Богословський твір Амедео Ченчіні «Почуття Сина» появився в українському перекладі не так уже й давно – у 2008 р. в «Місіонері». Насамперед він стосується богопосвячених осіб, тому що, певною мірою, розглядає формаційний шлях у посвяченому житті. Заторкається в книзі людсько-духовно-божественний вимір, виховне середовище, моделі формації (виховання) людина як така, особливо молода. Рекомендований початківцям у монашестві, новикам, настоятелям чернечих спільнот тощо. Це видання вийшло у світ в Україні за сприяння Вищої Ради Настоятелів богопосвяченого життя УГКЦ. У цій невеликій праці я зупинюся більше на особі того, хто здатний виховувати інших, має, отже, покликання до духовного керівництва, зокрема своїми прикладом життя, відданого Всевишньому.
Розмірковуючи про посередництво наставника в контексті педагогічних засобів, Ченчіні зауважує, що все ж таки єдиним Наставником є якраз Пресвята Тройця, тобто «Отець, який ліпить у молодій людині образ («почуття») Сина через дію Святого Духа . Далі автор веде у творі мову про те, що та божественна дія використовує посередництво людей за прийнятою схемою у спасенних вчинках. Тут мається на увазі, що Господеві до вподоби наближатися до однієї людини через іншу; за допомогою постійно обмежених і слабких доріг та інструментів… . За волею Всевишнього, як дізнаємося з розділу книги, смертне та бідне людське тіло покликане до вираження божественного таїнства. Йдеться, отже, про так званий закон (божественний) людського посередництва, що є недосконалим за своєю природою у формаційному процесі…
Амедео Ченчіні робить наголос теж і на тому, що, мовляв, у наш час існує молодь, яка, декотрою мірою, призвичаїлася до своєрідного «самообслуговування». Звичайно, духовна площина не виняток. Вона не бачить сенсу якогось посередництва, щоб збагнути як слід волю Творця. Може молодь також його й відкидати, коли здається їй таким, що ставить завеликі вимоги .
Роль наставника чи наставниці… Амедео виокремлює, що на інституційному рівні виховники повинні пам'ятати, що є вони тільки в ролі посередників. Радить їм не брати на власні плечі завеликої відповідальності та невідповідних життєвих тягарів, бо ж є насамперед слугами, які виконують до кінця свій обов'язок .
Наставник на шляхові духовності… Хай там як, знаємо, що не просто знайти доброго духовного отця (духовного батька, особистого). Говорячи, наприклад, про цей аспект церковної дійсності, єзуїт Марко Іван Рупнік твердить, що духовний отець є людиною, яка наповнена Святим Духом, є теж людиною серцевідання (кардіогнозії), особою, що навчилася розпізнавати, хто навчає Переданню та з нього черпає. Духовний отець служить Богові й людям і т.п. . З праці ж Ченчіні бачимо, що наставник отримав місію виховання, формування та супроводження. Це належить до трьох основних педагогічних динамізмів, згідно з автором «Почуття Сина». Що цікаво, виховника він зве «фермером» Божого виноградника .
Виховання в дорозі до вічності. Амедео каже, що виховувати означає брати повсякчас участь у будівничому та творчому діянню Господа. Пише він затим, що це посередництво вимагає ряду не цілком автоматичних і простих операцій, для котрих також потрібно особливої підготовки особи виховника. Наводить у приклад перелік необхідних християнських якостей, без яких наставникові в час формації (провадження інших) не обійтися. «…На цьому етапі виховувати означає навчати відкривати себе і приймати іншого. Це перехід від зрілості до правди, від суб'єктивного прочитання своїх відчуттів до об'єктивного відкриття внутрішньої реальності, від простого розпізнавання власних відчуттів до мужності осягнути та ідентифікувати мотивації» .
Формування особи. Як пропонує Ченчіні, не вистачає лишень займатися вихованням. Варто ще й формувати, пропонувати точну модель як новий спосіб буття або «форму», котра буде складати нову ідентичність посвяченої людини, тобто чим вона повинна бути – її ідеальне «Я» . Розуміємо, що суб'єктом формування є сама особа на кожному її життєвому відтінкові, а метою – людина в цілому, яка має покликання до шукання Творця і також до вірної любові небесного Батька та ближнього. Має тут свою першість насамперед життя у Святому Дусі. І богопосвячена особа знаходить у ньому власну сутність та глибокий мир; вона стає уважніша до щоденних покликів Слова Божого, дозволяючи себе провадити первісному натхненню свого Інституту .
Відповідно до пояснень Амедео, під вихованням мається на увазі «витягання» з пам'яті правду про людину, а під формацією – провокація людської природи, неначе запрошення, котре спонукає до максиму самовіддання, виявляючи при тому те, на що є здатна окремішня особа… Ставить автор акцент, повертаючись до молоді, і на відчутті безпосередніх відносин зі Спасителем Христом, який є, отже, автентичним життєвим Учителем (Дорогою, Правдою і Життям) – єдиним, хто спроможний насправді заселити їхні серця власними почуттями, ожививши водночас палкою любов'ю, зокрема до свого Царства . Теж Ченчіні подає в контексті Божого Сина як найвищого Наставника і декотрі аспекти втручання земного Наставника, що виступає посередником єдиного божественного наставника. Появляються тут, як видно, дві чіткі лінії об’єктивізація та суб'єктивізація самої цінності…
Супроводження. Пише відтак Ченчіні, що наставник – старший брат з огляду на свій життєвий досвід і досвід учня, який тримається позиції перебувати поряд із братом меншим, аби могти розділити з ним частину життя й дороги. Щоб зуміти пізнати краще себе самого та Господній дар, вирішивши відповісти свобідно і з відповідальністю .
«Супроводження – це стиль Емауса, образ кожного супроводжування у вірі. Але це, перш за все, стиль Святого Духа, «солодкого гостя душі», товариства Бога в нас, внутрішнього іконописця, що з безмежною фантазією пише образ кожного згідно з образом Ісуса» . Амедео пригадує, що є потреба в тому, щоб молода людина мала відчуття Св. Духа як свого вірного друга, як пам'ять про Ісуса Христа та Його Слово, бо ж Він буде провадити її до мудрості серця і повного об'явлення істини. Святий Дух, що має ревний погляд на Спасителя та на Його покликаних, впливає, щоби ті стали свідками небесного Вчителя .
Автор книги виокремлює три основні характеристики як методу педагогіки:
а) Перша стосується реального та фізичного поділу життя. Як мовить, дослідник, щоденне життя чи співжиття – це найкраще інформативне джерело, щоб могти особу пізнати.
б) До другої умови належить компетентність і підготовка виховника (наставника). Якщо справді він бажає вести брата шляхами Святого Духа, то, за твердженням Ченчіні, мусить пов'язати мудрість духовну зі знанням серця людини або законами психологічного розвитку.
в) Потреба спільного досвіду, розділення чогось важливого в житті, для прикладу, особистої віри, незабуття про Всевишнього, досвіду любові до Нього, пошуку, боротьби… «Виховник ніколи не є настільки переконливим, як тоді, коли може визнати свою віру… Супроводжуючи молоду людину дорогами Святого Духа, наставник продовжує свою постійну формацію», – зазначає Амедео . Це все, тобто три основних педагогічних динамізми: виховувати, формувати та супроводжувати, він зображає лаконічно в таблиці на сторінці власного твору .
Ще інші речі там знаходимо, що стосуються виховного процесу на духовному ґрунті Церкви. Я вирішив зупинитися саме на цьому. Старці, до слова, казали якось, що коли брат має довіру до старця і віддасть себе йому на послушність, з такого брата вже не вимагається виконання Божих заповідей за його розумінням, однак він повинен відректися від всієї своєї волі перед своїм духовним батьком, підчиняючись у всьому, він не зможе згрішити перед Богом .
Кожному християнинові (в монастирі або поза ним) потрібно, отже, бути послідовником Господа Бога, мов люба дитина. Перебувати теж у любові, згідно з прикладом Ісуса, бо ж Він нас полюбив і заодно видав себе самого за всіх, як принос і жертву приємного Творцеві запаху… .
Тому, як випливає з твору А. Ченчіні, виховання на духовному рівні – це досить відповідальна та важлива справа, котра вимагає насамперед співпраці з Богом, Його святою благодаттю, і, взагалі, – з усією Пресвятою Тройцею. Найперше автор звертається до людини молодої, що стала на богопосвячений шлях, висвітлюючи можливі проблеми, ряд педагогічних засобів для досягнення богоугодної мети, принципи формації, якості того, хто провадить до вічності інших... Довідуємося, перечитуючи працю, що «виховник супроводжує, орієнтує, підтримує, допомагає очистити мотивації та звільнити серце, просвітлює і дає впевненість; але утримується від будь-якої форми авторитаризму та волюнтаризму і від усього того, що спричинило б менш автономні та особистісні, а значить, менш відповідні вірі, рішення послуху у вірі» . Вважаю, що «Почуття Сина» є ще одним добрим дороговказом для душ, вірних Всевишньому, після св. Писання, творів Отців Вселенської Церкви і т. п.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Іван Павло II, Богопосвячене життя (Vita Consecrata), Апостольське післясинодальне повчання, Львів, Місіонер, 1997.
2. ОтечникЪ, Расказы о жизни святых подвижников, Москва, «ДАРЪ», 2006.
3. Рупнік М. І., Духовне життя, Рим, 1995.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Вид-во ОО. Василіян, 1991.
5. Ченчіні А., Почуття Сина, Львів, Місіонер, 2008.
Немає коментарів:
Дописати коментар