субота, 13 серпня 2011 р.

Від гріха до християнської свободи



"Одне є тільки нещастя - гріх. І над його наслідками нам треба часто роздумувати" (св. Іван Золотоустий).


Природа гріха як такого


Гріх... Як часто нам доводиться чути в житті це насторожливе слово, особливо зі св. Письма, вуст духовенства. Та чи задумувались ми хоч раз над його суттю, походженням - над тим злом, котре він у собі таїть та несе? Давайте над цим поміркуємо, адже гріх є нищителем усіх.

Як говорять на світі, впасти у гріх - це, безперечно, річ людська, а от уже в ньому довший час лежати, не хотячи аж ніяк устати, є від нечистого. Знаємо, що гріх - це трагізм особистого вибору. Він - руйнівне зло, смерть, брак любові до Бога та до ближніх тощо. Далеко не повний перелік цього згубного явища на духовній площині. Приближаючись до пропасті гріха, людина віддаляється, звісно, від своєї головної мети - небесних висот, немовби не бажала потім оглядати в узвишші лице в лице свого Творця, Який нею невтомно піклується. «Гріх, - як стверджує переконливо св. Василій Великий, - це недуга душі! Він - смерть безсмертної душі! Гріх заслуговує на те, щоб над ним постійно плакати й сумувати. Через нього нехай проливається кожна сльоза, через нього нехай раз у раз твоя душа зітхає...» .

Якщо вдумливо читати біблійні тексти, то можна у св. Писанні зауважити наявний зв'язок між гріхом та смертю, де останню варто насамперед сприймати як смерть внутрішню, смерть духа та його єднання з Господом Богом. Отож, бачимо, що гріх безкомпромісно призводить до духовного самогубства. Його рабство є чи не найважче. Візантійська цариця Євдокія, між іншим, мовила колись про св. Івана Золотоустого таке: «Ця людина не боїться нічого, крім гріха». Подібно характеризували християни св. Василія Великого. Тому маємо, ясна річ, з кого брати приклад у життєвій мандрівці. Святих не бракувало й не бракуватиме.

Протягом усього свого земного життя можна тут блукати темними гріховними нетрями, так і не побачивши ніколи правдивого небесного світла, що лине згори і котрим є Всевишній, хоч вибір залишається за кожним зокрема. Не всі можуть або навіть не прагнуть збагнути ту правду, що всякий гріх - безсердечний ворог людини, творіння Божого. За висловом св. Бонавентури, тяжкий гріх - це злодій, який краде скарб освячуючої ласки. Це, як говорив св. Августин, мотузок, усуканий самим собою; тим мотузком нечистий в'яже твої руки й ноги... Щасливе життя, яке нам дарує Господь, він робить, без сумніву, нещасливим і є також образою Пана-Бога. Запитаймо себе: як же можна не ображати своїх ближніх, коли ми ображаємо тяжко Того, Хто нас завжди любить і чекає на зустріч із Ним? Звичайно, люди полюбляють частенько себе в подібних багатьох речах оправдувати, зате таке безчинство, згідно з євангельським незмінним радикалізмом, у жодний спосіб не толерується: Господній закон даний для всіх, як у цивілізованих державах - державний.

«Грішна людина живе жадобою й не дбає про правду, не задумується над непевністю, несталістю життя, забуваючи про непідкупність і неминучість смерті», -писав, як довідуємось, св. Антоній Великий. Гріх - теж непослух Володареві володарів, вияв гордині. Гріх проти Бога, як уже мовилося вище, спричинює гріх проти ближнього. Якщо маємо намір поважати інших, не чинити їм кривди, а чинимо, натомість, кривду Господеві, то тим самим себе лише обманюємо. Так ніколи не збудуємо щастя вже тут на землі, адже справжнє тривке щастя будуємо тільки любов'ю до нашого Творця та ближніх. А гріх його безпощадно знищує, подібно до ядерної зброї. «Гріх, - як каже св. Єфрем Сирійський, відомий як великий учитель, проповідник, поет, пояснювач Святого Письма й оборонець Христової віри, - це смертельна отрута... Гріх блукає у темряві і тікає від світла. Бо якщо б він показався на світло, то кожний тікав би від нього. Гріх ходить у мряці і здригається від найменшого руху. Хто чинить гріх, той боїться навіть свого власного голосу» .

Як бачимо знову з усього, гріх суперечить добру людини, її чистому сумлінню. Він є також провиною проти правди - заперечує дійсний стан справ. Суперечить, безумовно, розумові, тому що саме ним ми пізнаємо істину. Його корінь є, за Біблією, в серці людини. Через гріх людська особа вчиняє насилля над власною совістю, а Спаситель хоче бачити її незаплямованою - з її криниці мають черпати життєву наснагу інші, особливо ті, які є поруч нас. «Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш - то він тебе вкусить; його ж бо зуби - левині зуби, котрі занапащують душі людські» (Сир. 21, 2). А св. Василій Великий, писав, до речі, що «праведний, який потрапляє у смертельний гріх, схожий на купця, що везе кораблем величезні маєтки, а при самому березі корабель потопає...» .


Упадок наших прародичів


Як голосить св. Письмо, сумна історія гріха починається вже від самого початку створенння, і Господь Бог не раз допускає зло для досягнення певної мети. Спершу збунтувалися проти Творця ті ангели, котрі виявили Богові явний непослух, ставши через вороже ставлення невірними створіннями - дияволами чи демонами. Їхній гріх гордості знищив давню ласку в очах Всевишнього. Вони вибрали зло, ставши джерелами прерізних гидких спокус для нас, людей... Зміст особистого гріха наших прабатьків Адама і Єви становила також гордість, яку було знову втілено в безпосередній непослух Богові... Вони спокусилися на знання добра і зла. Наші прародичі не виконали Божої заповіді, вчинивши добровільно гріх, наслідки котрого - плачевні, порушили ту міцну гармонію, котру благословив Творець. Не одне покоління зачепив той первородний гріх...

Про те жахне гріхопадіння людських прародичів розмірковувало чимало Господніх угодників. Наприклад, св. Микола Кавасила, твори якого безпосередньо стосуються духовного життя, твердив, що в падінні відстань, що відділяє людську природу від Божества, набула трагічних масштабів. Саме людина дала, згідно з ним, гріхові існування та життя, оскільки сам гріх не має істотного буття. Гріховні дії (бажання і їх задоволення через гріх, пристрасті і їх насичення через плотську насолоду), що повторюються, створюють постійну зміну зовнішніх подій і внутрішніх переживань, справляючи відчуття життя, по суті будучи нічим іншим як прикриттям відсутності дійсного буття. Це, як зазначає святий, - духовна смерть. Адам став природним «зразком» для своїх нащадків. Гріх, мов друге єство, покриває тепер людину своєю пітьмою... А справжня природа людини є в її бутті на Божу подобу, а точніше, в її бутті з Христом і у Христі.

Крім нього, до цієї реальності теж звертався і св. Макарій Великий(Єгипетський). Відомо, що він народився близько 300 року в Єгипті. У свої молоді літа він пас худобу. Особливо цікавий той факт із його життя, що, будучи малим хлопчиною, забрався якось з дітьми до чужого саду, вирвавши собі крадькома кілька фіг і одну з них з'ївши. Відтак, коли навернувся до Всевишнього, до самого кінця земного життя оплакував учинений гріх... Завдяки його бесідам, настановам про християнське життя можна побачити, що він неодноразово поринає думкою до початків людства. Також зображає й те, в якому світлому стані була перша людина до скоєння гріха. А робить це все для того щоб ще темнішим видавався і без того темний образ грішної душі, котрий описано у най непривабливіших рисах... Через таке порівняння робиться, безсумнівно, очевидною безмежна Господня милість, котра явилась людству у жаданому спасінні внаслідок воплочення Ісуса Христа, Єдинородного Божого Сина та благодаті Пресвятого Духа.

Коли св. Макарій Великий порівнює світлий первісний стан людини та темний стан людини, яка згрішила, то підкреслює: «...до гріха люди були облечені Божою славою... Адам, доки тримався заповіді, був другом Божим і з Богом перебував у раю. В Адамові перебувало Слово, і мав він у собі Духа Божого... » . Далі продовжує: «Того й домагався ворог, аби Адамовим переступом уразити й потьмарити внутрішнього чоловіка, могутній ум, який бачив Бога. Очі людини, коли їм стали недоступними небесні блага, прозріли для пороків і пристрастей...».

Сумнозвісні Адам і Єва не бажали бути залежними від Того, Хто їх створив, ними піклувався... Особистий стосунок із Господом став спотворений. Звичайно, дружба з Богом - найкраща, та вони цього собі по-справжньому тоді не усвідомлювали. Первісне довір'я до Творця швидко занепало. Спокусливий змій-диявол не спав... Тож став через своє втручання в долю людських сотворінь емблемою магів-чаклунів, теж символом тих, хто вважає, що має владу над таємницями природи. До початку гріха та упадку людини причетний, отже, нечистий дух, який, послуговуючись плащиком брехні, піддав сумніву правдиве Господнє слово, Божу вірність та доброзичливість... Тому його нашептам ніколи не треба вірити, якщо хочемо бути в єдності з Добром-Богом, а не навпаки.


Важкі наслідки гріхопадіння


Перші чоловік і жінка, безперечно, допустилися великої помилки. Вони піддалися диявольській спокусі. Не раз і нас у житті оточують спокуси, і ми виглядаємо перед їхніми нападами безсилими. Проте мусимо пам'ятати, що Він є наш Творець, Опікун, люблялий Батько, щоб над нами, подібно до наших прародичів, не запанували непослух, бунт, гордість... Св. Теодор Студит мовить: «Чи ви не знаєте, що зробив гріх? Чи не він привів на світ смерть? Чи не він знищив землю? Чи не він наповняє вселенну цвинтарями і гробами від віків аж по сьогодні?... Він спричинив вічні муки. Він запалив невгасимий пекельний вогонь... Він і людину, що була в почесті, зробив подібною до нерозумних тварин...» .

Через первородний гріх притьмом змінились стосунки між людиною і її Творцем. Адам і Єва, які раніше втішалися Божою присутністю, тепер сховалися в соромі від Бога серед дерев едемського саду. Часто так поступають ті, що віддаляються від Світла, перебуваючи в темряві гріха, його холодній в'язниці і не хотячи заодно зустрітись із Всевишнім віч-на-віч. Порушення Господньої вказівки викликало стан дисгармонії в усьому земному. Гріх став унаслідок цієї трагедії творенням себе самого та світу без Господа Бога. Чимало завдав людині ран гріх її прабатьків. Він приніс у людський світ як тілесні рани, так і духовні - різні хвороби, фізичні терпіння, смерть, а також пошкодив розум, волю, почуття... Гріх-тиран позбавив душу людини небесних скарбів, скинув з неї туніку Божої ласки-благодаті. Найстрашніший наслідок вчиненого гріха - це терпіння та смерть на хресті нашого Божественного Спасителя. Його брутально, як знаємо, закатували гріхи грішного людського роду, котрих годі порахувати, хоч би які знання мав, для прикладу, з математики. Посів гріха жалюгідний. Своє жахливе диявольське обличчя згубний гріх показав усім на горі Голготі. В одних тоді воно викликало відразу, так що неможливо було на нього дивитись, а інших повело за собою поза гору... «Лукавий князь - цар тьми - спочатку полонив людину, відтак зодягнув її душу темрявою, як одягають чоловіка, щоб оголосити його царем, у царські шати, аби від голови до ніг носив на собі все царське. Так лукавий князь покрив душу гріхом, усю її природу, і цілу її опоганив, узяв у полон до свого царства, не залишивши вільним у ній жодного її члена від своєї влади: ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в тогу темряви... » (св. Макарій Великий).

Перший гріх зловив людство, неначе рибальська сітка рибу у широкому морі, знищив райську втіху, спалив Содом та Гомору, довів Каїна до жорстокого вбивства свого брата Авеля. І зараз він призводить тут до вбивств, всяких неморальностей, безбожництва, ідолопоклонства, сект, чародійств, абортів, війн, ворожих міжусобиць... Також бунту проти Бога, стараючись відібрати в нас єдиний безцінний паспорт до небесної країни - ласку Всевишнього, якого не можна, безумовно, підробити. Душа, яка спіймана в лабети тяжкого гріха і втікає від щирого покаянння перед Богом, загороджує собі тим самим вхід до небесних палат, є для себе катом... Справжнє розкаяння, свята Сповідь виводять кволих грішників на світлу дорогу, котра не провадить у нікуди, а веде до нашої висотної батьківщини, де царюють вічно радість, мир, щастя в Бозі...

Переконуємося, що первородний гріх позбавив людину всіх її надприродних дарів, ослабив людську природу, та не зробив її повністю поганою. Господь наш Ісус Христос вивів нас сміливо на волю з гріховної неволі, давши радо напитись спраглим живої води. Його святительське слово обійняло ніжно весь християнський світ, скрізь зарясніло. Невичерпним світлом Ісусових слів вмиваються на землі численні вірні. У Христі безсмертні душі знаходять упевнено свій порятунок, віддаляючись від злобного гріха. Наближаються до чесноти, котра, певна річ, аж ніяк не може бути йому за брата. «Нема зла, крім гріха. І нема добра, крім чесноти й уподобання Богові в усьому», - навчає нас св. Іван Золотоустий.

Через те, що Адам і Єва відкинули свого Творця, люблячого Батька, важко тепер стало плекати людям братнє почуття один до одного. Гріх прошив отруєною стрілою сім'ю та суспільство. Сімейне вогнище обрамилося різноманітними чварами та непорозуміннями... І так буде аж до другого Христового приходу...

Отож, ми застановились над тим великим злом, ім'я котрому - гріх. Над його виникненням і поширенням. Побачили, що він не приносить добра людині і не може, звісно, цього зробити. Гріх - недруг небесних утіх. Маємо обов'язок спішити з вірою та надією до правдивого Пастиря овець Ісуса Христа, Який з нетерпінням повсякчас чекає на кожну заблукану овечку. Хоч вона не раз не усвідомлює цілком цієї відрадної істини. Він Сам казав, що є для овець дверима... Смертний гріх зближує душу лишень зі смертю. Тільки його як зло християнам дозволяється ненавидіти. І Господь Бог судить не людину, але гріх у ній. Бізгріховність веде нас до справжньої свободи, адже гріх робить землян своїми невільниками, про що вже згадувалось: «... Хто чинить гріх, той його невільник» (Ісус Христос).

Св. Єфрем Сирійський ось що написав в «Уроках про покаяння» : «... Гріх можливий там, де є воля його чинити... Гріх править як управитель... Гріх перетворив тіло на свій власний ланцюг і тримає на ньому душу, як вівцю на заріз, як птаху, що високо ширяла, а тепер зв'язана ланцюгом». Св. Єфрем, до слова, проповідував Боже слово з такою ревністю, що навіть найбільші грішники наверталися, і свята віра укріплювалась... Сумна історія гріха, проте не треба нам втрачати надії на кращу майбутність - з нами Бог, що звільняє із тривог, пришвидшуючи перемогу.

Так, досить легко смертоносний гріх, який криється у відмові від любові до Любові обмотує та вбиває. Гріховна сокира калічить не тільки душу, але й тіло: це видно добре з наслідків. Праведні християнські душі повинні невтомно боятися гріха, його гострого леза, немовби ревучого лева, ядовитої змії, щоб уникнути небезпеки - втрати Творця всесвіту. «А причиною пекельних пекельних мук є не Бог, а ми самі. Бо початок і корінь гріха лежить таки в нас самих і в нашій свобідній волі», - вчить авторитетно св. Василій Великий.

Отож, вибираймо життя, а не смерть, світло, а не темряву. Повернімось обличчям до Всевишнього: за це жалкувати не будем. «Справедливо те, що Бог відкидає того, хто перший Його зрікся» (св. Августин). Спішімо радо до принадного небесного палацу, Царства Господа Бога, ніби прудка лань у спеку до гірських потоків, любляча дитина до батька-матері, щоб могти назавжди зануритись в океан неоманливого щастя та щоб не почуватись сухою гілкою, відірваною від стовбура. Не розмовляймо зі «змієм». Простімо нашим прародичам за ту помилку, котрої вони допустилися необережно за намовою спокусника. Вмиваймо безупинно себе та інших світлістю чеснот, милих Господеві. Покаймося, повіривши в Євангелію. Шлях від гріха до християнської свободи нелегкий, та можливий. Нехай вже тепер стане "едемом" те місце, де ми перебуваємо з Богом, милістю Всевишнього. Ангел-Хоронитель біля нас. Та крокуймо мужньо вперед просторою життєвою нивою, довірившись Богові і віддавши себе в Його ніжні могутні руки, з ясним факелом віри, аби не потрапити з необережності у міцний капкан згубного гріха.

Немає коментарів:

Дописати коментар