неділю, 29 серпня 2010 р.

Проституція як теж прогрішення проти любові та власного тіла






Крім численних інших пороків, у наш час особливо процвітає таке людське явище як проституція (торгування власним тілом) чи розпуста. Хто про неї не чув? Мабуть, тільки ненароджені…

Що ж таке проституція насправді, котру так важко приховати? У Великому тлумачному словникові сучасної української мови читаємо коротко, що проституція – рід занять: вступ людей у безладні статеві стосунки за платню. У переносному значенні це… продажність, безпринципність і безчесність[1].

Також спостерігаємо нині певну «десакралізацію» інтимності та міфологізацію сексуального акту. Людська статевість стає предметом купівлі-продажу. Заодно набирає розмаху і порнопродукція, пронизуючи немало аспектів людського життя. Секс як такий абсолютизується. Твориться, отже, своєрідний «пансексуалізм», в котрому всі виміри існування людини зводяться виключно до інтимних стосунків…

Знаємо, що сексуальний потяг є нормальною функцією, яка притаманна людському організмові. Проте суть гріха розпусти полягає не в самому факті наявності цього потягу, але в повсякчасному пошукові насолоди, котру той за собою несе. Якщо сексуальне життя стає лишень засобом отримання задоволення, тоді воно тягне за собою також інші гріхи або провини. Розпусність бере початок від егоїзму та бажання догодити собі самому. Найчастіше – ціною щастя іншої особи. Опісля розпуста набирає щораз більших обертів і перетворюється не тільки у викривленість на сексуальному рівні, але навіть – у злочинство. Та пристрасть є небезпечною теж і під тим оглядом, що коли стає подоланою на фізичному рівні, залишається при тому на рівні думок і почуттів[2].

Проституція – одна із виразок суспільства, котра радше розростається, ніж загоюється. ЇЇ досить нелегко подолати. Це «мистецтво» дике. Воно веде до різноманітних чвар, зрад. Це і розбиті сім’ї, і втрачена молодість, повага ближніх, загублене здоров’я… Чимало колишніх куртизанок вже схаменулися, подивилися правді у вічі, жаліючи за все, і стали непоганими матерями, а чимало залишились на примітивному рівні існування…

Секс у різних неприродних формах відбирає радість життя і вкрай баналізується, не залишаючи місця на таємницю… Зараз теж стає модним, зокрема серед молоді, бісексуалізм, тобто традиційні інтимні стосунки і нетрадиційні. Чи легко є зрозуміти слова на кшталт: «продам дорого дівственність», «даю тіло в оренду» та інші? Порядна жінка, як говорять, ніколи не вимагатиме в чоловіка (-ів) грошей, а уваги та поваги… Тілесне задоволення, гроші часто відвертають від світлих ідеалів. Порядність дорожча за маєтки. «Тіло – це найменше з того, що жінка може дати мужчині» (Ромен Роллан)[3]. Справжню любов ні за які гроші не купиш. Вона не продається, не купується, а лишень безкорисливо дарується іншому. Як підкреслював Девід Лоуренс, секс страшенно мстить за награні почуття. Він безжальний, пагубний для фальшивої любові[4]. Так що небезпеки очевидні. Всі ті важкі венеричні захворювання, недуга СНІДу, що викликає чималий переполох у суспільстві.

Складається чомусь враження, що коли молодій людині виповнилося вісімнадцять років, то тоді вже можна сміливо вдаватися до розпусти-гріха. Замовляти на мобільний еротично-порнографічні картинки, забігати на порнографічні сайти, милуватися плюгавими фільмами тощо. Це теж плоди сексуальної революції, розпусти, зловживання свободою, великим даром Всевишнього. І це належить до витоків проституції! До цього теж спричиняється і сучасна музика: в піснях оспівується повсюди розгнуздана любов, нестриманість, не беручи під увагу наслідки цього «геройства». Чого доброго можуть навчити нас слова із відомої пісні: «…я душу дьяволу продам за ночь с тобой?..» . У деструктивному окультизмі-сатанізмі, між іншим, наявна культова проституція: на чорній месі, що є плюгавою пародією на Святу Літургію, повія-розпусниця є таким собі… «вівтарем». Це випливає з так званої «Біблії» сатаністів.

Буває, що деякий клієнт замовляє мов товар через Інтернет дівчину легкої поведінки, що залишає свою анкету, і потім, після відвідин, там же ділиться з іншими на весь світ позитивами та негативами її «роботи», залишає на сайті свої відгуки, ставлячи відповідні бали за послугу… На кого тоді схожа така людина? На просту річ без честі, душі? Як же тоді образ та Божа подоба?

Людина покликана до святості. Св. Апостол Павло закликає: «Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла…»[5]. Метою статевого акту є, власне, народження та виховання діточок, а не щось друге – задоволення тіла.

На сайті www.cripo.com було раз розміщено інтерв'ю з повією. Заодно теж зазначено, що проституцію вважають аморальним заняттям, що вона є нелегальним бізнесом у багатьох державах, і її масштаби зростають…

Як випливає з інтерв'ю, жінка, яка поринула в розпусту, має двох дітей (хлопчика та дівчинку). Вони живуть з її чоловіком, котрий раніше навіть не підозрював, де вона працює. Дізнавшись, перестав з нею спілкуватися. Добре, за жінкою, що хоч з дітьми ще дозволяє бачитися. Мовить повія, що працює мало не кожен день, заробляючи непогані гроші, проте майже всіх їх витрачає на… наркотики. Лише невелика частина з того йде на їжу, одяг косметику і дітей. На журналістське питання: чого найбільше боїться відповіла, що її можуть позбавити батьківських прав. І цим начебто часто залякують міліціонери. Розуміє вона, що вся справа полягає в наркотиках, адже саме через них стала раніше на панель. Тож тепер не може нічого зі собою зробити…

Гірка це правда сьогодення. Так, не завжди на слизький шлях проституції стають із добра. Одна залежність може породжувати іншу, ще більшу. Тілесне задоволення не є постійно першопричиною. Причини пороку різноманітні, як засвідчують факти. Бачимо не раз, що до торгування власним тілом, яке мало б бути, за св. Писанням, храмом Святого Духа[6], вдаються різні особи, зі своєрідним світоглядом, – незв'язані шлюбом (церковним, державним), заміжні, і не тільки жіночої статі, бо також має місце у світі і... чоловіча проституція, і дитяча… Хоч ми «звикли» більше до жіночої. Є думка, що продажність закладена в природі жінки, тому може здаватися, що не так просто щось змінити. Можливо, тут простежується швидше вплив первородного гріха, адже до гріхопадіння була в усьому гармонійність. У первісному значенні Господь Бог створив людину на свій образ та подобу і кличе всіх без винятку до життя у правдивій свободі.

«Якщо жінка доступна, то в ній цікавить лишень сексуальний компонент, вона не цікавить тебе як людина. Твій інтерес до неї здебільшого тваринний. Коли ж подібна доступність відсутня, тобі стає цікаво взнати, що за людина перед тобою, чим вона дихай», – переконаний музикант Олексій Жаров, висвітлюючи цю проблему у своїй статті «Доступна жінка викликає тільки тваринну цікавість»[7]. На веб-порталі, де розміщена стаття поряд з іншими на схожу тематику, можна так само знайти актуальні матеріали про цнотливість (чистоту), котра є священним поняттям, про те, чому не варто втрачати незайманості до шлюбу тощо не лишень представників духовенства, але й мирян. Такі сайти досить потрібні в наш час як теж і свідомі люди.

Легко котитися донизу... «Панування над собою є довгою працею і вимагає тривалості. Ніколи не можна думати, що воно досягнуте раз і назавжди. Контроль над собою потребує зусилля, до якого треба знову й знову вдаватися упродовж усього життя. Особливих зусиль належить докладати в дитинстві та молодості, тобто в період формування особистості»[8].

Багато хто з нас чув про так звану «сексуальну революцію», що має початок у принципах «вільної любові». Розвинулась вона, отже, на Заході, і протягом кількох останніх десятиліть традиційний погляд на любов-кохання зазнав певних змін. Адже відома річ, що раніше на Заході як і на Сході вважали обдумано, що статеві стосунки збережені тільки за шлюбним союзом… На дошлюбний або позашлюбний інтимний зв'язок не дозволяє передусім християнська доктрина задля добра душі та щастя Божих сотворінь – людей. Апостол Павло казав, аби поєднуватися найперше з Господом, а не з блудницею (проституткою), бо «тіло є не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла[9]. «Проституція зазіхає на гідність особи, яка нею займається, стаючи предметом еротичної приємності іншого. Той хто платить, тяжко грішить проти себе самого: він нищить цнотливість, до якої його зобов'язує Хрещення, і заплямовує своє тіло – храм Духа Святого», – знаходимо й це у Катехизмі Вселенської Церкви[10].

Проституція – одне із різноманітних соціальних лих. Одні віддаються незаконним любощами заради тимчасового задоволення, інші відштовхуються від розкоші, дехто – від бідності… Коли нема що їсти, в що себе по-людськи вдягнути. Читаємо, для прикладу, у книзі «Де Бог плаче» покійного о. Веренфріда ван Страатена, засновника організації «Церква в потребі» про бідність на Філіппінах. Отець як свідок сумної картини змальовує те, що сотні тисяч родин мають там на денне проживання близько пів долара. А найбільше дітей, як не парадоксально, є у найбідніших родинах. Якщо вся сім'я жебракує або краде, тоді й виживають. Чи коли їхні дівчатка, заледве дійшовши до зрілості, пропонують охочим на продаж… свої маленькі тіла, подібно як це трапилося з розконспірованою групою дівчаток-повій на Себу. Господині борделю було тільки якихось 13 років. Дівчатка, які на неї «працювали», мали не більше як дев'ять-десять років. Кожна заявила міліцію, що робила це задля того, що не було в помешканні що їсти…[11].

Схожа на ситуацію вище була також ситуація і в Африці, де торгівля жінками була досить прибутковим «бізнесом». Дванадцятилітні діти були ознайомлені з усіма венеричними хворобами[12].

Не все у брудний бізнес утягуються з власної волі – можуть просто змусити людину цим займатись, продати в сексуальне рабство, забравши при тому документи. До речі, існують так звані християнські організації проти торгівлі жінками (Christian Organisationis Against Trafficking in Women) – «COATNEТ», що має на меті стати всесвітньою мережею організацій та їх партнерів з багатьох країн світу. До учасників COATNET належать представники національних мереж організацій проти торгівлі людьми у своїх країнах і працюють у напрямку запобігання, реінтеграції, а також лобіювання і захисту скривджених жінок. Така торгівля після нелегальної торгівлі наркотичною сировиною та зброєю стає чи не найбільш прибутковим видом бізнесу всупереч покаліченим долям сотень тисяч молодих дівчат, жінок. Їхня різномовна сторінка в Інтернеті: www.coatnet.org

У статті «Декотрі люблять похолодніше» читаємо про те, латвійська влада, борючись за права повій (беручи їх під контроль) вирішила теж узятись і за їх клієнтів, тому що в останні роки Рига завоювала славу секс-столиці. Туризм із цією метою досяг небувалих масштабів (Україна теж не втекла далеко. – Авт.). Розпусниць на вулицях Риги нібито більше вже немає: тепер вони «працюють» по квартирах. Жінки (і чоловіки!), які торгують собою, отримують офіційно відповідний документ, щоб, звичайно, грішити…[13].

Продовжуючи цю лінію «гріха в законі», в журналі «Кореспондент» також подано ряд країн (15) з датами, етапами легалізації феномена проституції. Наприклад, у Франції вона узаконена у 1946 році. Дозволена тільки вулична. Заборонене сутенерство, публічні доми та приставання до перехожих. У Голландії – в 1988 р. Виявляється, що повії навіть відкрили особисту профспілку, а свою сферу послуг легалізували з 2002 року… Від 1995 проституція як така легалізована у Польщі. Заборонені лише торгівля людьми і схилення до цього аморального явища. У 2002 р. – в Германії. Діло проституції дозволено законодавством і не вважається аморальною діяльністю. З 2003 вона узаконена в Новій Зеландії. Дозволено тримати публічні будинки, приставати на вулиці та жити на доходи від неї. У США – в 2004 р. Проте тільки в одному штаті Невада, у всіх інших, як не дивно поки що заборонена. В Молдові легалізована з 2005. І її вважають… законною трудовою діяльністю[14]. І так далі.

Напрошується питання: що чекає Україну? На державному рівні проституція в нас ще офіційно не дозволена, хоча були певні спроби. Вона діє ніби підпільно, не раз із закриттям на неї очей українських можновладців, прикриттям від них. Як процвітає в нас це соціальне дно суспільства, можна теж довідатись з різних джерел ЗМІ (Інтернету зокрема), як наприклад, з Вікіпедії-вільної віртуальної енциклопедії (www. uk.wikipedia.org). Там є мова про різного роду проституцію: жіночу, чоловічу та дитячу… Не залишено поза увагою розпусний бізнес в Україні. Довідуємося звідти, що коли скасовано візи для європейців, то значно почастішав на українській землі приплив іноземних громадян у пошуках «щастя». Через це зріс секс-туризм. Чимало туристів приїжджають до столиці, щоби віднайти швидко «доступних і красивих дівчат». Жриці кохання завчають кілька фраз по-англійськи чи по-німецьки, бо таким чином отримають в цьому успіх. Щотижня до Києва прибувають сотні іноземців, адже реклами вистачає. У ремонт і облаштованість квартир вкладають величезні кошти. Досить значна, між іншим, кількість дівчат прибуває туди з інших областей…

Господь Ісус одного разу висловився, що перелюб чиниться теж і тоді, коли на жінку дивишся з пожаданням, тобто допускаєшся гріха в самому серці[15]. «Усвідомивши глибинний та інтимний характер статевої сфери, ми розуміємо, що секс у жодному разі не є просто біологічним інстинктом. Статеві стосунки призначені бути вираженням найвищого поєднання закоханих осіб у священному союзі подружжя», – пише Дітріх фон Гільдебранд[16].

Отже, розпусне життя глибоко ранить душу людини, передподружню та подружню чи подружню чистоту і є проти людської гідності, особливо коли одна людина продає себе іншій, немовби якусь бездуховну річ. А це належить до гріховності, є, згідно з християнською доктриною, проти 6-ої та 9-ої Божої Заповіді. Своє тіло, цей розумний Господній витвір, варто шанувати, бо ж це не є зі сфери неможливого.




[1] Пор.: Великий тлумачний словник сучасної української мови, Київ-Ірпінь, Перун, 2002, с. 989.

[2] Див.: Життя у Христі, Моральна катехиза, Видавництво УКУ, Львів, 2004, с. 39.

[3] Антологія афоризмів, Сталкер, 2004, с. 492.

[4] Див.: Там же, с. 492.

[5] 1 Кор. 6. 19.

[6] Пор.: 1 Кор. 3, 16.

[7] Див.: сайт http://realove.ru

[8]Катехизм Католицької Церкви (далі – ККЦ), Синод УГКЦ 2002 Р. Б., № 2342.

[9] 1 Кр. 6, 13.

[10] ККЦ, № 2355.

[11] Пор.: Веренфрід ван Страатен, Де Бог плаче, Львів, Свічадо, 1997, с. 71.

[12] Див.: Там же, с. 161.

[13] Георгій Попов, Некоторые любят похолоднее, у «Корреспондент» 5 (2008), 2, с. 46-48.

[14] Пор.: Там же, с. 46-47.

[15] Пор.: Мт. 5, 28.

[16] Дітріх фон Гільдебранд, Статеве виховання, Львів, Видавництво ЛБА, 2000,с. 17.

суботу, 21 серпня 2010 р.

Статевість – Божий дар




Бачимо в нашому житті, що також віддається Богові шана, якщо живеться по-моральному. Маючи гідність, право на вибір людина може немовби загубитися в собі – у своєму внутрішньому світі. З одного боку світ диктує своє, з іншого – є незрушна істина Бога. Хтось береже, попри все, красу душі, а дехто піддається впливові сьогочасних позацерковних віянь. «Це особливо помітно у справах сексуальних, де все більше розглядається як дозволене й проявляється пріоритет факту перед правилом. Така ментальність легкодушності веде людину до деградації й відкриває їй дорогу до занепаду – протилежну дорозі людяності», – зазначає Жан-Марі Обер[1].

Цілу дорогу особи до особи, незалежно від того, які «етапи» можна ще в ній вирізнити, тут відкриває і визначає надія передавання життя. Проте не йдеться про життя в загальному, але про життя людини, життя людської особи, життя взяте зі всіма консеквентами, котрих докладно передбачити не можна[2].

Інтимна сфера – одна з багатьох Божих дарів, які людина щедро отримала у власному існуванні. Як свідчить св. Писання, коли Господь, єдиний у Пресвятій Трійці, створив людину, то побачив, що все було досить добре…

Найперше потрібно оцінити статеву царину належно, визнавши зокрема її позитивний вимір. Адже нинішній погляд про людину вирізняється більшим персоналізмом чим позволяє здолати ту недобру традицію, відповідно до котрої сексуальність розуміли як невідкличне лихо екзистенції людини… Статева активність у подружньому союзі є не лише толерантністю до «грішної людської природи», але теж інтегральним способом виявлення своєї любові, як це й задумав наш Творець в час найпершої миті створення…[3].

Визначені ситуації, в яких не бажається присутності інших осіб чи допускається до себе лишень небагатьох, звуться інтимними. Пошана найособистішої життєвої сфери у фізичному та психологічному сенсі є інтимністю[4]. З поняттям інтимності, як довідуємося, так само пов'язана і повага до тіла. Пошанування людської інтимності є теж і пошана тіла. Коли ми ставимося з шаною до тіла іншої особи, тоді не порушуватимемо її інтимності… Коли шануємо своє тіло, то дотримуємося таким чином інтимності, не дозволяючи порушувати її іншим[5].

Тому можна дійти до висновку, що коли охороняти особисту інтимність, то оберігається себе від прикрих речей і різного роду небезпек на морально-духовному рівні. «Дар людської статевості водночас є завданням, яке Творець ставить перед людиною. Щоб прийняти цей дар і розвивати його, потрібне свідоме і вільне заангажування», – пише Юзеф Августин[6]. За його словами, людська сексуальність діє згідно з певними законами, котрі, отже, є вписані до людської природи. Отримавши привілей та маючи заодно обов'язок пізнати ті закони й до них пристосуватися, зауважується, що людина осягає істинне добро зі щастям тільки тоді, коли вона використовує свою сексуальність відповідно до закону Творця. Проте якщо відкидає сексуальні норми, то цим наносить удар передусім собі, а не Господу Богу. Тому що те, що є створене Всевишнім як вельми добре, можемо використати і на добро, і на зло. Однак нелад у сфері сексуальності постійно спричиняється до того, що людина багато страждає…[7].




___________________________________________________

[1] Жан-Марі Обер, Моральне богослов'я, Львів, Стрім, с. 185-186.

[2] Dietrich von Hildebrand oraz inny, Wobec wartości, W drodze, Poznań, 1984, s. 129.

[3] Юзеф Августин, Сексуальна інтеграція, Львів, Свічадо, 1999, с. 74.

[4] Пор.: Мандруючи до зрілості, Під редакцією Терези Круль, Львів, Свічадо, 2003, с. 65.

[5] Див.: Там же, с. 67.

[6] Ю. Августин, Світ наших почуттів, Львів, Свічадо, 2007, с. 62.

[7] Пор. : Там же, ст. 63.

пʼятницю, 20 серпня 2010 р.

Потреба невинності в неподружньому стані (целібат)





Як знаємо з життя, деякі особи, як знаємо, кохання не шукають – одружуватися не хочуть. Також жертвують своє життя Господу Богу, перебуваючи в целібаті. Маємо у світі ряд життєвих станів: подружній, вільний і чернечий.
Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Ми його вже, певною мірою, розглянули. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина (Ісус, Марія, Йосиф) – добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі.
Вільний стан позбавляє піклування про сім'ю. В такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина свобідна від виконування родинних обов'язків.
І останній чернечий (монаший) стан – це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу характеризують три євангельські ради – вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей… Кожен зі станів накладає певні зобов'язання, здійснення яких впливає на реалізацію людського життя...
До чого я веду? А до того, що не можуть бути всі одружені, бо хтось відчуває, що отримав покликання жити сам (без жінки чи чоловіка) чи у певній спільноті, наприклад, у монастирі як богопосвячена особа. Існує в суспільстві з різних причини така категорія людей як «вічні холостяки» тобто неодружені чоловіки-одинаки (жінки не виняток) з утраченою схильністю до створення сім'ї. Маю знайомих у подібній ситуації. Є певні особи, що бажають жити цнотливо у світі, не маючи покликання до монастирського життя… З переконання, не складаючи врочистих обітниць як це є традиційно в монастирі. До теми, колись у древньому Римі були такі собі весталки – жриці богині домашнього вогнища Вести, які давали обіцянку цнотливості, обіцяючи берегти своє дивацтво протягом тридцяти років. Вони перебували у великих почестях та пошані. Якщо траплялося порушення обітниці дівоцтва, то нещасну дівчину, бувало, закопували живцем у ямі на так званому «полі прокляття». Спільника прогрішення сікли на смерть… У місцевості Цузко в Перу видніють руїни древньої святині сонця, де колись було 1500 дівчат, що мали жити в незайманості аж до останнього життєвого віддиху. Провинилася така дівчина проти чистоти – хоронили її живою, спільника вішали або спалювали живцем обидвох. Це описує о. Юліан Катрій, ЧСВВ у «Божих Заповідях»[1]. Отож, дізнаємося з історичних даних про те, що навіть поганський світ часом в особі вибраних дівиць відмовлявся від подружнього стану на користь чистоти, незайманості тощо. За порушення обіцянки фіктивній богині Весті – карали в жорстокий спосіб смертю. А що говорити нам, християнам, які вірують у Триєдиного Господа, який залишив до кінця світу своє Об'явлення?
Велику роль відіграє в лоні Христової Церкви целібат (від лат. сaelebs – неодружений). Під ним розуміють найперше обов'язкову безшлюбність католицьких священиків. Принаймні так подано у «Релігієзнавчому словникові»[2]. Його важливість підтвердив у 1967 році своєю енциклікою «Caelibatus Sacerdotalis» («Про целібат священиків») Папа Павло VI. Коли я, між іншим, побував раніше на Закарпатті на Міжнародній Прощі Вервиці, то зустрівся там під час спільних молінь із одним священиком Московського Патріархату, котрий представився екзорцистом. І от він мені старався довести, що слово «целібат» є похідне від «целомудренный батюшка»… Проте, як бачимо, це не зовсім так, бо має це церковне поняття передусім латинське походження, а не російське... І тому я з ним виправдано не погодився.
Йдучи далі, стає відомо, що одного разу учні запитали Ісуса про те, чи не є кращим залишатися в безженності, на що Господь відповів, що не кожен розуміє це слово, а тільки той, кому дане розуміння цього. За Спасителем, існують на світі люди, які вже від материнського лона неспроможні жити подружнім життям (Христос зве їх скопцями), також ті, що їх зробили такими інші; наявні й неодружені, котрі добровільно зрікаються подружнього стану задля Небесного Царства. Спас запрошує вникнути в суть сказаного, якщо комусь буде під силу[3]. Наскільки відомо (знаю зокрема з власного досвіду) часто сьогодні люд не має реального розуміння потреби целібату, навіть будучи часом практикуючим християнином. Дивуються, відраджують, дехто насміхається побачивши десь богопосвячених осіб, наприклад, коли прямують в чернечій одежі Львовом… Та є такі, що стараються зрозуміти Божі дороги, стежки Господнього Провидіння, проникнути бодай частково в одну з таємниць християнства. «Міра любові, якою ми служимо Богові в подружньому стані чи в монашому, є вирішальною для моральної вартості людини. Безженність не має вартості задля самого зречення, але тільки тоді, коли вона є зроблена з любови до Бога, «задля Царства Господа». Тому подружжя з Любові до Всевишнього, є вартіснішим, аніж неодруженість без любові», – запевняє о. Лев Тимків[4]. Це твердження знаходимо в контексті того, що є помилковим говорити начебто Церква ставить кожного неодруженого вище від тих, що пов'язали себе зі сімейними обов'язками вже задля самого факту неодруженості…
Якось незвично, як на мене, висловлюється про дівицтво М. І. Рупнік, називаючи його кульмінацією функції сексуальності. Мовить про дівицтво пар подружніх. Згідно з ним, воно означає те, що людина ввійшла до любові Бога, і тому не потребує вже жодного еротичного символу, щоб вірити в любов і її водночас переживати... Підкреслює італійський священик, що дівоцтво реалізується саме в тій людині, в якій фундаментальна відкритість і глибинний вимір стосунків наповнюється переживанням любові самого Творця. Називає дівицтво людським станом, котрий можна виконати і через подружню любов, через покликання в житті до целібату…[5]. Свідомий того, що це може здатися дещо дивним, однак переконаний, що це так і є.
Що ж, на мій погляд, під час розгляду чистоти целібату ще варто зачепити для авторитетності Енцикліку Папи Пія XII «Sacra Virginitas» («Священне дівицтво»). Вже на самому початку Римський Архиєрей мовить, що «священне дівицтво і досконала чистота, посвячена на службу Богові, без сумніву, належить до найцінніших скарбів, які Засновник Церкви залишив у спадок суспільству, яке Він заснував…[6]. Посилаючись на Отців Церкви, Понтифік каже, що «довічне дівоцтво – це надзвичайно цінний дар, який християнство дарує світові»[7]. Пригадує Пій XII, що досконала чистота є великим Божим даром. Як приклад дівицтва, ставить перед усіма чисте життя Пресвятої Богородиці, називаючи її образом дівицтва та заохочуючи християнський люд до наслідування Господньої Матері[8].
Дізнаємось, що немало дівчат із вищою освітою, наприклад, у Німеччині віддають себе на посвяту праці задля ближніх, складаючи обітницю чистоти. Не прагнуть тимчасових життєвих насолод, рожевого майбуття. Це не можна назвати якимось розчаруванням або вимушеним зреченням, а, швидше, ідеалізмом, бажанням самопожертви з ціллю зберегти любов і силу для Всевишнього та свого ближнього[9].
У книзі «Дражливі питання про…» о. Яцек Салій ОР, даючи відповідь на поставлене питання про целібат (безшлюбність), твердить, що «рішення жити в целібаті схоже на рішення мати сім'ю: воно має плинути з любові. Скажуть, що не завжди так буває – адже перша любов до Бога і потреба цілковитої самовідданості в служінні людям у священика чи медсестри з часом минає. Але ж і сім'ї загрожує подібна небезпека…»[10]. Як говорить католицький душпастир, жаль, що й у цій ситуації целібат зі сім'єю мають удосталь спільного, тобто одне та друге може бути або успішним, або неуспішним[11]. Потрібно своєрідного виховання до життя в целібаті. Доходимо до висновку, що «виховання для целібату є водночас вихованням сексуальної інтеграції. Хоч завдання її в подружжі та целібаті різні, обидва стани вимагають від людини самовідданості та праці над собою[12]. Виховання для целібату, отже, творить відповідні умови, щоб особистість могла ввійти у найглибшу форму любові... Також безшлюбність не дає дозволу любити з винятковістю іншу особу, наче свого коханого. Якщо таку любов шукається, її розвивається, то це завжди буде невірністю станові неодруженості, навіть коли ці пошуки та розвиток не мають відношення до еротики і сексуальної активності. І врешті-решт не можна те виховання зводити на втечі від своєї сексуальності чи ігноруванні нею[13].


________________________________________
[1] О. Юліан Катрій, Божі Заповіді. Дорога до нашого спасіння, Нью-Йорк-Львів, Місіонер, 1999, с. 130-131.
[2] Релігієзнавчий словник, За редакцією професорів А. Колодного і Б. Лобовика, Київ, «Четверта хвиля», 1.
[3] Пор. : Мт. 19, 11-12.
[4] О. Лев Тимків, Правдива любов у подружжі, Львів, 1995, с. 231.
[5] Пор.: С. Аверинцев, М. І. Рупнік., Адам та його ребро. Духовність подружньої любові, Переклад з італійської М. Прокопович, Львів, Свічадо, 1998, с. 31-32.
[6] Пій XII, Енцикліка Sacra Virginitas (Священне дівицтво), 1.
[7] Там же, 2.
[8] Див.: Там же, 64-66.
[9] Пор.: о. Жералдо Пірес де Совза, ЧНІ, Вибір майбутнього, Пер. з португальської о. Василя Зінька, ЧСВВ і с. Димитрії Фіялки, СНДМ, Львів, Місіонер, 2000, с. 77-78.
[10] Яцек Салій ОР, Дражливі питання про.., Пер. з польської Н. Попач, Київ, Кайрос, 2005, с. 120-121.
[11] Пор.: Там же, с. 121.
[12] Ю. Августин, Сексуальна інтеграція, Львів, Свічадо, 1999, с. 118.
[13] Див.: Там же, с. 118.