суботу, 17 жовтня 2009 р.

ПРОПОВІДЬ НА 19-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Лк. 6, 31-36)


Слава Ісусу Христу!


Дорогі у Христі браття та сестри! Сьогоднішнє чергове недільне святе Євангеліє від Луки розповідає нам про вельми важливі речі, а саме − про любов до наших ближніх, до тих, хто живе як і ми на цій землі, хто нас оточує в житті тощо. І якраз ця любов до інших, що має основуватися найперше на любові до Всевишнього, нас нині цікавить, адже є немовби хлібом щоденного існування в дорозі до щасливої вічності…

Стає відомим, що ні одна заповідь Спасителя не викликала стільки міркувань і суперечок, як заповідь любити наших ворогів. Згідно з грецькою мовою та контексту, в котрому Ісус вжив тут «любити…», це означає зокрема сердечне почуття доброзичливості до ближнього незалежно від того, що б він нам не зробив. З цього випливає, що ми ніколи не можемо собі дозволити побажати йому якогось зла, а тільки – найбільшого добра, приклавши свідомо всі зусилля, щоби бути до кожного добрим і, звичайно, люб’язним.

Важливо про те пам'ятати, тому що ми не можемо любити своїх ворогів у такий спосіб (як зазначає біблійний коментатор Барклі!), як ми любимо близьких чи рідних. Бо це б виглядало неприродно, неможливо і навіть не цілком правильно… Проте ми можемо докласти зусиль до того, щоб попри вчинки, зневаги, погані звернення або й завдавання шкоди, − бажати ближньому лишень доброго.

Маємо тут досить важливу істину: любов до наших ближніх і дорогих є немовби незалежна від нашої свідомості та волі, бо просто любимо їх… Любов до ворогів залежна все-таки не стільки від серця, скільки від волі людини. За милістю Божою, ми маємо змогу її в собі здійснювати також.

Якось у минулому до одного богобоязливого старця підійшов молодий чернець і поскаржився:
− Як важко, отче, любити ближнього!
− Справді, це так. Ми отримали вказівку від Господа Бога полюбити свого ближнього, як самого себе, а ближній робить усе, щоби ми не змогли цього виконати, − погодився старець.

Безумовно, це звучить, певною мірою, жартівливо, однак трохи правди в тому є, бо знаємо з власного досвіду, що то чималий подвиг, аби всіх поважати, ставитися з любов'ю та миром і т. д. І ми є теж для когось тими ближніми, які повинні вдивлятися у спасенну суть Христових слів. Недавно, між іншим, на знаному веб-ресурсі, де численні користувачі між собою спілкуються, обмінюються інформацією, один хлопчина з Росії римо-католицького обряду, між іншим, написав на видноті таке: «Підставив сьогодні другу щоку… і мені розбили ніс. Навіть якщо б і не підставив, все одно догнали б і розбили. Ненавиджу все…».

Звичайно, це не вихід для християнина впадати у песимізм чи далекий від віри-надії-любові сум, але найкращий вихід – знайти шлях прощення, довіритися Богові в молитві… Не віддаючи злом за зло, бо це тільки помножить відсутність правдивого добра.

З життя нашого українського святого Йосафата дізнаємося, що він радо чинив добро насамперед тим, що йому зробили прикрість. Відповідно до того зродилося в тогочасному народі навіть таке незвичне дещо прислів’я: “Хто хоче від Йосафата отримати якесь добродійство, то хай найперше зробить йому якусь прикрість”.

В цій частині св. Писання від євагелиста Луки знаходимо найперше те, що християнська етика є позитивна. Характерна вона тим, що старається чинити позитивне. Господь Ісус дає нам на спільну користь так зване Золоте Правило, котре вимагає від нас робити іншим передусім те, що ми самі очікуємо від них… Його можна зустріти у багатьох письменників різноманітних віросповідань у негативній формі зокрема. У євангелиста Матея, що цікаво, це Золоте Правило міститься відразу після заборони несправедливого осуду ближнього (пор. Мт. 7, 1-5). Становлячи неначе поріг моральної зрілості, воно спонукає кожного до співчуття, котре розуміється дослівно, а не сентиментально, тобто заохочує нас до «чуття спільно з іншим» та погляду його очима на світ. Теж вказує застосовувати до особистих діянь ті ж самі мірки, якими не раз міряємо вчинки інших, наших ближніх.

Філон Олександрійський, наприклад, відрік колись: «Чого сам не любиш, не чини іншому». В однім з основних правил стоїків (стоїцизм – одна з античних філософських систем) зазначалось: «Чого не хочеш для себе, того не роби іншому». Суть же етики християнства полягає не стільки в тому, щоб стримуватися від поганих учинків, але – старанно здійснювати боговгодні справи.

Божий Син перераховує різні аспекти звичайної поведінки і тут же ставить єдине питання: «Яка вам за це заслуга?» Якщо хтось любить тільки того, хто щедрий на любов до нього; хто чинить добро тому, що не забуває за нього і т. п.
Творець, згідно зі св. Писанням, посилає дощ згори на праведних і неправедних, виливає святу благодать на добрих і злих, тобто нещасних без небесного світла Господа. Він милосердний до тих, що Йому приносять радість і смуток…

«Любити – означає віддати все і віддати самого себе… Постарайтесь, щоб ваша любов до найубогіших з убогих була завжди живою. Не думайте, що годувати голодних, відвідувати й доглядати за хворими та вмираючими, а також приймати з відкритими обіймами небажаних і безпритульних – це втрата часу. Ні, бо саме це і є наша любов до Христа, яку ми виявляємо в учинках», − твердила світлої пам'яті св. Мати Тереза з Калькутти, що залишила всім перед очима гідний приклад до наслідування у служінні ближнім відповідно до волі Господа Бога.

Отож, дорогі, ми разом збагнули, що життя під сонцем без справжньої любові до інших, котра мусить йти повсякчас у парі з любов'ю до Триєдиного Господа, виглядає на життя без сенсу і здається немовби похмурим. Поступати по-християнськи у міжлюдських ситуаціях насамперед означає, що часом жорстокого ворога, кривдника, того, що нас може проклинати чи зневажати у різний спосіб з надмірною ненавистю, − треба просто любити та чинити йому добро, благословити у молитві, не відкидаючи у підступному гніві… «Хто ж любить брата свого, той у світлі пробуває і в ньому причини до спотикання немає. Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі...» (1 Ів. 2, 10-11). Варто повсякчас мати на серці те Золоте Правило, про котре була згадка. Немає двоє протилежних заповідей любові, а тільки одна з двома зверненнями: щоб Господа Бога та ближнього поєднати в одній і тій самій вічній любові. «Той, хто любить другого, виконав закон» (Рим. 13, 8). Не йдімо наосліп, без головної мети! Господь же нас перший полюбив…


Mykil


18.10.2009
Василіянський інститут філософсько-богословських студій (Львів-Брюховичі).

Немає коментарів:

Дописати коментар