняється від загального священства вірних, тому що дає священну владу для служіння християнським душам.

У своїй праці я старатимусь висвітлити, певною мірою, проблематику, пов’язану зі священством як таким. Найперше загляну в минуле – у старозавітні часи, коли ще священство тільки започатковувалося з волі Господа та зростало аж до сьогодення. Торкнуся насамперед морально-літургічного боку цього питання, чеснот (поведінки) священнослужителів у світлі Божого Слова, деяких церковних документів. Тема ця широка, тому всього не подаватиму у вузькій роботі.

Суть священства згідно з Божим задумом

Дещо вибірково з історії таїнства cвященства. Як довідуємося зі «Словника біблійного богослов’я» , у стародавніх релігіях жерці були служителями культу, охоронцями священних переказів, провидцями, – герольдами божества. В Ізраїлі, без огляду на соціальну еволюцію і догматичний розвиток, що панував упродовж віків, священство постійно здійснювало два основоположні служіння, дві форми посередництва – служіння культу і служіння слова. Священиче служіння у старозавітніх народів, сусідніх із Ізраїлем, часто здійснював цар, для прикладу, в Месопотамії та Єгипті. Йому допомагало в цьому духовенство, яке було ієрархічно організоване, найчастіше спадково. Це була, так би мовити, автентична каста. Чогось подібного не було в патріархів. Вони не мали ані храму, ані особливих священиків для служіння Богові Авраама, Ісаака і Якова. Патріярхи поставили жертовники в Ханаанській землі і приносили Богові жертви . У них було родинне священство, притаманне більшості старозавітніх народів. Єдині священики, про яких згадується, – чужинці: Таким був цар-священик Салемський, Мелхиседек – «священик Бога Всевишнього» і жерці фараона . За св. Писанням, коліно Леві в той час ще зовсім не знало Богослужіння . Є відомим у християнському світі священство Арона.

Свята тайна священства, безперечно, мала свій відповідний процес розвитку, формувалась відповідно до планів Господа, Божого Об’явлення. Колись у патріархальні часи право звершувати жертвоприношення основувалося на старшинстві або на праві вільно розпоряджатися власним майном: якщо відчувалася потреба релігійного служіння Господеві, повинність жерця брав на себе найстарший член сім’ї. Однак згідно з постановами і законами, отриманих на Синаї, священиче служіння отримало нову основу – в божественному праві. Виконуючи своє благородне служіння, священик був нерозривно пов’язаний зі святинею. Як охоронець Ковчегу Завіту, Божий слуга вітав вірний люд у Господньому домі та заодно очолював літургію на так званих народних святах. Жертвоприношення якраз було його завданням, де він виконував роль посередника, приносячи Творцеві всепалення від його вірних. Мав обов’язок переказати від Бога благословення. Раз на рік первосвященик також поставав у своїй місії верховного посередника до здійснення Богослужіння в урочистий день великого відпусту, щоб таким чином отримати прощення від усіх гріхів для власного народу . Крім цього, священик здійснював різні обряди посвячення й покути – помазання на царювання, очищення від прокази чи породіль тощо. Обов’язки священнослужителів, крім принесення всіляких жертв, ще полягали в тому, щоб підтримувати постійно священний вогонь на жертовнику всепалень; запалювати світильник та поправляти його щоденно зранку і ввечері у скинії і т. п. Згідно з Біблією, Божий священик виступає як людина «повчання» . Він стає компетентним посередником Слова Божого, котре передане у традиційних формах: історії та кодексах.

Священство має так само і свій ідеал. Великою є місія священнослужителів. Як і пророків, вона є суціль релігійна. До зобов’язань священиків Старого Завіту входило теж, як знаємо, служіння Торі. Духовне старозавітнє надбання набуло своєрідної повноти значення лишень в Ісусі Христі, адже він виповнив його та перевершив… Загальний закон Одкровення в найбільшій мірі стосується священства . Божий Син чи Син Людський – єдиний священик, хоча сам Господь Себе таким ніколи не іменував, бо в Його тодішньому середовищі цей сан, маючи особливе призначення, належав до прерогативи Левітів. Христове завдання було відмінне, більш широке і більш творче. Спаситель визначав свою місію, користуючись священичими термінами, таємничими й образними висловами, як наприклад, у притчах. Христос не говорив безпосередньо про Своє Священство, одначе діяв як священик, думаючи при тому про новозавітній народ як про народ священичий. Особисте Священство Господь у людському тілі започаткував принесенням жертви і служінням Слова. Наслідуючи науку Христа, апостоли представляли християнське життя як літургію, участь у священстві Єдиного Священика. Праведне життя християн стає немовби священнодійством. Спас залучив Свій народ до Свого Священства. У Новому Завіті, як і в старозавітному часі, оте священство не може здійснюватися інакше, як через служителів, яких покликав на службу Бог. І, між іншим, Христос закликав Дванадцятьох з метою довірити їм відповідальність за Божу Церкву, підготувавши неабияк до служіння Слова – апостоли пішли шляхом свого небесного Вчителя…

Привілеї душпастиря Вселенської Церкви

Службове священство повинно не тільки представляти Христа – Голову Церкви – зібранню вірних, воно діє також в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви, а передусім – коли приносить євхаристійну Жертву . Святий Йоан Золотоустий у своєму творі «Про священство», а саме у третій книзі, звертаючись до 1-го послання св. апостола Павла до Тимотея (3, 2), писав таке: «Священик повинен володіти великою мудрістю й розважливістю і мати безліч очей зусібіч, бо живе не для себе одного, а для багатьох людей… ». Перед Отцем із неба разом із Христом священнослужитель несе відповідальність за Божий народ протягом літургічного року, що є скороченим змістом усіх Таїнств Спасителевого життя, Його смерті, Воскресіння… Християнські душі мають це загальне покликання до щоденної участі у цих таїнствах Христового життя. У різних літургічних молитвах, поєднуючись із таїнством дня – з думками Божого сина, найглибшими почуваннями, радістю й терпіннями Ісусової людської природи та Його Пресвятої Матері.

Пресвітери, взяті з-поміж людей і для людей в тому, що стосується Бога, щоб приносити жертви за гріхи, спілкуючись з іншими людьми немов з братами . Влада священика більша від влади земних володарів, бо вони можуть помилувати того, хто засуджений на страту, натомість не є в спроможними звільнити когось від гріхів ані перемінити хліб у Тіло Христове, а вино – у кров Ісуса. Земні царі мають справді владу від Вседержителя управляти народом, проте лише у справах земної дійсності, а душпастир же удостоєний бути, як уже згадувалося раніше, посередником між Господом і людом .

Священнослужитель у Божому Винограднику (Церкві), іншими словами, є другим Христом, тому що священство є якраз тільки одне і воднораз Христове. Ніхто, звичайно, не має особистого чи окремого священства: ні священики, ні єпископи, ні митрополити, ні кардинали, ні патріархи і навіть сам Папа Римський, намісник Спасителя на землі, бо кожен є священиком, що бере через таїнство свячення участь у священстві Христа і з Ним становить це єдине Священство... «Священик, який удостоївся цього великого служіння, повинен бути не тільки чистим, але також розважливим і досвідченим у багатьох речах, знати всі світські відносини не менше від тих, що обертаються у світі, і при тому бути вільним від усього більше від монахів, що живуть у горах…», − твердив св. Йоан Золотоустий .

Високе те достоїнство, що походить від божественності Христа, але, як відомо з історії, серед священиків завжди були ті, які знаходилися не на належній висоті свого покликання. Траплялося, що таке порушення священичого зобов'язання викривали послані пророки, особливо коли осквернювався культ Ягве через ханаанські звичаї у місцевих святинях Ізраїлю , поганський синкретизм в Єрусалимі , порушення приписів Тори і т. д. Були декотрі зловживання в тому.

Актуальність eнцикліки Папи Пія XII

Світлої пам'яті колишній Римський Понтифік Пій XII (1939-1958) випустив у світ своє енцикліку «Про священство» (Апостольську Заохоту), до всього духовенства, яке перебуває в мирі та єдності з Апостольським Престолом – про розвиток святості у священичому житті… У ній Римський Архиєрей зосередився більше на святості життя, наголосив на потребі наслідування Ісуса Христа, вказав на необхідність молитви і побожності, звернувся до святості священного діяння і також подав духовенству практичні директиви для успішного сповнення їхньої місії. Не лишив поза увагою і обов'язок формації (виховання) служителів святих таїнств; зазначив, що душпастирі мають дбати за священичі покликання відповідно до волі нашого Господа. І на кінець зупинився в роздумах над різними тогочасними проблемами (минулого століття), як наприклад, духом різних новин, тим, щоб не впроваджувати нових методів апостольства, не погодивши те з єпископом. Висловив потребу чинити рішуче опір комунізму з капіталізмом, служити як убогим, так і багатим, виховувати мирян до соціальних зобов'язань, провадити всі душі до Христа, даючи іншим добрий приклад життя та поважаючи своє покликання на священика у довірі до Пресвятої Богоматері, Матері священиків. Заторкнув неабияк соціальне питання, передусім у рамках священичого служіння, їхнього забезпечення у суспільстві тощо. Закінчив Святіший Отець енцикліку спеціальним благословенням для переслідуваного духовенства і також усіх священиків, що трудяться на Божу славу.

«…Священство є дійсно великим даром божественного Спасителя, який, щоб увіковічнити до кінця століть діло спасіння людського роду, що його Він доконав на хресті, передав свою владу Церкві, яку хотів учинити учасницею свого одинокого й вічного священства… Ця висока гідність вимагає від священиків, щоб вони відповідали з найбільшою вірністю своєму найповажнішому обов'язкові. Тому, що вони мають служити,щоб ширити славу Божу на землі, плекати та збільшувати містичне Тіло Христове, треба, щоб вони визначались такою ясністю святості, щоб через них, всюди ширився «добрий запах Христовий» в контексті 2 Кор 2, 15 . Єпископ Рима пише й про християнський послух законній владі, що є захороною релігії, товариства. Це теж один із способів освячення священнослужителя, що має стати взірцем усіх чеснот у дотримуванні правд святої віри .

Целібат. Інша важлива духовно-церковна площина, над котрою розмірковує Пій XII. Згідно з його позицією у згаданій енцикліці, властивим полем діяльності душпастиря є все те, що належить до надприродного життя, адже він прагне збільшити те саме життя, передаючи його всьому містичному Тілові небесного Спасителя. Священик, як пригадує Понтифік, посилаючись на біблійний авторитет, повинен відректися світової реальності і більше журитися тим, що є якраз Господнім… Христова Церква тому й установила закон целібату, щоб він міг цей ідеал швидше та краще осягнути, віддавшись повністю на службу Творцеві та пам’ятаючи, що він є Божим служителем і отцем душ. За ним, через цей закон целібату, священний служитель у цілості не втрачає привілею батьківства, бо в дійсності його безмежно побільшує: хоч і не кличе потомства до цього туземного та проминаючого життя, зате породжує його до життя позаземного та вічного .

Немало, як випливає з документу Папи «Про священство», є вказівок для доброго душпастирювання у Вселенській Церкві, де священик, цей Божий слуга, має весь час жити Службою Божою, принести себе в жертву разом із Христом, користаючи, як і решта християн, зі скарбів Євхаристійної жертви. Через відтворення в собі образу Христа, повинен, будучи завідувачем Божих тайн, суціль посвятитися спасінню душ… Посилаючись на Канонічне Право, в дусі апостольської заохоти рекомендує продовжувати священиче навчання навіть після прийняття священичих свячень . Ще зазначає Папа у світлі того, щоб відповідніше сприяти студіям, котрим душпастирі часто не можуть віддатися через матеріальну вбогість, дуже годиться, аби Ординарії місць, згідно з давнім і преславним церковним звичаєм, повернули до первісної гідності катедральну, колегіальну та парафіяльну бібліотеки… Папині слова носять практичний характер, і їх (всі поради) варто у житті реалізовувати, тим більше у священичому на релігійному грунті. Кожен священик, його церковне служіння залежить теж і від волі єпископа, а це відноситься насамперед до св. Тайни Хрищення і Пресвятої Євхаристії . Чинності душпастиря та єпископа не є віддільними.

Висновок

Отож, рукоположення на священика, як ми вже побачили, належить передусім до Божого задуму і є великою тайною Бога. Як читаємо в Катехизмі Католицької Церкви , благодать св. Духа, притаманна цьому таїнству, є благодаттю уподібнення Христові, що є Священиком, Учителем і заодно Пастирем, Служителем Якого і стають усі рукоположені…

Матерію і форму святих таїнство установив сам Ісус Христос, і тому вони щодо своєї сутності незмінні. Як символічні знаки, тайни є позитивної Божої установи, тому що ніхто з людей не є спроможний пов’язати природний знак з надприродною ласкою і зробити його причиною ласки. Це належить до найвищої влади Бога і священик, як бачимо, виступає тут лише посередником. Христова Церква визнає, що Тайна священства, котра є тайною живих, помножує освячуючу ласку-благодать. А це один із наслідків прийняття такого високого достоїнства, дару Божого, яким і є церковне рукоположення. Священик, що представляє Спасителя, допомагає компетентно християнинові з Божої волі, завдяки святій тайні Хрещення, у спасінні його безсмертної душі. Пресвітери є, отже, слугами Божого Слова, служителями св. Тайн, а зокрема Євхаристії. Мають великий обов'язок ним жити і його скрізь поширювати по світі. Це все вимагає внутрішньої злуки з божественним Христом і також з Його Вселенською Церквою.




ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


1. Документи Другого Ватиканського Собору, Львів, Свічадо, 1996.
2. ЗОЛОТОУСТИЙ Й.,Про священство, Львів, Свічадо, 2001.
3. Катехизм Католицької Церкви, Видання Синоду УГКЦ, 2002.
4. КАТРІЙ Ю.,ЧСВВ, Наша християнська традиція, Львів, Місіонер, 2007.
5. КОРЧАГІН К., ЧСВВ, Божеська гідність священика, Джерела Божих ласк, Збірник радіо проповідей про святі тайни, Львів, Місіонер, 1996.
6. Моральне богослов’я Католицької Церкви, Святі Тайни, Т. 3, Львів, Стрім, 1995.
7. Пій XII, Про священство, Енцикліка (23.09.1950), Друкарня Голосу Спасителя, Йорктон, Саск., Канада, 1958.
8. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Видавництво оо. Василіян, 1991.
9. СЛІПИЙ Й., Загальна наука про св. Тайни, Йорктон, 1953.
10. Словник біблійного богослов’я, Під загальною редакцією Владики Софрона Мудрого, ЧСВВ, Львів, Місіонер, 1996.
11. СХРЕЙВЕС Й., ЧНІ, Христове послання до свого священика, Львів, Місія Христа, 1997.
12. Христианство, Єнциклопедический словарь в 3 томах, Т. 2, Москва, Научное издательство «Большая Российская єнциклопедия», 1995.

Немає коментарів:

Дописати коментар