пʼятниця, 12 листопада 2010 р.

ОСОБЛИВІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ АРІСТОТЕЛЯ ЩОДО ЩЕДРОСТІ НА ПРОТИВАГУ ДО СКУПОСТІ

Як відомо, чимало було на світі різних світлих особистостей, для яких основним орієнтиром залишався завжди розум. Завдяки йому вони витворювали численні погляди про дійсність, котра їх оточувала. Звичайно, не все їхні ідеї є переконливі, проте, вдивляючись іноді в них, можна пізнати багато чого нового, сформувати свій певний світогляд, навчитись критично мислити тощо.
Знаємо, що зацікавлення філософією - природна схильність людини і що та наука - вправа, за допомогою котрої розвивається інтелект. До речі, ще колись античний філософ Платон зауважив, що ми є за природою філософським буттям, бо будь-яке єство - свідоме себе самого, свого "Я". Дізнаємося, що англійський філософ Френсіс Бекон одного разу ствердив, що, мовляв, "поверхнева філософія схиляє розум людини до безбожності, глибини ж філософії повертають розум людей до релігії". Отже, з цієї сентенції випливає, що нею треба займатися серйозно, щоб пізнати краще Абсолют-Творця та Його вічні істини.
Для прикладу візьмімо славнозвісного філософа Арістотеля, який, як відомо, жив у 4 ст. до н. е. і був учнем Платона. Він, подібно до свого попередника, вагомо застановляється над етичними питаннями, тому що етика - це визначені норми поведінки, сукупності моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації професії і т. д. Вона, за висловом Канта, - філософія переконання. Термін "етичний" був потрібний мислителеві для позначення тих чеснот, що стосуються, власне, людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діанотичних, що пов'язані з мисленням і розумом людини.
Згідно зі Стагіритом (інше називання Арістотеля!), наука етика - це галузь пізнання, яка вивчає етичні чесноти, досліджуючи водночас, котра вдача людини є найдосконаліша. Мораль не є, як запевняв раніш французький соціолог та економіст П. Ж. Прудон, "безсилля в дії", бо лише незламність моральних переконань давала завжди кожному індивідові змогу в найскрутніших умовах, за висловлюванням Вільяма Фолкнера, "вистояти й перемогти". Арістотель ще називає етику політикою через її громадський характер. Саме він, між іншим, розпочав справжню систематизацію етики...
Арістотелівський трактат "Нікомахова етика", на котрим певною мірою і застановимося, подивившись зокрема в цьому ракурсі на щедрість як протилежність до скупості, аналізує вчинки людей у всіх їхніх проявах. Чеснота, що в Сократа була знанням, виступає в Арістотеля як схильність зберігати середину між двома крайностями-вадами. Платон, до слова, знайшов визначальну рису чесноти у стремлінні до ідеї блага, Стагірит наголошував, що чеснот є стільки, скільки й дій, властивих людині. А суть арістотелізму полягає у доходженні через чесноту до щастя!


ВИЗНАЧЕННЯ ЩЕДРОСТІ ЯК ТАКОЇ

У своїй 4-ій книзі "Нікомахової етики" Арістотель застановляється на самому початку над такою рисою людської поведінки як щедрість, що є для нього дотриманням середини стосовно майна. Вона є серединою між марнотратством і скупістю. Варто зазначити, що Стагіритова етика наскрізь реалістична: він не встановлює правил життя за посередництвом ідеї трансцендентного добра, шляхом абстрактного міркування, дедуктивним методом, а намагається віднайти реальне добро, що могло б відповідати на практиці природі людини та її вдосконалювати. Його етика теж натуралістична, бо не пристосовується до релігії — не підпорядковує моральні обов'язки Божим законам. І не є вона матеріалістична; усе, що є матеріальне і смислове, підкоряється розумом (духом).
Як уже я згадав вище про чесноту щедрості у розумінні Арістотеля, то доречно тут сказати про неї докладніше. Відомо, що філософ присвятив досить багато уваги різноманітним чеснотам, описуючи кожну з них. У цьому плані він, на мою думку, поступав більш-менш розумно, бо й св. Павло у Святому Писанні, а точніше, в листі до филип'ян писав: "Що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що не-будь похвальне, — про те думайте!" (Фил. 4, 8). А мислитель до цього начебто йшов… До речі, славний український філософ Григорій Сковорода зазначав раз у 21 листі до свого друга Михайла Ковалинського, цитуючи слова мислителя Плутарха: "Задатки чеснот та інші найпрекрасніші властивості, що закликають до любові, - це Божий дар; їх ніхто не може здобути, вони - ласка Божа. Коли люди їх позбавлені, їм лишається тільки заздрити, додаючи до природного нещастя нове, створене самою людиною, тобто порочність душі, яка створюється під впливом звички. Таким чином, люди негідні любові не стільки з несправедливості природи, скільки тому, що одержані ними від Бога скромні здібності вони псують і, незадоволені своєю долею, заздрять, ремствують…».
В Арістотеля , якщо якась людина є щедра, то її хвалять не за власні розсуди чи за те, в чому полягають заслуги того, що керується розсудливістю і т. п., а лише за її видатки, котрі чимось викликані або необхідні для здійснення тієї чи іншої мети; також і за ті справи, які пов'язані з діставанням речей. Коли б хтось старався завжди про те, щоб більше давати, не дбаючи захланно про зростання особистого майна, такий заслуговує, за ним, на особливу похвалу... Початкове міркування, філософа, як бачимо, збігається тут немовби зі св. Письмом, де таке дієслово, як давати вжите в різних формах аж 2380 разів. Святий апостол Павло, між іншим, коли промовляв до християн в Ефесі, наголошував: "Треба... пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: більше щастя - давати, ніж брати" (Ді. 20, 35).

Арістотель, описуючи щедрість, яка разом із розсудливістю належить до етичних доброчесностей, торкається також і проблеми багатства. Яке ж воно у мудрецевих очах? Треба спробувати з'ясувати і це.
Із цієї книги довідуємось, що Стагірит зазначає, мовляв, його зараховують до речей, котрі підлягають користуванню, а чим користуються, тим можна користуватися і добре, і погано. Відомо, що багатство та гроші загрожували колись у грецьких полісах єдності громадянського колективу, тому що розкладали його зсередини. Це реальне явище засуджували неодноразово різні особистості, котрі дбали про мораль. Арістотель підкреслює, що "неможливо володіти майном, не дбаючи про те, щоб його мати".
За Арістотелем виходить, що кому притаманна щедрість, той не повинен давати милостиню кожному, хто б не попросив, бо ж не всі можуть використати її на добро. Він зазначає, що "щедрому більш властиво давати тому, кому слід, ніж отримувати від того, від кого слід, і не отримувати, від кого не слід". До теми, французький мислитель Жан де Лабрюєр говорить ось що: "Щедрість полягає не стільки в тому, щоб давати багато, скільки в тому, щоб давати своєчасно".
Стагірит також доводить: "Щедрому вельми властиво навіть перебрати міру в даванні, так що собі самому він залишає менше, ніж слід, адже не брати себе в розрахунок - властивість щедрої людини". Мудрець Сенека, між іншим, говорив про те, що кожен, хто посприяв іншому, посприяв і собі. А св. Павло на сторінках Євангелія зазначає: "Хто скупо сіє, той скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу. Бог любить того, хто дає радо" (2 Кор. 9,6-7).
Із книги вченого ще довідуємось, що щедрі повинні, ділячись майном, відчувати задоволення. Направду, коли людина є щедрою, то, безперечно, її неодмінно огорне чимала радість від учинків, гідних схвалення, бо "чим більше ти будеш, - каже М. Куаст, - відірваний від матеріальних дібр, тим більше будеш вільний і налаштований до справжньої величі".
Філософ І. М. Скворцов записав якось у веденому щоденникові, що щастя є "не в грошах, не в почестях і ні чому зовнішньому, що мало залежить від нас, а в тому, що в нас незмінне і не крадене - в супокої душевному, у сподіванні на Бога і в доброті серця". До речі, за мислителевим переконанням щедрий багатій завдяки тому, що віднімає від свого тіла, набуває вельми багато для особистої душі. "Багатство - джерело, яке, коли зупиняється, то стає болотом і загниває, а якщо тече, то світлішає й багатьох напуває", — зауважує згаданий науковець.
Щодо підступного марнотратства (і про це явище йдеться у творі), Арістотель ще підкреслює, що людина, яка схильна до нього, має спроможність також триматися середини, бо і їй притаманні риси щедрої особи. Філософ каже про марнотратника, що "він дає і не бере, але і те, і те робить не як належить і недобре. Якби він, зрештою, привчився робити це як належить чи якось інакше змінився, він став би щедрим, адже він даватиме кому слід і не буде брати звідки не слід". Звідси, отже, бачимо зрозуміло, що марнотратник має усі можливості, щоби змінити свою поведінку, тобто стати щедрим, та буде ділитись наданим майном, подібно до щедрих, лише з тими індивідами, які на то, певна річ, заслуговують. Сенека, між іншим, твердив: "Розтратник може видатися щедрим, а тим часом уміти обдаровувати і не вміти берегти - різні речі". Г. Сковорода запевняв, що "марнотратник, баламут, жене пустоту, а господар - корисне". Через чесноту щедрості, котра, за Арістотелем, не є можлива без приватної власності, суб'єкт не прив'язується до скороминучих речей цілковито. А сила й велич людини не міститься в тім, що вона "має", але втім, чим вона "є" (Мішель Куаст).
У власній праці Арістотель звертається до обговорюваної щедрості теж і в 10-ій книзі, кажучи, що в щедрого буде потреба у грошах на щедрі вчинки, Сенека, між іншим, заявляв: "Не назву щедрою тієї людини, яка посварилася зі своїми грішми". До слова, в кінцевому діалозі "Федр" Сократ, як написано, каже Федрові таке: "Багатством я вважаю мудрість, а золота нехай би я мав стільки, щоб ні винести, ні вивезти не було під силу нікому, крім людини, яка в усьому знає міру...". А Дейл Карнегі в одному своєму творі пригадує, що Наполеон здобув усе, про що здебільшого мріє людина: багатство, владу, славу, та підкреслює, що він, незважаючи на земні вигоди, признався раз: "За все своє життя у мене і шести днів не було щасливих…" .
Крім "Нікомахової етики", Арістотель теж обмірковує поняття щедрості, як бачимо, і в інших своїх працях. Наприклад, у "Політиці" він тримається того погляду, що, мовляв, варто жиги скромно, пам'ятаючи про щедрість. Автор мовить: "Вважаймо, що бути скнарою або марнотратником не можна, жити ж скромно, не забуваючи при цьому щедрості, можна".
Коли людина володіє певним багатством , то мусить ним, звісно, ділитися. А коли його не посідає, нехай не буде воно предметом її тривалих роздумів. Хіба ж щастя є в залежності від розкошей, грошей? Якщо б воно від цього залежало, то багаті були б щасливими. Та, як відомо, вони також плачуть. Навіть фільми про це знімають...
У повчальних приповідках Соломона написано: "У багатство не силкуйся вбиватись; покинь думати про нього" (Прип. 23, 4). "Коли зростає багатство, не прив'язуйтесь до нього серцем", - закликає псалмопівець Давид (Пс. 62, 11). Отож, якщо Всевишній у багатстві сприяє, то є обов'язок ще вчитися ним користуватись. До речі, апостол Павло у листі до Тимотея написав для нас отакі змістовні слова: "Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслися думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, але на Бога, який щедро дає нам усе для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо, і так збирали собі скарб - добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули правдиве життя" (1 Тим. 6, 17-19).
Згідно зі Стагіритом, вчинки людей, що узгоджуються з доброчесністю - прекрасні і їх здійснюють в ім'я прекрасного. За ним ті, що є щедрі, мають завжди друзів, тому що вони — доброчесні помічники. А їхня допомога зводиться до давання, адже їм подобається повсякчас робити іншим милості. "Отже, і щедрий буде давати в ім'я прекрасного і правильного: кому слід, скільки слід і коли слід, і так далі в усьому, що передбачається правильним даванням, а крім того, це приносить йому задоволення і не приносить страждання, бо згідне з доброчесністю приємне і безжурне, адже зовсім не примушує страждати".
Отож, висвітливши часткової таку рису людської поведінки як щедрість, я збагнув, що без неї нелегко налагодити добрі стосунки між людьми, забезпечити собі добру пошану тощо. Тенденція Арістотеля спонукає чи не кожного до певних роздумів над якістю власного та неповторного життя. І тепер я ще постараюсь змалювати в певний спосіб, взоруючись більше на арістотелівську позицію, чітку протилежність до щедрості - скупість.

ХИБА СКУПОСТІ В ОЧАХ АРІСТОТЕЛЯ І НЕ ТІЛЬКИ



Арістотель заявляє, що марнотратники через те, що беруть звідки не треба, наділені ще такою рисою як скупість, якої, за його міркуванням, не можна позбутись узагалі: вона – невиліковна (!!). Автор також наводить твердження, що люди піддаються тому недолікові, як правило, через старість і недомагання... За ним, марнотратство не переплелося так міцно з природою індивіда-людини як хиба скупості. "Крім того, - говорить філософ, - скупість більш поширена і має багато різновидів, оскільки нараховується багато способів бути скупим". Звичайно, вчений пише знову про те, в чому він вельми переконаний. Мудрець, як ще дізнаюся з написаного, заявляє, що якщо хтось скупий, то мусить, отже, залишитися таким до кінця… Це, ясна річ, його чергова суб'єктивна тенденція, котру теж потрібно піддати аналізові, який торкався б хоч трохи об'єктивності.
Згідно з християнською доктриною, коли комусь трапиться стати захланним скупарем, він без жодних застережень спроможний звільнитись від цього, так би мовити пороку, якщо практикуватиме, наприклад, радо щедрість: усе залежить від його наставлення - волі. До слова, у цілющому св. Письмі згадано, як відомо, про те, що й давніше були такі люди, що, керуючись розкошами та скнарістю, не наважувалися ділитись надбаним добром із тими, які жили у крайній бідності. Досить, на мій погляд, повчальна та розповідь євангелиста Луки, в котрій він наводить ситуацію, що склалася між багачем і вбогим Лазарем. Нещасний бідняк, будучи сильно голодним, валявся у неприємному жалюгідному стані близько воріт багатія, а той закривав на цю сумну картину очі (пор.: Лук. 16, 19-31). Тому краще стерегтися, щоб через ту ганебну скупість не бути схожим на біблійного персонажа, що втратив цілком почуття милосердя та любові, не звертаючи уваги на нещасного бідняка, який чекав терпеливо на його змилування…
Вада скупості разом із захланністю та непоміркованістю є своєрідним різновидом ідолопоклонства: боги всіх - гроші та різні матеріальні цінності. До нашої теми, згідно з думкою св. Василія Великого, той, хто, збираючи фінанси, не хоче ними ділитись з іншими, - нагадує криницю, що видає неприємний запах, якщо звідти не беруть води... Можна дійти до переконання, що скупар більше цінує дочасне життя, ніж вічне, забуваючи водночас про сенс Христової перестороги щодо правильного використання скороминучих дібр та їх онтологічну вартість. Кожен мав би знати, що добрими засобами, за наукою Церкви, проти скупості, що йде повсякчас у парі зі захланністю, є незамінимі милостиня та поміркованість. "Захланність на гроші - це наче твердиня зла й вершина гріхів. І якщо б ми вирішили запанувати над нею, то вже ніщо не стане нам на перешкоді позбутися тієї нерозумної пристрасті, а разом з нею вирвати й знищити всі згубні пристрасті", - навчає св. Іван Золотоустий у своїй 20-ій гомілії на Бут. 4, 16.
На превеликий жаль, у сучасному світі досить наявне число тих історій, котрі виникли на основі згадуваного недоліка, що має завжди негативні наслідки. Гріх скупості, що також належить до категорії головних, звичайно, несумісний із любов'ю до ближніх: нещедра людина, будучи в полоні цієї вельми огидної вади, забуває теж віддати іншим те, що їм належне, тобто не чинить справедливо. Наприклад, коли хтось із багатіїв, уникаючи видатків на найконечніші потреби земного існування, не дає потрібної винагороди робітникам, які на нього важко працюють, хоч може. А зі св. Писання знаємо, апостол Павло колись нагадував: "Пани, віддавайте слугам те, що справедливе й належне, знаючи, що й ви маєте Пана, у небі" (Кол. 4, 1). Отже, як бачимо, скупість та захланність є немовби коренем різноманітних пороків, що аж ніяк не спричиняються до спасіння безсмертної душі, відкупленої дорогоцінною кров'ю Спасителя-Ісуса.
За Арістотелем, скупа людина може й щось давати, проте недостатньо; на чужі достатки не зазіхає або з притаманної їй порядності, або, страхаючись знеславлення. Автор ще мовить, мовляв, скупі теж отримують певне задоволення тоді, коли вони і не беруть, і не дають... Між іншим учений, як дізнаємося, згадує у своїй книзі індивідів, відмінних категорій, зазначаючи, наприклад, що гравець у кості, злодій, розбійник тощо є автентичні скупарі, адже їхнє користолюбство - нице. Кожен , у такий спосіб працюючи, зносить огуду лише задля сліпого прибутку. І одні, як міркує філософ, аби реалізувати особисте прагнення, наражаються, отже, на великий ризик, а інші збагачуються завдяки своїм ближнім. І врешті-решт каже про те, що усі вони... є ниці користолюбці. Та запевняє, що здобутками тільки скнар є будь-які набуття такого типу. "Так що розумно протилежністю щедрості називати скупість, бо - це вада більша, ніж марнотратство, і частіше грішать щодо неї, ніж щодо описаного нами марнотратства" , - наголошує впевнено у творі філософ-практик.
Давньогрецький знавець науки філософії радикально, як видно, заявляє, що до скупості людей спричиняється заодно й надокучлива старість. Між іншим, знаний мислитель Г. Сковорода, думки якого я вже наводив вище , говорить відповідно до цього кодексу таке: "Правда, що багато є стариків і норовистих, і клопітних, і сердитих, і неприступних, і, якщо хочете, то й сріблолюбних. Та ці вади народжуються їх норовом, а не старістю...". Тому, робити такі певні розділення не варто: і діти не раз бувають нещедрі... Комусь уже, либонь, у житті доводилось за цим явищем спостерігати, принаймні мені. Український мудрець ще твердив, що "щодо старечого сріблолюбства, то навіщо воно, я ніяк не можу зрозуміти. Чи може бути більша нісенітниця, як запасатися в дорогу тим більше, чим менше її залишається?"
Для скупих осіб теперішні багатства чи не найголовніша мета їхнього життя. Чи так має бути? Безперечно, що ні з погляду здорового глузду, проте не кожен спроможний триматися ідеалів вищих, звільнитись із пут лихих пристрастей тощо. Людина часто-густо прив'язується до світу видимого, а не до невидимого. У народі кажуть, що скупий тратить два рази... Трапляється й таке, що мають величезні суми грошей, але чомусь уперто шкодують купити собі пристойний одяг, облаштувати добре власне помешкання, хоча, звісно, можуть. У чому тут річ? На мій погляд, у тому, що для людей, котрі понад силу бідкаються про своє майно, гроші стають наче мумією, на яку вони прагнуть із шаленим запалом дивитися, час до часу до неї торкатися, боячись її при тому назавжди втратити: сьогодні заможні відчувають неспокій перед різними злочинними угрупуваннями, що не раз, як підказує життя, полюють на чужі достатки, зокрема - на ті, що далеко й довго блищать. "Скнарому серцеві не личить багатство, ані заздрісній людині - маєтки" (Сир, 14, 3). Згідно з Арістотелем, скупий навіть гірший за марнотратника, адже той наважується допомогти багатьом, а скупар на це не здатний, бо він не спішить допомогти іншим, навіть, за філософом, собі...". Отож, явище скупості не може ніколи мати місця у суспільстві, що має бути обрамлене вартісними чеснотами для кращого та повнішого свого процвітання.
Проаналізувавши Арістотелів твір, я спостеріг, що автор мав задум застосувати більше свою етику, власне, до практичних чеснот, а не до розумових. Якщо пильно придивитись, можна помітити, що ґрунтовна філософова праця не стоїть наперекір його метафізиці. І він, до речі, на відміну від попередника Платона, виробляв різнорідні корми людської діяльності, ясна річ, не з якоїсь оманливої ідеї, що не залежить від нас, а саме з природи людини. Згідно з раціоналізмом ученого, природа мислячого індивіда - це його розум.
Коли Стагірит розмірковував про суть неординарності людських справ, то доводив, що земляни покликані до життя лише в доброчесності... Безумовно, більша частина мислителевих поглядів, на дійсність, як випливає із поданої праці, - наближена певною мірою до християнських, за винятком деяких, наприклад, гордості, котру він не засуджував… Між іншим, відомий теж англійський філософ Бертман Рассел твердив, що Арістотелевий твір здебільшого не містить суперечностей, лишень у декотрих менш актуальних місцях. Та, даючи власну інтерпретацію роботи, ще казав, що книга, на його думку, не має значної ваги.
Арістотель, як уже я підкреслював угорі, акцентував непохитно свою увагу на золотій середині, котра, до слова, з його етичних теорій, є досить актуальна: і нині можна часто почути те поняття завдяки, звичайно, Арістотелеві, що його ввів у царину науки етики. Він бо сам висловлювався: "Я називаю серединою речі рівновіддалене від ооох країв, причому ця середина одна і для всіх однакова". Є, отже, вагомою реальністю, що арістотелізм зробив чималий внесок для розширення теорії етики, подаючи нам відмінні характеристики значущих чеснот і негативних хиб…
В одному з моральних листів до Луцілія стоїк Сенека, змальовуючи неодноразово потребу чесноти, писав, що "вона не приходить легкою ціною, недбалою працею...". І тому Стагірит застановився над цим питанням по-особливому, розглянувши заодно певні здатності та неможливості людей.
Концепція Арістотеля начебто спонукає до швидкого виправлення своїх ганебних вад, що не приносять жодної користі, та заохочує до рішучого набуття їх принадних контрастів, тобто чеснот, яким і присвячений трактат "Нікомахова етика", маючи в цьому контексті більше, як на мене, значення, ніж, наприклад, етико-політичне вчення давньокитайського мислителя Конфуція...
До теми, професор Гарвардського університету Джон Ролз наголошує: "Арістотелівський принцип є принципом мотивації. Він витлумачує багато наших основних бажань, пояснює, чому ми воліємо робити одні якісь речі, а не інші, й узагалі справляє постійний вплив на потік нашої діяльності. До того ж він визначає певний психологічний і закон, що керує змінами у взірці наших бажань".
Варте неабиякого схвалення й те, що античний мудрець витлумачив майже добре щедрість, котра є для нього чеснотою всупереч до скнарості, роз'яснивши їхню роль у житті народу. У моїй праці його тенденція, що стосується цього розгляду, є провідним лейтмотивом, який тягнеться протягом твору міцною ниткою, будучи, безсумнівно, вирішальною основою та включаючи також, попри мої деякі застановлення, і переконання інших учених. Бачимо, зрозуміло, що наявні і схожості, і відмінності...
Знаменитий французький письменник М. Куаст у "Шляхові до спіху," до речі, каже, що "ознака занепаду якоїсь особи, якогось суспільства, якоїсь Церкви помічається в тім, коли вони на першому місці служать сильним, багатим, замість дати першість терплячим, бідним...".
Дивлячись на цінні спостереження древнього філософа, можна збагнути, що життя кожного без чеснот є немовби ненаповнене, і через їх відсутність не має великого сенсу. Суть будь-якої чесноти полягає, як знаємо, в тому, щоб завжди уникати зла, творячи тільки добро. Вона є джерелом для осягнення святості. "Задля чесноти мусимо все перетерпіти" (Сенека) . А в Катехизмі Католицької Церкви знаходимо, що "людські чесноти, набуті вихованням, свідомими вчинками і через постійні зусилля, є очищені й вознесені Божою благодаттю. 3 Божою допомогою вони загартовують характер і полегшують здійснення добра. Щастя чеснотливої людини — у практикуванні чеснот".
І якщо під завісу заглянути ще до Біблії, можна знайти такі слова св. апостола Петра: "Тому докладіть усі ваші старання і зрощуйте у вашій вірі чесноту, а в чесноті - пізнання, у пізнанні - стриманість, у стриманості - терпеливість, у терпеливості - побожність, у побожності - братолюбство, у братолюбстві - загальну любов...". (2 Пт. 1, 5-7).
Звідси, звичайно, бачимо, що чеснота чи не єдиний та необхідний чинник поведінки, гідної свідомого християнина. Отож, на мій черговий погляд, філософ Арістотель, докладаючи усіх зусиль, хотів, аби люди вибирали постійно лише чесноту, цураючись своїх хиб та недомагань, за що він і заслуговує на неабияку увагу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аквінський Т., Коментарі до Арістотелевої політики, Київ, Основи,
2003.
2. Арістотель, Нікомахова етика, Київ, Аквілон-плюс, 2002.
Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької
Церкви. 2002.
3. Куаст М., Шлях до успіху, Львів, Свічадо, 1994.
Платон, Діалоги, Київ, Основи,, 1999.
4. Рассел Б., Історія західної філософії, Київ, Основи, 1995.
5. Ролз Д., Теорія справедливості, Київ, Основи, 2001.
6. Сенека Л., Моральні листи до Луцілія, Київ, Основи, 1999.
Сковорода Г., Твори у двох томах, Київ, Обереги, 1994.
7. Таранов П., Анатомия мудрости, 106 философов, Таврія, Симферополь,
1994,
8. Толстоухов А. та ін. Україна: філософський спадок століть. Хроніка,
Київ, Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000.

Немає коментарів:

Дописати коментар