середа, 30 грудня 2009 р.

Розвій «антикультури»

За своєю природою людина є теж і культурним буттям, крім релігійного. Культура (від лат. сultura) первісно означала обробку землі та догляд за нею (лат. аgrіcultura) з тим, аби зробити її придатною для задоволення людських потреб, щоб вона могла служити людині. У переносному значенні під культурою розуміють догляд, покращення, облагородження тілесно-душевно-духовних нахилів і здібностей людини; відповідно існує культура тіла, культура душі і духовна культура. В цьому сенсі вже мудрець Ціцерон говорить про cultura animi . У широкому значенні культура є сутність проявів життя, досягнень і творчості народу чи групи народів . Можна говорити про неї ще і ще, однак я маю намір зупинитися тут більше саме на «антикультурі», що теж спричиняється сьогодні до затирання морально-людських вартостей, християнських цінностей насамперед.

«Антикультура» проявляється в наш час під різними аспектами, зокрема у молодіжних колах. Частково цю сучасну проблему висвітлив у своїй розвідці Християнська етика і засоби масової інформації, путівникові для молоді, батьків, катехитів, вихователів о. Павло Вишковський ОМІ, де він вказав на ряд небезпек, пов'язаних з нерозумним використанням сучасних благ цивілізації. Більше про ЗМІ та працю священика буде в наступному пункті. Зараз постараюсь розглянути згадану «антикультуру», на якій також акцентує увагу о. Павло.

«Антикультура» прагнення виділитися. Це і екстремальний одяг, не раз із непристойними фотографіями, різними сатанинськими символами, перегляд фільмів та екстремальних мультфільмів, де часто життя «героїв» перенасичене розпустою з насиллям; невідповідні відео-ігри, агресивна рок-музика, в котрій можуть оспівують аморальну поведінку, заохочуючи заодно до блуду, вживання наркотиків, практикування «свобідного кохання», що є найперше фальшивим само в собі, і т. д.

Живемо в епоху, коли добро затято змішується зі злом. Теж замасковано це чиниться. Множаться при тому й усілякі релігійні псевдохристиянські секти, зі своїми догмами й мораллю, які можуть розпусне життя інколи толерувати: багато залежить від самого лідера неокульту, його моральних переконань…

Можна спостерегти, що навіть існує таке поняття як «секс-культура», яку уявляють різновидом культури, присвяченим зображенню статевих аспектів людського життя. До речі, в англійській мові слово «sex» означає стать. Власну «культуру» нині теж демонструє і секс-меншість, тобто особи зі статевим відхиленням від норми як єдиної соціальної групи – геї, лесбіянки, трансвестити… Боряться за свої права, бажаючи узаконення їхнього нетрадиційного співжиття (шлюбу). У когось це вроджене, в декого набуте. Появляються так звані інтимні магазини, що також спонукають люд до збоченої сексуальності…

Поряд з цим усім християнство може виглядати безсилим, коли люди прагнуть у дусі епікуреїзму (потягові до чуттєвих насолод і розбещеного життя) тільки особистого задоволення, тілесної насолоди, заспокоєння низьких бажань, відкидаючи в тому вищі ідеали з духовними цінностями, що ніколи не втрачають актуальності.

Культура наче пов'язана зі шліфуванням. Іспанський філософ-мораліст, Бальтасар Грасіан, який був, між іншим, єзуїтським ченцем, зауважує те, що людина приходить на світ дикуном… Якщо вона виховується, то позбавляється тоді в собі тварини. За ним, особистість створює культура. І чим її більше, тим особистість є визначніша.

З розгляду проблематики випливає, що творцем культури є сама людина. Але у плюралізмі думок і поглядів культура як явище має все-таки бути згідна з духом Євангелія . Культурні цілі не творять гармонії з протилежністю до людської культури....

вівторок, 22 грудня 2009 р.

РІЗДВЯНЕ ПОЕТИЧНЕ СЛІВЦЕ




СЯЙВО РІЗДВЯНОЇ ЗОРІ

Прихід Христа осяяний зорею,
На блиск її Вкраїна, світ ідуть.
Серця стають родючою ріллею
Для слів Месії, адже в них є суть...

Вертепу тиша в єдності зі світлом,
Там чути спів небесних ангелят.
Несеться він угору вкупі з вітром;
Полонить і підносить свято свят.

Ісус-Дитя в долоні взяв життя
Твоє, моє - улюбленців Своїх.
Збудила вмить сердечне каяття
Його покора, погасивши гріх.

До Спаса повернімося лицем,
Щоб з поглядом зустрітися Царя.
Радіймо завше тим могутнім днем...
Нехай веде до Господа зоря!


СВЯТКОВЕ ВІНШУВАННЯ


Віншуєм Вас, Христові любі друзі,
Із празником великим християн.
Хай слава Божа лине по окрузі,
Щоб світ увесь почув: Ісус - наш Пан.

Аби Господь ніс долю на руках
У дні спекотні до життя води.
А щастя смолоскипом в небесах
Світило ясно в ніч тривог завжди.

Нехай же Спас багатством цінним стане -
Він бідними не зробить нас повік...
Ісус Христос - бальзам на людські рани,
Та Світло, що торкається повік.

Щоб ясність вифлеємської зорі
Надійно серце огортала тут.
І переможцем у життєвій грі
Хай вийде Божий люд - з гріховних пут.

Тому візьмімо разом нашу зброю:
Любов, надію й віру, більш нічого...
Щоб дух, що в тілі, вслід за колядою
Помчав, відтак зустрівся хутко з Богом.

Ісус зійшов всіх вільними зробить,
Бо ж Він дарує справжню нам свободу.
Де Син Отця, там світла кожна мить...
До Нього шлім щиросердечну оду.



О. Миколай Микосовський, ЧСВВ

РОЗДУМИ ПЕРЕД ШОПКОЮ




"Якже сповнився час,

Бог послав Свого Сина,

що народився від жінки..."

(Гал. 4, 4).



Празник Христового Різдва є одним із величних свят у цілому християнському світі. Він викликає почуття врочистості, піднесеності, подиву... На нього з нетерпінням чекають як старші, так і найменші. Серце кожного наповнюється якоюсь небуденною радістю, котра міцно з'єднується з веселістю інших, омиваючи і оновлюючи душу, втомлену від їдких пригнічень життєвих реалій.

Миттєво зачаровує наш зір принадна шопка, яка не раз полонить чи не кожного своєю вбогістю. Зупиняємо погляд на Світлові зі Сходу, що з рук Марії, наче сонце з небозводу, освітлює притемнене довкілля. Дивна загадковість, яка випливає із ясел тихої стаєнки, занурює наш розум у бездомність всеохоплюючого Світла.

Хто ж дав поштовх, щоб саме в такий унікальний спосіб вивести на яв ту знаменну подію - народження Божого Сина? Першим, хто отримав що ідею від Всевишнього, був, отже, як стає відомо, св. Франциск із Асижа, який жив у ХІІ-ХІІI ст. Він вирішив ставити щороку на Різдво ясла, щоб люди себе почували присутніми там, де народився Ісус, тобто у Вифлеємі.

Святий Франциск вирішив втілити цю ідею у життя. Одного дня, коли вірні завітали до церкви на нічну Богослужбу, то з приємним здивуванням побачили різдвяну сцену: ясла з Ісусиком, Марію і Йосифа. Проте це було трохи інше видовище, ніж нині можемо запримітити у багатьох храмах. Біля ясел стояли справжні живі тварини, яких святий туди привів, аби таким чином незвична картина виглядала реальніше. До речі, різні тварини були Францисковими друзями, тому й не дивно, що йому вдалося зробити такий оригінальний вертеп.

У Вільнюсі, столиці Литви, неподалік центру розташований костел-красень св. Анни, збудований у готичному стилі. І ось до того костелу, за прикладом св. Франциска, одного року на Різдво отці Капуцини привели овець, постеливши їм сіно, щоб знову ж таки в оригінальний спосіб представити перед очима парафіян місце та умови Спасителевого народження. Якою ж великою була втіха місцевих вірних, коли одна з овець несподівано народила ягнятко... Бачимо, що геніальна Францискова ідея не зникла безслідно...

Різні різдвяні фігури передають вірним милий дух Різдва і по-різному спричиняються до нашого чуттєвого сприймання. Вони показують людям глибокий зміст свята, заторкують глибинні струни серця і будять зі сну бездухов­ності. Бачимо в шопці, що біля невинного Дитятка стоїть теж і Його покірний опікун - св. Йосиф, який нині перебуває у небесних просторах разом з Ісусом так, як і під час Його народження. Пресвята Діва ніжно пригортає до своїх грудей Немовлятко, серденько якого досі в лоні билось в унісон з материнсь­ким. Німі тварини мовчки спостерігають за цим дійством, схиливши в низень­кому поклоні свої голови. Бачимо рідкісну поведінку тварин, які вдалися до мовчазної контемпляції... "Пізнав, - підкреслює св. Ісая, - віл свого Творця, осел - ясла свого Пана..." (Іс. 1, 3).

Зустрічаємо й убогих пастухів, які, як голосить св. Писання, найпершими з усіх дізналися про незвичне народження довгожданого Месії. Через свою бідність пастухи не мали можливості принести Христові якісь коштовні дари, але вони прийшли до Нього з гарячою любов'ю...

Хто б міг собі подумати, що саме вбогим пастухам Божий посланець звістить радісну новину, що Спаситель світу нарешті зійшов на землю?! Це є переконливим запевненням того, що Христос, Який будучи в небі багатим, став добровільно убогим. Ступивши на землю, Ісус більше цінує убогість, а не надмірне багатство, яке частенько людей від їхньої найвищої мети - Небесного Царства.

Особливо впадають у вічі і троє невтомних паломників-мудреців із Далекого Сходу, які, як записано в Біблії, подолали довгу дорогу, йдучи весь час за зорею-провідницею Незважаючи на своє високе соціальне становище, вони смиренно впали ниць перед Дитятком, побачивши в Ньому Господа, і вручили Йому радо дорогоцінні дари. Їх не бентежило те, що умови, в котрих народився Цар всесвіту, не були з найкращих. Тому нехай і в нас не викликає відрази Господь в образі бідних та знедолених. Згідно з переданням, вони першими між поганами стали християнами, а згодом і святими...

Народження Месії - це дійсно блаженна мить, празник віри і здійснення надії, яка жевріла протягом довгого часу в серцях побожних євреїв. Свято свят приваблює і приваблюватиме всіх християн світу і не тільки їх.

Божий Син повинен народитися і в наших безсмертних душах. Один німець кий поет зазначив: "Навіть якби Христос тисячу разів народився у Вифлеємі, ніщо тобі не допоможе, якщо Він не народиться у тобі... ". Варто замислитись над цим питанням.

Коли ми живемо по-поганськи чи по-напівпоганськи, то слід, подібно до мудреців, зустрітися з Ісусом, змінитися, і ця переміна буде, направду, для Нього найціннішим даром, навіть від найбільших світових багатств... А для того, щоби не бути християнами формально, ми повинні Спасителя пізнати "Ніщо не бажане, якщо не пізнане", - казали мудро давні латиняни. Тварини пізнали Месію, як стверджує пророк Ісая, проте їхнє пізнання є примітивним і відмінним від людського. Пізнання починається з любові...

Сьогодні яскрава зірниця надії світить скрізь, а не лише над місцем народження Спасителя світу - Вифлеємом. Нам потрібно лише одного свідомого акту волі, щоб вона нас провадила до мети - Христа. Не потрібно вирушати кудись у далечінь: Спаситель же стоїть при дверях наших сердець і стукає... (пор. Одкр. 3, 20). Отож, відчинімо їх широко для Бога, щоб не були ми схожі на тих людей, які не прийняли Христа, коли Він прийшов до Своїх... (пор. Лк. 2, 7).

ДОВГОЖДАНИЙ ПРАЗНИК...




Дійові особи:


Ангел Гавриїл

Зоря

Пастухи: Олекса та Петро

Козак Яків Вернидуб

Волхви (мудреці) - Володимир, Василій і Нестор

Бідняк Пилип

Багатій Семен

Циган Мина

Єврей Остап

Цар Ірод

Воїн Севастіян

Колишній атеїст Максим

Зубата Смерть


***

Ангел Гавриїл


(заходить на початку разом з пастухами):



Слава Богу християни,

Бо на світ цей Спас ступив...

Душі вільні від омани,

Зла попадали стовпи.

Як дізнався гордий біс

Про Дитя-Христа,

Нишком втік в тамтешній ліс...

Снігом сум розстав!



Пастух Олекса:



Спали біля стада ми -

Пісня розбудила.

Зірка, бачим, серед тьми

Вельми сяйна й мила.

Всюди музика луна,

Вітром гомін мчить.

І ніхто не пив вина...

Чудернацька мить.



Пастух Петро:



Вздріли ангела тоді,

Настрахався кожен.

Риба борсалась в воді...

Скрикнули, о Боже!

Гість незнаний розповів

За святе Маля.

А коли я впав у рів -

Бігли звідтіля.

Стайню впору відшукали

Дали Пану серце...

Тут - опілля, стрімкі скали,

Вигін і озерце.



Козак Яків Вернидуб (задивлено на всіх):



Запоріжжя - любий край,

Січ - неначе мати

Поруч рвійного Дніпра...

Прагну запитати,

Чом зорі яскравий блиск

Виливсь на степах,

Місяць низько так завис?..

Бо послав ватаг.



Гавриїл (у відповідь):



Народивсь Христос-Месія.

Зблякла чортова затія.

Сколихнуло світ оце...

Люди тішаться з Творцем!



Зоря (прихилившись злегка до ангела Гавриїла):


Нині просто я могуча.

Світлом ділюся своїм.

Завмирає тьма дрімуча.

Світ увесь мов Божий дім...



Олекса: (несподівано, тривожно):



Браття, чути шум якийсь

За вікном, направду.

Якове, йди подивись.

Двері - ось, од саду.




Бравий Яків (виходить і хутенько повертається, кажучи таке):



То вельможі. Всі на конях.

Зараз будуть тут.

Зброю маю я в долонях...

Петре, дай ще й прут!



(Той охоче його йому подає і враз заходять до обійстя мудреці):



Мудрець-волхв Володимир (піднесено):



Добрий вечір вам, шановні,

Честь Творцю одному.

Хилим перед Ним ми скроні.

Принесли щось з дому.



Василій
(в подібному тоні):



Зірка нам вказала путь,

Вірна проводирка.

Заховалась ница лють...

Кінь цікаво зиркав...



Нестор
(відразу за товаришем):



Перешкоди вже позаду,

Де ж ти, знеохото?

Перетнули Рим, Канаду...

Хоч вмивались потом.



Цар Ірод (вбігає після короткої паузи, розмахуючи в'язкою ключів):



Хитрий та могутній я,

Повсякчас такий.

Вдача схиблена моя,

Погляд прелихий.

Розкіш пристрасно люблю.

Заглядаю в чарку;

Наймитів брутально б'ю

На близькім фільварку.

Не живу по-християнськи,

Топчу надмету.

В Господа не прошу ласки -

Вибрав суєту...



Звертається до волхвів:



Ви, волхви, звідкіль прибули?

Чом оселя ніби вулик?

А зоря кида проміння

І страх причаївся в сінях?

(Виштовхує з хати зорю. Та спокійно виходить...)



Володимир
(покірно):



Ми - з віддаленого Сходу.

Бога всі шукаєм.

Пережили жах, негоду -

Тужим бо за Раєм!



Ірод тоді до них (скрикуючи):




Йдіть у Вифлеєм мигцем,

Хоч довкола мла.

Не вертайтесь порожнем -

Забіжіть в палац.

Роз кажіть потом мені

Бачене, почуте.

Краще так, аніж у сні...

Чи мале обуте?



(Ірод покидає після того приміщення. Помалу за ним виходять мудреці, повертається зоря і стає поруч Гавриїла)



Бідняк Пилип:


Ой, вітаю вас усіх,-

Тих, кому огидний гріх...

Сидів якось на площі я,

Звичайно, у лахмітті.

Молодик, спершися, стояв,

Плащем накривши лікті.

І перехожим повідав

Про Спасове Різдво.

Розвіялись біль, сум, біда...

Стрічаймо торжество!



Багатій Семен:



Тривав бенкет. Всі пили, їли...

Був вечір. Вщухли сови.

Забіг слуга Степан до вілли

Й ось так тоді він мовив:



Подейкує люд, що сьогодні

Покинув небо Вишній.

Здригнувся світ напередодні.

Лишаймо справи лишні...



Не йняв спершу я, звісно, віри,

Моя родина - теж.

Та потім потай перевірив...

І здивувавсь. Авжеж!



Циган Мина (долучається до гурту пришвидшено та ледь посвистуючи):



Родом я із Закарпаття.

Маю спритну кицьку.

Закупляю всяке шмаття

В Чернівцях, Хмельницьку...

А зовуть її Снігурка.

Полюбля мишей...

Є у сумці шапка турка

Й ефективний клей.

За «десятку» все продам,

Пам'ятати буду.

Віднесу частину в храм...

Псові куплю буду...



Козак Яків
(піднявши вверх шаблю):



Чорнобривий, геть надвір!

Не бреши хоч нині!

Вдосталь вас прийшло з-за гір.

Мешкай в полонині.



(Виганяє його з господи, замахнувшись шаблею)



І тут появляється єврей Остап та й каже:



Всіх віта єврей старий.

Рідним стало місто Стрий.

Зичу зібраним комфорту,

Бо потрібен він достоту.

Міці й втіх тривких у нім.

Недругів хай звалить грім;

Щоб буяли льон, овес

Й в русі був залізний прес.



Яків Вернидуб:



Забирайсь подалі, жиде,

Та не заважай.

Не зібрались тут сновиди...

Де твій отчий край?

Зараз на меті не це.

Забирай «яйце-райце»!



(Його також випихає обережно на вулицю)




Максим (колишній атеїст):



Признаюся чесно всім,

Що не вірив в Бога.

Вже скінчився трагічний фільм...

Коле списом спогад.

Взнав, що Володар з висот

Станув на долину.

Новину впіймав народ...

Сумнів я покинув...



(І затим з'являються мудреці після відвідин стаєнки, співаючи куплет колядки «Нова радість стала»)



Василій:




Ладан, золото і миро

Богові вручили щиро.

Він жадав обняти нас...

І всміхавсь тоді якраз!



Нестор (радісно):


Врозтяж ослик там лежав,

Румигав баран.

Причвалало ведмежа.

Забавлявся Пан...



Володимир:


Цілувала ніжно

Мама пригрудча...

Пахло свіже сіно;

Воскова свіча

Оповилась німбом.

В полум'ї дрова...

Теж був мельник з хлібом

І ним частував...



Василій
(гучно):



Тож тепер ви прощавайте:

Їдемо назад!

В молитвах палких згадайте,

Знайте - Спас наш Брат.



Виходять дружньо. Відтак знову вбігає захекано правитель Ірод зі своїм вірним воїном Севастіаном, заявляючи:



Обманули волхви кляті...

Марно їх чекав в палаті.

Якби знав, подався б з ними,

Через це мов одержимий...

Обхопив досади гніт.

Я в суспільстві пустоцвіт?

Та розкаятись не хочу...

Віщунів своїх «замочу»

І отримаю азарт.

Не врятує тамтой цар...



Дає водночас воїнові страшну вказівку:



Воїне Севастіяне!

В голову вроїлись плани -

Виконай чимдуж наказ.

Істина сяка-така.

До двох літ убий дітей...

Згине хай отой юдей!

І нікого не жалій.

З іншими тривогу сій.

Згодом завітай до мене.

Чуєш слово це шалене?



Воїн:



Сповню, царю, твій наказ -

Тільки хлебну молока.

І візьму смертельну зброю.

Литись буде кров рікою...



Смерть
(входить сміючись, показуючи великі гострі зуби):



Я жахна, єхидна смерть.

Броджу із косою.

Можу посікти ущерть...

Часто миюсь кров'ю.

Відчиняю двері хат.

Будь-коли й без стуку.

Гріх тяжкий - мій рідний брат...

Він штовха в розпуку.

Невблаганна, як змія...

Дію часом підло.

Жде на всіх сира земля.

Стліє людське тіло...



(Обертається до остовпілого Ірода):



Іроде, до пекла марш.

Грайте похоронний марш!

(Якщо є можливість, позволяють умови, можна увімкнути на короткий час записану наперед мінорну мелодію похоронного маршу)



Ангел Гавриїл (весело):

Злого Ірода нема...

Мучиться у пеклі.

Мир і радість по домах...

Скрізь словечка теплі.

Бо Різдво - велика річ!

Колядуєм «Свята ніч».



(Опісля, поколядувавши, згуртовано виходять)


о. Миколай Микосовський, ЧСВВ

 2003 р.
смт. Брюховичі 

четвер, 17 грудня 2009 р.

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ




(ПРОМОВА НА РАДІО ВАТИКАН, 2007 Р.)

Житгя святого Миколая овіяне різноманітними легендами. У той час як у християн його пам'ятають та вшановують як історичну особу, в інших країнах світу він став, на жаль, прообразом міфічної фігури Санта Клауса.

Святий Миколай вважається покровителем моряків, торговців, лучників, дітей та студентів. А також є патроном міст Амстердам (Нідерланди), Барі (Італія), Барранкілья (Колумбія).

За повір'ям, св. Миколай є «старшим» серед святих: опікується воїнами, перевозить душі померлих на «той світ», володіє ключами від неба. Але більшість часу він проводить на землі, допомагаючи бідним у скруті, мандрівникам - у дорозі, мореплавцям - на морі. Згідно з карпатською легендою, святий так ревно молився раз в церкві за знедолених, що золота корона сама впала йому на голову...

Відомо, що він народився у лікійському місті Патарі (Мала Азія) близько 280 року у християнській родині. Його батьки, Феофан і Нонна, дали єдиному синові хороше виховання та освіту. Розповідають, що будучи ще немовлям Миколай був настільки набожним, що у дні посту (середу та п'ятницю) ссав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі він встав на ноги і сам стояв...
Рідний дядько, єпископ патарський, зважаючи на богоугодність свого племінника, висвятив його потім у сан пресвітера. Коли за панування імператора Діоклeцiяна в Римській імперії почалися гоніння християн, святий Миколай, незважаючи на небезпеку, продовжував проповідувати Боже слово. На першому Вселенському Соборі у м. Нікеї святий Миколай показав себе як полум'яний ревнитель чистоти віри, виступив непримиренним борцем з єрессю Арія.

У невтомних трудах, подвигах та любові до Бога і ближніх пройшло все життя мирлікійського чудотвордя. Великий святитель помер 6 грудня 342 року. Святе тіло праведного мужа було поховане з почестями в соборній мирлікійській церкві.
1087 року, за часів царювання імператора Олексія Комніна, усвідомлюючи небезпеку з боку мусульман, що знищували у Малій Азії всі пам'ятники християнства, італійські купці перенесли нетлінні мощі святителя Ми¬колая з Мир до міста Барі (Південна Італія).

У християнських легендах і переказах життя милосердного добродійника описується як нескінченна низка блaroдіянь і чудес. Вважається, що і після праведної смерті святий Миколай продовжує творити чудеса. У численних народних творах чудотворець також боронить людей від стихійного лиха, є опікуном сиріт і тварин. Чорноморські рибалки, виходячи на про¬мисел, завжди брали із собою образ Миколая. Св. Миколай допомагав людям, особливо знедоленим, під час життя і продовжує це робити зараз. Тільки в невидимий спосіб. Він - взірець таких честот, котрі виявляють його велику любов до Господа Бога та ближнього. Саме на тих двох яскравих чеснотах "стоїть увесь закон та пророки". І це є суттю християнської досконалості. "Між багатьма великими чудами, - як писав св. Бонавентура, - найбільшим чудом був він сам...".

Святий Миколай належить до числа найбільш шанованих в Україні християнських святих. Свято св. Миколая має ще й назву Миколи Теплого. Воно сягає традицій стародавнього культу Прадіда, або дохристиянського бога Велеса. Інший відбиток первісних вірувань на постаті св. Миколая - перегукування постаті Миколая із уособленнями грецького Посейдона та римського Нептуна.

Уже в XI ст. в Київській Русі відзначали свято перенесення мощей Миколая з Мир до Барі - Теплого Миколи (9 травня за старим стилем), була складена церковна Служба, а згодом - і свято в пам'ять про його смерть (6 грудня). Ім'я цього великого чудотворця досить часто зустрічаємо в українській топоніміці та назвах храмів. Характерний приклад - м. Київ на початку XX сторіччя. Не раз, як довідуємося, мандрівники, в'їжджаючи зі сходу до золотоверхого міста, минали Микільську слободу, заходили до церкви св. Миколи у Передмостовій слобідці (нині гідропарк), на правому березі древнього Дніпра, за Ланцюговим (Миколаївським) мостом молилися Богові в каплиці св. Миколая. Далі, підіймаючись по Микільському узвозі, можна було зайти до церкви-ротонди Миколи Мирлікійського на Аскольдовій могилі (Миколай - християнське ім'я Аскольда), або до Микільського військового собору - шедевру українського бароко, що прикрашав Микільську площу, або ж до пустинно-Микільського монастиря на Микільській вулиці. На жаль, у роках "переможної ходи" войовничого атеїзму ці величні споруди було зруйновано. Не пощадили "богоборці" також церкви Миколи Доброго на Подолі, святого Миколая у Святошині... Нині в Києві вціліло лише декілька культових споруд, присвячених святому чудотворцю: церква Миколи Набережного та Миколи Притиска, Святомиколаївський собор Покровського монастиря та Миколаївський католицький костел.

Колись у давнину як і в інших заняттях, так і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам. Серед купців та мандрівників були популярними, зокрема, молитви до св. Миколая. Значну роль улюбленому святому також відведено в українській іконографії. Наприклад, є відомою нам ікона св. Миколая з київської церкви св. Миколи Набережного, з околиць Яворова (Львівщина), а точніше, з Успенської церкви Наконечного ікона "Св. Миколай з житієм". У Національному музеї м. Львова зберігається унікальна ікона св. Миколая Чудотворця (поч. XV ст.) з церкви св. Параскеви в Радружі. На цьому витворі мистецтва, між іншим, святий зображений до пояса, що було, як виринає з минулого, на той час певною рідкістю, адже найбільшого поширення тоді набув варіант з фігурою в ріст, оточеною з трьох боків клеймами. Наявні, безперечно, й інші зображення Божого угодника.

Св. Миколая вважають найдемократичнішим, найпростішим та доступним святим. Це немовби його загальна риса. У "Житті святих" о. Андрія Труха, ЧСВВ (т. 4) знаходимо ось що. У Львові під горою, де колись стояв славний княжий замок, стоїть церква св. Миколая. Оповідають, що одного дня до неї якось зайшов малий школяр і, ставши перед образом св. Миколи Чудотворця, залився слізьми. Він гірко плакав через те, що йому нелегко йшла у школі наука, хоч старався вдень та вночі сидіти над книжкою. Та, на щастя, він був таким юнаком, який знав, де можна знайти потіху - у храмі, на молитві перед образом великого святця. Подібно, як це робив здавна наш побожний народ. І святий чудотворець вислухав, звичайно, його палку молитву, скропивши серце доброго юнака росою небесної радості. Він згодом закінчив щасливо школу після декотрого часу засів у Львові на владичому престолі як митрополит Григорій Яхимович, визначний церковний і народний діяч...

У лівому притворі хорів Софійського собору в Києві зберігалася ікона Миколи Мокрого, про котру в літописі зафіксована така незвична чудесна подія. За князювання князя Всеволода (1078-1093) один киянин повертався з дружиною та немовлям з Вишгорода. У човні мати, заколисана дніпровими хвилями, задрімала, а немовля випало з її рук у воду і втопилося. У невимовній скорботі батьки звернулися з молитвою до святителя Миколая. І трапилося справжнє диво! Паламар Києво-Софійського собору знайшов зранку на хорах поруч ікони св. Миколая... мокру дитинку. Сотні киян прийшли подивитися на чудо і разом з ними нещасне подружжя, яке впізнало свого синочка. Від того часу і прославився той чудотворний образ св. Миколи, що дістав за це назву Мокрого. Сьгодні, як відомо, місцезнаходження ікони невідоме.

В Укpaїнi свято Миколая відзначають завжди урочисто. У цей день переважно не працюють, адже "Микола все бачить" і "гріха не подарує". У західних областях поширена традиція випікати спеціальне печиво «миколайчики» (від імені дивотвордя), яке вкупі з іншими подарунками, діти знаходять уночі під подушкою. Неслухняним можуть залишити палицю, як пересторогу на майбyтнє.

На Слобожaнщинi, до слова, кропили свяченою водою стайні, клуні та молилися:
"Святий Миколаю, заступнику, помилуй та охорони нас від усякого лиха".
У давнину на Миколи обов'язково варили пиво. Після свята Миколая в українських селах повсюди починали збиратися на так звані вечорниці.

Багато є в наших парафіях церков, присвяченим знаному святителеві. Його образ здавна мав місце на іконостасах та в різних українських оселях. Неодноразово св. Миколай згадується у наших церковних Богослуженнях. Навіть кожний четвер тижня присвячений йому разом з апостолами. Вельми знана українцям пісня «О хто, хто Миколая любить». До нього линуть часто щирі молитви у численних життєвих потребах. На його подарунки охоче очікують українські діточки, часом і дорослі...

Варто ще згадати, що ймення «Миколай» та всі йому подібні походять з коренів грецьких слів - «ніке» (перемога) і «лаос» (народ). Тому пам'ятаймо завжди за цього великого Божого угодника-чудотворця, особливо у скрутних хвилинах-випробуваннях, бурях земного життя, звертаймося радо до небесногог заступника у своїх молитвах, і з ним ми обов'язково переможемо те все, що підступно відводить нас від небесної домівки.

субота, 5 грудня 2009 р.

Невже це все можна назвати гріхом?

Ще раніше стикнувся був в інтернеті ось із цим так званим «списком гріхів», який не може викликати подиву чи сміху.

«Їла крадькома від інших»
«Дивилась у храмі на годинник»
«Вставала їсти і пити вночі»
«Плювала і смаркалась на підлогу у приміщеннях»
«По дорозі в церкву заходила в магазин»
"Працювала перукарем"

І т.д. Начебто те все стосується тільки жінок. Тобто є якісь виключно «гріхи жіночі». Але якщо перелік стосується тільки монахинь, то все одно це, як на мене, є з області фанатизму та нездорової примітивної релігійності. До цього принаймні спонукає...

Дивує, що там усе змішано в один «сніп» - етикет, духовність, мало не психологія і т. д. Подрібнено аж забагато. Це все виконати буде людям, приналежним до Церкви, просто не під силу. Та й твердять, що Російська Православна Церква бере твори св. Отців із перших століть, певні речі, що стосуються лише ченців, накидаючи їх мирянам, виховуючи серед них фанатиків. Але і в Отців Церкви подібне важко знайти, що подається в перелікові на поданому веб-ресурсі. Невже він фальшивий? Хоча я зустрічав схожі «премудрості» серед представників Православної Церкви не раз і не два… Хто бажає, то ось є також мова про маразм від старців у Почаєві.

Є етикет, культура людини, духовність, виховання… І деколи варто розрізнити ці речі, щоб гріх дійсно був гріхом. Гріх, зокрема важкий, є найперше провиною проти Бога та ближнього, духовним злом, вбивцею Божої ласки…

Такі дивацтва тільки компрометують наше християнство, особливо в очах різних атеїстів!

пʼятниця, 4 грудня 2009 р.

Одні пішли від мавпи, кенгуру, інші - від Божої премудрості?!

Як не дивно, є на біло-чорному світі чимало «героїв», які переконані в тому, що вони нібито походять від мавпочки. Від мавпи безкультурної, без абстрактного мислення, невмирущої душі, здатності відрізняти добро від зла тощо. Сам з такими, бувало, стикався, зокрема тоді, коли провадив різні дискусії - з атеїстами, особливо войовничими, на їхньому найбільшому атеїстичному сайті України. Назви наводити не буду. Щоб хтось «не впав у спокусу».

Коли хтось подібно вважає, це його проблеми, однак для мене це виглядає найперше смішним і дивовижним. Коли цілком заперечується роль Творця-Абсолюта у формуванні людини, світу…

Стосовно питанння розумної, а не хибної еволюції, цікаво звучить тут по темі думка св. Августина, знаного вчителя нашої Вселенської Церкви: "По-моєму, Бог на початку створив усі істоти разом, деякі в закінченому вигляді, а деякі в їхній основі. Він уклав певні енергії в лоно природи, наче насіння в саму хвилину творення. В насінні дерева з'єднане все, що має згодом розвинутись. Таким же способом, коли Бог зразу створив усі речі, у світі містилося вже все те, що земля від того часу вивела...".

Також о. П. Тівольє у книзі "Споконвічні проблеми" зазначає те, що вказівки на еволюцію у світі живих істот не є позбавленими свого значення, навіть коли механізм тієї еволюції залишається для нас ще незрозумілий... Бо, для прикладу, спочатку в людського зародка утворюється 29 пар зачаткових ребер, і тільки 12 із них залишається. Серце людини спершу схоже на вигляд простої трубки, проте згодом у ньому появляються дві порожнини і лишень пізніше - обидва вушка...

Вчімося еволюцію розуміти правильно, не у безглуздий спосіб, атеїстичний, а у спосіб, згідний із Божою премудрістю, знаючи твердо, що нема і не буде жодних доказів переходу з одного виду в інший. Бо й кожна тваринка створена абсолютно у своєму окремому роді. Алогічним виглядатиме, наприклад, непідтверджене чиєсь твердження, що, мовляв, німа риба плавала собі спокійно у воді. Потім її викинула вода на берег, і вона перетворилася у співучу пташку… Що за "чудеса" такі протиприродні поза Богом? Але чому зараз такого нема ніде, ні в минулому столітті не було? Чому й нині з волохатих мавп не виникають нові «люди»? Дивує, що подібних небилиць також навчають і тепер дітей у наших школах із біології… Невже й за цим стоять масони?

Хто відкидає втручання Бога у раціональний еволюціоністичний потік, програє, адже не один науковець зауважує у всесвіті «великий план», за яким Хтось обов’ язково стоїть. І вдосталь учених вірили в Господа. Іван Климишин, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН вищої школи України, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка написав, для прикладу, про це навіть книгу під промовистою назвою "Вчені знаходять Бога". Ось дещо написано про цю світлу людину http://nt-creaz.org.ua/data/press/g-kor-Klymyshyn.htm

Життям світу, як відомо, керує завжди розумна Думка, тобто Всевишній, а доказів цього пребагато! Вистачає заглибитися в себе, астрономію, фізику...

Особисто приймаю "еволюцію", але найперше еволюцію духа, а не тіла, від "старого Адама" до "нового", від гріховності до святості, зрештою, до самої божественної особи Христа... Інше, тобто коли говориться про якихось мавп-людей, від лукавого! Тільки людина релігійна по своїй природі і має здатність керуватися розумом, вірити, спасатися! Однак інколи через свою поведінку може уподібнитися до певних тварин, що керуються тільки сліпим інстинктом.

Щодо дарвінізму, дядька Дарвіна, то теорію, гіпотезу цього відомого вченого було хитро перекручено в радянські сумнозвісні часи. Насправді Дарвін був, як мені відомо, віруючим (хоча про автентичність його поняття про Бога ще можна подискутувати), і тільки начебто припустив, що міг існувати якийсь спільний предок людини та мавпи… Ну, і далі міркував про це у визначеній мірі. А безбожники всякі його дослідження, наукові пошуки просто перекрутили.

Звичайно, Церква може признавати те, що у процесі різних природних катаклізмів не раз слабші види гинули, а виживали сильніші. Але те, що хтось "пішов" від дурної мавпи, - це абсурд.

Є, до слова, ще одна свіжа версія походження людини від австралійських учених: від... кенгуру http://science.compulenta.ru/382482

Потім, мабуть, ще хтось щось придумає, адже людська фантазія не раз може аж зашкалювати. Та якусь тваринку до гідності людини не прирівняти! Хто гарно навчився стрибати, то може й нагадувати кенгуру, коли не думає тощо...

Ще на тему креаціонізму www.creation.webzone.ru

середа, 2 грудня 2009 р.

Правдива окраса жіноцтва



"Краса - змагання до досконалості" (Леся Українка).

Чи не всі в дочасному житті хочуть виглядати красивими тілесно, щоби могти, певною мірою, приваблювати інших, зокрема дівчата, жіноцтво... Причепурюються, одягають різні коштовності, принадні сукні, фарбуються по-різному, беруть радо участь у так званих прилюдних конкурсах краси та хочуть у них бути найпершими та найкращими... Конкуренція дається взнаки. Декотрі з багатих вдаються, як відомо, до пластичної хірургії, немовби повертаючи собі на певну мить невічну тут молодість. Явний приклад вже покійний нині американський співак, ідол численного люду, − Майкл Джексон, який просто був одержимий манією зовнішньої краси... Але це так, між іншим.

Не одному Господь дає цю земну красу, адже Сам є весь у найкращих якостях, які тільки можуть бути.

Але чи головна тільки зовнішня принадність на землі? Звісно, що - ні. Виглядає не раз досить парадоксально, коли хтось зосереджується суціль тільки на зовнішньому аспекті, забуваючи за чесноту (постійний нахил до доброго) за працю над собою, постійне прямування до вершині досконалості. Маємо тоді немовби справжню духовно-моральну катастрофу, далеку від світла небесних висот! Загальне покликання до святості стосується кожного без винятку. Це так само надає сенс життю під сонцем. І саме так будеш правдиво подобатися іншим, навіть якщо ніс, губа чи зачіска будуть трохи нетакими, як це до кінця хочеться...

Душа, безперечно, теж потребує своєрідної краси, тобто світлого одягу доброти, терпеливості, лагідності, вірності тощо... І внутрішня краси людини творить її могутнє багатство, що ніколи не підведе.

А пишу це тому, бо просто згадав собі слова про жінок, зокрема із Апостола св. Павла до учня Тимотея. Знаний у християнському світі святець згадує в листі, що, мовляв, він хоче, щоб жінки молилися у пристойному одязі, прикрашали себе сором’язливістю, скромністю, не заплітанням волосся, не золотом-перлами та дорогоцінними шатами, проте добрими ділами, як це личить жінкам, які визнають благочестя (пор. 1 Тим. 2, 9-10). Краса також існує у простоті, як ще кажуть на білому світі. Тільки окраса наших благородних душ врятує світ від різноманітного гріховного бруду. Тільки ця краса спасе світ!! І це може заодно послужити відповіддю Достоєвському...

Безумовно, зараз не той час, що був колись, у котрім жив і проповідував вищезгаданий апостол Павло, холерик за темпераментом, як каже дехто зі знавців св. Писання, бо ж треба виглядати якось по-людськи, по-сучасному дещо, однак це все, перелічене у Книзі книг (Біблії), залишається й надалі очевидною невмирущою істиною. Головне не переборщити тут. "Est modus in rebus", - як твердив у своїх "Сатирах" древній Горацій, що у перекладі з латини означає - "є міра в речах". Доцільно пам'ятати, що губна помада, лак для волосся, різні вінки на голівоньку, французькі духи і т. д. ніколи не замінять найціннішого – досконалості життя або святості.

Під завісу цих коротких роздумів ще наведу в контексті теми слова, глибокого змісту, Вільяма Шекспіра, який сказав колись наступне: «Гарні ноги рано чи пізно стануть спотикатися, горда спина зігнеться, чорна борода посивіє; кучерява голова облисіє, прекрасне обличчя вкриється зморшками; глибокий погляд потьмяніє, але добре серце подібне до сонця та місяця, і навіть швидше до сонця, ніж місяця, бо воно сяє яскравим світлом, ніколи не змінюється і завжди прямує правильним шляхом".

Неодна колишня краса вродливих дівчат земної кулі тепер рясніє дорожнім пилом...

Отже, висновки за вами. Такі були приватні думки. :)

субота, 28 листопада 2009 р.

Явище плагіату поряд із людською гріховністю...


Плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору...


Відповідно до Вікіпедії ділиться він, отже, на три таких основних типи:

1. Копіювання чужої роботи (як без, так і з відома) та оприлюднення її під своїм іменем.
2. Представлення суміші власних та запозичених в інших аргументів без належного цитування джерел.
3. Перефразування чужої роботи без належно оформленого посилання на оригінального автора або видавця.

На жаль, часто так стається у цьому світі, що хтось собі щось привласнює від інших, без відповідного на те дозволу тощо, зокрема чиїсь думки-погляди, переживання, роздуми, твори, інтелектуальну власність і т. д. Прикладів таких зловживань немало. Навіть тут є стаття про плагіат у ЗМІ. Якщо взяти до уваги таку країну як Канада, то там дуже з цим дуже-дуже строго...

Як це не дивно, я теж із цим стикаюся вже вкотре, а саме, що крадькома певні особи (не хочу зараз з етичних міркувань вдаватися у більші подробиці), ніби розумні та виховані, присвоюють собі мої декотрі статті, вірші, інколи навіть не пояснюючи чому так учинили...

Одне непорозуміння вже раніше вирішилось позитивно, писав про цей невтішний випадок ось на цьому греко-католицькому форумі.

Для визначення протизаконного плагіату в кібер-просторі навіть існують відповідні веб-сервіси типу ЦЕ.

Не варто зловживати чиєюсь добротою... Якщо, для прикладу, копіюєте щось, то подавайте посилання на первісне джерело, бодай назву сайту вкажіть, якщо не хочете подавати імені-прізвища автентичного автора... Цього авторського znamyboh.blogspot.com чи інших. Зауважив, що привласнюють навіть особисті думки, подані від першої особи, а це вже забагато! Навіть у "контактах" подібне мало місце у розділі "замітки"... Проте всеодно рано чи пізно це випливає на "чисту воду". Знайду! :)

Якщо ситуація не покращиться, то просто складу так званий "чорний список", котрий буде опублікований із особами, причетними до цього гріховного свавілля, що порушують авторські права, на відповідних сайтах, аби світ знав своїх "героїв".

Чаша терпіння може деколи переповнюватися, як відомо!

"Не кради" - одна із Божих Заповідей. З Богом!

P. S. Тут є ще інформація про Copyrigt.

Екуменізм та апологетика...

Багато в наш час, як бачимо, говориться про екуменізм, екуменічні ідеї, подолання різних роздорів. Проводяться різні міжцерковно-релігійні акції, очищення пам'яті. Не раз екуменічна ментальність залишається тільки на словах чи переходить час від часу в якесь конкретне діло. Хтось (традиціоналісти, ряд Православних Церков) можуть називати це не цілком обґрунтовано… єрессю. Подібно висловлюється у своїй книзі «Переслідувана традиція» о. Василь Ковпак…

Гортаючи сторінки св. Писання, бачимо, що Всевишній бажає, щоб усі були одним цілим, тобто однією Церквою, єдиним Божим народом.

Особливо зараз є велика потреба в єдності християнських душ, і також, як на мене водночас і в апологетиці, коли мало не завжди появляються якісь підозрілі неорухи, несучи часами християнству явну шкоду, тобто появляється теж, як не як, і потреба в обороні Христової віри.

То що ж таке насправді є екуменізм або екуменічний рух?

У «Довіднику застосування принципів і норм екуменізму» (п. 22) читаємо ось що:

«Екуменічний рух є Божою благодаттю, яку Отець дає у відповідь на Христову молитву і на благання Церкви, натхненної Святим Духом. Хоч він проводиться у рамках загальної місії Церкви – об'єднати людство у Христі, –його особливим завданням є відновлення єдності між християнами. Ті, котрі хрестилися в ім'я Господнє, тим самим покликані присвятити себе шуканню єдності. Співпричастя у Хрещенні прямує до повного церковного співпричастя. Жити своїм Хрещенням означає жевріти місією Христовою, – щоб усіх зібрати в одно…».

Також там іде мова, крім традиційних християнських Церков, і про різні секти та релігійні рухи. Зазначається, що, мовляв, за останні десятиліття релігійна карта світу досить розширилася, і в декотрих частинах світу найбільш помітна зміна у плані цього зростання всіляких сект і релігійних рухів, в яких бажання до мирних відносин з Католицькою Церквою вельми слабке чи відсутнє цілковито (див. п. 35).

Як на мене, складається враження, що, попри традиційний екуменізм, теж існує і фальшивий, що не раз є тільки на користь ворогам Вселенської Божої Церкви. Коли чи не все толерується: грубі єресі, спотворення істини, відкидаючи в бік явище апологетики, тобто оборони (усної або письмової) християнських відвічних істин. Інколи доходить мало не до повного релятивізму у тому питанні. Декому на руку, щоб усі секти, традиційні релігії, церкви, зв'язати в один «сніп». От і маємо «релігійний базар», через який люди часто губляться і не знають за ким слідувати до мети.

Старання до відновлення єдності між усіма християнами є теж і одним з важливих намірів II Ватиканського Собору. Ці католицькі засади екуменізму знаходимо зокрема в «Декреті про екуменізм» (Unitatis redintegratio).
Тому варто, отже, плекати католицькі ідеї екуменізму, відповідно до планів Господа, уникаючи роздорів на релігійному грунті, що колись не схвалив ап. Павло (пор.1 Кор. 1, 11-13). Бо Спас наш не розділився. Містичне Тіло Христа (Церква свята) страждає від різних розколів, ран, спотворень Правди.

Бажаю кожному бути саме за правдиву єдність у Христі Ісусі, а не за фіктивний «екуменізм» поза Ним, за правдивий католицизм, а не «релігійний вінігрет», що не смакує всім…

Сентиментально-слізлива духовність люду?

Автор Петро Дідула у своїй статті «Медіальна спільното Церкви, де ти?», що була поміщена у «Патріархаті» ч. 1 (січень-лютий 2009), http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;567;410 роздумуючи над ситуацією, котра начебто складається у середовищі ЗМІ УГКЦ щодо припинення виходу у світ газети «Арка» наводить заодно дещо дивні, як на мій погляд, речі… Річ у тому, що п. Петро акцентує неабияк увагу на сьогоднішній «сентиментально-слізливій» духовній літературі, яка, мовляв, заполонила свідомість багатьох… Принаймні так можна нашвидкуруч зрозуміти.

У статті по сусідству зауважується дві світлини: на одній – стенд із газетами з подвір'я храму Московського Патріахату у Львові, де поруч нього стоїть і щось читає жінка. Вгорі справа надпис – російською «Путь к спасению» і т. п. А на іншому фото подані різні дев'ятниці, набожества тощо, як наприклад, «Дев'ятниця до апостола Юди-Тадея», «Дев'ятниця до Матері Божої Неустанної помочі», «Адорація Найсвятіших тайн», «Голос Ісуса» та інші молитовні християнські практики, котрі часто підживлюють віру звичайних християн. Скільки тільки подяк лунає нині за вислухані молитви до знаного святого у католицькому світі Юди-Тадея, пам'ять про якого раніше була дещо призабута.

Шановний автор, ведучи далі мову та взоруючись на згаданий вище стенд подвір'я православної церкви, пише, що «чогось подібного біля греко-католицьких церков ставити не прийнято. А оскільки місце порожнім не буває, прийнятим стало продавати під греко-католицькими храмами брошурки сентиментально-слізливої духовності, причому масово, тисячними тиражами, дешеві брошурки, які для духовного читання не порекомендував би жоден авторитетний духівник…».

Як не дивно, під храмами УГКЦ, не раз у притворах, також можна побачити різні пізнавальні стенди з прикріпленими християнськими газетами, чи виїмками з них, роз'ясненням кожної Божої заповіді чи св. Тайни тощо. Тільки потрібно це вміти зауважити. Звісно, не всюди це є (як і в православних), проте є. Особливо в містах. Сам бачив подібне. Навіть у Львові не на подвір'ї московських храмів, де теж малюють і так зване «дерево розколу», на котрім Католицьку Церкву символізує відірвана від «стовбура» вітка…

Звичайно, кожен має право на власну думку, тож і я вирішив сказати по цій темі кілька слів услід, бо не цілком погоджуюсь з тими «патріархальними міркуваннями». Всієї критичної статті з "Патріархату" потреби коментувати не бачу.

Крім «сентиментальноослізливої духовності» у тих книжечках, люди не раз знаходять душевний лік від суму, розпуки, зневіри, духовну радість, яку холодним раціоналізмом можна не осягнути, часами. Безумовно, ті брошурки, різні дев'ятниці призначені найперше для приватних молінь, а не духовного читання як такого назагал. Тому й не варто їх брати на «духовне читання» чи замінити ними св. Писання. Тож і авторитетні духовники не радять…

Не заміниш приватними моліннями св. Літургії (спільного діла всіх християн), тож нема чого авторові так дуже хвилюватися з цього приводу. Тим паче якщо ті набожества не містять зобобонства, магічних практик чи ще чого, що може підірвати суть здорової віри. Хоча інколи можуть бути тут переборщення, тож Церква мусить бути на сторожі.

Як казав один уже покійний ієромонах, народну побожність слід все-таки шанувати, тобто якщо люди до того тягнуться душею та стають свідомішими у плані християнства. Він теж колись, за його словами, як був молодшим, думав, що народна побожність недоречна, та потім збагнув, що варто шанувати її, людей, спраглих Божих істин. Найлегше це все відкинути, заперечити, посміявшись злегка, не запропонувавши як треба чогось серйознішого взамін.

Взагалі-то, святі отці Церкви, не раз рекомендують оплакувати свої гріхи, адже й цей «хід конем» спричинюється до самовдосконалення, очищення серця та простелює шлях до нефіктивного покаяння.

Святий Йоан Ліствичник говорить: «Не будемо ми, браття, звинувачені під час виходу з тіла нашої душі за те, що ми не творили чудес не богословствували, або не займалися глибокими роздумами, але за те дамо відповідь Богу, що ніколи не оплакували своїх гріхів».

Тобто, як на мене, «слізливо-сентиментальна духовність», котру автор немовби радить відкинути цілком, буває, себе під сонцем оправдовує…

Такі були думки.

П. С. Ось тут чомусь знаходимо тільки поокремі частини статті о. Ігоря Пелехатого з м. Івано-Франківська («Нова зоря», № 7(827), 2009р.), в якій автор вступив у полеміку із статею п. Петра Д. http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;587;412

пʼятниця, 20 листопада 2009 р.

МОЛИТВА ЯК ШКОЛА НАДІЇ...

(З Енцикліки Верховного Понтифіка Венедикта XVI SPE SALVI, синтез пп. 32-34)


Згідно із Вселенським Архиєреєм, відповідно до суті християнської надії, молитва християнина є першою та найважливішою площиною зрозуміння надії. Бог слухає людину попри все... «Навіть якщо я більше не можу ні з ким говорити, якщо мені нема до кого волати, з Богом я можу говорити завжди», - зазначає Папа Венедикт. Пригадує теж у контексті, що, мовляв, той, хто перебуває у повній самоті, ніколи не є самотній, якщо віддається молитві. Наводить приклад особи кардинала Нгуєна Ван Тхуана, який написав важливу книгу «Молитви надії», провівши одиноко в тюремній камері довгих тринадцять років. Не зневірився. Тримався надії, Всевишнього, Його слухав у самоті...


Римський Понтифік заодно звертається й до однієї проповіді св. Августина на Перше Послання Йоана, де він у доступний спосіб показав зв'язок між молитвою і надією. Молитва, за Августином, - це школа бажання. Щоб наповнитися Господом, людська особа була створена для самого Творця, тобто великої реальності. Бог розширює наше бажання (душу), щоб могти Його належно прийняти. Св. Августин посилається на св. ап. Павла, який мовить про себе, що він жив будучи спрямованим до подій, котрі мають настати (пор. Флп 3, 13). Як пише Понтифік, для опису того процесу розширення та підготовки людського серця Августин користується чудовим образом - медом, що символізує Господні ніжність із благістю. Посуд - серце - варто спершу очистити, тобто позбавити оцту, його присмаку... «Молитися - не означає вийти з історії і усамітнитися в особистому куточку власного щастя. Правильна молитва - це процес внутрішнього очищення, що робить нас відкритими для Бога і тим самим відкритими для людей...». Ми мусимо очищувати власні бажання та надії, позбуватися прихованої неправди, котрою себе дуримо. Зустріч із Господом не дає перебувати у так званому сні людській совісті...


Папа Венедикт XVI акцентує свою увагу на двох аспектах молитви як такої:

•1)Молитва повинна бути дуже особистою: зустріччю мого «я» з живим Господом Богом.
•2)Вона має постійно прямувати та просвічуватися великими молитвами Христової Церкви та святих, молитвою літургічною, в якій Всевишній вчить нас постійно належно молитися.


За єпископом Рима, у молитві мусить бути завжди присутній зв'язок елементу публічного та приватного. «Так ми можемо розмовляти з Богом, так з нами розмовляє Він», -виокремлює Святіший Отець. Через це, отже, у нас відбувається очищення, завдяки котрому стаємо відкритими для великої надії, для Бога у здатності служити іншим, роблячись водночас для них служителями надії. За ним, у християнському значенні надія є завжди надією для інших. Вона є активною та людською, бо так ми тримаємо світ відкритим для Творця...

КНЯЗЬ НЕБЕСНИХ СИЛ

Ангелів створив Господь. Вони є Його слугами та посланцями і нашими охоронцями під час земного життя. У їхньому існуванні християни не мали б сумніватися. Ці духовні невидимі створіння перевищують нас, людей, своєю досконалістю і могутністю...

У Святому Письмі можна знайти чимало місць, де йде мова про цих чистих духів. Наприклад, у книзі пророка Ісаї читаємо, що вони є близько Бога, перебувають перед Його високим престолом і повсякчасно прославляють Всевишнього чудесним співом: "Свят, свят, свят, Господь сил; уся земля повна Його слави" (пор. 6, 1-3). Кількість небесних воїнів є безмірна. Про це говорить Даниїл у своїй книзі: "Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла" (пор. 7, 10).

Скрізь помітна опіка ангелів Божим народом (пор. Бут 19; Ді 12, 7-10). Св. Василій Великий зазначає, що ангели піклуються нами, наче пастух своїм стадом. "Коли людина не йде за голосом свого Ангела Хоронителя, то той не перестає її перестерігати", - мовить св. Августин. А св. Тома Аквінський у своєму відомому творі "Сума теології" твердить, що "ангели співдіють у всьому, що є добре для нас ...".

Знаємо з Біблії, що ангели на чолі зі св. Архистратигом Михаїлом скинули з Божих хоромів тих, які вчинили проти Бога бунт, - дияволів разом із їхнім сумнозвісним лідером - Люцифером. Господь не помилував тих ангелів, які піддалися гріхові гордості, кинувши їх до пекла і передавши їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд (пор. 2 Пт 2, 4).

У Святому Письмі описується, як св. Архангел Михаїл поборов дракона і його збунтованих ангелів: "І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, -- повержено на землю, і ангели його з ним повержені" (Од 12, 7-10). Після упадку Люцифера Творець вибрав для ангелів вождя - Архангела Михаїла, ім'я якого у перекладі означає "хто як Бог".

Злий дух дуже боїться свого супротивника - Архангела Михаїла, про що свідчать Біблія та інші джерела. До цього небесного заступника звертаються нераз за допомогою екзорцисти, коли виганяють із людей бісів. Наприклад, ритуал екзорцизму Папи Лева XII починається закликом: "В ім'я Бога Ісуса Христа" і молитвою до св. Архангела Михаїла...

До Божого посланця вірні моляться в особливо великих спокусах, що походять від пекельних сил. Існує молитва на вервиці для відігнання диявола, в якій містяться часті звертання до нашого помічника св. Архангела Михаїла.

Ангели відіграють значну роль у житті св. Церкви, яка користає з їхньої таємничої та могутньої допомоги, єднається з ними в Божественній Літургії, прославляючи Пресвяту Тройцю. Знаємо, що культ св. Михаїла сягає найдавніших часів. Християни будують церкви, посвячуючи їх надійному опікунові: в особі св. Михаїла Церква має свого охоронця і покровителя, що веде безстрашно до небесного щастя, незважаючи на антихристові пастки.

В Писанні мовиться, що наприкінці світу св. Михаїл знову захистить Господній народ перед злом: "І в той час устане Михаїл, князь великий, що стоїть на варті... Той час буде часом скрути, якої не бувало відтоді, як постали люди, аж до цих пір... І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні - на життя вічне, другі - на вічний сором та на ганьбу. Розумні сяятимуть небесним сяйвом, - і ті, що навернуть багатьох до справед¬ливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (пор. Дан 12, 1-3).

Невидимий світ тісно пов'язаний із видимим. Духовні створіння невтомно нас провадять до нашої мети - неба, рятуючи від численних небезпек... Ми маємо обов'язок про них пам'ятати, зокрема про Ангела Хоронителя та св. Архангела Михаїла, адже нині диявольський вплив щораз більше поширюється у світі, тому нам необхідна їхня могутня допомога.


МОЛИТВА ДО АРХАНГЕЛА МИХАЇЛА

О Князю всіх небесних воїнств,
Безсмертний, славний Михаїле,
Впада у вічі блиск достоїнств,
Ведеш на небо синьо-біле.

Ти вірний охоронець Церкви,
Слуга в світлиці Бога-Пана.
Диявол часто напівмертвий
Втіка вітриськом: сила знана.

Відважний воїн Пресвятої Тройці...
Надіє наша в горі, смерті.
Ясніють, мов кришталь на сонці,
Твої сліди, злом не затерті...

Сповняєш волю Спаса радо,
Хорониш від спокус лихого
І від гріхів, бо кожен ядом
Є для душі, що йде із Богом.

Лице теж Боже є знайомим
Для тебе, людства охоронче.
У дальні, неземні хороми
Дістатись серце вперто хоче.

Стаємо враз перед тобою,
Архангеле, забувши страх.
Бо ж ти не дихаєш зимою
І бачиш правду в небесах.

субота, 17 жовтня 2009 р.

ПРОПОВІДЬ НА 19-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Лк. 6, 31-36)


Слава Ісусу Христу!


Дорогі у Христі браття та сестри! Сьогоднішнє чергове недільне святе Євангеліє від Луки розповідає нам про вельми важливі речі, а саме − про любов до наших ближніх, до тих, хто живе як і ми на цій землі, хто нас оточує в житті тощо. І якраз ця любов до інших, що має основуватися найперше на любові до Всевишнього, нас нині цікавить, адже є немовби хлібом щоденного існування в дорозі до щасливої вічності…

Стає відомим, що ні одна заповідь Спасителя не викликала стільки міркувань і суперечок, як заповідь любити наших ворогів. Згідно з грецькою мовою та контексту, в котрому Ісус вжив тут «любити…», це означає зокрема сердечне почуття доброзичливості до ближнього незалежно від того, що б він нам не зробив. З цього випливає, що ми ніколи не можемо собі дозволити побажати йому якогось зла, а тільки – найбільшого добра, приклавши свідомо всі зусилля, щоби бути до кожного добрим і, звичайно, люб’язним.

Важливо про те пам'ятати, тому що ми не можемо любити своїх ворогів у такий спосіб (як зазначає біблійний коментатор Барклі!), як ми любимо близьких чи рідних. Бо це б виглядало неприродно, неможливо і навіть не цілком правильно… Проте ми можемо докласти зусиль до того, щоб попри вчинки, зневаги, погані звернення або й завдавання шкоди, − бажати ближньому лишень доброго.

Маємо тут досить важливу істину: любов до наших ближніх і дорогих є немовби незалежна від нашої свідомості та волі, бо просто любимо їх… Любов до ворогів залежна все-таки не стільки від серця, скільки від волі людини. За милістю Божою, ми маємо змогу її в собі здійснювати також.

Якось у минулому до одного богобоязливого старця підійшов молодий чернець і поскаржився:
− Як важко, отче, любити ближнього!
− Справді, це так. Ми отримали вказівку від Господа Бога полюбити свого ближнього, як самого себе, а ближній робить усе, щоби ми не змогли цього виконати, − погодився старець.

Безумовно, це звучить, певною мірою, жартівливо, однак трохи правди в тому є, бо знаємо з власного досвіду, що то чималий подвиг, аби всіх поважати, ставитися з любов'ю та миром і т. д. І ми є теж для когось тими ближніми, які повинні вдивлятися у спасенну суть Христових слів. Недавно, між іншим, на знаному веб-ресурсі, де численні користувачі між собою спілкуються, обмінюються інформацією, один хлопчина з Росії римо-католицького обряду, між іншим, написав на видноті таке: «Підставив сьогодні другу щоку… і мені розбили ніс. Навіть якщо б і не підставив, все одно догнали б і розбили. Ненавиджу все…».

Звичайно, це не вихід для християнина впадати у песимізм чи далекий від віри-надії-любові сум, але найкращий вихід – знайти шлях прощення, довіритися Богові в молитві… Не віддаючи злом за зло, бо це тільки помножить відсутність правдивого добра.

З життя нашого українського святого Йосафата дізнаємося, що він радо чинив добро насамперед тим, що йому зробили прикрість. Відповідно до того зродилося в тогочасному народі навіть таке незвичне дещо прислів’я: “Хто хоче від Йосафата отримати якесь добродійство, то хай найперше зробить йому якусь прикрість”.

В цій частині св. Писання від євагелиста Луки знаходимо найперше те, що християнська етика є позитивна. Характерна вона тим, що старається чинити позитивне. Господь Ісус дає нам на спільну користь так зване Золоте Правило, котре вимагає від нас робити іншим передусім те, що ми самі очікуємо від них… Його можна зустріти у багатьох письменників різноманітних віросповідань у негативній формі зокрема. У євангелиста Матея, що цікаво, це Золоте Правило міститься відразу після заборони несправедливого осуду ближнього (пор. Мт. 7, 1-5). Становлячи неначе поріг моральної зрілості, воно спонукає кожного до співчуття, котре розуміється дослівно, а не сентиментально, тобто заохочує нас до «чуття спільно з іншим» та погляду його очима на світ. Теж вказує застосовувати до особистих діянь ті ж самі мірки, якими не раз міряємо вчинки інших, наших ближніх.

Філон Олександрійський, наприклад, відрік колись: «Чого сам не любиш, не чини іншому». В однім з основних правил стоїків (стоїцизм – одна з античних філософських систем) зазначалось: «Чого не хочеш для себе, того не роби іншому». Суть же етики християнства полягає не стільки в тому, щоб стримуватися від поганих учинків, але – старанно здійснювати боговгодні справи.

Божий Син перераховує різні аспекти звичайної поведінки і тут же ставить єдине питання: «Яка вам за це заслуга?» Якщо хтось любить тільки того, хто щедрий на любов до нього; хто чинить добро тому, що не забуває за нього і т. п.
Творець, згідно зі св. Писанням, посилає дощ згори на праведних і неправедних, виливає святу благодать на добрих і злих, тобто нещасних без небесного світла Господа. Він милосердний до тих, що Йому приносять радість і смуток…

«Любити – означає віддати все і віддати самого себе… Постарайтесь, щоб ваша любов до найубогіших з убогих була завжди живою. Не думайте, що годувати голодних, відвідувати й доглядати за хворими та вмираючими, а також приймати з відкритими обіймами небажаних і безпритульних – це втрата часу. Ні, бо саме це і є наша любов до Христа, яку ми виявляємо в учинках», − твердила світлої пам'яті св. Мати Тереза з Калькутти, що залишила всім перед очима гідний приклад до наслідування у служінні ближнім відповідно до волі Господа Бога.

Отож, дорогі, ми разом збагнули, що життя під сонцем без справжньої любові до інших, котра мусить йти повсякчас у парі з любов'ю до Триєдиного Господа, виглядає на життя без сенсу і здається немовби похмурим. Поступати по-християнськи у міжлюдських ситуаціях насамперед означає, що часом жорстокого ворога, кривдника, того, що нас може проклинати чи зневажати у різний спосіб з надмірною ненавистю, − треба просто любити та чинити йому добро, благословити у молитві, не відкидаючи у підступному гніві… «Хто ж любить брата свого, той у світлі пробуває і в ньому причини до спотикання немає. Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі...» (1 Ів. 2, 10-11). Варто повсякчас мати на серці те Золоте Правило, про котре була згадка. Немає двоє протилежних заповідей любові, а тільки одна з двома зверненнями: щоб Господа Бога та ближнього поєднати в одній і тій самій вічній любові. «Той, хто любить другого, виконав закон» (Рим. 13, 8). Не йдімо наосліп, без головної мети! Господь же нас перший полюбив…


Mykil


18.10.2009
Василіянський інститут філософсько-богословських студій (Львів-Брюховичі).

Особа духовного виховника згідно з книгою Амедео Ченчіні

Богословський твір Амедео Ченчіні «Почуття Сина» появився в українському перекладі не так уже й давно – у 2008 р. в «Місіонері». Насамперед він стосується богопосвячених осіб, тому що, певною мірою, розглядає формаційний шлях у посвяченому житті. Заторкається в книзі людсько-духовно-божественний вимір, виховне середовище, моделі формації (виховання) людина як така, особливо молода. Рекомендований початківцям у монашестві, новикам, настоятелям чернечих спільнот тощо. Це видання вийшло у світ в Україні за сприяння Вищої Ради Настоятелів богопосвяченого життя УГКЦ. У цій невеликій праці я зупинюся більше на особі того, хто здатний виховувати інших, має, отже, покликання до духовного керівництва, зокрема своїми прикладом життя, відданого Всевишньому.

Розмірковуючи про посередництво наставника в контексті педагогічних засобів, Ченчіні зауважує, що все ж таки єдиним Наставником є якраз Пресвята Тройця, тобто «Отець, який ліпить у молодій людині образ («почуття») Сина через дію Святого Духа . Далі автор веде у творі мову про те, що та божественна дія використовує посередництво людей за прийнятою схемою у спасенних вчинках. Тут мається на увазі, що Господеві до вподоби наближатися до однієї людини через іншу; за допомогою постійно обмежених і слабких доріг та інструментів… . За волею Всевишнього, як дізнаємося з розділу книги, смертне та бідне людське тіло покликане до вираження божественного таїнства. Йдеться, отже, про так званий закон (божественний) людського посередництва, що є недосконалим за своєю природою у формаційному процесі…

Амедео Ченчіні робить наголос теж і на тому, що, мовляв, у наш час існує молодь, яка, декотрою мірою, призвичаїлася до своєрідного «самообслуговування». Звичайно, духовна площина не виняток. Вона не бачить сенсу якогось посередництва, щоб збагнути як слід волю Творця. Може молодь також його й відкидати, коли здається їй таким, що ставить завеликі вимоги .

Роль наставника чи наставниці… Амедео виокремлює, що на інституційному рівні виховники повинні пам'ятати, що є вони тільки в ролі посередників. Радить їм не брати на власні плечі завеликої відповідальності та невідповідних життєвих тягарів, бо ж є насамперед слугами, які виконують до кінця свій обов'язок .

Наставник на шляхові духовності… Хай там як, знаємо, що не просто знайти доброго духовного отця (духовного батька, особистого). Говорячи, наприклад, про цей аспект церковної дійсності, єзуїт Марко Іван Рупнік твердить, що духовний отець є людиною, яка наповнена Святим Духом, є теж людиною серцевідання (кардіогнозії), особою, що навчилася розпізнавати, хто навчає Переданню та з нього черпає. Духовний отець служить Богові й людям і т.п. . З праці ж Ченчіні бачимо, що наставник отримав місію виховання, формування та супроводження. Це належить до трьох основних педагогічних динамізмів, згідно з автором «Почуття Сина». Що цікаво, виховника він зве «фермером» Божого виноградника .

Виховання в дорозі до вічності. Амедео каже, що виховувати означає брати повсякчас участь у будівничому та творчому діянню Господа. Пише він затим, що це посередництво вимагає ряду не цілком автоматичних і простих операцій, для котрих також потрібно особливої підготовки особи виховника. Наводить у приклад перелік необхідних християнських якостей, без яких наставникові в час формації (провадження інших) не обійтися. «…На цьому етапі виховувати означає навчати відкривати себе і приймати іншого. Це перехід від зрілості до правди, від суб'єктивного прочитання своїх відчуттів до об'єктивного відкриття внутрішньої реальності, від простого розпізнавання власних відчуттів до мужності осягнути та ідентифікувати мотивації» .
Формування особи. Як пропонує Ченчіні, не вистачає лишень займатися вихованням. Варто ще й формувати, пропонувати точну модель як новий спосіб буття або «форму», котра буде складати нову ідентичність посвяченої людини, тобто чим вона повинна бути – її ідеальне «Я» . Розуміємо, що суб'єктом формування є сама особа на кожному її життєвому відтінкові, а метою – людина в цілому, яка має покликання до шукання Творця і також до вірної любові небесного Батька та ближнього. Має тут свою першість насамперед життя у Святому Дусі. І богопосвячена особа знаходить у ньому власну сутність та глибокий мир; вона стає уважніша до щоденних покликів Слова Божого, дозволяючи себе провадити первісному натхненню свого Інституту .

Відповідно до пояснень Амедео, під вихованням мається на увазі «витягання» з пам'яті правду про людину, а під формацією – провокація людської природи, неначе запрошення, котре спонукає до максиму самовіддання, виявляючи при тому те, на що є здатна окремішня особа… Ставить автор акцент, повертаючись до молоді, і на відчутті безпосередніх відносин зі Спасителем Христом, який є, отже, автентичним життєвим Учителем (Дорогою, Правдою і Життям) – єдиним, хто спроможний насправді заселити їхні серця власними почуттями, ожививши водночас палкою любов'ю, зокрема до свого Царства . Теж Ченчіні подає в контексті Божого Сина як найвищого Наставника і декотрі аспекти втручання земного Наставника, що виступає посередником єдиного божественного наставника. Появляються тут, як видно, дві чіткі лінії об’єктивізація та суб'єктивізація самої цінності…

Супроводження. Пише відтак Ченчіні, що наставник – старший брат з огляду на свій життєвий досвід і досвід учня, який тримається позиції перебувати поряд із братом меншим, аби могти розділити з ним частину життя й дороги. Щоб зуміти пізнати краще себе самого та Господній дар, вирішивши відповісти свобідно і з відповідальністю .
«Супроводження – це стиль Емауса, образ кожного супроводжування у вірі. Але це, перш за все, стиль Святого Духа, «солодкого гостя душі», товариства Бога в нас, внутрішнього іконописця, що з безмежною фантазією пише образ кожного згідно з образом Ісуса» . Амедео пригадує, що є потреба в тому, щоб молода людина мала відчуття Св. Духа як свого вірного друга, як пам'ять про Ісуса Христа та Його Слово, бо ж Він буде провадити її до мудрості серця і повного об'явлення істини. Святий Дух, що має ревний погляд на Спасителя та на Його покликаних, впливає, щоби ті стали свідками небесного Вчителя .

Автор книги виокремлює три основні характеристики як методу педагогіки:
а) Перша стосується реального та фізичного поділу життя. Як мовить, дослідник, щоденне життя чи співжиття – це найкраще інформативне джерело, щоб могти особу пізнати.

б) До другої умови належить компетентність і підготовка виховника (наставника). Якщо справді він бажає вести брата шляхами Святого Духа, то, за твердженням Ченчіні, мусить пов'язати мудрість духовну зі знанням серця людини або законами психологічного розвитку.

в) Потреба спільного досвіду, розділення чогось важливого в житті, для прикладу, особистої віри, незабуття про Всевишнього, досвіду любові до Нього, пошуку, боротьби… «Виховник ніколи не є настільки переконливим, як тоді, коли може визнати свою віру… Супроводжуючи молоду людину дорогами Святого Духа, наставник продовжує свою постійну формацію», – зазначає Амедео . Це все, тобто три основних педагогічних динамізми: виховувати, формувати та супроводжувати, він зображає лаконічно в таблиці на сторінці власного твору .

Ще інші речі там знаходимо, що стосуються виховного процесу на духовному ґрунті Церкви. Я вирішив зупинитися саме на цьому. Старці, до слова, казали якось, що коли брат має довіру до старця і віддасть себе йому на послушність, з такого брата вже не вимагається виконання Божих заповідей за його розумінням, однак він повинен відректися від всієї своєї волі перед своїм духовним батьком, підчиняючись у всьому, він не зможе згрішити перед Богом .

Кожному християнинові (в монастирі або поза ним) потрібно, отже, бути послідовником Господа Бога, мов люба дитина. Перебувати теж у любові, згідно з прикладом Ісуса, бо ж Він нас полюбив і заодно видав себе самого за всіх, як принос і жертву приємного Творцеві запаху… .

Тому, як випливає з твору А. Ченчіні, виховання на духовному рівні – це досить відповідальна та важлива справа, котра вимагає насамперед співпраці з Богом, Його святою благодаттю, і, взагалі, – з усією Пресвятою Тройцею. Найперше автор звертається до людини молодої, що стала на богопосвячений шлях, висвітлюючи можливі проблеми, ряд педагогічних засобів для досягнення богоугодної мети, принципи формації, якості того, хто провадить до вічності інших... Довідуємося, перечитуючи працю, що «виховник супроводжує, орієнтує, підтримує, допомагає очистити мотивації та звільнити серце, просвітлює і дає впевненість; але утримується від будь-якої форми авторитаризму та волюнтаризму і від усього того, що спричинило б менш автономні та особистісні, а значить, менш відповідні вірі, рішення послуху у вірі» . Вважаю, що «Почуття Сина» є ще одним добрим дороговказом для душ, вірних Всевишньому, після св. Писання, творів Отців Вселенської Церкви і т. п.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:


1. Іван Павло II, Богопосвячене життя (Vita Consecrata), Апостольське післясинодальне повчання, Львів, Місіонер, 1997.
2. ОтечникЪ, Расказы о жизни святых подвижников, Москва, «ДАРЪ», 2006.
3. Рупнік М. І., Духовне життя, Рим, 1995.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Вид-во ОО. Василіян, 1991.
5. Ченчіні А., Почуття Сина, Львів, Місіонер, 2008.

Єретичність спіритизму...

У цей час науки та стрімкого прогресу, коли техніка, різні винаходи тощо починають опановувати таке Боже сотворіння як людина, зростає також, як бачимо, значне зацікавлення тим, що не миле передусім Всевишньому, магією, окультизмом, спілкуванням з позаземними духовними істотами... Часто це стає притьмом руйнацією духовності, приносячи насамперед шкоду безсмертній душі.

За основу дослідження про феномен спіритизму у світлі Господнього слова, щоб могти об'єктивно, в дусі християнства на нього без жодних упереджень поглянути у XXI ст., можна взяти хоча б змістовну книгу о. д-ра Ярослава Левицького "Спіритизм. Появи духів і їх природа" (1927).

Спіритизм (від. лат. spiritus - дух, душа) являє собою містичну віру у можливість спілкування з душами небіжчиків, а також саме це спілкування... Він такий давній, як давнє саме людство. Твердять, що вже в раю відбувся справжній спіритичний сеанс, бо мав він усі основні риси, котрі видно на сеансах сьогоднішніх. Була там пуста та гідна догани цікавість, сполучена з недовірою. Був також правдивий медіум (від лат. medium - щось середнє, проміжне, посередник між людьми і світом духів, а в парапсихології - людина, яка має здібності до надчутливого сприйняття) з визначною надприродною акцією, тобто вуж. Цей медіум не тільки викликав у душах наших прародичів глибоке враження, але крім того також змінив цілковито їхні дотеперішні поняття й бажання, привівши підступно до втрати їх найбільшого щастя.

У стародавніх народів, їхніх святинях, згідно з фактом Біблії, вуж мав упривілейоване місце, адже вони вважали його зовнішньою формою, в котрій зле божество об'явилося світові. І нинішня теософія ( від грец. teos - бог і sophia - мудрість), що є містичною доктриною О. Блаватської та її послідовників - еклектичним поєднанням містики буддизму та інших східних релігій з елементами окультизму та неортодоксального християнства, силкується затерти границю між чудом і природною силою, тайною і силою людського розуму, використовуючи у власних цілях образ вужа, що кусає свій хвіст. В окультизмі (від лат. occultus - таємничий, прихований), що є загальною назвою містичних учень, за котрими у світі наявні таємничі надприродні сили, незбагненні розумові людини, проте доступні для пізнання вибраними, посвяченими, що володіють для цього необхідними знаннями та ритуалами, вуж є символом того знання, яке намагаються отримати незвичайними шляхами, котрими не ходить урядова наука. З метою приховати якось найвищі тайни окультисти створювали віддавна гуртки втаємничених, до котрих часто належала знать. На тих незвичних зібраннях вони, як втаємничені, виконували ряд чудернацьких, забобонних практик. Так постали релігійні містерії в індусів, халдейців, асирійців, єгиптян, фенікійців, персів, греків, римлян...

Серед дивних звернень, заклинань подібних практик учасники діставали натхнення згори. На честь злих божеств у тих містеріях відбувалися найсоромніші оргії, а молитви до божеств були просякнуті демонічністю. Згадані божества не тільки карали та винагороджували учасників, алей показувались їм в оживлених статуях, у постаті звірят чи людей. Вони давали їм поради, відомості, які перевищували природні способи, перестерігали перед чимось тощо. Внаслідок закляття, інвокації і формули релігійного обряду поганські статуї, наприклад, у Китаї, як зазначає достовірний дослідник Француз Ік, несподівано оживали, виявляючи інтелігенцію. Він, направду, мав змогу спостерігати як таємна сила писала логічні відповіді, як з'являлися серед зібраних викликані живі постаті померлих осіб, або, іншими словами, був очевидцем матеріалізації з'явлених духів. Інший учений дослідник англієць д-р Мекгован згадує, що китайці знають про м агнетизм, столики, які використовують під час спіритичних сеансів (про них мова попереду), медіумів і взагалі всі європейські новинки. У них це, виявляється, звичайні речі, і китайський народ не має ніякого сумніву, що до того причетні злі духи-демони.

Пітагорейці, для прикладу, дивувались, якщо когось стрічали, хто не бачив ніколи демона, тому що ті демонічні появи були досить частими та загальними. Про це, до слова, докладно пишуть Прокл у VI ст. до н. е., Порфирій у IV в. перед Христом і Ямбелік у V ст. до н. е. До тіснішої дружби зі собою поганські божества не допускали кожного вірного слугу. Вони, як довідуємося, мали своїх урядових вибранців, медіумів, що віддавали себе на так звану службу божествам. Медіуми потрапляли у святий сон або сон сомнамбулічний. Сомнамбулізм (від лат. somnus - сон і ambulo - ходжу, прогулююсь) - розлад свідомості, при якому автоматично вві сні здійснюються звичайні дії, напр., людина ходить, перекладає речі... Інша назва лунатизм.

Читаємо, що в халдейців клали у святині Вила святі ліжка на ніч, на котрих медіуми засинали, піддаючись під час сну впливові божеств. Схоже було і на Сході у святинях Ескулапа та Аполіна. А в Греції і Римі були ще спальні, в яких на баранячих шкірах клали хворих. Недужі в тому сні говорили дивні речі і могли теж пророкувати. У тих святинях був навіть окремий уряд жреців для записування ревеляцій божеств, котрі проголошувались устами недужих. Згадує про це Павзаяніс і Вергілій у своїй Енеїді. Визначне місце серед тих таємничих практик займало викликування тіней померших осіб і також приставання з ними (некромація). Про таке поводження писав і знаний Гомер.

Як на самих початках, так процвітав окультизм і в середніх віках. Тоді були відомі "чорні Служби Божі" і "суботи чарівниць", ті класичні академії богохульних спіритичних сенсацій. Знову бачимо наявність антихристиянської демонолятрії...

Спіритизм ширився, набираючи значних обертів. Початком новітнього спіритизму вважають 1848 р. У США під Нью-Йорком, у містечку Гайдесвіль жила родина німецьких колоністів Фосів. Фоси належали до протестанської секти методистів. Згодом вони змінили німецьку назву "Фос" на американську "Фокс". У Фоксів були дві доньки. Дівчата якраз і розпочали першими у своєму домі розмови з таємничим потойбічним гостем-духом, який рухав столиком, відповідав на різні запитання цілими днями й вечорами. Відповіді стосувалися як світових справ, так і загробних... Спокуса перемагала. Загадковий дух, представився духом якогось Івана Ріяна, купця, вбитого колись у їхньому домі та похороненого під ним. Коли почали копати на вказаному місці, справді знайшли людські останки...
Вістка про духа розійшлася по окрузі. До будинку Фоксів почали вчащати з цікавості люди. Дух Ріяна порекомендував їм тоді перейти до великого сусіднього міста Рошестера, щоб там розпочати прилюдні сеанси. При цьому додав, що вони за це не жалітимуть. Фокси, звісно, послухались.

На сеансах у Рошестері дух розвинув широку діяльність. Не тiльки столики відповідали стуканням, але теж і олівець, який був причеплений до ніг столика, виписував цілі речення на підложеному папері. Більше того, сам Ріян без посередництва матеріальних предметів розмовляв із учасниками тих сеансів живим людським голосом. Також являлися на запрошення присутніх постаті в тілі померлих людей, ведучи з учасниками небезпечних сеансів розмови. Ріян разом із своїми загадковими друзями не завжди ставився по-приятельськи: частенько вчиняли в хаті Фоксів різні пакості. Викидали з будинку несподівано предмети, товкли фаянсову та скляну посуду, поламали ліхтар та видавали страшні нелюдські крики...
Розгублені Фокси, побачивши до яких розмірів розвинувся у їхньому будинку спіритизм, вирішили за всяку ціну перервати всякий зв'язок із духовними істотами. Вони це їм повідомили. Проте духи так швидко не відступали. Декотрий час спіритичні явища не траплялися. Та Фокси не втримались - духи їм сказали, що в такий спосіб вони зроблять велику кривду людству та науці, гальмуючи розвиток нових винаходів. Вони, за словами духів, не тільки не повинні цьому опиратися, але їх обов'язок є також розголосити про ті важливі речі, котрі в них розпочалися...

Духовна протестантська влада, довідавшись про ті спіритичні сеанси, різко осудила їх як забобонні практики, що несумісні з релігією. Коли її строге напімнення виявилось безсилим, керівництво їх викляло. Фокси відказали, що за собою вини не відчувають, і те, що діється в їхньому будинку, є правдивим фактом. Попросили від своїх управителів для розслідування того феномену спеціальної наукової комісії. Державна комісія справді незабаром прибула, заявивши після повторних сеансів, що в тому немає ані найменшого підступу. Подібно висловилась друга та третя комісія. Тріумф Фоксів був немалий, бо відтепер могли явно та безперешкодно практикувати спіритизм. Звичайно, церковні протестанські власті стали до них лояльними, змінивши своє колишнє ставлення. Стали навіть їхніми протекторами, заохочуючи інших брати участь у тих таємничих сеансах.
Духи, що цікаво, не бажали розмовляти з усіма охочими лишень деяких, вибраних, вони допускали до свого товариства. Цих людей, які подобалися духам, називали медіумами, тобто посередниками між духами і людьми, про що вже йшлося вище. Вони піддавалисяь штучному присиплянню "трансові", втрачаючи при цьому свідомість та свобідну волю та стаючи водночас послушним знаряддям духів...
За короткий проміжок часу спіритичні окультні пратики розповсюдились не тільки Америкою, але й усією Європою. Близько 1850 р. в самій Америці нараховувалося десь півмільйона явних спіритистів... Спіритизм почав інтенсивно ставати епідемічним явищем по цілому світі...

Як же виглядають традиційно спіритичні явища? Їх. Як читаємо в книзі о. Ярослава Левицького, Спіритичні явища можна поділити на дві головні групи: матеріальну і духову. До матеріальної групи належать насамперед часто практиковані продукції з так званими екерками та рухомими столиками. Під екеркою мається на увазі кусень округлої дощинки чи паперу. Навколо неї є виписані літери. "Дослідник" кладе сміливо на екерку руку, або на малу тарілку, чекаючи в зосередженні духа на рух руки з боку тарілки. З буквв, котрі рука вкаже на тарілці, складає після того речення. Простішою справою, як зазначає о. Ярослав, є справа, пов'язана зі столиками. Як довідуємося з книги про буття спіритизму у світі, декілька осіб стають або засідають поруч невеликого дерев'яного столика, наприклад, триніжного, та кладуть свої руки на столик. Утоворють таким способом ланцюг. Один із присутніх на сеансі ставить питання, на які духи відповідають після певної азбуки, найчастіше на "так" стукаючи раз, а на "ні" два рази (чи навпаки). Якщо руки тримати довше, столик ще більше оживає, почанає рухатися, суватися, підноситися вгору, виконуючи при тому рухи, котрих від нього бажають... І так далі, і так далі...

Кваліфікованим спіритистам, між іншим, не потрібно творити ланцюга з людських рук чи навіть торкатись столиків. Вистачить їм лишень наказати словесно або й у думці вистукати те і те, а столики слухають...
Християнин не може займатися подібним - спіритизмом, бо це відводить від правдивої віри у Всевишнього і відводить від небесних просторів. Спіритисти заперечують немало правд Христової науки, навчають перевтіленню душ, говорять про появи духів, котрих визиває медіум і разом це все становить нехристиянську безбожну єресь. Спасіння від Христа у цьому контексті не грає великої ролі. Прихильники спіритизму не раз обдурюють, зокрема християн.
Окультизм, викликання духів (нечистої сили іншими словами!), адже біси можуть теж набрати обрисів померлої людини, навіть говорити начебто її колишнім голосом, різко засуджується у св. Писанні. Стукіт - це один із способів налагодження контакту з духами. Читаємо, наприклад, у Второзаконні про те, щоб не було тих, хто ворожить, нашіптує, викликає духів чи розпитує мерців, адже це огидне перед Господом (пор.: 18, 10-14). « Не вдавайтесь до заклиначів мертвих та до знахарів по пораду не ходіть, щоб не осквернитись вам перед ними», - знаходимо в книзі Левіт (19, 31). Лев. 20, 6-7: «Якщо душа звертається до померлих духів та до чарівників, щоб з ними блудити, то я зверну своє обличчя проти тієї душі - і винищу того з-посеред народу його». Таке «мистецтво» осуджує як Бог, так і Творцева Вселенська Церква. Неодноразово, як довідуємося, бачимо заборону спіритизму у Божому Слові, що не втратило своєї актуальності через віки.

Багато ще можна говорити про цей дивний феномен, що не має нічого спільного з автентичним християнством, зокрема в контексті сучасності... Як дехто здогадується, загадкове стукотіння і воднораз щось, що нагадує ходу невидимих постатей, відбувається досить часто. Християни шукають природного пояснення таких випадків, адже згідно з нашою вірою дух не має рук, щоб постукувати, ні ніг, щоб ходити... В одній відомій сучасній львівській газеті прочитав раз статтю під таємничою назвою «Спіритизм -заняття не для слабкодухих». У ній ішлося саме про це, а зокрема, що журналістка побувала на сучасному спіритичному сеансі, на котрому викликали з тамтого світу дух... Моцарта. І від (його дух) у невидимий, проте чутний, спосіб появився... Сама була тоді свідком того.

На спіритичних сеансах, отже, буває якраз явне втручання злого духа, а не людської душі з потойбіччя. Іноді це все основане на ошуканстві. Ті духи часто обманюють землян, а таке не личить добрим духам, посланцям Всевишнього. З'явлені духовні істоти теж на сеансах нападають маскуючись на Церкву Ісуса, заперечують фундаментальні тайни християнства, вдаряють по вірі. Отже, цілком тут ясно, з ким мається справу. Це витівки пекельних сил, їхня так звана «театральна вистава», небезпечна для безсмертної душі, безцінної віри. Часами вони можуть говорить про когось чи щось і деяку правду, але перемішуючи по-дивному з брехнею. Схоже трапляється на автентичних обрядах екзорцизму...

Професор Н. Бендер з університету у Фрайбурзі на підставі свого досвіду психолога і психотерапевта ділиться таким: «Тисячі людей опирають свою надію на хибних твердженнях тих, що практикують спіритизм, і, як наслідок, стають залежними від порад. У мене є багато пацієнтів, що потерпають від серйозних психічних розладів, спричинених подібними порадами».

Варто тільки знати, що все залежить від Господа, і без віри в Нього людина здатна на найтяжчі злочини. Насамперед у духовному просторі... Неопоганство, що має коріння ще у давнині, далеке від Божого Царства і зближує із противником святості та добра. Спіритисти стають, як бачимо, знаряддям нечистого духа. Вони бажають, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, тобто запанував над ними, тим чи іншим способом і водночас виявив їм свої думки та потаємні речі. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)", - навчає св. Тома Аквінський).

Католицька Церква не могла мовчати й на це, тому засудила строго антицерковні спіритичні практики, цю новітню чорну магію, заборонивши всім християнам брати в них участь. Папа Пій IX, між іншим, своїм декретом від 2 квітня 1864 р. забороняє не тільки забави у кружляючі столики й комунікацію з духами, але навіть читання спіритичної літератури, а Венедикт XV з 2 квітня 1917 р. проголосив: «Забороняється брати участь у всіх спіритичних сеансах, як активну так і пасивну, як у сполученні з гіпнотизмом, так і без нього».

четвер, 15 жовтня 2009 р.

ЯК ЛЮДИНІ ЧИНИТИ ОПІР СПОКУСАМ ПРОТИ СВЯТОЇ ЧИСТОТИ?

«Спокуса – те саме, що й болячка мору. Мор зраджує й умертвляє тіло, а спокуса – душу людини» (Святитель Тихін Задонський).

Якось одна майже знайома дівчина поросила мене через електронну пошту порадити їй в одній нелегкій життєвій справі на площині духовності – йшлося про те, що їй (а це не раз буває з людьми на землі!) можуть докучати різні спокусливо-розпусні думки чи уявлення, тому що не є просто зараз знайти відповідного духовника, який би міг найперше в довір'ї зрозуміти… Думаю, що це (ця маленька порада зі зверненням насамперед до авторитетних джерел) дуже пригодиться й іншим, адже людським особам часто не чуже все те, котре людське!

Буває, отже, з нею, що під час молитовної розмови або споглядання на Розп'яття чи ікони, навідуються проти волі декотрі думки, картинки, розпусного, так би мовити, характеру. Принесло це певний страх, що не зможе цього вконтролювати у всій повноті, і це від неї начебто незалежне. Дівчині, за її ж словами, через то досить боляче: що в такий спосіб вона оскверняє Того, Кого любить, Чистоту, Світло свого життя. І з цим важко боротися… «Я молюсь, багато молюсь, прошу Бога, щоб відвернув від мене цю спокусу і цей бруд. Якось було пройшло, але тепер..... вчора знову почалась всяка гидота лізти в думки і поставати в образах перед очима…». Складається таке відчуття, немовби є вона, і є водночас щось окреме, незалежне від неї, від її любові до Господа, від розуміння-прийняття християнських істин і християнського життя, є окремо всі ці розпусні (брудні) думки та образи, які не дають спокою… Просить щиро це пояснити – як з цим треба боротися і чи варто подібне виявляти у святій тайні Сповіді. Отож від себе я їй ще раз хочу подякувати за відверте християнське свідчення і по змозі, з поміччю Всевишнього, актуальне питання роз'яснити. Бодай частково…

Так, людину часто оточують під сонцем різні спокуси, особливо проти 6-9 Божої заповіді, однак, головне, щоб їм привід не давали ми самі, не раз хиткі і немічні, схильні до злого через первородний гріх і не тільки…
Проти святої чистоти, як відомо провиняються по-різному: думкою, словом або ділом… І прогрішення є тільки в тому випадку, коли ми самі (свідомо й добровільно!) бажаємо чи робимо щось таке, що суперечить Божому задумові. Також і щодо нашої душевно-сердечної чистоти.

Що таке чистота у властивому значенні? З аскетичного катехізису о. Якова Юдерманса, ЧНІ довідуємося, що то передусім чеснота, що намагається втримати тілесні бажання в дусі здорового розуму. Вона також зветься ангельською, бо робить нас схожими до ангелів, що є чистими та безтілесними духами. Існує два види чистоти – подружня і чистота повна (досконала). Це по-іншому стриманість. Ту чесноту треба шанувати. Вона є крихкою та делікатною, через що потребує особливої оборони… Завдяки їй долаємо одну з найбільших перешкод до досконалості, якою є тілесні прагнення. Чеснота чистоти товаришує заодно й з іншими світлими християнськими моральними чеснотами, що так само є її охоронцями, − з покорою, скромністю, любов'ю до Господа Бога і тугою за Ним, небесними просторами.

Один священик якось у контексті цієї проблеми сказав ось що: «Це схоже на м’ячик – чим сильніше ти його б’єш до землі, тим на більшу відстань він відскакує…». Мається на увазі: чим більше не раз боремося зі схожими спокусами (що теж можуть походити й від диявола, давнього Божого та людського ворога), тим вони швидше зростають. Що найкраще тут зробити? Непоганий спосіб – ними знехтувати, тобто відразу їх відкинути і переключити свою увагу на щось інше. Дивлячись на Розп’яття, думати як про муки Ісуса Христа за нас грішних, так і про власну смерть, яка прийде не знати як і коли. Добре молитися в ту хвилю, наприклад, до Богоматері, св. Йосифа обручника, святих, що подолали різні життєві труднощі, спокуси тощо.

Звичайно, зараз нелегкий час настав… Світ переповнює культ сексу, скрізь шириться розпуста, порнографія – все, що ображає людську гідність, зокрема дівочу… Тому важко іноді через чиєсь свавілля втриматися суціль у чистоті. Ніхто від цього не застрахований на всі 100. Бог же допомагає тій особі, яка прагне бути по-справжньому вільною. Адже, за євангелістом Йоаном, хто чинить гріх, той його невільник. Тобто подібне нас поневолює і не робить щасливими. Варто уникати всяких нагод до цього: оглядання нецензурних картинок у газетах-журналах, Інтернеті тощо, сумнівних фільмів, бо це швидко закарбовується в людській свідомості-пам’яті і розбурхує нашу уяву, що часом схожа на стихію. Приклад іскри, що падає на одежу, від котрої та може спалахнути, загорітися. І якщо хтось свідомо шукає задоволення в подібному, той грішить (теж тяжко), тому має з цього сповідатися. Коли хтось цього свідомо не бажає, то ситуація є іншою, адже прагне в серці бути вільним, чистим, аби подобатись Всевишньому.

Нечистота, як дізнаємося, деформує розум людини, веде до депресій і остаточно − до розпуки,. Немало є на цьому ґрунті різних збочень, злочинів і так само самогубств. Коли людина забуває про особисту гідність, то вона опускається нижче тварини… Бог же дав нам розум, щоб ми ним якраз керувалися у світлі святої віри. Бо ж тільки нерозумні тварини керуються інстинктами...

Дуже рекомендується як лік проти гріха стерегти свої очі, бо вони часто майже насильно тягнуться до нечистоти. Не раз вона теж має коріння у нашому серці, з якого, як пише в Біблії, походять різні лихі думки, перелюби, розпуста, вбивства... Серце має бути великим другом чистоти. Бо тільки в ній досягає воно правдивої красоти. Не годиться теж усе життя вірити своєму тілові. Воно минає...
Отож, коли до голови вриваються нечисті спокуси, то не треба надмірно тривожитися, а просто ними погордити. І якщо б думка схиляла до гріха майже цілим серцем, лише б противилася воля («ні, я все-таки не вчинив би цього гріха») – тоді провини нема. Так чинити радять фахівці з практикування доброго побожного життя. Багато, отже, залежить від нашої людської волі. Ми маємо велику здатність вибору: добра чи зла.
Кажуть ще, що головним ліком проти нечистих спокус є виявлення їх у Сповіді та часте прийняття Святого Причастя. Бо думка переходить часами у вчинок. А наслідки бувають від тої реальності жахливими. Треба втікати від розпусти, своєрідного самонасилля над собою.

Не годиться забувати про Божу всюди присутність, а рекомендується надіятися на могутню допомогу Триєдиного, а Він як добрий Батько радо допомагає Своїм вірним дітям прямувати до вершини Досконалості. Творець бачить людину з її проблемами, недомаганнями. Адже найлегше котитися донизу… Та ми покликані найперше до життя в чистоті, у святості. Це загальне покликання всіх Ісусових послідовників. Гріхи нечистоти, тілесні пристрасті, принижують християнську гідність людини. Наше ж тіло – храм св. Духа, яким мусимо берегти в доброму стані, триматися завжди основи чеснот.
Інтимність – великий Божий дар, який варто використовувати правильно, щоб не мучило опісля наше сумління, щоби не страждати душевно… . Святість не є тільки привілеєм вибраних, духовенства, чернецтва тощо. «Кожний, хто любить чистоту й невинність, стає Божим храмом (св. Єфрем, Сирійський, Про боротьбу з почуттями). Нехай Господь допомагає.