пʼятниця, 20 серпня 2010 р.

Потреба невинності в неподружньому стані (целібат)





Як знаємо з життя, деякі особи, як знаємо, кохання не шукають – одружуватися не хочуть. Також жертвують своє життя Господу Богу, перебуваючи в целібаті. Маємо у світі ряд життєвих станів: подружній, вільний і чернечий.
Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Ми його вже, певною мірою, розглянули. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина (Ісус, Марія, Йосиф) – добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі.
Вільний стан позбавляє піклування про сім'ю. В такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина свобідна від виконування родинних обов'язків.
І останній чернечий (монаший) стан – це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу характеризують три євангельські ради – вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей… Кожен зі станів накладає певні зобов'язання, здійснення яких впливає на реалізацію людського життя...
До чого я веду? А до того, що не можуть бути всі одружені, бо хтось відчуває, що отримав покликання жити сам (без жінки чи чоловіка) чи у певній спільноті, наприклад, у монастирі як богопосвячена особа. Існує в суспільстві з різних причини така категорія людей як «вічні холостяки» тобто неодружені чоловіки-одинаки (жінки не виняток) з утраченою схильністю до створення сім'ї. Маю знайомих у подібній ситуації. Є певні особи, що бажають жити цнотливо у світі, не маючи покликання до монастирського життя… З переконання, не складаючи врочистих обітниць як це є традиційно в монастирі. До теми, колись у древньому Римі були такі собі весталки – жриці богині домашнього вогнища Вести, які давали обіцянку цнотливості, обіцяючи берегти своє дивацтво протягом тридцяти років. Вони перебували у великих почестях та пошані. Якщо траплялося порушення обітниці дівоцтва, то нещасну дівчину, бувало, закопували живцем у ямі на так званому «полі прокляття». Спільника прогрішення сікли на смерть… У місцевості Цузко в Перу видніють руїни древньої святині сонця, де колись було 1500 дівчат, що мали жити в незайманості аж до останнього життєвого віддиху. Провинилася така дівчина проти чистоти – хоронили її живою, спільника вішали або спалювали живцем обидвох. Це описує о. Юліан Катрій, ЧСВВ у «Божих Заповідях»[1]. Отож, дізнаємося з історичних даних про те, що навіть поганський світ часом в особі вибраних дівиць відмовлявся від подружнього стану на користь чистоти, незайманості тощо. За порушення обіцянки фіктивній богині Весті – карали в жорстокий спосіб смертю. А що говорити нам, християнам, які вірують у Триєдиного Господа, який залишив до кінця світу своє Об'явлення?
Велику роль відіграє в лоні Христової Церкви целібат (від лат. сaelebs – неодружений). Під ним розуміють найперше обов'язкову безшлюбність католицьких священиків. Принаймні так подано у «Релігієзнавчому словникові»[2]. Його важливість підтвердив у 1967 році своєю енциклікою «Caelibatus Sacerdotalis» («Про целібат священиків») Папа Павло VI. Коли я, між іншим, побував раніше на Закарпатті на Міжнародній Прощі Вервиці, то зустрівся там під час спільних молінь із одним священиком Московського Патріархату, котрий представився екзорцистом. І от він мені старався довести, що слово «целібат» є похідне від «целомудренный батюшка»… Проте, як бачимо, це не зовсім так, бо має це церковне поняття передусім латинське походження, а не російське... І тому я з ним виправдано не погодився.
Йдучи далі, стає відомо, що одного разу учні запитали Ісуса про те, чи не є кращим залишатися в безженності, на що Господь відповів, що не кожен розуміє це слово, а тільки той, кому дане розуміння цього. За Спасителем, існують на світі люди, які вже від материнського лона неспроможні жити подружнім життям (Христос зве їх скопцями), також ті, що їх зробили такими інші; наявні й неодружені, котрі добровільно зрікаються подружнього стану задля Небесного Царства. Спас запрошує вникнути в суть сказаного, якщо комусь буде під силу[3]. Наскільки відомо (знаю зокрема з власного досвіду) часто сьогодні люд не має реального розуміння потреби целібату, навіть будучи часом практикуючим християнином. Дивуються, відраджують, дехто насміхається побачивши десь богопосвячених осіб, наприклад, коли прямують в чернечій одежі Львовом… Та є такі, що стараються зрозуміти Божі дороги, стежки Господнього Провидіння, проникнути бодай частково в одну з таємниць християнства. «Міра любові, якою ми служимо Богові в подружньому стані чи в монашому, є вирішальною для моральної вартості людини. Безженність не має вартості задля самого зречення, але тільки тоді, коли вона є зроблена з любови до Бога, «задля Царства Господа». Тому подружжя з Любові до Всевишнього, є вартіснішим, аніж неодруженість без любові», – запевняє о. Лев Тимків[4]. Це твердження знаходимо в контексті того, що є помилковим говорити начебто Церква ставить кожного неодруженого вище від тих, що пов'язали себе зі сімейними обов'язками вже задля самого факту неодруженості…
Якось незвично, як на мене, висловлюється про дівицтво М. І. Рупнік, називаючи його кульмінацією функції сексуальності. Мовить про дівицтво пар подружніх. Згідно з ним, воно означає те, що людина ввійшла до любові Бога, і тому не потребує вже жодного еротичного символу, щоб вірити в любов і її водночас переживати... Підкреслює італійський священик, що дівоцтво реалізується саме в тій людині, в якій фундаментальна відкритість і глибинний вимір стосунків наповнюється переживанням любові самого Творця. Називає дівицтво людським станом, котрий можна виконати і через подружню любов, через покликання в житті до целібату…[5]. Свідомий того, що це може здатися дещо дивним, однак переконаний, що це так і є.
Що ж, на мій погляд, під час розгляду чистоти целібату ще варто зачепити для авторитетності Енцикліку Папи Пія XII «Sacra Virginitas» («Священне дівицтво»). Вже на самому початку Римський Архиєрей мовить, що «священне дівицтво і досконала чистота, посвячена на службу Богові, без сумніву, належить до найцінніших скарбів, які Засновник Церкви залишив у спадок суспільству, яке Він заснував…[6]. Посилаючись на Отців Церкви, Понтифік каже, що «довічне дівоцтво – це надзвичайно цінний дар, який християнство дарує світові»[7]. Пригадує Пій XII, що досконала чистота є великим Божим даром. Як приклад дівицтва, ставить перед усіма чисте життя Пресвятої Богородиці, називаючи її образом дівицтва та заохочуючи християнський люд до наслідування Господньої Матері[8].
Дізнаємось, що немало дівчат із вищою освітою, наприклад, у Німеччині віддають себе на посвяту праці задля ближніх, складаючи обітницю чистоти. Не прагнуть тимчасових життєвих насолод, рожевого майбуття. Це не можна назвати якимось розчаруванням або вимушеним зреченням, а, швидше, ідеалізмом, бажанням самопожертви з ціллю зберегти любов і силу для Всевишнього та свого ближнього[9].
У книзі «Дражливі питання про…» о. Яцек Салій ОР, даючи відповідь на поставлене питання про целібат (безшлюбність), твердить, що «рішення жити в целібаті схоже на рішення мати сім'ю: воно має плинути з любові. Скажуть, що не завжди так буває – адже перша любов до Бога і потреба цілковитої самовідданості в служінні людям у священика чи медсестри з часом минає. Але ж і сім'ї загрожує подібна небезпека…»[10]. Як говорить католицький душпастир, жаль, що й у цій ситуації целібат зі сім'єю мають удосталь спільного, тобто одне та друге може бути або успішним, або неуспішним[11]. Потрібно своєрідного виховання до життя в целібаті. Доходимо до висновку, що «виховання для целібату є водночас вихованням сексуальної інтеграції. Хоч завдання її в подружжі та целібаті різні, обидва стани вимагають від людини самовідданості та праці над собою[12]. Виховання для целібату, отже, творить відповідні умови, щоб особистість могла ввійти у найглибшу форму любові... Також безшлюбність не дає дозволу любити з винятковістю іншу особу, наче свого коханого. Якщо таку любов шукається, її розвивається, то це завжди буде невірністю станові неодруженості, навіть коли ці пошуки та розвиток не мають відношення до еротики і сексуальної активності. І врешті-решт не можна те виховання зводити на втечі від своєї сексуальності чи ігноруванні нею[13].


________________________________________
[1] О. Юліан Катрій, Божі Заповіді. Дорога до нашого спасіння, Нью-Йорк-Львів, Місіонер, 1999, с. 130-131.
[2] Релігієзнавчий словник, За редакцією професорів А. Колодного і Б. Лобовика, Київ, «Четверта хвиля», 1.
[3] Пор. : Мт. 19, 11-12.
[4] О. Лев Тимків, Правдива любов у подружжі, Львів, 1995, с. 231.
[5] Пор.: С. Аверинцев, М. І. Рупнік., Адам та його ребро. Духовність подружньої любові, Переклад з італійської М. Прокопович, Львів, Свічадо, 1998, с. 31-32.
[6] Пій XII, Енцикліка Sacra Virginitas (Священне дівицтво), 1.
[7] Там же, 2.
[8] Див.: Там же, 64-66.
[9] Пор.: о. Жералдо Пірес де Совза, ЧНІ, Вибір майбутнього, Пер. з португальської о. Василя Зінька, ЧСВВ і с. Димитрії Фіялки, СНДМ, Львів, Місіонер, 2000, с. 77-78.
[10] Яцек Салій ОР, Дражливі питання про.., Пер. з польської Н. Попач, Київ, Кайрос, 2005, с. 120-121.
[11] Пор.: Там же, с. 121.
[12] Ю. Августин, Сексуальна інтеграція, Львів, Свічадо, 1999, с. 118.
[13] Див.: Там же, с. 118.

Немає коментарів:

Дописати коментар