неділю, 27 вересня 2009 р.

ВЕЛИЧ ТАЙНИ СВЯЩЕНСТВА...

Вступне зауваження

Священство – це тайна, в якій через святий обряд, установлений Ісусом Христом, висвячений дістає духовну владу стосовно Пресвятої Євхаристії та інших святих тайн і сакраменталій .

Воно по-іншому теж називається ще рукоположенням, завдяки котрому місія, яку Спаситель довірив своїм апостолам, продовжує сповнюватись у Церкві аж до кінця часів. Є також таїнством апостольського служіння та містить у собі три ступені: єпископат, пресвітерат і дияконство. Спільно з Хрищенням та Миропомазанням, таїнство священства витискає на душі християнина незатертий знак або характер, через що не може аж ніяк бути повтореним. І це належить до догми віри. Характер є незатертий духовний знак і відрізняється від освячувальної ласки, так що може існувати в душі й без неї. Рацією того є те, що тайна важна теж і за винятком освячувальної ласки…

Колись від тієї особи, яка мала бажання прийняти цю святу тайну, у Церкві вимагалося відповідних прикмет серця, духа та знання. Той, хто хотів священнодіяти, мусів спершу пройти іспит. А предметом екзамену ставала його віра, мораль і так само знання…

Св. таїнство священства дає людині священичу владу і всі ласки, необхідні до її виконування. Загальнознані три ступені цієї тайни – дияконат, пресвітерат (священство) і єпископство. Їх може вділити правосильно тільки єпископ. І службове священство відрізняється від загального священства вірних, тому що дає священну владу для служіння християнським душам.

У своїй праці я старатимусь висвітлити, певною мірою, проблематику, пов’язану зі священством як таким. Найперше загляну в минуле – у старозавітні часи, коли ще священство тільки започатковувалося з волі Господа та зростало аж до сьогодення. Торкнуся насамперед морально-літургічного боку цього питання, чеснот (поведінки) священнослужителів у світлі Божого Слова, деяких церковних документів. Тема ця широка, тому всього не подаватиму у вузькій роботі.

Суть священства згідно з Божим задумом

Дещо вибірково з історії таїнства cвященства. Як довідуємося зі «Словника біблійного богослов’я» , у стародавніх релігіях жерці були служителями культу, охоронцями священних переказів, провидцями, – герольдами божества. В Ізраїлі, без огляду на соціальну еволюцію і догматичний розвиток, що панував упродовж віків, священство постійно здійснювало два основоположні служіння, дві форми посередництва – служіння культу і служіння слова. Священиче служіння у старозавітніх народів, сусідніх із Ізраїлем, часто здійснював цар, для прикладу, в Месопотамії та Єгипті. Йому допомагало в цьому духовенство, яке було ієрархічно організоване, найчастіше спадково. Це була, так би мовити, автентична каста. Чогось подібного не було в патріархів. Вони не мали ані храму, ані особливих священиків для служіння Богові Авраама, Ісаака і Якова. Патріярхи поставили жертовники в Ханаанській землі і приносили Богові жертви . У них було родинне священство, притаманне більшості старозавітніх народів. Єдині священики, про яких згадується, – чужинці: Таким був цар-священик Салемський, Мелхиседек – «священик Бога Всевишнього» і жерці фараона . За св. Писанням, коліно Леві в той час ще зовсім не знало Богослужіння . Є відомим у християнському світі священство Арона.

Свята тайна священства, безперечно, мала свій відповідний процес розвитку, формувалась відповідно до планів Господа, Божого Об’явлення. Колись у патріархальні часи право звершувати жертвоприношення основувалося на старшинстві або на праві вільно розпоряджатися власним майном: якщо відчувалася потреба релігійного служіння Господеві, повинність жерця брав на себе найстарший член сім’ї. Однак згідно з постановами і законами, отриманих на Синаї, священиче служіння отримало нову основу – в божественному праві. Виконуючи своє благородне служіння, священик був нерозривно пов’язаний зі святинею. Як охоронець Ковчегу Завіту, Божий слуга вітав вірний люд у Господньому домі та заодно очолював літургію на так званих народних святах. Жертвоприношення якраз було його завданням, де він виконував роль посередника, приносячи Творцеві всепалення від його вірних. Мав обов’язок переказати від Бога благословення. Раз на рік первосвященик також поставав у своїй місії верховного посередника до здійснення Богослужіння в урочистий день великого відпусту, щоб таким чином отримати прощення від усіх гріхів для власного народу . Крім цього, священик здійснював різні обряди посвячення й покути – помазання на царювання, очищення від прокази чи породіль тощо. Обов’язки священнослужителів, крім принесення всіляких жертв, ще полягали в тому, щоб підтримувати постійно священний вогонь на жертовнику всепалень; запалювати світильник та поправляти його щоденно зранку і ввечері у скинії і т. п. Згідно з Біблією, Божий священик виступає як людина «повчання» . Він стає компетентним посередником Слова Божого, котре передане у традиційних формах: історії та кодексах.

Священство має так само і свій ідеал. Великою є місія священнослужителів. Як і пророків, вона є суціль релігійна. До зобов’язань священиків Старого Завіту входило теж, як знаємо, служіння Торі. Духовне старозавітнє надбання набуло своєрідної повноти значення лишень в Ісусі Христі, адже він виповнив його та перевершив… Загальний закон Одкровення в найбільшій мірі стосується священства . Божий Син чи Син Людський – єдиний священик, хоча сам Господь Себе таким ніколи не іменував, бо в Його тодішньому середовищі цей сан, маючи особливе призначення, належав до прерогативи Левітів. Христове завдання було відмінне, більш широке і більш творче. Спаситель визначав свою місію, користуючись священичими термінами, таємничими й образними висловами, як наприклад, у притчах. Христос не говорив безпосередньо про Своє Священство, одначе діяв як священик, думаючи при тому про новозавітній народ як про народ священичий. Особисте Священство Господь у людському тілі започаткував принесенням жертви і служінням Слова. Наслідуючи науку Христа, апостоли представляли християнське життя як літургію, участь у священстві Єдиного Священика. Праведне життя християн стає немовби священнодійством. Спас залучив Свій народ до Свого Священства. У Новому Завіті, як і в старозавітному часі, оте священство не може здійснюватися інакше, як через служителів, яких покликав на службу Бог. І, між іншим, Христос закликав Дванадцятьох з метою довірити їм відповідальність за Божу Церкву, підготувавши неабияк до служіння Слова – апостоли пішли шляхом свого небесного Вчителя…

Привілеї душпастиря Вселенської Церкви

Службове священство повинно не тільки представляти Христа – Голову Церкви – зібранню вірних, воно діє також в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви, а передусім – коли приносить євхаристійну Жертву . Святий Йоан Золотоустий у своєму творі «Про священство», а саме у третій книзі, звертаючись до 1-го послання св. апостола Павла до Тимотея (3, 2), писав таке: «Священик повинен володіти великою мудрістю й розважливістю і мати безліч очей зусібіч, бо живе не для себе одного, а для багатьох людей… ». Перед Отцем із неба разом із Христом священнослужитель несе відповідальність за Божий народ протягом літургічного року, що є скороченим змістом усіх Таїнств Спасителевого життя, Його смерті, Воскресіння… Християнські душі мають це загальне покликання до щоденної участі у цих таїнствах Христового життя. У різних літургічних молитвах, поєднуючись із таїнством дня – з думками Божого сина, найглибшими почуваннями, радістю й терпіннями Ісусової людської природи та Його Пресвятої Матері.

Пресвітери, взяті з-поміж людей і для людей в тому, що стосується Бога, щоб приносити жертви за гріхи, спілкуючись з іншими людьми немов з братами . Влада священика більша від влади земних володарів, бо вони можуть помилувати того, хто засуджений на страту, натомість не є в спроможними звільнити когось від гріхів ані перемінити хліб у Тіло Христове, а вино – у кров Ісуса. Земні царі мають справді владу від Вседержителя управляти народом, проте лише у справах земної дійсності, а душпастир же удостоєний бути, як уже згадувалося раніше, посередником між Господом і людом .

Священнослужитель у Божому Винограднику (Церкві), іншими словами, є другим Христом, тому що священство є якраз тільки одне і воднораз Христове. Ніхто, звичайно, не має особистого чи окремого священства: ні священики, ні єпископи, ні митрополити, ні кардинали, ні патріархи і навіть сам Папа Римський, намісник Спасителя на землі, бо кожен є священиком, що бере через таїнство свячення участь у священстві Христа і з Ним становить це єдине Священство... «Священик, який удостоївся цього великого служіння, повинен бути не тільки чистим, але також розважливим і досвідченим у багатьох речах, знати всі світські відносини не менше від тих, що обертаються у світі, і при тому бути вільним від усього більше від монахів, що живуть у горах…», − твердив св. Йоан Золотоустий .

Високе те достоїнство, що походить від божественності Христа, але, як відомо з історії, серед священиків завжди були ті, які знаходилися не на належній висоті свого покликання. Траплялося, що таке порушення священичого зобов'язання викривали послані пророки, особливо коли осквернювався культ Ягве через ханаанські звичаї у місцевих святинях Ізраїлю , поганський синкретизм в Єрусалимі , порушення приписів Тори і т. д. Були декотрі зловживання в тому.

Актуальність eнцикліки Папи Пія XII

Світлої пам'яті колишній Римський Понтифік Пій XII (1939-1958) випустив у світ своє енцикліку «Про священство» (Апостольську Заохоту), до всього духовенства, яке перебуває в мирі та єдності з Апостольським Престолом – про розвиток святості у священичому житті… У ній Римський Архиєрей зосередився більше на святості життя, наголосив на потребі наслідування Ісуса Христа, вказав на необхідність молитви і побожності, звернувся до святості священного діяння і також подав духовенству практичні директиви для успішного сповнення їхньої місії. Не лишив поза увагою і обов'язок формації (виховання) служителів святих таїнств; зазначив, що душпастирі мають дбати за священичі покликання відповідно до волі нашого Господа. І на кінець зупинився в роздумах над різними тогочасними проблемами (минулого століття), як наприклад, духом різних новин, тим, щоб не впроваджувати нових методів апостольства, не погодивши те з єпископом. Висловив потребу чинити рішуче опір комунізму з капіталізмом, служити як убогим, так і багатим, виховувати мирян до соціальних зобов'язань, провадити всі душі до Христа, даючи іншим добрий приклад життя та поважаючи своє покликання на священика у довірі до Пресвятої Богоматері, Матері священиків. Заторкнув неабияк соціальне питання, передусім у рамках священичого служіння, їхнього забезпечення у суспільстві тощо. Закінчив Святіший Отець енцикліку спеціальним благословенням для переслідуваного духовенства і також усіх священиків, що трудяться на Божу славу.

«…Священство є дійсно великим даром божественного Спасителя, який, щоб увіковічнити до кінця століть діло спасіння людського роду, що його Він доконав на хресті, передав свою владу Церкві, яку хотів учинити учасницею свого одинокого й вічного священства… Ця висока гідність вимагає від священиків, щоб вони відповідали з найбільшою вірністю своєму найповажнішому обов'язкові. Тому, що вони мають служити,щоб ширити славу Божу на землі, плекати та збільшувати містичне Тіло Христове, треба, щоб вони визначались такою ясністю святості, щоб через них, всюди ширився «добрий запах Христовий» в контексті 2 Кор 2, 15 . Єпископ Рима пише й про християнський послух законній владі, що є захороною релігії, товариства. Це теж один із способів освячення священнослужителя, що має стати взірцем усіх чеснот у дотримуванні правд святої віри .

Целібат. Інша важлива духовно-церковна площина, над котрою розмірковує Пій XII. Згідно з його позицією у згаданій енцикліці, властивим полем діяльності душпастиря є все те, що належить до надприродного життя, адже він прагне збільшити те саме життя, передаючи його всьому містичному Тілові небесного Спасителя. Священик, як пригадує Понтифік, посилаючись на біблійний авторитет, повинен відректися світової реальності і більше журитися тим, що є якраз Господнім… Христова Церква тому й установила закон целібату, щоб він міг цей ідеал швидше та краще осягнути, віддавшись повністю на службу Творцеві та пам’ятаючи, що він є Божим служителем і отцем душ. За ним, через цей закон целібату, священний служитель у цілості не втрачає привілею батьківства, бо в дійсності його безмежно побільшує: хоч і не кличе потомства до цього туземного та проминаючого життя, зате породжує його до життя позаземного та вічного .

Немало, як випливає з документу Папи «Про священство», є вказівок для доброго душпастирювання у Вселенській Церкві, де священик, цей Божий слуга, має весь час жити Службою Божою, принести себе в жертву разом із Христом, користаючи, як і решта християн, зі скарбів Євхаристійної жертви. Через відтворення в собі образу Христа, повинен, будучи завідувачем Божих тайн, суціль посвятитися спасінню душ… Посилаючись на Канонічне Право, в дусі апостольської заохоти рекомендує продовжувати священиче навчання навіть після прийняття священичих свячень . Ще зазначає Папа у світлі того, щоб відповідніше сприяти студіям, котрим душпастирі часто не можуть віддатися через матеріальну вбогість, дуже годиться, аби Ординарії місць, згідно з давнім і преславним церковним звичаєм, повернули до первісної гідності катедральну, колегіальну та парафіяльну бібліотеки… Папині слова носять практичний характер, і їх (всі поради) варто у житті реалізовувати, тим більше у священичому на релігійному грунті. Кожен священик, його церковне служіння залежить теж і від волі єпископа, а це відноситься насамперед до св. Тайни Хрищення і Пресвятої Євхаристії . Чинності душпастиря та єпископа не є віддільними.

Висновок

Отож, рукоположення на священика, як ми вже побачили, належить передусім до Божого задуму і є великою тайною Бога. Як читаємо в Катехизмі Католицької Церкви , благодать св. Духа, притаманна цьому таїнству, є благодаттю уподібнення Христові, що є Священиком, Учителем і заодно Пастирем, Служителем Якого і стають усі рукоположені…

Матерію і форму святих таїнство установив сам Ісус Христос, і тому вони щодо своєї сутності незмінні. Як символічні знаки, тайни є позитивної Божої установи, тому що ніхто з людей не є спроможний пов’язати природний знак з надприродною ласкою і зробити його причиною ласки. Це належить до найвищої влади Бога і священик, як бачимо, виступає тут лише посередником. Христова Церква визнає, що Тайна священства, котра є тайною живих, помножує освячуючу ласку-благодать. А це один із наслідків прийняття такого високого достоїнства, дару Божого, яким і є церковне рукоположення. Священик, що представляє Спасителя, допомагає компетентно християнинові з Божої волі, завдяки святій тайні Хрещення, у спасінні його безсмертної душі. Пресвітери є, отже, слугами Божого Слова, служителями св. Тайн, а зокрема Євхаристії. Мають великий обов'язок ним жити і його скрізь поширювати по світі. Це все вимагає внутрішньої злуки з божественним Христом і також з Його Вселенською Церквою.


о. Миколай МИКОСОВСЬКИЙ, ЧСВВ




ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


1. Документи Другого Ватиканського Собору, Львів, Свічадо, 1996.
2. ЗОЛОТОУСТИЙ Й.,Про священство, Львів, Свічадо, 2001.
3. Катехизм Католицької Церкви, Видання Синоду УГКЦ, 2002.
4. КАТРІЙ Ю.,ЧСВВ, Наша християнська традиція, Львів, Місіонер, 2007.
5. КОРЧАГІН К., ЧСВВ, Божеська гідність священика, Джерела Божих ласк, Збірник радіо проповідей про святі тайни, Львів, Місіонер, 1996.
6. Моральне богослов’я Католицької Церкви, Святі Тайни, Т. 3, Львів, Стрім, 1995.
7. Пій XII, Про священство, Енцикліка (23.09.1950), Друкарня Голосу Спасителя, Йорктон, Саск., Канада, 1958.
8. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Видавництво оо. Василіян, 1991.
9. СЛІПИЙ Й., Загальна наука про св. Тайни, Йорктон, 1953.
10. Словник біблійного богослов’я, Під загальною редакцією Владики Софрона Мудрого, ЧСВВ, Львів, Місіонер, 1996.
11. СХРЕЙВЕС Й., ЧНІ, Христове послання до свого священика, Львів, Місія Христа, 1997.
12. Христианство, Єнциклопедический словарь в 3 томах, Т. 2, Москва, Научное издательство «Большая Российская єнциклопедия», 1995.

четвер, 24 вересня 2009 р.

ВЕЛИЧАВЕ СВЯТКУВАННЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ

Христова Церква в Україні та світі… Містичне Тіло божественного Спасителя, боголюдська інституція… У ній ми освячуємось, народжуємося до щасливої вічності, зростаючи духовно у світлі Божого Слова. «На Церкву не перестають нападати, а вона – перемагати… Чим сильніше на неї нападають, тим більше вона росте. Хвилі розбиваються, а скеля стоїть непорушно… Хто нападає на Церкву, той погубить самого себе, а Церква стане ще сильнішою. Хто атакує її, той руйнує власні сили», ― писав якось св. Іван Золотоустий…

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), - одна з чотирьох традиційних українських Церков – спадкоємиць Володимирового хрещення, що налічує біля шести мільйонів вірних в усіх регіонах України та на шести континентах світу; є найбільшою Східною Католицькою самоуправною Церквою (Ecclesia sui juris); зберігає візантійсько-український обряд, тобто − літургічне, богословське, духовне та правове насліддя; перебуває у повному сопричасті зі Вселенським Архиєреєм – Папою Римським і визнає його духовну та юрисдикційну владу; прагне до відновлення первісної єдності Київської Церкви; твердо й послідовно відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами. Назву Греко-Католицька Церква запровадила імператриця Марія-Тереза у 1774 році для того, щоб відрізнити її від Римо-Католицької та Вірменської Католицької Церков.

В офіційних церковних документах для окреслення УГКЦ вживали термін Ecclesia Ruthena unita. Із 1960 року в офіційних документах фігурує назва Українська Католицька Церква стосовно українських католиків діаспори та підпільної на той час Церкви у радянській Україні. У папському статистичному річнику Annuario Pontificio використовують назву Українська Католицька Церква візантійського обряду. На Синоді Єпископів УГКЦ (вересень 1999 р.) було запропоновано вживати назву Київська Католицька Церква, яка підкреслювала б ідентичність цієї Церкви. Інформацію взято з офіційного сайту http://www.ugcc.org.ua.

Цього 2009 року нещодавно, як відомо, наша Українська Греко-Католицька Церква відзначила своє 20-ліття виходу з так званого підпілля. А в1989 році після більш ніж 40-літньої «мовчанки» духовенство з мирянами заявили на весь світ, що наше Церква ще жива, хоч її безпощадно переслідують. На відродження УГКЦ були спрямовані різноманітні акції свідомих греко-католиків і просто патріотів власної держави.
Чимало пам'ятних заходів відбулося, як бачимо, недавно з тієї нагоди, як наприклад, футбольний турнір серед молодіжних команд, який організувала 12 вересня Молодіжна комісія Львівської архиєпархії під промовистим гаслом: «Збери друзів, створи команду, приходи, грай та вигравай».

18 вересня у Львівській духовній семінарії Святого Духа тривала наукова конференція, на котрій можна було докладніше довідатися про історичні події 80-их років ХХ ст.
Кульмінацією святкування стала велелюдна Архиєрейська Літургія, що відбулась 20 вересня об 11.00 поблизу храму св. Архистратига Михаїла. У спільній молитві у Львові взяли участь ієрархи УГКЦ, духовенство й вірні різних єпархій і екзархатів УГКЦ. Перед початком Богослужіння в усіх храмах Львівської архиєпархії УГКЦ лунав гучно передзвін, котрий сповіщав у такий спосіб, так би мовити, про «осінь відродження Української Греко-Католицької Церкви». Після Літургії Архиєпископ Львівський Владика Ігор (Возьняк) пам’ятним хрестом Юрія Переможця відзначив осіб, які засвідчили своїм незламним християнським життям вірність Церкві та небесному Спасителеві.
Також відбувся в неділю того ж 20 вересня урочистий похід до Архикатедрального собору св. Юра та о 18.00 ― урочиста академія у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької і т. д.

Вірних, зокрема молодь, бачили часто у вишиванках, адже загальновідомим фактом є те, що відродження нашої рідної Церкви стало предтечею Незалежності Неньки-України. Недарма український президент Віктор Ющенко на літньому відпусті у Зарваниці 19.07.2009 назвав УГКЦ «опорою нації». Коли УГКЦ закликала українців до об’єднання, то вона насамперед спиралася на духовно-релігійну єдність. Історію Української Греко-Католицької Церкви ще характеризують як боротьбу за національну самобутність і національне відродження нашого народу…

«Сьогодні з особливою увагою говорю про подвиги Української Греко-Католицької Церкви, її ієрархів, священнослужителів і всіх вірних. У найчорніші часи вона стала опорою нації і береже цю місію до цього часу» (В. Ющенко). Так, ці президентові слова виражають історичні дійсність і автентичну правду. Бо подвиги Церкви явні… Московська Православна Церква, безперечно, не близька ж до цієї похвали. Бо як висловилась раз одна мудра людина, з побудовою кожного храму МП в Україні втрачається її кусень… УГКЦ завжди була вкупі з Україною, разом зі своїми національними інтересами на противагу до тих проросійських сил, що благословляли захоплення та поневолення інших народів…

Як висловився на урочистій Літургії в м. Лева Архиєпископ Львівський Владика Ігор (Возьняк), ми дякуємо Господеві за те, що давав нам мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовне чернецтво, відважних мирян тощо. «Наші попередники пам'ятали, що мудрість перемагає глупоту як світло – темряву», ― зазначив Кир Ігор.
Отже, вже маємо 20-ть років від коли Унійна Церква вийшла з лабіринтів глибокого підпілля, подолавши різні напади, зневаги включно з богозневагою з боку комуністичного режиму, всіляких ворогів Божих істин. Зрошена вона кров'ю мучеників, надзвичайна посвята яких видніє далеко, бо й за Христа віддавали християни своє життя як і часто свідомі українці за свою рідну державу. Страждання ставало немовби символом життєвого шляху кожного, хто не здавався у важкій боротьбі, зокрема у плані християнської віри, пам'ятаючи, що труд у Господі немарний (пор. 1 Кор 15, 58).
Прийшла довгождана свобода. УГКЦ почала при помочі Всевишнього ставати на рівні ноги. Почали розростатися парафії. Завирувало духовне життя, але…

На жаль, Київська Католицька Церква не уникнула різного роду розколів… Поряд із лефевристським рухом та іншими новоутвореннями виникла у нових часах теж і «УПГКЦ». Це ніби схоже на пародію на нашу Церкву у стилі сектантів. Навіщо творити ще якусь «Українську Правовірну Греко-Католицьку Церкву» під прихованим патронатом Москви-Кремля? Ось і виходить «масло масляне». Мова йде про сумнозвісних «підгорецьких братів» або як їх уже для відмежування охрещено – «догналівців». Що беззаконними методами під прикриттям благих намірень вирішили її руйнувати, напівтаємно переслідувати, запроваджуючи свою «еклезіологію». Навіть хочуть зареєструвати на державному рівні свою «УПГКЦ», влаштовуючи теж і всякі оманливі акції протесту, наприклад, у Львові. Шкода, що певна частина начебто християн замість уникати схизматичних доріг їх шукають та ними продовжують йти, відколовшись від матірної УГКЦ. Якщо раніше ворога-нищителя Церкви знали не раз в лице, то тепер він діє скрито, з середини… Та це інша тема розмови…

Подякуймо всемогутньому Богові за те, що не позбавив нашої рідної Української Греко-Католицької Церкви вільного дихання, що посилав до неї своїх невтомних слуг в особах Митрополита Андрея Шептицького, Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, Архиєпископа Володимира Стернюка, Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського та Верховного Архиєпископа і Кардинала Любомира Гузара попри їхню людську неміч. Що давав їм сили провадити правовірно церковним кермом. Адже XX століття видалось нелегким періодом для Греко-Католицької Церкви… Також із пседособором 1946 р. у львівському соборі св. Юра, цьому духовному серці західної України, коли Українську Католицьку Церкву візантійського обряду в час масових і безбожних заслань на каторги-поневіряння греко-католицького духовенства, особливо офіційної ієрархії УГКЦ, насильно й формально приєднано до Російської Православної Церкви, та не надовго, бо плани Всевишнього були інші... Маємо за що бути вдячними. Підпілля вже позаду. З нами Бог та Україна!

вівторок, 22 вересня 2009 р.

НЕВІЛЬНИЦЯ ВІЛЬНОГО КОХАННЯ...

Мар'яна народилась для Любові. Для Любові чистої, світлої, ніжної... Тільки спершу вона цього цілком не усвідомлювала... Та й не було кому їй це роз'яснити. Проте Любов продовжувала тримати ту дівчину на Своїх могутніх долонях...

Вродливе дівча, навдивовижу чуйне, зростало без особливої опіки, розуміння, але вчилось горнутися до добра, благородних соціальних чеснот... Батьківської та материнської ласки, так потрібної для всебічного розвитку, подорожування по життю, по-справжньому й не відчула: батько полюбляв заглядати без стриму до чарки - у ній він вбачав сенс свого невизначеного земного існування, у ній і втопився... А серце рідної матері геть чисто знесилилось під тягарем щоденних турбот, пекучих злиднів. Відійшла вона далеко від реальності, заглибившись лишень у свій внутрішній світ, - збожеволіла... Коли це трапилося, Мар'янці не виповнилося й шести років... Спочатку за нею, майже сиротою, доглядала немічна бабуся Василина, та як старенької не стало - суворий Мар'янчин дядько Остап віддав її з мальовничого зеленого села до гучного міста, що не могло ніяк змиритись зі спокоєм, притаманним селу.

На новому місці, трішки призвичаївшись, дівчина з кожним Божим днем дорослішала, входила в інший ритм життя, ставилась серйозніше до природних речей тощо. Доволі часто навідувалось до простору її думок, мрій затьмарене дитинство, особливо в тихих казкових снах, в котрих часом, здебільшого під ранок, переливалось яскраво кольорами веселки. Траплялося, що після пробудження вона іноді вмивалась гарячими сльозами... Щасливі сновидіння Мар'яну все-таки потішали. Вони додавали щедро душі оптимістичного настрою, щоб ним ділитися також з іншими, яким щодня старалась іти назустріч...

Друзі у Мар'яни як швидко з'являлись, так швидко і зникали. Юнку то не бентежило: знала, що шукання справжніх друзів схоже на пошуки дорогоцінного каменя на дні глибинного моря... Та з'явився один... Мар'янин товариш звався Ростислав, кликали Ростиком. До неї в нього почали поступово проявлятися особливі симпатії. Дівчина це зауважувала. Обоєчко були флегматичного характеру, любили теж гомоніти разом на самоті про все на світі, обдаровувати один одного грайливими усмішками. Їм, бувало, дехто й заздрив, як це не раз буває між людьми, які не вміють чи не бажають радіти радістю тих, що поруч них... Той хлопець, подібно до своєї молодої подруги, також уже встиг на недовгому життєвому шляху попасти несподівано в полон біди-горя... Ще досі з нього не вибрався.

Неначе вітер, мчав стрімко час. Їхня вірна дружба міцніла, ставала виднішою. Зарясніли ранньою росою перші поцілунки... Все збільшувалось і збільшувалось сяйво щирого кохання, огортаючи, немовби пеленою, закохану пару. Це була чи не перша любов тієї дівчини та хлопця. Мар'яна вбачала в Ростикові свою другу половинку, бажаючи пов'язати з ним на завжди своє майбутнє...

Одного разу перед закінченням навчання Мар'яна мимоволі піддалася... Піддалась окрилено великій довірі та прихильності до красеня Ростика, його принадним очам, не здолавши спокуси... Тоді вони були вкупі мало не до перших променів ранкового сонечка... Кохання запросило обидвох у віддалені пишні палати свого неосяжного царства, з котрих легко не вийдеш, зокрема в молодості.

Признавшись знову тет-а-тет один одному в любові, сказали, хто є ким насправді без ситуаційної маски - в дійсності, реальному сенсі. Розповіли про власні високі надземні ідеали, до яких тут стремлять і...

Ніч, що промайнула мигцем на невидимій колісниці часу, виявилась щасливо-нещасливою... Ростик опісля уникав усіма силами зустрічі та розмови з Мар'яною... До неї, коли випадково бачив, навіть не вітався, не цілував руки як раніш... "Чому так є?" - ставила собі неодноразово таке болюче питання зранена юнка.

Минали миттю дні, тижні... Мар'яна пробувала з ним зустрітись, та всі спроби були марними - він, на жаль, її відцурався... Квіти ніжної любові, котрі вона так доглядала, поливаючи частенько теплом власного серця, зів'яли. Досить того, їх ще було потоптано...

За міркуванням Мар'яни, вона знову скоштувала проти волі чергову дозу яду безжальної несправедливості... Коханий її по-низькому обманув, використав неначе якусь річ до вжитку, залишивши... Мар'яна притьмом кинулася в плач. Пробудився комплекс меншовартості. Плакала довго. Не хотілось вже жити, любити та творити добро, як раніш... Для неї це була велика трагедія. Щоб хтось про то довідався - не бажала. Знала: ця трагедія є великою тільки для неї самої. Їй би не сподобалося, якщо б хтось наважився зробити її маловартісною...

За допомогою ефективних контрацептивів... перервала, не гаючись, вагітність - не мала свідомості, навіть найменшої, що такий поступок, у християнському розумінні, є провиною проти п'ятої з десяти Божих заповідей, бо суперечить Життю... Чула, що так чинили деякі її подружки з інтернату. Це пошкодило їй трохи на здоров'ї, підірвавши його... Досі не виникало значних проблем, пов'язаних із ним. Здавалося, що все пішло шкереберть, що щаслива доля відвернулась від неї, зраненої болем, назавжди. Мовчки терпіла...

Отримавши середню освіту, нещасна після декотрого часу пішла на одну невисокооплачувану роботу. Ледве знайшла. Можливості вчитися далі, звичайно, ніякої не було. Мало хто про неї пам'ятав. Тільки раз до дівчини за весь проміжок часу навчання в інтернаті навідався дядько Остап, який її туди й віддав... І ненька, не виздоровівши, вже відійшла до іншого світу.

До рідного села Мар'яну не тягнуло: там її ніхто не чекав... Вона винайняла стару напівдобру однокімнатну квартиру - винайняти більшу не мала спроможності та й не було поки що особливої потреби. У вільні від праці днини вона розважалась з подругами, стараючись забути пережите і, взагалі, якомога менше заглядати в минуле, що було чи не все затьмарене. Також ходила час від часу на дискотеки, вечірки, топлячи в розвагах свої пережиття, завдану маловідому образу...

Мар'янині подруги відзначалися легкою поведінкою, втративши всякий сором перед іншими. Майже як вона. вживали алкоголь, купляли цигарки; зустрічалися з різними особами протилежної статі, в яких переважно була одна-єдина мета таких зустрічей - як і в сумнозвісного Ростика, Мар'яниного знайомого... Вони, без сумніву, впливали й на неї, бо оточення, як відомо, теж формує людину. Не раз і на зле...

Мар'яна ставала помалу невільницею вільного розгнузданого кохання. Нерозсудливість у поведінці штовхала щосили до багна шаленої розпусти... Наслідки її не цікавили - вона нікого тепер не боялась, все сходячи і сходячи на манівці. Для вдосконалення свого досвіду читала порнографічну літературу, переглядала з однодумцями на подібну тематику відео... Також захоплювалась теорією психоаналізу З. Фройда. Важливість особистого вдосконалення Мар'яну нітрохи не торкала.

Про розпущену юнку заговорили. І то в негативному світлі. Першими були сусіди - бачили як до на її квартиру навідувались хлопці. Чули, особливо серед ночі, на другому поверсі, скрипіт дверей, гучні голоси... Та Мар'яна продовжувала робити своє, нікого і нічого не страхаючись - така розпусна неконтрольована діяльність ставала немовби сенсом її дочасного життя, що вбиралось у жахне вбрання аморальності...

Пішли в рух контрацептиви... Перестало бути цінним скарбом здоров'я. Чим більше її в тому звинувачували, тим більше їй хотілося куштувати заборонений плід, який був для неї зараз, як ніколи, солодкий... Деякі подейкували, що безсоромну розпусницю може зупинити тільки... смерть. Тільки її вважали винною у тому безбожному шаленстві. Вільна, без всяких обмежень любов, їй, звісно, подобалася, і власна свобода здавалась безмежною... Бо ж легше жити неморально, без праці над собою, ніж дотримуватись завжди встановлених моральних норм, як відомо.

Тривожні слухи про розбещену Мар'яну дійшли аж до села, в котрому вона прийшла на світ і колись у дитинстві деякий час проживала - до декого з родичів, знайомих... Однак вона не зупинялась...

Прогулюючись літнього сонячного дня з подругою-ровесницею, залишила в просторому парку міста на лавці при алеї за допомогою маркера власний номер мобільного телефону... Також написала своє ім'я та пропозицію до охочих з нею по-особливому порозважатися... Згодом почали телефонувати, домовлятися, приходити... Мар'яна відзначалась у тих своїх діях екстремальністю. Щоб себе якось виправдати, принаймні перед собою, характеризувала їх як своєрідний вияв милосердя до інших... Особливо їй подобалося мати до діла з трохи старшими чоловіками, тому що так вона, певною мірою, ототожнювала їх зі своїм батьком, який колись нею, її проблемами, майже не цікавився, не приголублював у холодному ставленні...

Якось випадково тою зеленою місциною йшов напівповільним темпом молодий студент, і сів на хвильку перепочити. Він, до слова, ходив тоді на прийом до знайомого лікаря - неподалік від того квітучого парку була розташована міська лікарня. Через його зайнятість мусів трохи зачекати. Вирішив зробити це надворі, бо, як не як, повітря там свіжіше, ніж усередині. І коли вже вставав, натрапив несподівано на Мар'янину писанину. Прочитавши те та на мить замислившись, переписав на всяк випадок у свій блокнот номер Мар'яниного телефону і також ім'я... Проте Нестор (так звали хлопця) мав зовсім інший морально добрий намір: хотів з Божою допомогою спричинитися до її виходу із зимної тюрми згубної пристрасті, що затьмарює розум, бруднить серце, на добру дорогу та по ній крокувати надалі до Творця, Його висотних палат, бо й так часу небагато...

Нестор вирішив тут скористатися сучасним ефективним засобом зв'язку - мобільним телефоном... Набрав на ньому латинкою такий короткий напис: Дорога Мар'яно, схаменись і на небо, місце Бога, подивись... Відправивши його через SMS.

Дівчина, безперечно, незвичне повідомлення хлопця отримала відразу, і спочатку воно викликало в неї деяку відразу... Те, що вона прочитала, її насторожило - не мала ані найменшої гадки, хто б це міг так інкогніто вчинити. Думала, думала і не додумалась. Нерадо заспокоїлась...

Як минув десь тиждень часу після певних роздумів він подзвонив... Довго чекати не довелося. Юнка зразу відповіла на дзвінок Нестора. Представившись місцевим студентом, розпитав телефоном Мар'яну про те, де вона мешкає, коли можна завітати, скільки потрібно викласти за задоволення бажання грошей тощо. Дівчина відповіла охоче на всі хлопцеві запитання, відказавши, що з нетерпінням чекатиме...

Найближчої суботи золотої осені, коли хлопчина їхав у справах додому, заїхав дорогою на квартиру Мар'яни. Вона зустріла його досить привітно - усміхнулась, дещо ще спитала, підійшла, щоб обійняти, але... він раптом вигукнув: "Почекай!". Від того незрозумілого вигуку дівчина аж трішки підстрибнула. Забилось інтенсивніше м'яке гаряче серце...

Нестор розпочав розмову... На диво для неї. Говорив делікатно, лагідно по-дружньому. Намагався, звертаючись подумки до Всевишнього, знайти потрібний підхід. Розпитав водночас, що її штовхнуло на такий недобрий шлях, чому вона, діючи на противагу моральним, християнським нормам, Господньому законові, міняє часто у своїй сексуальній діяльності партнерів... Чому? Де корінь лиха?

Спантеличена дівчина, не відповівши на питання, раптово розплакалась. Було важко підтримувати далі розмову з хлопцем. Сльози душевного болю злилися зі сльозами якогось поземного щастя, радості, які до неї наближались разом із теплими Несторовими словами в парі зі словом небесного люблячого Батька. З нею, бідолашною, не розмовляв так ще ніхто. Збагнула, що відвідувач має не меті не те як провести гарно з нею час, а щось інше, набагато важливіше... Молодий гість підкреслив, що вона не одна така на білому світі. Вони швидко порозумілися, знайшли спільну мову. І плач, як зауважила Мар'яна, був тієї днини якийсь незвичний, небуденний...

Як добрий євангельський самарянин, Нестор згодився подати їй руку допомоги в цій нелегкій ситуації - робив бо це вже не раз. З таким випадком зустрівся вперше в житті. Видно, такою була Божа воля: Боже Провидіння діє безнастанно.

Втішена Мар'яна, як ніколи, відчула тоді справжню доброту та любов, які так не цінить сучасний світ, зорієнтований більше на матеріальні цінності, ніж на духовні. З тривалого летаргійного сну пробудилось сумління... Подих вічності відсвіжив в'ялу душу. Не всі, як підкреслила в розмові дівчина, вважали вважали її за повноцінну людину. В осіб протилежної статі вона була часто мов іграшка, і більш нічого...

Із змістовних хлопцевих слів, що не були породженням снів, Мар'яна усвідомила насилу, що таємниця істинної свободи та глибокої радості серця схована в Бозі, у Його вічних постулатах Віри. Студент теж пригадав їй ту знану подію з Євангелія як Ісус Христос, наш Господь, простив розпусній блудниці Марії Магдалині (робив бо це не раз) її численні гріхи, яка також відійшла від Нього і була при тому відкинута суспільством... "Відкупитель людського роду, - зазначив він, - любить всіх без винятку, і то безперервно, навіть найбільших грішників, зокрема тих, кого люди вважають між собою за непотріб, руйнівника цивілізації...". Приголублена надією, небесами, вона мовила в думці: "Прости мене, грішну та немічну, мій дорогий та любий Спасителю". Це була чи не перша її коротенька щиренька молитва, звертання до Ісуса.

Новонавернена і далі вмивалась сльозами. Перед її очима враз промайнула, як у реальному фільмі, вся картина дотеперішнього нехристиянського життя. Світова суєта мало її нещасну не поглинула. Почала жаліти за втраченим часом. Було соромно за безсоромну, розгнуздану поведінку, що ще нікого ніколи насправді по-справжньому не ощасливила, хоч неодні прагнули в ній ущасливитись.

За порадою справжнього друга, який у співпраці з ласкою Бога, врятував її від духовного самогубства, смерті, Мар'яна поспішила у скорому часі до Господньої святині, де зізналася щиро у скоєних беззаконнях Всевишньому через Його заступника священика, який поставився до неї, подібно до Христа, з християнським розумінням, толерантністю. Не могла надякуватися Богові, що так надійно допоміг їй піднятись над рікою бурхливої пристрасті, що несла її вперто до пекельної прірви, вибратися на волю з тенет гріха, що робить грішників автентичними невільниками.

Мар'яна почала тепер дивитись на природу речей очима віри, краще усвідомлювати, проникати в суть тієї незаперечної істини, що направду народилася на цьому світі для... істинної Любові. Вона знайшла її нарешті несподівано в Несторові, подарувавши йому назавжди своє покраяне хибним коханням серце...

РАБСТВО НЕОБМЕЖЕНОГО КОХАННЯ

«... Вкрай не хочеться виглядати жалюгідно... « (Леся, повія 24 р.)



Дорогі друзі! Ми живемо, як знаємо, у нелегких, заплутаних часах. В епоху певних протиріч, феєрверків аморальності, гедонізму, матеріалізму фальшивого погляду на людську дійсність тощо. Часто спостерігаємо за тим, як нездоровий поганський менталітет накидається безпощадно на біблійний... Не раз себе, мабуть, запитуємо в серці - коли вже нарешті зупиниться та нестримна лавина розпусти, що зачіпає душі багатьох? Люди притьмом губляться. Не всі віднаходять у цій круговерті Іншого (Бога), себе, ближніх.

У своїй статті хочу застановитися над таким немалим усім відомих явищем, конкретніше, -- соціальним лихом (моральним злом) як проституція в наш час, над культом сексу зокрема.

Отож, як голосить св. Писання, до надприродного життя, життя у Господі Христі, покликані всі без винятку. Проте людина через власну волю, зловживаючи часто мало не на всі сто отриманою свободою, заподіює собі, довкіллю, духовну смерть... І їй може ще... подобатись перебувати в такому жахному стані, лежати спокійно на брудному пляжі гріха, хоч він призначений не для неї...

Проституція крокує скрізь планетою закохано зі СНІДом. Жіноча, чоловіча, навіть дитяча (!!), яка хочеш, на всі смаки і кольори... Процвітає еротизм, нудизм... Не ховаючись, не боячись невідворотної не раз життєвої катастрофи... А вона очевидна! Богиня кохання Венера продовжує зловтішно дарувати бездумним (любителям гетер і самим гетерам-проституткам) букети венеричних хвороб, які неприємно пахнуть. Оце так дожилися...

Одні непогамовні дошлюбні, позашлюбні статеві стосунки стійко засуджують, адже це поволі призводить до деградації особистості під різним оглядом, і, на загал, наслідки від цього, безперечно, плачевні. Інші намагаються якось це толерувати, мовляв, проституція така давня як і людство, і вона існуватиме завжди, не можливо її повністю викорінити: на цьому світі постійно будуть ті, що люблять цю справу, часами легкий хліб, не шкодуючи заодно цінного здоров'я душі та тіла, що є головними складовими людини як особи, Божого творіння. А декому майже байдуже - діється те, що діється, можливо щось зміниться, а, можливо, й ні. Побачимо. Час покаже (а як не покаже?). Аби не гірше, ніж є... Як говорять, скільки голів, стільки й умів.

Хтось впевнено стверджує - це відхилення від нормальності, морального кодексу, а деякий - усталена закономірність... Опінії можуть бути різні, одначе правда - одна єдина. Повсякчас у своїй суті залишається незмінною, незалежно від нас. Навіщо мораль робити подвійною?..

Тепер ближче до теми. Святіший Отець Бенедикт XVI, стоячи на сторожі Божої Істини, у своїй найпершій енцикліці «Deus Сaritas est» -- «Бог є Любов» акцентує увагу на важливих аспектах любові як такої. Христовий Намісник на землі в риторичний спосіб запитує: «Чи дійсно християнство розрушило ерос?» Те питання, як дізнаємося, породив вислів Фрідріха Ніцше, який колись заявив, що християнство нібито дало еросу випити яду, від котрого він хоч і не помер, але перетворився на порок...

Папа Бенедикт, занурюючись у минулість, теж не минає увагою і «сакральну» проституцію, котра раніше процвітала в різних храмах. «Таким чином ерос прославлявся як божественна сила, як з'єднання з божественним, -- зазначає знову Вселенський Архиєрей. Даючи розв'язку, твердить, що ерос потребує дисципліни очищення, щоб подарувати людині не лише миттєве задоволення, й передусім справжнє блаженство, до якого людина стремить всім своїм єством. Християнство, за Папою, не противник тілесності. Та не можна ерос зводити тільки до «сексу»...

Так, це правда -- людина не є простий інструмент, річ, яку після використання викидають, кидаючи десь на бік, щоб не заважала. Чому не раз хочеться відокремити тіло від душі? До речі, одна проститутка раз написала, що, хоч вона продає своє тіло, зате ніколи не продасть своєї душі... Не продасть за гроші, але як її занечистить духом блуду, що є чи не найсильнішим поряд з іншими духами. Хіба нещасна себе правдиво любить? Як зазначила раз одна особа, мовляв, коли в людини «немає» ні душі, ні мозку, тоді вона виставляє своє тіло на показ... Без встиду і страху...

Чи легко зрозуміти слова на кшталт: «продам дорого дівственність», «даю тіло в оренду» та інші? Порядна жінка, як говорять, ніколи не вимагатиме в чоловіка (-ів) грошей, а уваги та поваги... Тілесне задоволення, гроші часто відвертають від світлих ідеалів. Порядність дорожча за маєтки. «Тіло - це найменше з того, що жінка може дати мужчині» (Ромен Роллан). Справжню любов ні за які гроші не купиш. Вона не продається, не купляється, а лишень безкорисливо дарується іншому. Як підкреслював Девід Лоуренс, секс страшенно мстить за награні почуття. Він безжальний, пагубний для фальшивої любові. Так що небезпеки очевидні.

Складається чомусь враження, що якщо вже тобі «стукнуло» 18, то тоді можна сміливо летіти стрімголов у безодню шаленої розпусти-гріха. Замовляти на мобільний еротично-порнографічні картинки, забігати на порнографічні сайти, милуватися плюгавими фільмами тощо. Оце так зрілість, дорослість! Просто нема слів. Недарма деякі російські розпусні сайти мають дивовижні назви «грех», «черт». Як це поєднати із людськими цінностями, християнською концепцією? Це теж плоди сексуальної революції, розпусти, зловживання на ліво, на право свободою, великим даром Всевишнього. І це належить до витоків проституції! І не треба тут звинувачувати тільки Америку, Голівуд і т. д. Легко впасти, котитися вниз... До цього теж спричиняється і сучасна музика: в піснях оспівується розгнуздана любов, нестриманість, не беручи під увагу наслідки цього «геройства». Чого доброго можуть навчити нас оці слова із відомої пісні: «...я душу дьяволу продам за ночь с тобой?..» . У деструктивному окультизмі-сатанізмі, між іншим, наявна культова проституція: на чорній месі, що є плюгавою пародією на Святу Літургію, повія-розпусниця є таким собі... «вівтарем». Це випливає з «Біблії» сатаністів. Нема слів.

Буває, що деякий клієнт замовляє, наприклад, через Інтернет дівчину легкої поведінки, що залишає свою анкету, і потім, після відвідин, там же ділиться з іншими на весь світ позитивами та негативами її «роботи», залишає на сайті свої відгуки, ставлячи відповідні бали за послугу... Який жах! На кого тоді схожа така людина? На просту річ без честі, душі? Богу ця обопільна розгнузданість, безперечно, не до вподоби. Яке ж хибне мислення в розпусників!

Тепер розпусне зло майже не ховається. Інколи пробує. Не часто вдається - все випливає рано чи пізно на чисту воду. «Дівчатка» відверто пропонують свої послуги. Дорого, дешево, безплатно... Діляться на своєрідні категорії від елітних до вуличних, хоч значної різниці в тім нема... Картина невтішна.

Причини цього досить різні. Хтось з бідності, хтось з дурості, комусь цікаво,пошук нових відчуттів, екстремальність у коханні, для декого це хобі... Когось заставили. Не дрімали сутенери...Також може довести до торгування собою і небажана розлука з коханою особою. Буває, що на такий слизький шлях стають ті, що не бажають серйозно ані вчитись, ані працювати... Легше не раз заробити за годину, ніч певну суму, натомість як інші заробляють важким трудом, працею пару днів, тижнів... Але навіщо вдаватися до чи не найаморальнішої «професії», усім ризикувати, бути в жалюгідному стані, коли можна знайти більш безпечну працю, хоч може й не відразу й не завжди високо оплачувану? Між іншим, колись у древньому Римі були такі собі вестальки, тобто жриці богині домашнього вогнища - Вести, які давали обіцянку безженноті, цнотливості. Згідно з висловом Альберта Камю, цнотливість повертає світу сенс. Навіть поганський світ, як бачимо, її повністю не цурався.

Одна київська повія, яка залишила в лабіринтах Інтернету свій моб. телефон, нескромні фотографії, пропозиції ствердила спокійно, коли їй сказали, посилаючись на Біблію, що вона перебуває не на надійному шляхові: «Мені подобається моя «професія», кожному своє. Я маю дві вищих освіти, три власних магазини. Про Ісуса чула. Духовної допомоги нітрохи не потребую, і сумління нічого не закидає... «. Проте потім дякувала за прекрасні, як сама мовила, слова.. Та «професія», отже, подібно як в інших країнах, у нас ще офіційно не легалізована... Хоч на біду багато не треба.

Не легко розмовляти з особами, котрі чорне називають білим, заперечують найочевидніші проблеми. Є теж і сіре... Хто жартує з Богом, собою, не бачачи шкоди від контрацепції, абортів, які частенько є плодами вільного кохання без кордонів. Повії різні - виховані, освічені, сердечні і протилежні до вихованості, освіченості, сердечності, як і всі люди та людиськи. Коли доводилось спілкуватися з дівчатами легкої поведінки про їхню «місію», то радив їм здебільшого це як основу особистого щастя, добра: не давати себе всім, щоб згодом не страждати, а краще віднайти свою половинку і лише їй дарувати сердечне тепло... Бажав бути кращими. Втішатися материнством, діточками... Хтось дякував за теплу пораду, бажаючи змінитися, змінювався, дехто обурювався, вважаючи мене, мій спосіб мислення, несучасним, нерозумним... По-різному було.

Можна, будучи нічним чи денним «метеликом» напівсвідомо потрапити будь-коли до «сачка». І потім буде дуже важко скуштувати правдивої свободи. Можна звідти вже ніколи більше не вибратися, не мати можливості дихати свіжістю, милуватися радо сонечком. Безумовно, «метеликів» неодноразово знищують, навіть після тілесного задоволення з ними. Маніяків, всіляких збоченців теж, ясна річ, не бракує. І вищезгадана порнографія, котру характеризують диявольським ділом, теж до того спричиняється. Прикладів багацько. Медаль же двобока. Їх не перелічиш. Деякі повії стверджують, що рятують від нестримних маніяків, і, якби не вони, число схожих збоченців було б значно більшим...

Як відомо, у св. Письмі розпусна жінка окреслюється блудницею, адже вона потрапила в блуд, блудить манівцями, а не крокує по добрій дорозі. Згадаймо, для, прикладу, Марію Магдалину, яка після довгих блукань прийшла до Ісуса Христа, навернулась, освятилась, ставши прикладом для людей. Знаємо, що колись за подібний спосіб життя жорстоко каменували - за перелюб, гріхи проти 6-ої та 9-ої Господньої заповіді, за явний перелюб... Спаситель спас її своїм безмежним милосердям, коли вона була спіймана саме у відповідний момент - на перелюбі, хоча і не виправдав її гріха (Пор. Йо. 8. 1-11). Взагалі Творець не судить, так би мовити, ніколи людини, тільки - гріх у ній. З погляду моральної теології, суть гріха розпусти полягає не у самому факті існування сексуального потягу, а в постійному пошуку насолоди, котру він за собою несе. Звісно, це не може аж ні як стати для розумної людини сенсом її життя. Хоча доводилося стрічатися з людьми, які, здається, нічого особливо так і не бажали, окрім сексу...

Мудрі засуджували стосунки з блудницями-повіями, хоч це не слугувало підставою звинувачення в перелюбі чоловіка. «Не зустрічайся з блудницею,бо потрапиш у її сіті... Не віддавай своєї душі блудницям, бо втратиш свою спадщину... (Сир. 9. 3. 6

Нам теж не варто когось різко за проституцію осуджувати, «призначати до пекла», однак оцінювати чиюсь поведінку з морального боку можна - є ж від чого відштовхуватися: від загальноприйнятих норм моралі, вічних християнських істин і т. д. Виходить і вийшло не мало літератури, присвяченій християнському статевому вихованню, яке слід провадити з дитинства. Автентична любов має цілісно охоплювати людську особу.

Ця тема досить широка. Про неї можна писати вдосталь. Проституція - одна із виразок суспільства, яка на жаль, не загоюється, а радше розростається. ЇЇ досить нелегко подолати. Це «мистецтво» дике. Воно веде до різноманітних чвар, зрад. Це і розбиті сім'ї, і втрачена молодість, повага ближніх, загублене здоров'я... Чимало колишніх куртизанок схаменулися, подивилися правді у вічі, жаліючи за все, і стали непоганими матерями, а чимало... Секс у різних неприродних формах відбирає радість життя і вкрай баналізується, не залишаючи місця на таємницю... Зараз теж стає модним, зокрема серед молоді, бісексуалізм...

Христова Церква також не мовчить у цьому плані, коли б мовчала, тоді б «заговорили каменюки». Однак не кожен прислухається до Божого голосу, голосу Істини. Було б добре, якби наші чиновники в цьому плані брудного «бізнесу» були свідомішими, керувалися досконалим Божим законом попри людський. Щоб активніше діяла міліція, так швидко не купляючись... Чимало іноземних туристів їдуть до України, щоб протягом певного часу, заплативши, дещо подарувавши, розважитися з нашими красивими українськими дівчатами. Це характеризує державу тільки з негативними боку, бо секс-туризм все більше розростається, особливо в курортних місцях.

Чому світ так часто забуває за світло цнотливості, чесноти, що освічує душу? Від коли Боже Слово перестало бути актуальним? Вільне «кохання» по телефону, Інтернету, борделі, моделі (не завжди!), стояння на панелі, коханки, коханці... Фіктивні «шлюби»... Віртуальність підкошує реальність. Дівчата по виклику, хлопці, стриптиз... Декотрі не уявляють без проституції свого життя. Не виключається й тут контекст гомосексуалізму... Та щастя не обмежується виключно вільним коханням. Не вільно ерос зводити лишень до рамок «сексу», як писав Вселенський Архиєрей Бенедикт XVI. Є в декого переконання, що без неї буде ще важче жити калікам, від яких здорові не раз відвертаються, а легковажні жінки за гроші готові піти на що будь... За Біблією, хто пристає до повії, є з нею одним тілом... Часто клієнтами жінок-проституток є чоловіки сімейного типу... А якщо майже всі будуть проститутками (не маю на увазі тільки слабшу половину) і що тоді? Якою буде доля сім'ї, держави? Хто б хотів мирно жити в такому безпросвітному «царстві»? Та й заборонений плід, звичайно, повсякчас солодкий... Тому лише Всевишній має владу поставити в цій справі крапку, а ми робімо те, що в наших людських силах.

Вседозволеність, відсутність важливих морально-духовних орієнтирів, як бачимо, веде в тупик життя, призводить до психічних розладів, різнорідної деструкції... Проститутки не завжди зупиняються, повертаються до Істини... Стараймося себе полюбити правдиво, звільнитися від почуття меншовартості. Турбуймося тут про своє добре ім'я на землі, щоб воно було збережене навіки в небесних палатах поруч з іншими. Господь допомагає охочим, що є Його храмом, образом та подобою, долати прерізні тяжкі диявольські спокуси, дружити з чеснотами. Людина покликана до святості. Влучно закликає св. Апостол Павло : «Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла... « (1 Кор. 6. 19). Метою статевого акту є, власне, народження та виховання діточок, а не щось друге - задоволення тіла... Мусимо вважати, адже, за св. Писанням, розпусники не побачать Небесного Царства...Треба керуватися розумом: ми ж не тварини зі своїми сліпими інстинктами. Нехай скрізь запанує чиста любов і порядність. З нами Творець! І Він повсякчас чекає на своїх не раз заблуканих дітей...

ПРАВДИВЕ З КНИЖКИ «СЛІПА НАРЕЧЕНА»

Якось раз до моїх рук потрапило цікаве друковане видання під насторожуючою назвою «Сліпа наречена»... Як на мене, книжка, що складається із 56 ст., досить цікава, змістовна у своїй суті, та й легко читається. Обкладинка принадна, символічна. Між іншим, прочитав я її трішки більше ніж за пів години. Автор невідомий. Передмова Галини Хортик. Книга вийшла друком у Тернополі в 2007 році. Кошти від її продажу, як зазначено на початку, буде перераховано потребуючим, якими опікується Братство Милосердя Тернопільської Вищої Духовної семінарії. Зазначена книжка відповідає нам саме та такі важливі питання земної дійсності:

Чи може творити добро недавній великий грішник?

Чи можна кохати і жити поряд з людиною, яка заподіяла тобі непоправне зло?

Чи можна викинути образу з серця на того, хто зробив тебе калікою на все життя?


Це своєрідне життєве оповідання - історія кохання колишнього в'язня (зека) Олега та потерпілої дівчини Тетяни, над котрою він разом зі своїми «друзями» сексуально познущався і особисто її осліпив: як вів сам признався, у нього не було жодного порядного товариша, лишень алкоголіки, наркомани, злодії, відповідні дівчата... Одного разу після гульбища в лісосмузі вони й знеславили її, хоч дівчина пручалася. З горя-наруги бідолашна скрикнула з останніх сил, проклявши, що всіх їх за це посадить, тому що запам'ятала обличчя. Знайде навіть під землею. Олегу після тих сміливих слів дівчини здалося, що в нього ввійшов біс. Він витягнув з кишені бритву, підійшов до неї та сказав упору, що тепер та більше вже нікого не впізнає. Провів їй бритвою по очах і лиці. Сімнадцятирічна Тетяна (так вона звалася) голосно скрикнула, полилась кров, притихла краса, осліпла назавжди... А він спокійно пішов собі геть.
Мчали роки. Сумління то спало, то прокидалося. Познайомився якось Олег у потязі «Київ-Одеса» з богобоязливим Віктором. Йому і відкрив усе те скоєне, ті страшні таємниці. Віктор дізнався, що він сидів у зоні за різні злочини аж чотири рази. Загалом одинадцять страшних років життя... Називав себе Олег звіром, бо уникав Бога, не уникаючи гріховного зла.

Виявивши Вікторові, мов на сповіді, всю правду, палко з ним помолившись, починав вірити у Всевишнього, Його милість, всещедрість тощо. Почалися пошуки тієї скривдженої дівчини. Зараз, як ніколи, Олег хотів її знайти, побачити, адже... Бажав спричинитися до лікування та посприяти в тому, щоб вона отримала донорські очі, коли їх немає. Навіть згодився віддати в пожертві свої єдині, неповторні...
Він через певний час її все-таки відшукав. Зустрів на лавочці в темних окулярах... Поруч була тонка паличка... Молоденька, скромно одягнена. Пишні каштанові коси вкривали плечі. Добре приглянувшись, помітив на милому лиці дівчини шрам, дугоподібну лінію від лівого ока до вуха... Промайнув у пам'яті той злощасний вечір, пустир, зринув болісний крик юнки із кровавим обличчям. Дівчина була сліпа. Олег гірко заридав...

Сталося так, що він з нею розговорився, познайомився і... закохався. Таня думала, що чоловік одружений, адже мав тоді 32. Мовив їй боязко, що не мав часу на одруження, бо вчився протягом одинадцяти років. Та це було зовсім не так.

Коли зайшла мова про Бога (а Олег сказав дівчині, що вірить!), то вона наповнилася гнівом, мовляв, чому з нею це трапилося, адже не є гіршою від інших, не була «останньою»?.. І вчилась добре, і мріяла опанувати професію лікаря... Дивувалася, як може після того всього існувати ще Бог... Тема не вдалася. Сліпа дівчина заливалася сльозами. Олег не знав, що в цій ситуації має чинити...

Вони тривало спілкувалися. Олег розповідав знайомій різне, про своє минуле, крім одного... Тетяна після другого місяця їхніх зустрічей сказала Олегові, що їй здається, що їх знайомство відбулося раніше, що вже десь чула його голос... Олег бліднув. Однак не признавався поки що.

Одного разу Тетяна запитала Олега, чому він до неї приходить кожного вечора. І він не міг їй цього не сказати. Признався, що хоче з нею одружитися через сильне почуття кохання. Мав намір зробити це ще раніше, проте соромився...

Дівчина обурилася почутим. Не повірила звинувативши Олега у брехні. «По-перше, калік не люблять, їх просто жаліють. Довкола багато гарних здорових дівчат... По-друге, якщо хтось і міг би мене полюбити, то я ніколи не зможу. У свої сімнадцять років, в той день, коли я втратила очі, останньою людиною, котру я бачила, був чоловік. Це був звір, чудовисько, і кожен раз поняття «чоловік» у мене асоціюється з тим звіром. Мені здається, вам тільки одне потрібно», - згорьовано відповіла Тетяна. І все немовби щезло.

Бігло життя. Вони ще продовжували час від часу спілкуватися, проте не зачіпаючи тільки двох тем - Бога та одруження. Олег не переставав ніжно її кохати. Дівчина це відчувала, розуміла. Її серце, зранене мукою, ставало м'якшим, теплішим. Якщо Олега іноді не було, вона вичікувала, запитувала за ним...

І вони врешті-решт побралися. Таня теж покохала уважну до неї, її біди, людину. Наречена на весілля була неповторною, лишень чорні окуляри виглядали на обличчі не дуже природно... Не виявилось весілля великим. Без спиртного. Молодий роз'яснював, що й горілка спричинилася до його несвітлого минулого. Тож зараз обходиться без неї. Дехто навіть не завітав через це на гостину - через відсутність оковитої.
Олег любив Тетяну. До церкви ходив сам... Один його колишній знайомий алкоголік повісився... Олег тепер відраджував своїх друзів від «зеленого змія».

Тетяна якось спиталася його, чому він не бере її ніколи зі собою до церкви. Олег перепросив її за це, мовивши, що це була його давня мрія... Отож відтоді їх обох можна було там зустріти.

Невдовзі Тетяна стала мамою. Побачила світ дівчинка. Турботи переплелися з радістю. Але жінка відчувала інтуїтивно, що з ним щось не так. Питала, чи є здоровим, тому що став іншим, їсть погано і т. д. Олег збагнув, що шила в мішку не сховаєш. Треба все подати як є насправді. «Таню, - почулося від нього, - якби ти зустріла того, хто спричинив тобі стільки горя, чи змогла б простити йому?.. Те питання видалось для неї ніби ударом. Вона стривожилася і не дала вчасно відповіді...

Та згодом, передумавши вдосталь, звертаючись у молитві до Господа, наповнила серце з поміччю небесного Батька прощенням і любов'ю. «Я справді не маю на того чоловіка ніякої образи, я його благословляю. Бог відкрив мені, що він був лише знаряддям гріха, його розум був затемнений злобою, образою... Олежику, я знаю напевно, хто був тим чоловіком», - міркувала Тетяна...

Вона взнала нарешті всю правду. Олег у розгубленості сміявся та плакав від радості, обіймав дорогу дружину. Проте тепер він був інший, не з минулого...
Це оповідання може теж послужити повчальним сценарієм для кінофільму, основаному на реальному сюжеті людського життя, не завжди солодкому.

четвер, 10 вересня 2009 р.

Паранормальне з життя...


Як відомо, наш земний світ сповнений різними таємницями… Розгаданими й не розгаданими. У цьому плані він не є бідний. Немало вже особисто наслухався, начитався про появу духів з потойбіччя, покійників, надзвичайні надлюдські здібності смертних людей тощо. Сам стрічався з такими, що мені чітко говорили, що я думаю в певний момент (-ти). По-науковому це зветься телепатія - безпосереднє читання думок іншої людини.

Одного разу в Чернівцях під час християнської міжнародної прощі розмовляв якось із молодим чоловіком, який бачить на далекій відстані події, осіб. Може проколоти собі наскрізь ножем руку так що не потече взагалі кров… І взагалі-то я сам такий собі містик, схильний до розгадано-нерозгаданого, до того, що бере верх над буденністю.

Щодо інших очевидних фактів, пригадую, як був ще малим, то їздив часто з мамою до старовинного Гошівського василіянського монастиря, що на Івано-франківщині. І от одного разу на свято Пресвятої Євхаристії, що є влітку, коли ми знову туди прибули, то були трохи здивовані. Свята Літургія правилась на дворі під накриттям. Багатьох сильно стривожив голос однієї молодої дівчини, що сильно верещала, мало не рвала на собі волосся. Подейкували, що вона одержима, що нечистого їй нібито передала якась баба через яблуко, як вони їхали разом у поїзді... Дівчина потім трохи наче заспокоїлась. Перед Святим Причастям, коли священик ішов у її бік, а вона теж клячала, бо її підтримували, почала страшно кричати наче чоловічим голосом: "Зійди з моєї дороги, зійди з моєї дороги...". Я це особисто чув. І не тільки я. Склалося таке враження, що це сам біс "проповідує" через її немічну особу...

Цей випадок важко забути. Знаю й інші випадки, про які мені розповідали друзі. Досить цікаве та загадкове явище у природі – екзорцизм. Без віри в Бога, у Вищу, ні від кого незалежну Силу, такі дивовижні речі часом нелегко збагнути...

Коли був малим хлопцем, то одного разу пас у Карпатах як звичайно корів далеко від села у великому лісі. Пригадую як зараз: серед білого дня потемніло світле небо і сталося збиратися на велику зливу. Почалася гроза. Я став під одну смереку, щоб це перечекати. Корови були недалеко. І біля мене, як на зло, ані душі. Стою, стою. Чекаю і от чую – хтось "ріже" неподалік лісове дерево, користуючись при тому немовби ручною пилкою… І що цікаво, не на одному місці… Звук наближається поволі до мене. Спочатку я подумав, що це мені причулося, однак потім… Коли звук наблизився майже цілком до моєї особи і нікого не було видно, я відразу звідти дременув, зрозумівши, що це якісь витівки нечистої сили чи духів (там на Сколівщині на це кажуть - "лихе"). Подібного до того не траплялося.

Як умерла моя бабця в Карпатах, я вдома не був. Студіював в іншій місцевості. І от лежу собі на ліжку, хочу заснути і ніяк не можу. І враз біля вуха почулося важке старече зітхання, що аж морозець пішов по молодечій шкірі… Раз, другий… Пройшло. На другий день дізнався, що в той самий час пізно ввечері, коли чув ті стогони, відійшла з цього світу бабуся…

В інший раз, однієї ночі вже спав… У той час чомусь сильно зацікавився антиокультизмом, антихристиянською магією, шукаючи методів боротьби з нею… Багато досліджував це таємничий феномен. Сплю і водночас чую, як мою голову наче хтось сильно стискає… Просто давить… Це було вперше. Відкрив на силу очі і побачив на вікні (спав же біля нього) мерехтливі біло-чорні тіні, які тоді показалися і помалу зникли. Стало неабияк страшно. Перехрестився, помолився Всевишньому. Трохи заспокоївся…

Мав можливість раніше перебувати певний час разом із однією людиною, що, зокрема в мене, не раз викликала дивне підозріння… Річ у тім, що та особа займалася колись різнорідною магією, навіть, як мені казала, бачила раз на вулиці в Україні справжнього дідька… Тепер буцімто вже є з Богом, відвідує церкву, навіть ступила на шлях монашого життя тощо.

Він (цей чоловік) декілька разів говорив мені чудні таємні речі,про які рідко хто міг довідатися… Я певний час сидів з ним за одним столом... Пригадую, сидимо раз на обіді, їжі ще не піднесли. Чекали. І він почав дивитися на мене, в область моїх рук… І раптом почала під дією його чарівного погляду стрибати по столі моя ложка. Я її на місце, а вона знову… Засміявся винуватець дивини з того, а мені було не до сміху… Одним словом, минуло. А я дуже здивувався… І також однієї днини я помітив (бо втупив у його лице цікаво свій погляд)як у нього з великою швидкістю то звужувалися, то розширювалися зіниці… Такого ще в житті не бачив, бо це виглядало неприродно. Склалося враження, що ним ніби хтось внутрішньо управляє …

І це ще не все. Тільки дещо написав, що вважав за потрібне, цікаве, часами повчальне. Хочете вірте, хочете – ні, але знайте, що подібне мало місце в моєму житті і це не вигадки-побрехеньки, а життєва правда, адже говорю з емпіричного досвіду – перевіреного на пратиці… Можливо, комусь пригодиться!