"Світ подібний до моря, а монаше життя — до пристані" (св. Єфрем Сирійський)
Сам Ісус Христос, як відомо, жив за євангельськими радами, однак, організоване монаше життя зародилося у Христовій Церкві щойно у другій половині 3 ст. майже водночас у Палестині, Сирії та Єгипті. Протягом століть засновувалися у Церкві нові Чини і Згромадження. Кожна монаша спільнота була конкретною відповіддю Церкви на виклики часу.
Бог кличе людей до служіння Йому в одному із трьох станів - сімейному, самітному або богопосвяченому (чернечому, монашому). Значна кількість дітей Божих відчувають велику тугу за Богом і шукають шляхів, як наблизитись до Нього якомога швидше. Численні з них вступають на шлях богопосвяченого життя, де вони відрікаються усього, що перешкоджає їм уподібнитися до Бога...
Монаше покликання - це дар Святого Духа. Коли хтось його приймає, то намагається свої плани зробити співзвучними з Божими. Св. Теодор Студит підкреслював, що покликання до монашого життя за своєю суттю передбачає конечну потребу радикального відвернення від усього, що противиться Божій волі. Він показував його також як процес, у котрому беруть участь і людина, і Бог. Кінцевою метою монашого покликання він вважав мучеництво. Св. Василій Великий писав: "Тому, що багато покликаних, а мало вибраних, то Господь не називає блаженними тих, які покликані, а тих, які вибрані" (Гомілія на Пс. 32).
Чернецтво — це наче полум'яний факел любові до Бога і ближнього, який освітлює людству шлях до спасіння. Ангели, за висловом св. Івана Ліствичника, є світлом для монахів, а монахи - світлом для людей. Чимало Христових неприятелів хотіли б загасити той вогонь, але не можуть: він же незгасний.
Монахи й монахині схожі на дороговкази, котрі власною посвятою вказують іншим, що крім широкого шляху існує ще й вузький, і лише він провадить до нашої небесної батьківщини, до дому люблячого Отця, який чекає на Своїх дітей, відкуплених дорогоцінною кров'ю Свого улюбленого Сина.
"Цілковито віддані спогляданню Бога чоловічі й жіночі Інститути є славою Церкви та джерелом небесних ласк" ("Богопосвячене життя", 8). Монаші душі повинні неподільним серцем бути відданими Ісусові Христові…
Людина, яка посвячується на службу Богові і віддається для добра Церкви, підтверджує свою обітницю, дану в хвилині св. Хрещення. Св. Василій Великий назвав богопосвячених осіб досконалими християнами. Святі Отці Церкви характеризують монаше життя як стан осягнення чеснот шляхом безупинної духовної боротьби. Богопосвячені особи мають виконувати тільки Божу волю, бо "хто виконує свою волю, той не досягне божественного пізнання", - казав св. Пахомій Великий, засновник спільного монашого життя.
Сьогодні, як бачимо, існує велика криза покликань до богопосвяченого стану. Владика Інокентій Лотоцький, ЧСВВ в одній із проповідей вважає, що вона спричинена матеріалізмом, який "заглушує голос Божий у душах молодих людей". Св. Антоній Великий говорив: "Розумна душа, нехтуючи матеріальними надбаннями і короткочасним життям, вибирає небесну втіху та вічне життя, яке й одержить від Бога за свою праведність". Слід сказати, що фундаментальна причина кризи покликань тісно пов'язана з браком християнського духу в родинах. Добрі християнські родини - це справжні колиски монаших покликань…
Метою складання чернечих обітів (обітниць) є набуття досмертної чистоти, досконалого послуху і добровільної убогості, завдяки яким богопосвячена особа намагається неподільним серцем служити Господеві.
Однак диявол не спить і тих, які ступили на цей шлях, намагається спокусити, щоб вони не працювали над набуттям чеснот, очікуючи їхнього зростання без праці, не жили згідно зі складеними обітами і врешті покинули шлях богопосвяченого життя... Такі люди немовби прагнуть поєднати монаше життя зі світським, забуваючи Христову пересторогу, що неможливо служити Богові й мамоні (пор. Мт 6, 24).
Далеко не всі, які переступили поріг монастиря, щиро шукають Бога... Такі скоро покидають монастирські мури, але, на жаль, вони можуть легко збити з дороги тих, які мали щире бажання служити Богові, своєю намовою потягаючи їх назад у світ. До монашого стану людина повинна мати покликання від Бога, бо без покликання в серці вона й одного дня може не витримати в монастирі... Не всі розуміють красу і радість монашого покликання, і не дивно, що деякі люди, які живуть поза монастирем, твердять, що ні одного дня там би не витримали, порівнюючи монастирську обитель з… тюрмою, бо у св. Євангелії сказано: "Не всі розуміють тайни Царства Небесного" (пор. Лк 8, 10).
Одна молода монахиня розповідала якось, що коли залишила рідне село, подавшись до монастиря, то її односельчани подейкували, що вона, мовляв, збожеволіла. А вона говорила, що слід слухати більше Бога, ніж людей (пор. Ді 5, 29). А як доводилось приїжджати додому, то ставили різні провокаційні запитання, навіть такі, що порушували моральні норми... Дивуються, бачте, більше тому, що деякі люди лишають світ заради Бога, але менше, що лишають не раз цілковито Бога задля світу...
Ряд протестантів, що є не раз противниками монашого стану, називають його протиприродним явищем, а деякі автори, наприклад, такі як Іван Барчук, пишуть, що, мовляв, монаше життя… єресь. Ці твердження несумісні зі св. Євангелієм, бо сказано, що "коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною" (Мк 8, 34).
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ якось сказав: "Якби я мав голос грому, я вийшов би на найвищу гору і не переставав би благати Всевишнього, щоб благословив наш народ численними покликаннями...". І нам слід благати Господа, аби монашество, яке згідно зі словами Блаженнішого Любомира Гузара, є серцем Церкви, за традицією Сходу світило ще ясніше.
Ісус Христос мовив: "Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на Свої жнива" (Мт 9, 37-38). Молімся за численні й ревні покликання до богопосвяченого життя до всіх монаших Чинів і Згромаджень нашої святої Церкви і за витривалість у покликанні тих, які вже переступили поріг монастиря.
Немає коментарів:
Дописати коментар