З факелом радості крізь життя

Радість, веселощі… Багато люди радіють і не радіють… Одні гумором прикрашують своє життя на землі, іншим не раз так не легко по-справжньому до цього дійти… Попри різні біди, негаразди безмежне море радості все ж таки розливається довкола, запрошуючи в нього повністю ввійти… Тепер я говоритиму саме про радість, про радість духовну, в Господі, котру не може цілком подарувати цей земний світ і яка належить до вінка цінних плодів Св. Духа.

Часто ми шукаємо якихось розваг: слухаєм-читаєм смішні гуморески відомих гумористів, анекдоти, сміємося з кумедних клоунів у цирку, радо задивляємося в різні комікси; розважальними телепередачами переповнені наші телеканали тощо. Багато хто хоче нас професійно розсмішити, отримуючи за це не раз непогані кошти – така вже робота. Появляються так звані «авторитети гумористичного світу». Та подібна радість, отримана через ці джерела, не завжди нас цілком «по вуха» задовольняє… В чому ж причина? Хоч можемо в полоні радості іноді навіть щиро заплакати…

Що таке справжня радість-утіха у світлі небесної висоти? Багато вже написано, сказано про це. Про суть автентичної радості дізнаємося насамперед із цілющого Божого Слова, наприклад, з послання до Филип’ян св. Апостола Павла: «Радуйтеся завжди в Господі; знову кажу: Радуйтеся…». «Радість – це молитва. Вона – і сила, і любов. Вона – рибальський невід, яким ловлять душі. Серце, яке палає любов’ю, радісне серце» (Мати Тереза з Калькутти). Усміхнена людина потягає за собою інших набагато швидше, ніж понура, невпевнена в собі – перевірено на досвіді.

Праведна душа є щедрою на щиру усмішку, а вона якраз є поцілунком людської душі. Дехто не може чи радше не хоче радіти щиро прекрасному. Одну сільську жінку, що рідко коли всміхалася, дивно називали – «та, що сміється двічі на рік»…

Спостерігається так званий катарсис сміху як і плачу. Є переконання, що сміх – основа доброго здоров’я, якщо його породжує радість життя. Однак від сміху, породженого досадою та відчаєм, можна захворіти… Згідно з Франсуа де Ларошфуко, між іншим, нам дарує радість не те, що нас оточує, а наше ставлення до оточуючого, і ми щасливі, бо володіємо тим, що любимо, а не тим, що інші вважають достойним любові…

Коли заглянути до бездонного джерела Божої Премудрості – Біблії, можна знайти немало інформації про істинну життєву радість. На загал, уже саме Одкровення Господа Бога, Творця і Спаса, викликає в людини найвищу радість. Радість людського життя обіцяна Богом (пор. Втор 28. 3-8; Єр.33. 11), а за невірність Бог може справедливо заплатити, забравши в людей радість (пор. Втор. 28. 30-33, 47). Джерелом життя виступає саме Творець.

Щодо Нового Завіту, то, як відомо, прихід на землю божественного Спасителя створив якраз цю атмосферу радості, котру найбільше з євангелістів відчував і відтворив Лука. Учні Ісуса Христа раділи із Його чудес, які підтверджували Спасителеву місію. Христове слово принесло певні плоди: ті, що в Нього вірили, «радощів мали у собі вщерть» (Йо 17, 13), їхня громада жила з «радістю і в простоті серця» (Ді 2, 46). Звіщення скрізь святої Євангелії було джерелом великої радості… Апостол Павло, що цікаво, навіть закликав, для прикладу, филип’ян, порадіти з ним за те, що він проливає свою кров, виявляючи цим найвище свідчення віри (пор. Фил 2, 17-18).

Всевишній нас постійно запрошує до вічної радості, щастя тощо. У Талмуді, зібранні мудрості рабинів, що сягає часів Ісуса, один із рядків звучить так: «Кожен буде прикликаний до відповідальності за всі дозволені радості, якими він не спромігся навтішатися…».

Правдиву радість дарують тільки небеса, небесний Цар. А її треба навчитися лишень приймати. У своєму знаному «Шляхові до успіху» Мішель Куаст пише ось що: «Треба розрізнити приємність від радості. Приємність – це щастя тіла; радість – це щастя душі. Не вдовольняйтеся приємностями: вони не наситять тебе ніколи…». Радість належить до духовної сфери, тому вона не може вмерти.

Християнський гумор – це, ясна річ, позбавлення власного «я» свого трону. Це стверджує і о. Тадеуш Дайчер. За ним, коли усвідомиш комічність ситуації свого «я», яке засіло на троні, то принаймні на певний час ця ситуація стане для тебе смішною і безпечною. Християнське почуття гумору визволяє, так би мовити, від самого себе…

У Дусі Святому не раз радів Ісус Христос. Чимало святих уміли по-справжньому жартувати, сміятися із себе, для прикладу, св. Томас Мор, Пилип Нері… Теж навчилися радіти радістю інших. Сіяв світом зерна радості і колишній римський понтифік Іван-Павло II.. «Радість починається тієї миті, як ти перестаєш шукати своє власне щастя, щоб давати його іншим» (Мішель Куаст).

Тому вчімося веселитися разом із Христом. Успіх за нами. Без радості життя просто біжить до старості… Чеснота гумору не мала б нас покинути навіть перед обличчям смерті: таким чином вона не видаватиметься жахною. Св. Томас Мор, наприклад, людина з яскравим почуттям гумору в серці, як відомо, перед самою стратою після молитви сказав до свого ката таке : «Зберися, чоловіче, зі силами й сміливо виконай обов’язок. Моя шия дуже коротка, дивися, тільки не вдар криво, щоб не зашкодити своїй репутації». Цей святець поставив себе, власні справи і також смерть на вісь абсурду, віддавши все спокійно в могутні Божі руки…

Нехай, отже, кожна повсякденна зустріч із Христом у Пресвятій Тайні Євхаристії дарує нам світлу потіху душі, не оманливе щастя. Неземна радість притьмом розвіює тугу за дочасністю, неспасенний смуток. «Веселе серце – ліки добрі, а дух прибитий висушує й кості» (Прип 17, 22). «Очікування радості – це теж радість», — сказав Готхольд Ефраїм Лессінг. Варто, наприклад, зранку, як прокинешся, щоб день був добре розпочатий, зробити намірення: бодай одній людині подарувати сьогодні нелукаву усмішку, радість. А Всевишній, безумовно, радо допоможе, бо Він є з нами!

Ці міркування хотів би закінчити сердечною молитвою згадуваного Томаса Мора:

Боже, зволь подарувати мені душу, яка не знає нудьги, котра не ремствує, не зітхає, не скаржиться, і не дозволяй мені носитися надміру з тим великим щось, що зветься «я».

Господи, даруй мені почуття гумору. Дай мені благодать розуміти жарти, щоб зазнати в життя трохи щастя та й іншим його дарувати. Амінь.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ СЕКТ

Нинi кожен з нас спостерiгає за iнтенсивною дiяльностю різних культів, які полонили всюди довкiлля. Шалений злет таких злих сект насторожує, звичайно, передусiм Христову Церкву, котра завжди прагне, аби всi вiрнi сини й дочки черпали разом живу водицю з чистої криницi правди: до цього закликає сам Бог. Вiн, як знаємо твердив: “Покинули Мене, джерело води живої, i повикопували собi копанки, копанки дiравi, що води не держать” (Єрем. 2, 13). Отже, треба вдатися до ревiзiонiзму деструктивного сектантства, тобто визначити об’єкт нашої уваги.

По-перше, рiзнi секти – специфiчна форма релiгiйних вiрувань, своєрідний тип органiзацiї. У них, як правило, не розроблена система вiровчення i культу. По-друге, побудова релiгiйних громад має жорстку структуру, на чолi якої знаходиться харизматичний лiдер, який має необмежену владу. Вони негативно ставляться до загальнолюдських моральних i соцiальних цiнностей, перебувають в опозицiї щодо офiцiйних релiгiй. Релiгiйнi громади ведуть здебiльшого замкнений спосiб життя, їх члени легко пiддаються сугестiї. Культ у релiгiйних громадах має колективний характер, активно використовують “технiку” психологiчних манiпуляцiй, психотерапiю. По-третє, особливу увагу придiляють новонаверненим – прозелiтам (особам, що прийняли нове вiроiсповiдування), яких не залишають без опiки нi вдень, нi вночі, намагаються пристосувати їх швидко до “нового” способу життя в релiгiйнiй групi. На мiжнароднiй аренi об’єднання сект дiють як могутнi мiжнацiональнi корпорації, які займаються великим бiзнесом, мають свої філії в багатьох країнах світу.

Глибокої кризи зазнала християнська релiгiйна свiдомiсть, яка не змогла адекватно вiдповiсти на змiни у суспiльному життi, пояснити причини природних i суспiльних катаклiзмiв. Традицiйнi релiгiї, що злились iз суспiльними структурами країн Заходу, несли вiдповiдальнiсть за соцiальнi катаклiзми. Розчарування в офiцiйних цiнностях споживацького технократичного суспiльства, почуття самотностi, втрата життєвої перспективи – все це стало причиною пошуку нової системи цiнностей, нових життєво важливих iдеалiв, iншого способу життя. Лiдери нових релiгiйних рухiв вчасно вiдчували перепади в суспiльних настроях i вмiло реагували на них. Вони рiзко викривали вади цього “грiховного” свiту, вдало рекламували себе як унiкальних спасителiв, оповiсникiв вищої божественної мудростi і моралi.

Комплекс наведених причин зумовив вiдчуття безперспективностi життя певної частини людей, неможливiсть встановити гармонiйнi вiдносини в суспiльствi, реалiзувати гуманiстичнi iдеали. Новi релiгiї обiцяли кожному спасiння, безмежнi можливостi морального вдосконалення, самовираження i подолання безвихiдностi.

Офiцiйнi церкви завжди негативно ставились до будь-яких спроб оновити традицiйне вiровчення або культову практику. Модернiзацiю сучасних релiгiйних систем, особливо появу нових релiгiй, офiцiйнi богослови сприймають як неприпустиму авантюру вiд релiгiї. Прихильником нових релiгiй в наш час стала молодь. Це вихідці в основному з середнього класу, що мають середню або вищу освiту i достатню матерiальну забезпеченiсть. Проте в них порушені соцiальнi зв’язки i втрачена перспектива реалiзувати свої творчi здiбностi. Крiм того, громади нових релiгiй нерiдко стають притулком для людей, вибитих iз звичної життєвої колії. У цих релiгiях приваблює чiтко органiзований спосiб життя, твердi моральнi правила поведiнки, авторитет духовного пастиря. До сект примкнули передусiм бiтли, панки, хiпi та iн. Для неофiтiв найпривабливiшими виявилися тi iдеї, що несуть у собi новi вчення.

Новi релiгiї i культи базуються, як правило, на принципi синкретизму i є цiлком еклетичними. Вiровчення i культова практика перебувають у процесi становлення. При цьому кожна релiгiйна течiя претендує на унiверсальнiсть i певну винятковiсть свого вiровчення. Кожний з лiдерiв цих течiй доводить, що його релiгiя найсправедливiша i найкраща, а сам вiн є живим земним богом або пророком Всевишнього, якого повиннi шанувати вiруючi. Саме культ земного бога є однією з характерних ознак сект. Iнодi прихильники нових релiгiй i культiв намагаються довести, що принципи їх вчення нiчого спiльного з релiгiєю не мають, вони виключно спрямованi на самовдосконалення особистостi. Отже, для сект характернi такi основнi ознаки, як вiра в надприродне i система зв’язкiв з ним, що є необхiдним атрибутом будь-якої релiгiї. Вправи йоги, сеанси медитацiї i самонавiювання як форми обрядових дiй сприяють виникненню релiгiйного екстазу i вiдчуття “злиття з богом”.

Сектам i культам властива своєрiдна органiзацiйна структура. Їхнi послiдовники об’єднуються у “братства”, “сім’ї”, “комуни”, “ашрами” (монастирi), що очолює харизматичний лiдер, якого часто називають гуру (вчитель). Члени релiгiйних громад безоплатно працюють, передають до фонду братства свої заощадження та цiннi речi. У такий спосiб нагромаджуються великi багатства нових релiгiйних течiй.

Головнi ознаки сект

I.Очолює релiгiйну громаду харизматичний лiдер, який вважає, що нiбито дiстав вiд надприродної сили, Бога, нове унiкальне “об’явлення” і покликаний виконувати роль нового месiї. Кожний, хто не подiляє його поглядiв, глибоко помиляється i є послiдовником сатани.

II.Лiдер створює власну релiгiйну громаду, яку називає “сiм’єю”, “комуною”, “мiсiєю”, “колонiєю” або “центром”. У цiй релiгiйнiй громадi лiдера називають “батьком” або “вчителем”. Вiн має необмежену владу.

III.Лiдер, як головний керiвник релiгiйної громади, встановлює обов’язковi правила та норми поведiнки членiв громади, що вважаються священними. Сам же лiдер не обов’язково дотримується встановлених правил i живе в значно кращих умовах, ніж його послідовники...

IV.Релігійна громада дотримується, як правило, апокаліптичних поглядів на свiт. Її члени відмовляються вiд власного майна на користь релігійної групи, змінюють не раз місця проживання, а також власнi iмена.

V.Члени релiгiйної громади переважно iзолюються вiд зовнішнього світу за допомогою своєрiдної технiки контролю за поведiнкою вiруючих. Це досягається максимальною насиченiстю програми рiзними груповими заходами, що проводяться протягом доби. Участь у заходах такої програми вiруючi та їх наставники розглядають як приклад високої релiгiйної дисциплiни. У науковiй лiтературi це зветься “промиванням мiзкiв”.

Для “промивання мiзкiв” віруючих у релiгiйнiй органiзацiї iснують сприятливi умови.
Кожна релiгiйна громада – це згуртований колектив, який має груповi потреби i єдине завдання. Ставши членом такого колективу, людина вiдчуває себе учасником спiльної справи і позбавляється почуття самостiйностi, прилучається до тих цiнностей та взаємовiдносин, якi, з її точки зору, давно забутi грiшним свiтом. Розумiючи привабливiсть подiбних почуттiв i настроїв, лiдери сект наполегливо рекламують свої органiзації як оазиси “справжньої людяностi”, прообрази зразкового колективiзму, царства справедливостi, райського блаженства i любовi. Така реклама приваблює людей, передусiм тих, кого спiткала байдужiсть i бездуховнiсть оточуючих. Пропагандистська реклама, на яку витрачають величезнi кошти, поєднується з чiткою системою вербовки прозелiтiв – на вулицях, вокзалах, в метрополiтенах, стадiонах, навчальних закладах, клубах, будинках культури тощо. Все це дає, отже, позитивний ефект.

Згодом, коли людина потрапила у свiт так званих “гармонiйних вiдносин”, то її iлюзiї в релiгiйнiй громадi починають поступово вивітрюватись i вона вiдчуває на собi тиск нещадного деспотизму, останнiй має широкомасштабний характер, оскiльки закрiплюється принципами вiровчення, внутрiшнiм розпорядком життя релiгiйної громади i системою репресивних заходiв щодо вiруючих. Ефективнiсть впливу сект на свiдомiсть вiруючих пояснюється вдалим поєднанням вкрай примiтивного, буквального пояснення релiгiйних принципiв. Вiруючих вперто переконують у тому, що коли вони впустять у своє серце Ісуса Христа, то водночас збудуться усi їхнi бажання... Подiбне навiювання спрямоване на придушення критичних почуттiв i розумових здiбностей людини. Вищим законом для члена секти є слово наставника як богообранця i неповторного "спасителя".

Лiдери сект прагнуть домогтися повного впливу на вiруючих. Вони рiзними способами iзолюють членiв громади вiд впливу навколишнього свiту, вiдвертають їх вiд свiтських моральних цiнностей i звичок, паралiзуютъ волю та самосвiдомiстъ.

Поставлене завдання досягається за допомогою насиченої програми рiзних групових заходiв, що мiстять спiльнi молитви i спiвбесiди, релiгiйнi семiнари, багаторазове виконання одних i тих самих пiсень, вивчення текстiв “священних книг”, прослуховування записiв урокiв лiдера про принципи вiровчення, лекції на релiгiйнi теми, спiльнi трапези. Крiм того, обов’язком кожного вiруючого є збирання пожертвувань i милостинi на вулицях, розповсюдження релiгiйної лiтератури. Розпорядок дня планують так, щоб кожна хвилина адепта була заповнена, аби вiн не залишався на самотi з власними роздумами. Виснажують нервову систему людини постiйне недосипання, нiчнi зборища й систематичне недоїдання.

Керівники релігійних громад намагаються контролювати навіть почуття i переживання вiруючих, їх думки та інтереси. Вони безапеляційно втручаються в найiнтимнiшi стосунки вiруючих, регламентують почуття їх власних симпатiй, право обирати друзів i супутникiв життя, особливо за межами релiгiйної громади. Жорсткі засоби впливу вживаються до тих, хто не досить лояльний або вагається у виборi релiгiї. Їх залякують, погрожують різними карами, чинять тиск на свідомість, нерідко вдаються до тілесних покарань, позбавляють нормального сну i харчування. Не випадково деякi дослiдники сект зазначають їх антигуманний характер, називаючи справедливо тоталiтарними культами.

Не оминули секти й нашої України... Вони в державі мають також свої особливості в культурі, в організації, у відносинах з країною та громадськістю. Багато з них перебувають у станi формування. Тому незавершеність процесу передбачає його постiйне вивчення.

Аналiз причин появи неорелiгiй в Українi, особливостей їх поширення, характеристика сучасного стану сектантства дає змогу визначити перспективи розвитку рiзних течiй, врахувавши як їх позитивнi, так i негативнi моменти. Латиноамериканськi єпископи, яких зiбрав Папа Іван Павло II у Сан-Домiнго в жовтнi 1992 року, визнали, що поширення сект стало серйозною загрозою католицизму у Латинськiй Америцi i вимагали “навчати народи серйозно й об’єктивно, щоб вони мали вiдповiдi на несправедливi закиди проти Католицької Церкви”.

А вже в першому столiттi св. Петро писав до вiрних, перестерiгаючи їх: “Так як мiж народом (Ізраїля) були фальшивi пророки, так у такий же спосiб будуть також мiж вами фальшивi вчителi якi введуть погубнi і шкiдливi єресi, вони будуть заперечувати Господа, що їх вiдкупив, і накличуть на себе скору руїну. Багатьох зведугь i стануть причиною того, що дорога правди буде обчорнена...” (2 Пт. 2, 1-2).

Кардинал Ж. Данiельс пише: “Без сумнiву, своїм успiхом секти завдячують до певної мiри методам вербування членiв, часом також манiпуляцiї. Однак, якщо дивитися цiлiсно, то видно, що основною причиною їх успiху є тенденцiї розвитку нашого суспiльства в напрямi щораз бiльшої деперсоналiзації. Люди стають номерами. Їх не розцiнюють як особистостей. Так у мiжлюдських стосунках виникає холод, майже нестерпний, і самотнiсть. І саме тут з’являються секти з їх бiльш чуттєвим ніж інтелектуальним, способом зближення з людьми. Вони дбають бiльше про логiку серця, нiж розуму...” .

Ворожий єговізм

Як вiдомо, сьогоднi активно дiє секта Свiдки Єгови, яка є антиекуменічна, антинаукова, антисуспiльна й антидержавна. Релiгiя Свiдкiв Єгови – це автентичний “вульгарний агностицизм”. Бiблiю використовують завше як iнструмент, котрим, головним чином, рiзко атакують iнакомислячих. Кажуть, що Свята Лiтургiя, – то справжнє iдолопоклонство i пустослiв’я. До речi, священикiв безсоромно називають людьми “поганої системи речей” i навiть «дияволами». Також твердять, що вони є тут на його службi... Це ж, звiсно, великий абсурд, котрий абсолютно не згiдний iз вченням Спасителя. Колись їх сумнозвiсний засновник Чарльз Тейз Рассел (1852 – 1916), який чотири рази змiнював своє вiроiсповiдання, у Канадi на судi присягнув, що знає грецьку. Зате, коли йому подали Новий Завiт, написаний тiєю мовою, то вiн нiчогiсiнько звiдти не зумiв прочитати... Свiдки Єгови, навпаки, проповiдують, що їх заснував сам Єгова, поєднуючи власне походження з рiзними iсторичними епохами: часами Авеля, Патрiярхiв, Пророкiв, Iсуса Христа, Апостолів i перших християн.

Вражаючі факти

Не раз сектанти, а особливо їх лiдери, виставляють себе на глум. Наприклад, засновник “Сiм’ї любовi” Мойсей Берг сповiстив своїм послiдовникам, що мав спiритичнi контакти з Распутiним, Жанною д’Арк i чаклуном Ерилiном, i навiть ухитрився десь в небесах “переспати” з однiєю духовною iстотою жiночого роду, яку вiн атестував як “богиню”. І смiх, і грiх.

Прихильники неорелiгiй також вдаються до вражаючої методики. У журналi “Пiзнай правду”, ч. 4-5/ 98, ст. 16, читаємо, що іспанська полiцiя заарештувала на Канарських островах керiвника релiгiйної групи, члени якої збиралися найближчим часом покинути цей свiт i переселитися на зiрку “Сiрiюс”.

До складу групи входило 32 особи (у тому числi й п’ятеро дiтей), у бiльшостi нiмцi. Вождем цiєї громади була жiнка-терапевт Гейда Фiткау-Гарте. Всi члени секти, до речi, були її пацiєнтами. Психотерапевтичнi сеанси (звичайно, не дешевi – понад $300) Гейда присвячувала однiй метi – переконувала людей у тому, що наближається кiнець свiту, тож треба встигнути вчасно його залишити, тобто покiнчити життя самогубством. Це планували зробити зранку на високiй горi. А на звiльненi душi мав чекати спецiальний космiчний корабель. Мiлiцiонери швидко запiдозрили щось неладне у зібранні iноземцiв уже декiлька мiсяцiв, тому й зумiли попередити масове самогубство.

Розвій деструктивного сатанізму

Тайкома ще розповсюджуюється сатанiзм, бо часто помiтнi нам його засоби. Ще колись чарiвниця Ла-Воазен посвячувала дияволовi не лише голубiв, а й ембрiони дiтей, яких було умертвлено пiд час абортiв. Подiбне теж чинила з дiтьми, котрi були викраденi…
Тепер не раз чуємо про те, що нищать хрести на кладовищах рiзнi насильства тощо. Чимало людей зникають безслідно. Доведено, мiж iншим, що саме прибічники сатани полюбляють цим часами займатись. Тi, “котрi вибрали зло, вiдвернувшися вiд Вседержителя, використовують ритуальино безвинних у своїх чорних месах (службах) або диких оргіях позбавляючи їх навiть життя, У це, направду, важко повiрити, але ж такi сатанинськi секти – реальність наших днів.

Знайома дiвчина мені раніше розповiдала, що в одній iз львівських шкіл хлопець зробив собi на руцi татуювання англійською мовою “Му God is Devil” тобто “мiй бог є диявол”.
Вчення про деструктивний сатанiзм буває, певною мiрою, й завуальоване у популярних виданнях. Наприклад, у часописi “Мiсiонар”, ч. 4/ 2003, с. 119-120 знаходимо актуальну статтю пiд назвою ‘‘Поттероманiя’’, в якій говориться про те, що великий резонанс у ЗМI та в широких колах читацької аудиторiї викликала серiя книг англійської письменницi Дж. К. Ролінґ “Гаррi Поттер”, котра стала вiдомим бестселлером серед дiтей та шкiльної молодi цiлого свiту i накликала неоднозначнi судження про шкiдливий чи позитивний вплив змiсту цих книг на дитячий світогляд.
Про наявнiсть у книжках про Гаррi Поттера окультних явищ говорить сама, Дж. Ролiнґ, яка у своєму iнтерв’ю заявила, що провела спецiальне дослiдження магiчних обрядiв i язичницьких ритуалiв, щоб її книги мали реалiстичний змiст. Письменниця запевнила, що приблизно третина обрядiв, описана в її книгах, основана на справжньому окультизмі. Прототипом Гаррi Поттера виступив iдеолог та кумир сатанiстiв – Алiстер Кроулi... Тож не можемо ставитися прихильно до лiтератури, через яку пропагують сатанiзм.

Висновок

Тому, як бачимо, секти або неорелiгiї призводять до надмiрного хвилювання, численних непорозумiнь і роз’єднання в родинах, що є богоугоднi. Вони, звичайно, непокоять повсякчас духовенство та всiх суб’єктiв здорової вiри. Сектанти не шукають у життi правди, вiдсторонюючись вiд автентичної науки Христової Церкви. З лихом варто боротися спiльними зусиллями, тобто чинити постійно рішучий опір.

Необхiдно духовним особам якомога пильнiше застерiгати своїх підопічних перед частими небезпеками вiд сект, котрi намагаються зухвало затягнути праведнi душi до тривких тенет, які скрізь розкинули. Також через формування здорового християнського погляду вiри в Бога, Ісуса Христа, Церкву та Господню благодать варто допомогти населенню звiльнитись вiд макабричних уявлень про релігію, стежачи за тим, аби ніхто не поводився забобонно: “Багато бо лжепророків прийшло на світ” (1 Ів. 4, 1). А завданням представників Церкви є добре роз’яснювання вірним джерела християнської віри, зокрема Біблію.

ЛІТЕРАТУРА:

ВРОШ В., Слово Боже. Відповіді Біблії на закиди сектантів проти Католицької Церкви, Львів, Місіонер, 1997, с. 3, 64.

ДУЛУМАН Є. К. та ін., Релігієзнавство. Підручник, під редакцією д-ра філософських наук М. М Заковича, Київ, Вища Школа, 2000, с. 168-173, 193-194.

КАЛІНІН Ю. А. – Є. А. ХАРЬКОВЩЕНКО, Релігієзнавство. Підручник, Київ, Наукова думка, 1995, с. 163.

КЛІМОВСЬКА С., Що ти знаєш про свідків Єгови? Львів, Свічадо, 1996, с. 3, 5, 7.

КЛІМОВСЬКА С., Фальшиві правди свідків Єгови, Львів, Свічадо, 2001, с. 32.

КОЗОВИК І., Екзорцизм: міф чи реальність? Івано-Франківськ, Нова Зоря, 2003, с. 244.

СЛІВІНСЬКИЙ П. Й., Релігійний вінегрет. Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми, Львів, Свічадо, 1999, с. 56.



П. С. Цю доповідь виголошено 8 листопада 2003 р. Б. на екуменічно-християнському науковому Симпозіумі "Секти - загроза чи виклик для Церкви?", який відбувся у Львові-Брюховичах з ініціативи Товариства екуменічного і міжрелігійного діалогу "АГАПЕ", що діє при Вищій Духовній Семінарії св. Йосифа Львівської Архидієцезії (РКЦ).




На фото: Віссаріон із Росії (Сергій Тороп), колишній міліціонер, художник і слюсар, який проголосив себе... "Ісусом Христом", знайшовши немало однодумців.

Від гріха до християнської свободи

"Одне є тільки нещастя - гріх. І над його наслідками нам треба часто роздумувати" (св. Іван Золотоустий).


Природа гріха як такого


Гріх... Як часто нам доводиться чути в житті це насторожливе слово, особливо зі св. Письма, вуст духовенства. Та чи задумувались ми хоч раз над його суттю, походженням - над тим злом, котре він у собі таїть та несе? Давайте над цим поміркуємо, адже гріх є нищителем усіх.

Як говорять на світі, впасти у гріх - це, безперечно, річ людська, а от уже в ньому довший час лежати, не хотячи аж ніяк устати, є від нечистого. Знаємо, що гріх - це трагізм особистого вибору. Він - руйнівне зло, смерть, брак любові до Бога та до ближніх тощо. Далеко не повний перелік цього згубного явища на духовній площині. Приближаючись до пропасті гріха, людина віддаляється, звісно, від своєї головної мети - небесних висот, немовби не бажала потім оглядати в узвишші лице в лице свого Творця, Який нею невтомно піклується. «Гріх, - як стверджує переконливо св. Василій Великий, - це недуга душі! Він - смерть безсмертної душі! Гріх заслуговує на те, щоб над ним постійно плакати й сумувати. Через нього нехай проливається кожна сльоза, через нього нехай раз у раз твоя душа зітхає...» .

Якщо вдумливо читати біблійні тексти, то можна у св. Писанні зауважити наявний зв'язок між гріхом та смертю, де останню варто насамперед сприймати як смерть внутрішню, смерть духа та його єднання з Господом Богом. Отож, бачимо, що гріх безкомпромісно призводить до духовного самогубства. Його рабство є чи не найважче. Візантійська цариця Євдокія, між іншим, мовила колись про св. Івана Золотоустого таке: «Ця людина не боїться нічого, крім гріха». Подібно характеризували християни св. Василія Великого. Тому маємо, ясна річ, з кого брати приклад у життєвій мандрівці. Святих не бракувало й не бракуватиме.

Протягом усього свого земного життя можна тут блукати темними гріховними нетрями, так і не побачивши ніколи правдивого небесного світла, що лине згори і котрим є Всевишній, хоч вибір залишається за кожним зокрема. Не всі можуть або навіть не прагнуть збагнути ту правду, що всякий гріх - безсердечний ворог людини, творіння Божого. За висловом св. Бонавентури, тяжкий гріх - це злодій, який краде скарб освячуючої ласки. Це, як говорив св. Августин, мотузок, усуканий самим собою; тим мотузком нечистий в'яже твої руки й ноги... Щасливе життя, яке нам дарує Господь, він робить, без сумніву, нещасливим і є також образою Пана-Бога. Запитаймо себе: як же можна не ображати своїх ближніх, коли ми ображаємо тяжко Того, Хто нас завжди любить і чекає на зустріч із Ним? Звичайно, люди полюбляють частенько себе в подібних багатьох речах оправдувати, зате таке безчинство, згідно з євангельським незмінним радикалізмом, у жодний спосіб не толерується: Господній закон даний для всіх, як у цивілізованих державах - державний.

«Грішна людина живе жадобою й не дбає про правду, не задумується над непевністю, несталістю життя, забуваючи про непідкупність і неминучість смерті», -писав, як довідуємось, св. Антоній Великий. Гріх - теж непослух Володареві володарів, вияв гордині. Гріх проти Бога, як уже мовилося вище, спричинює гріх проти ближнього. Якщо маємо намір поважати інших, не чинити їм кривди, а чинимо, натомість, кривду Господеві, то тим самим себе лише обманюємо. Так ніколи не збудуємо щастя вже тут на землі, адже справжнє тривке щастя будуємо тільки любов'ю до нашого Творця та ближніх. А гріх його безпощадно знищує, подібно до ядерної зброї. «Гріх, - як каже св. Єфрем Сирійський, відомий як великий учитель, проповідник, поет, пояснювач Святого Письма й оборонець Христової віри, - це смертельна отрута... Гріх блукає у темряві і тікає від світла. Бо якщо б він показався на світло, то кожний тікав би від нього. Гріх ходить у мряці і здригається від найменшого руху. Хто чинить гріх, той боїться навіть свого власного голосу» .

Як бачимо знову з усього, гріх суперечить добру людини, її чистому сумлінню. Він є також провиною проти правди - заперечує дійсний стан справ. Суперечить, безумовно, розумові, тому що саме ним ми пізнаємо істину. Його корінь є, за Біблією, в серці людини. Через гріх людська особа вчиняє насилля над власною совістю, а Спаситель хоче бачити її незаплямованою - з її криниці мають черпати життєву наснагу інші, особливо ті, які є поруч нас. «Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш - то він тебе вкусить; його ж бо зуби - левині зуби, котрі занапащують душі людські» (Сир. 21, 2). А св. Василій Великий, писав, до речі, що «праведний, який потрапляє у смертельний гріх, схожий на купця, що везе кораблем величезні маєтки, а при самому березі корабель потопає...» .


Упадок наших прародичів


Як голосить св. Письмо, сумна історія гріха починається вже від самого початку створенння, і Господь Бог не раз допускає зло для досягнення певної мети. Спершу збунтувалися проти Творця ті ангели, котрі виявили Богові явний непослух, ставши через вороже ставлення невірними створіннями - дияволами чи демонами. Їхній гріх гордості знищив давню ласку в очах Всевишнього. Вони вибрали зло, ставши джерелами прерізних гидких спокус для нас, людей... Зміст особистого гріха наших прабатьків Адама і Єви становила також гордість, яку було знову втілено в безпосередній непослух Богові... Вони спокусилися на знання добра і зла. Наші прародичі не виконали Божої заповіді, вчинивши добровільно гріх, наслідки котрого - плачевні, порушили ту міцну гармонію, котру благословив Творець. Не одне покоління зачепив той первородний гріх...

Про те жахне гріхопадіння людських прародичів розмірковувало чимало Господніх угодників. Наприклад, св. Микола Кавасила, твори якого безпосередньо стосуються духовного життя, твердив, що в падінні відстань, що відділяє людську природу від Божества, набула трагічних масштабів. Саме людина дала, згідно з ним, гріхові існування та життя, оскільки сам гріх не має істотного буття. Гріховні дії (бажання і їх задоволення через гріх, пристрасті і їх насичення через плотську насолоду), що повторюються, створюють постійну зміну зовнішніх подій і внутрішніх переживань, справляючи відчуття життя, по суті будучи нічим іншим як прикриттям відсутності дійсного буття. Це, як зазначає святий, - духовна смерть. Адам став природним «зразком» для своїх нащадків. Гріх, мов друге єство, покриває тепер людину своєю пітьмою... А справжня природа людини є в її бутті на Божу подобу, а точніше, в її бутті з Христом і у Христі.

Крім нього, до цієї реальності теж звертався і св. Макарій Великий(Єгипетський). Відомо, що він народився близько 300 року в Єгипті. У свої молоді літа він пас худобу. Особливо цікавий той факт із його життя, що, будучи малим хлопчиною, забрався якось з дітьми до чужого саду, вирвавши собі крадькома кілька фіг і одну з них з'ївши. Відтак, коли навернувся до Всевишнього, до самого кінця земного життя оплакував учинений гріх... Завдяки його бесідам, настановам про християнське життя можна побачити, що він неодноразово поринає думкою до початків людства. Також зображає й те, в якому світлому стані була перша людина до скоєння гріха. А робить це все для того щоб ще темнішим видавався і без того темний образ грішної душі, котрий описано у най непривабливіших рисах... Через таке порівняння робиться, безсумнівно, очевидною безмежна Господня милість, котра явилась людству у жаданому спасінні внаслідок воплочення Ісуса Христа, Єдинородного Божого Сина та благодаті Пресвятого Духа.

Коли св. Макарій Великий порівнює світлий первісний стан людини та темний стан людини, яка згрішила, то підкреслює: «...до гріха люди були облечені Божою славою... Адам, доки тримався заповіді, був другом Божим і з Богом перебував у раю. В Адамові перебувало Слово, і мав він у собі Духа Божого... » . Далі продовжує: «Того й домагався ворог, аби Адамовим переступом уразити й потьмарити внутрішнього чоловіка, могутній ум, який бачив Бога. Очі людини, коли їм стали недоступними небесні блага, прозріли для пороків і пристрастей...».

Сумнозвісні Адам і Єва не бажали бути залежними від Того, Хто їх створив, ними піклувався... Особистий стосунок із Господом став спотворений. Звичайно, дружба з Богом - найкраща, та вони цього собі по-справжньому тоді не усвідомлювали. Первісне довір'я до Творця швидко занепало. Спокусливий змій-диявол не спав... Тож став через своє втручання в долю людських сотворінь емблемою магів-чаклунів, теж символом тих, хто вважає, що має владу над таємницями природи. До початку гріха та упадку людини причетний, отже, нечистий дух, який, послуговуючись плащиком брехні, піддав сумніву правдиве Господнє слово, Божу вірність та доброзичливість... Тому його нашептам ніколи не треба вірити, якщо хочемо бути в єдності з Добром-Богом, а не навпаки.


Важкі наслідки гріхопадіння


Перші чоловік і жінка, безперечно, допустилися великої помилки. Вони піддалися диявольській спокусі. Не раз і нас у житті оточують спокуси, і ми виглядаємо перед їхніми нападами безсилими. Проте мусимо пам'ятати, що Він є наш Творець, Опікун, люблялий Батько, щоб над нами, подібно до наших прародичів, не запанували непослух, бунт, гордість... Св. Теодор Студит мовить: «Чи ви не знаєте, що зробив гріх? Чи не він привів на світ смерть? Чи не він знищив землю? Чи не він наповняє вселенну цвинтарями і гробами від віків аж по сьогодні?... Він спричинив вічні муки. Він запалив невгасимий пекельний вогонь... Він і людину, що була в почесті, зробив подібною до нерозумних тварин...» .

Через первородний гріх притьмом змінились стосунки між людиною і її Творцем. Адам і Єва, які раніше втішалися Божою присутністю, тепер сховалися в соромі від Бога серед дерев едемського саду. Часто так поступають ті, що віддаляються від Світла, перебуваючи в темряві гріха, його холодній в'язниці і не хотячи заодно зустрітись із Всевишнім віч-на-віч. Порушення Господньої вказівки викликало стан дисгармонії в усьому земному. Гріх став унаслідок цієї трагедії творенням себе самого та світу без Господа Бога. Чимало завдав людині ран гріх її прабатьків. Він приніс у людський світ як тілесні рани, так і духовні - різні хвороби, фізичні терпіння, смерть, а також пошкодив розум, волю, почуття... Гріх-тиран позбавив душу людини небесних скарбів, скинув з неї туніку Божої ласки-благодаті. Найстрашніший наслідок вчиненого гріха - це терпіння та смерть на хресті нашого Божественного Спасителя. Його брутально, як знаємо, закатували гріхи грішного людського роду, котрих годі порахувати, хоч би які знання мав, для прикладу, з математики. Посів гріха жалюгідний. Своє жахливе диявольське обличчя згубний гріх показав усім на горі Голготі. В одних тоді воно викликало відразу, так що неможливо було на нього дивитись, а інших повело за собою поза гору... «Лукавий князь - цар тьми - спочатку полонив людину, відтак зодягнув її душу темрявою, як одягають чоловіка, щоб оголосити його царем, у царські шати, аби від голови до ніг носив на собі все царське. Так лукавий князь покрив душу гріхом, усю її природу, і цілу її опоганив, узяв у полон до свого царства, не залишивши вільним у ній жодного її члена від своєї влади: ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в тогу темряви... » (св. Макарій Великий).

Перший гріх зловив людство, неначе рибальська сітка рибу у широкому морі, знищив райську втіху, спалив Содом та Гомору, довів Каїна до жорстокого вбивства свого брата Авеля. І зараз він призводить тут до вбивств, всяких неморальностей, безбожництва, ідолопоклонства, сект, чародійств, абортів, війн, ворожих міжусобиць... Також бунту проти Бога, стараючись відібрати в нас єдиний безцінний паспорт до небесної країни - ласку Всевишнього, якого не можна, безумовно, підробити. Душа, яка спіймана в лабети тяжкого гріха і втікає від щирого покаянння перед Богом, загороджує собі тим самим вхід до небесних палат, є для себе катом... Справжнє розкаяння, свята Сповідь виводять кволих грішників на світлу дорогу, котра не провадить у нікуди, а веде до нашої висотної батьківщини, де царюють вічно радість, мир, щастя в Бозі...

Переконуємося, що первородний гріх позбавив людину всіх її надприродних дарів, ослабив людську природу, та не зробив її повністю поганою. Господь наш Ісус Христос вивів нас сміливо на волю з гріховної неволі, давши радо напитись спраглим живої води. Його святительське слово обійняло ніжно весь християнський світ, скрізь зарясніло. Невичерпним світлом Ісусових слів вмиваються на землі численні вірні. У Христі безсмертні душі знаходять упевнено свій порятунок, віддаляючись від злобного гріха. Наближаються до чесноти, котра, певна річ, аж ніяк не може бути йому за брата. «Нема зла, крім гріха. І нема добра, крім чесноти й уподобання Богові в усьому», - навчає нас св. Іван Золотоустий.

Через те, що Адам і Єва відкинули свого Творця, люблячого Батька, важко тепер стало плекати людям братнє почуття один до одного. Гріх прошив отруєною стрілою сім'ю та суспільство. Сімейне вогнище обрамилося різноманітними чварами та непорозуміннями... І так буде аж до другого Христового приходу...

Отож, ми застановились над тим великим злом, ім'я котрому - гріх. Над його виникненням і поширенням. Побачили, що він не приносить добра людині і не може, звісно, цього зробити. Гріх - недруг небесних утіх. Маємо обов'язок спішити з вірою та надією до правдивого Пастиря овець Ісуса Христа, Який з нетерпінням повсякчас чекає на кожну заблукану овечку. Хоч вона не раз не усвідомлює цілком цієї відрадної істини. Він Сам казав, що є для овець дверима... Смертний гріх зближує душу лишень зі смертю. Тільки його як зло християнам дозволяється ненавидіти. І Господь Бог судить не людину, але гріх у ній. Бізгріховність веде нас до справжньої свободи, адже гріх робить землян своїми невільниками, про що вже згадувалось: «... Хто чинить гріх, той його невільник» (Ісус Христос).

Св. Єфрем Сирійський ось що написав в «Уроках про покаяння» : «... Гріх можливий там, де є воля його чинити... Гріх править як управитель... Гріх перетворив тіло на свій власний ланцюг і тримає на ньому душу, як вівцю на заріз, як птаху, що високо ширяла, а тепер зв'язана ланцюгом». Св. Єфрем, до слова, проповідував Боже слово з такою ревністю, що навіть найбільші грішники наверталися, і свята віра укріплювалась... Сумна історія гріха, проте не треба нам втрачати надії на кращу майбутність - з нами Бог, що звільняє із тривог, пришвидшуючи перемогу.

Так, досить легко смертоносний гріх, який криється у відмові від любові до Любові обмотує та вбиває. Гріховна сокира калічить не тільки душу, але й тіло: це видно добре з наслідків. Праведні християнські душі повинні невтомно боятися гріха, його гострого леза, немовби ревучого лева, ядовитої змії, щоб уникнути небезпеки - втрати Творця всесвіту. «А причиною пекельних пекельних мук є не Бог, а ми самі. Бо початок і корінь гріха лежить таки в нас самих і в нашій свобідній волі», - вчить авторитетно св. Василій Великий.

Отож, вибираймо життя, а не смерть, світло, а не темряву. Повернімось обличчям до Всевишнього: за це жалкувати не будем. «Справедливо те, що Бог відкидає того, хто перший Його зрікся» (св. Августин). Спішімо радо до принадного небесного палацу, Царства Господа Бога, ніби прудка лань у спеку до гірських потоків, любляча дитина до батька-матері, щоб могти назавжди зануритись в океан неоманливого щастя та щоб не почуватись сухою гілкою, відірваною від стовбура. Не розмовляймо зі «змієм». Простімо нашим прародичам за ту помилку, котрої вони допустилися необережно за намовою спокусника. Вмиваймо безупинно себе та інших світлістю чеснот, милих Господеві. Покаймося, повіривши в Євангелію. Шлях від гріха до християнської свободи нелегкий, та можливий. Нехай вже тепер стане "едемом" те місце, де ми перебуваємо з Богом, милістю Всевишнього. Ангел-Хоронитель біля нас. Та крокуймо мужньо вперед просторою життєвою нивою, довірившись Богові і віддавши себе в Його ніжні могутні руки, з ясним факелом віри, аби не потрапити з необережності у міцний капкан згубного гріха.

Про мольфарство Михайла Нечая

«По їхніх плодах їх пізнаєте» (Мт. 7, 16).

Як знаємо, нещодавно на Гуцульщині було несподівано вбито досить знаного мольфара (чарівника) Михайла Нечая, якому виповнився 81 рік. Він так і не встиг знайти собі достойного наслідника, який би не любив грошей... Тривожна вістка про гірське вбивство миттю облетіла ЗМІ, адже дід був особою публічною і багато його знали в Україні та світі. Вбивцю карпатського знахаря, який виявився психічнохворим, було затримано в горах. Згідно з його свідченням, сам Господь дам йому дозвіл, аби це зло було відповідно покаране, адже покійний Нечай був язичником і не мав пошани до постулатів офіційного християнства та його обрядів. Перед цим фатальним кроком він молився цілу ніч. Ось така містика. Смерть виявилася жорстокою…

Довідуємося з письмових джерел, що мольфари (від «мольфа» − заворожений предмет на добро або на зло) поділяються на три таких категорії: 1. Діагности - визначають хворобу і можуть дати певні рекомендації щодо лікування; 2. Мольфари по маржині - лікують худобу, іноді теж і людей; 3. Мольфар як такий відганяє град і дощ, може лікувати або наслати хворобу, знається на всіляких травах тощо. Кожен мольфар має свій власний стиль (письмо). Ним народжуються або стають уже згодом, маючи схильність до окультного ремесла і це дарування людина ще може перейняти від інших. У карпатських горах носіїв цієї віковічної магії Землі якраз і зовуть мольфарами, які можуть чинити як добре, так і зле. У чарівників з Карпат є різні таємниці, котрі вони мають суворо берегти. В минулості гуцули величали мольфарів земними богами… Слово "мольфар" теж є синонімом (!) до "злого духа" та "чорта"... Мольфарство вже є як елемент культури гуцульського краю. Проте за нього в основному треба платити найціннішим – душею. У такому випадку диявол просто щедрий на свої окультні дари, щоб ще більше легковірних запровадити у своє царство тьми - до пеклa.

Михайло Нечай називав себе нащадком Брацлавського полковника Данила Нечая, який буцімто опанував раніш окультні науки (!!) та виконував у свій час функцію народного цілителя… Будучи примівником, знахарем, градівником і чарівником, цей маг-гуцул чомусь себе називав останнім карпатським мольфаром (а в одному з інтерв’ю говорив, що мольфарство походить аж з печерних часів та існуватиме до кінця людства), білим магом, сексологом і т.д. Він володів також магією пращурів-інків. Заклинав кров із семи років, віщував, заговорював воду; всупереч вказівкам Церкви, використовував талісмани, амулети, хрест з осики магічно, міняв погоду, розганяючи хмари... Для нього йорданська вода була найсильнішою. Посилався на астрологію. Мирив шаман чоловіків з дружинами, управляв силами природи (стихіями), приворожував хлопця до дівчини і навпаки… Такі окультні знання йому, як виявляється, передала баба-мольфарка. Коли вона запримітила у внука магічні здібності, почала брати його не раз у гори-полонини, навчала розпізнавати всякі трави, передаючи поволі своє окультне вміння. У дванадцятирічному віці відьма справила над ним обряд посвячення, який полягав в обкурюванні того, кого посвячувалося, особливими травами. Відомо, що внаслідок такого обряду в людини відкривається шаманське «бачення» (мов третє око). Вона починає входити у таємничий і небезпечний світ духів, що мають нового члена визнати за свого. Завдяки такій ініціації майбутній знахар (мольфар) знаходить собі власного духовного провідника, який допомагає йому завше орієнтуватися у потойбічних світах, тобто злого духа насправді. Так і сталося, отже, з Нечаєм… Нечистий представився духом св. Пантелеймона і завше був для гуцула зі с. Верхній Ясенів за панібрата.

Як кажуть, про покійних варто говорити або добре, або нічого. Ніхто нікому не має права забирати життя, бо це належить до Творця, однак його вбили…

Старий мольфар сам про себе немало розповідав, будучи теж на видноті. Покійний був напів'язичником і напівправославним, як казав. Також поклонявся Матері-природі, говорячи, що земля свята. Читав раз із ним інтерв'ю, в якому він стверджував, що знає дату своєї смерті як і те, що вмре від хвороби шлунка... Та сталось по-іншому: диявол приблизно на 70 % помагає пізнати майбутнє і тільки пророки від Господа Бога ніколи не помилялися. В загальному запевняв, що знає дату смерті кожного. Розповідав чарівник, що йому знайома теж і магія чорна, тільки нею не користується... Так і є − не можливо займатися білою магією без чорної. Це одного поля ягідки. Український Нечай, болгарська Ванга явно не служили до кінця Богові. Білі маги небезпечні, таким чином, у два рази, бо прикриваються церковною атрибутикою, молитвами. Одним словом, язичництво та всяка магія (окультизм) - важкий гріх проти 1-ої заповіді Творця.
Раз на рік гуцульський шаман, для якого основною зброєю було слово, ходив у таємну лісову печеру, де засинав на 12 діб або входив у своєрідний транс, отримуючи так необхідну енергію. Мав в оселі чорного кота, бо коти інших кольорів помирали до року. Цілими днями приймав звідусюди народ… Багато до нього навідувалося українських політиків. Одні вважали його дивакуватим, інші − всесильним.

Нечай не покаявся зі свого «білого» ремесла перед смертю. І правильно це дехто підмітив. Всевишній йому до кінця Суддя. Був убитий у час праці... Ось такі ще можуть бути плоди постійного загравання з дияволом. Коли раніше одна дослідниця запитала у нього звідки той черпає свою енергію, то він показав одразу на розетку, сказавши таке: «Щоб лампочка світилась треба плюс і мінус». Отже, ставив свічку і Богові, і чортові, хоч за св. Писання неможливо служити двом панам. За очевидцями, місцеві до нього досить рідко навідувалися, насамперед приїжджі. Багато жителів села минали мольфарову хату, пояснюючи: "Ми ходимо до церкви". Христова Церква знає добре та вже віддавна, що будь-яка магія, екстрасенсорика, біоенергетика, езотерика − це зв'язок з дияволом, ворогом Божим і людських душ. Ті самі потойбічні сили (духи) скрізь використовуються. Багато, на превеликий жаль, нині розвелося різних ясновидців, цілителів тощо. Нечистий щедро роздає свої окультні дари в обмін на душу (душі). «Не можете пити чаші Господньої і чаші бісівської» (1 Кор. 10, 21). Особисто більше викликають повагу такі люди, що правдиво покаялися зі страшного гріха окультизму, а не потонули в ньому.

Начебто не одному він поміг з України та світу оздоровитися… Але якою ціною? Сумно, що навіть декотрі християни вважають його святим, Христовим воїном і т.д. Білий маг мав на диво переконання, що незабаром Ватикан буде знищений, християнство занепаде і запанує язичницька віра. Вірив у карму, про котру навчав, зокрема родову. Також в астрал, реінкарнацію, використовував магічні замовляння, далекі від християнської молитви. Це все не має нічого спільного зі справжнім християнством і є сфери диявольського окультизму (зв’язку з дияволом по-іншому). Язичництво (обожнення природи) теж важкий гріх проти найпершої заповіді Триєдиного Господа (не мати інших богів). Не виконання однієї якоїсь заповіді Творця є порушенням цілого Божого закону (декалогу). Нема, звісно, доброї чи світлої магії як нема доброго сатани. За книжечкою «Ліки проти гріхів», що так зване чародійство (магія) − це вміння робити дивні речі за допомогою злого духа. Саме від нього шамани й отримують ці свої здібності: через видіння, призваних сил пекла в родину, котрі передають з роду в рід і також шляхом читання різної магічної літератури. Наслідки від звернення до окультистів жахливі, бо втрачається ласка Божа, віднімається радість спасіння; виникає схильність до суїциду, тривога, депресія, страх і невпевненість. І, що теж лякає, людина може бути опанованою після того сатаною...

Гуцульський окультист вважав, що Чорногора, Говерла і Софійський собор у Києві мають велику енергетичну силу (площина окультизму). Згідно з ним, він кланявся землі, коли бажав зірвати якусь травинку, вважаючи її живою. «У мене нема нічого святішого на Землі, як вогонь і вода. Вода несе інформацію про людей і про світ, а огонь очищує від усякого зла. Я поклоняюся вогню, сонцю, місяцю, зорям, повітрю, землі, воді і всім природнім силам, які допомагають мені у тому чи іншому напрямку. Ми є природа, а природа – це ми», − стверджував Нечай. Зазначав, що навіть у храмах люди, б’ючи поклони, поклоняются… Землі-матері, хоч назагал вірні схиляють у покорі свої голови перед всемогутнім Господом і тут є велика різниця.

Більше язичник, ніж християнин, Нечай вірив у долю, що є в людських руках, а не Божих і мав виразне магічне сприйняття світу, що суперечить християнському менталітетові. Івана Купала називав найважливішим шаманським святом. Вся енергія, котру він віддавав людям, поверталася йому нібито з Космосу. Був забобонний. Наприклад, казав людям плювати через ліве плече, де нібито «біс сидить». Вірив у народні прекмети, пов'язані з чорним котом, що перебігає дорогу, тринадцяте число... Це все зветься у християнстві гріхом забобонства (знову перша заповідь Бога).

«Сонячний» маг дружив з духами. На різні питання часами відповідав, що, мовляв, духи йому не позволяють те чи інше казати; слухав передусім, що вони йому повідомляли. Якщо до нього хтось навідувався і просився в учні, цілитель відразу починав, за його словами, контактувати з духом-провідником. Людина, вражена первородним гріхом (після гріхопадіння наших прародичів Адама з Євою), тривалий контакт на землі може мати хіба що з духами темряви, а не з Божими ангелами світла. Це теологічний аспект. Так і навчали деякі святі Отці Церкви. «Дух виразно каже, що за останніх часів деякі відступлять від віри і пристануть до духів обманних і навчань бісівських...» (1 Тим. 4, 1).

Те, що Михайло Нечай називав себе екзорцистом, мовлячи, що може виганяти з людини, тварини, помешкання нечистого духа, було черговою оманою: найперше екзорцизмом (вигнанням бісів) мають займатися із благословення місцевого єпископа уповноважені священики, які ведуть богоугодний спосіб життя та мають до цього схильність від Господа, не світські люди. Я вже стрічав в рекламах, що окультисти пропонують також послуги… екзорцизму, що звучить як нонсенс. Сатана хитрий. І чарівник може ним управляти, тобто злий дух слухає того, кому служить на цьому світі, знаючи, що душа мольфара належить йому та котиться до пекла.

Мольфар з Карпат, звичайно, мав свою позицію (вчення) стосовно певних вагомих речей. Він не говорив про гріх у властивому християнському (церковному) значенні. Для нього гріх був спілкою. Чародій заявляв: «Не може людина вчинити гріх сама. Треба мати посередника, через якого твориться зло. Гріхом називають наслідки заподіяного». Христова Церква вчить, що гріх – свідоме та добровільне порушення заповідей Господа. Інший парадокс − душі можуть виходити з пекла, спокутувавши свій гріх. Це є явна єресь. З чистилища тільки може вийти душа після від покутування, з пекла ж – ніколи. Знову нецерковна наука. Також християнство не визнає реінкарнації, бо вона суперечить волі Всевишнього, є проти людської гідності і перекреслює небо, пекло чи чистилище, що наступають після смерті. Покійний чарівник повторював, що Бог карає родовою кармою до сьомого покоління і навіть до… сотого. У Старому Завіті йшлося спершу про Господню кару на певні покоління. Однак із настанням Нового Завіту йдеться насамперед про нашу особисту відповідальність перед Всевишнім. За основу також береться вислів із книги Єзекиїла: «Син за провину батькову не буде відповідати, батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність із грішником" (Єзек. 18, 1-32). Видно, мольфар не дуже читав Боже Слово (Біблію). Теж навчав єретично, що, мовляв, якщо батько на цьому світі вчинив якийсь тяжкий гріх і вмер, не встигши за це відбути кару, то тоді Бог нібито знімає з його душі цей гріх, кидаючи на його покоління… Бачимо, що це ще одна його єресь, яка явно суперечить Господній обіцянці, наведеній вище. За свої гріхи покійні теж покутують тимчасово у чистилищі.

Для нього кожна релігія (сатанізм теж релігія) була справедливою та доброю. Нечай був категорично проти монашества, називаючи монахів «каліками та шизофреніками», хоч немало святих нині вшановує наша Церква, які вийшли з монашества, котре є серцем Божої Церкви. В однім інтерв’ю, посилаючись на Дарвіна, він відповів журналістці, що людина походить… від мавпи, бо волосся, котре в людини росте під пахвами та на статевих органах є… мавпячими залишками. Так входить, що він не притримувався теорії креаціонізму, що Господь Бог усе створив з нічого (біблійна версія, книга Буття). Толерував відьмацтво, картаючи Церкву за те, що в минулому знищувала відьом. Маг-гуцул хвалив більше мусульманство, ніж християнство, підтримуючи багатоженство і посилаючись на старозавітнього царя Соломона, мудрість якого «заряджалася енергетичною силою молоденьких дівчат».

Михайло Нечай вірив в єретичну реінкарнацію, як уже зазначалось раніше. Відповідно до його слів людина перевтілюється аж дванадцять разів. Якщо хтось їсть кров’янку, значить його душа оселюється через це у свині, де «покутує». Вибачте, але це повний абсурд і суперечить Слову Божому. Ще народний цілитель казав, що у нього увійшла… душа однієї мексиканської письменниці. Завдяки тому в нього появився жіночий характер і він став любити більше їсти солодке.

Хоч карпатський характерник називав себе білим чи світлим (сонячним) магом, насправді так не було. Для прикладу, у книзі «Знаки карпатської магії» Громовиці Бердник, де Михайло Нечай виступає теж героєм, йдеться про те, що часом і «світлий» мольфар може використовувати елементи так званої магії чорної. Робить це з метою відвернення злого чародійства інших магів, захисту та коли треба привернути втрачене кохання. І знаходимо далі у творі, що будь-яка любовна магія привороту належить до інструментів чорної магії (!!), адже чаклун займається маніпуляцією над людськими емоціями та волею. Окультист Нечай називав себе так само володарем людської психіки (всіх міг начебто взяти в полон). Також володів телепатією – здатністю читати безпосередньо людські потаємні думки, бачив людину наскрізь як рентген. Він приворожував, як відомо, хлопців, дівчат, знімав вінок безшлюбності. Так не можна в жодному разі чинити за посередництвом нечистого! Назагал такі подружжя потім не чутимуться щасливими і не буде Божого благословення. Кожен має добровільно знайти собі нареченого чи наречену, просячи терпеливо помочі в Господа. Без найменшого примусу чи насилля над свідомістю в окультний спосіб. У протилежному випадку чоловіки часто спиваються, а діти можуть народитися каліками. З такими речами не жартується, тим паче, що у св. Писанні Творцем виразно заборонена всяка магія як і в Катехизмі Католицької Церкви: «Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім, - навіть щоб цим забезпечити його здоров'я, - вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності. Ці практики засуджуються ще більше, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому або коли йдеться про втручання демонів».

«Горе тим, що зло називають добром, а добро - злом; що з пітьми роблять світло, а зі світла – пітьму» (Іс. 5, 20). Я не дивуюся язичникам, які вихваляють магізм у діяльності Нечая, але християни? Сумно! З відвідин подібного роду окультистів треба сповідатися (каятися перед Богом). Гуцульські мольфари під християнською атрибутикою не раз просто приховують стару віру предків, тобто язичництво. Якщо б вони вилучили християнські елементи зі свого побуту, то довіра людей до них би впала і місцевий священик (Церква) міг би швидко об'явити такого цілителя-ясновидця дияволополонником, хоч так і є в суті... Коротше кажучи, окультне зло маскується. З християнської точки зору, як бачимо з фактів, небезпека для християнської душі від цього "мистецтва" очевидна. Св. апостол Павло у Новому Завіті чари, беззаконне ідолослужіння окреслює вчинками тіла, зазначаючи, що хто таке робить, не отримає у спадок Боже Царство (пор. Гал. 5, 21). У «Дідахе» (науці дванадцятьох апостолів) магія, ворожба названа дорогою смерті. Це, безперечно, заборонено канонами Христової Церкви. «Яка бо спільність праведності із беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліяром? Яка участь вірного з невірним?» (2 Кор. 6, 14-15).

«У язичників не було темних і світлих сил, усі сили були світлими. І людям не був потрібен якийсь захист. А коли запанувало християнство, з’явилися темні і світлі сили», − вчив старовір Нечай. Це є явною неправдою та перекрученням духовної дійсності, бо світі та темні сили появилися у світі від часу, коли ангели на чолі з Люцифером збунтувалися в небі та були скинуті Творцем додолу. І відповідно до св. Писання в поганстві (язичництві) під богами-ідолами приховуються демони.

Екстрасенс із Гуцульщини, як сам прилюдно заявляв, просто ненавидів священиків, єпископів тощо, тобто погорджував святою тайною священства, що установлена Спасителем. Лютує проти духовенства завжди сатана. Говорив гірський шаман, що священики не вірять у Бога, хоч здебільшого так не є, бо вони є слугами Господніми у Божому Винограднику (Церкві) на противагу мольфарам, слугам сатани. Зрештою, якщо душпастирі були його ворогами, то чому тоді така ненависть, коли Ісус навчав любити ворогів? Саме на любові до Господа та ближнього стоїть, за св. Писанням, весь закон і пророки… Михайло Нечай не був людиною від Бога, хоч він ним прикривався у своїх магічних діях та маніпуляціях над людськими душами. Цілитель теж не визнавав чудотворності чи святості ікон, навіть явної, бо вони «зроблені грішними руками». Це було як аргумент… Не сповідався ніколи, тобто відкидав святу тайну Покаяння, хоча радив іншим сповідатися лишень перед Великоднем (Церква сьогодні заохочує частіше), якщо є... загальна сповідь (не персональна).

Хтось може мені закинути (як одна пані на Фейсбуці), що я нічого не розумію у мольфарстві, язичництві і т.п. Хочу сказати, що це буде помилковою думкою, тому що, наприклад, на окультизмі у відповідності до християнства я знаюся досить добре і вважаю себе експертом у цій справі-знаю все головне, немало на подібні теми вже написав статей. Перед написанням цієї критичної статті про покійного мольфара Нечая я передивився немало документального відео про нього (взагалі про мольфарство як таке), перечитав різні статті, зокрема інтерв’ю з народним цілителем тощо. Також маю досвід спілкування з особами, які раніше самі практикували різну магію і повернулися через покаяння до Істини Всевишнього. Чи є після очевидних фактів з християнського боку Михайло Нечай святим чи воїном Христа, як його дехто величає???

Отож, забобонні мольфари (окультисти) ставлять свічку найперше дияволові, злим духам, чи як кажуть у народі, - чортові рогатому! Взамін за свою душу… Ще й інших зводять у «цілительствах» із стежки спасіння. Через різні практики чародійства відбувається маніпулювання над злими духами як і Богом чи святими. Сповідуючи по-язичницьки культ природи (не Творця), знахарі-маги інколи можуть думати, що їхній талант від Бога, що роблять охочим добро, лікують важкі недуги, але це може бути звичайна омана або засліплення в гордості. Саме до таких звернені слова Спасителя в контексті Страшного Суду: «Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! - ввійде в царство небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато Мені того дня скажуть: «Господи, Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям пророкували? Хіба не Твоїм ім’ям бісів виганяли? Хіба не Твоїм ім’ям силу чудес творили?» І тоді Я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від Мене, ви, що чините беззаконня!» (Мт. 7, 21-23).

Гріховні забобони вкупі з амулетами-талісманами суперечать правдивій вірі в Господа, показуючи, що той, хто це практикує, не має дитинної довіри до Творця. Є теж нині духовність не від Св. Духа, а від духів злих. Різноманітна магія та ворожбитство є від диявола, і не всі чудеса походять від Господа, що й доведено у цій християнській статті!

Чому об’явлення Анжеліці Замбрано є протикатолицьким і від лукавого

«Улюблені! Не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Ін. 4, 1).


Сьогодні у світі появилося досить багато різних сект зі своїми лжевченнями. І то не дивлячись на те, що сам Господь Ісус Христос заснував Свою Вселенську Церкву понад 2000 років тому і перші Його учні чи апостоли були в суті католиками... Христова Церква витримала вже немало різних буревіїв на релігійній ниві, вистояла й надалі продовжує допомагати вірним у вічному спасінні, живити їх Божим Словом та його правдиво тлумачити попри чиюсь самодіяльність і єретичність.

Чималий інтерес у різних кругах викликало свідчення вісімнадцятилітньої дівчини протестантки з Еквадора Анжеліки Забрано про начебто лишень видіння неба та пекла без чистилища (!!), існування якого явне на основі численних появ душ померлих. І, що цікаво, її свідчення розмічене чи не найбільше на різних протестантських сайтах і його найперше поширюють в Інтернеті... вороги Католицької Церкви. Відеосвідчення дівчини, яка теж стверджує, що нібито бачила у своїх одкровеннях знаних осіб і так само колишнього Папу Римського Івана Павла II не де інде, а в самому... пеклі, як не дивно встигнуло випурхнути у світ саме перед беатифікацією колишнього Вселенського Архиєрея, будучи як палиця в колесо… Направду, князь пекла не спить ніколи!

Анжеліка стверджує, що, мовляв, мала об'явлення згори. Саме 23 години була мертвою, пізнавши потойбіччя. Ще з дитинства почала напряму спілкуватися з Богом як з якимось панібратом. Одного разу, коли вона була досить непослушна, батько їй сказав, що з нею тепер говоритиме Господь. Дівчина відходила від Творця, грішила по-різному, потім почала ходити в церкву і читати Біблію. Так все ж таки хотіла від Бога певних знаків у розмовах із Ним. Варто згадати, що колись фарисеї теж вимагали знаку або знамення від Спасителя, за що Ісус їх картав…. Не є це, звісно, свідченням належної християнської віри. Теж Св. Дух, за її висловом, усміхався, вона чула Його гучний голос тощо. Оповідачка бачила й ангелів з крилами... Часто є мова на відео про якогось невідомого Божого чоловіка, що начебто до неї навідувався. Мама Анжеліки теж говорить подібні речі на підтримку своєї дочки.

Згідно з підозрілим дещо свідченням Анжеліки Забрано, дівчина стала дуже дружити з Богом, який ще себе називав… Єговою. Знаємо, що в офіційному християнстві так зазвичай Господа не величають. Це ж не тоталітарна секта єговістів. Дівчина буцімто хотіла бачити лиш небеса, та Бог, як виявляється, вирішив показати теж і пекло, де вона, отже, зауважила понтифіка Івана Павла II, що і взяли тепер на озброєння недруги католицизму, не чекаючи офіційних потверджень.

Дивно чути з відео свідчення, що теперішній католицький новий блаженний не... покаявся перед смертю, не вчив ніколи про пекло, не кажучи автентичної правди, та був ненаситний до грошей. Очевидці можуть підтвердити цілком протилежне! Сам раніше читав науку Івана Павла II про небо, пекло та чистилище. Він писав і про пекло, зокрема як про стан відкинення Бога. Помер саме в опінії святості. Не гнався у житті за матеріальними багатствами, а насамперед ділився у бездітності тим, що мав... Теж ніколи не стрічав у його творах, енцикліках і т.д., що він визнавав синкретизм усіх релігій чи ставив християнство на один рівень із нехристиянськими віруваннями. Інша річ повага до людини незалежно від віросповідання, зокрема через екуменічні зустрічі в Асижі. Навпаки, цей Христовий Намісник більше писав у католицькому дусі. Бажав же, щоб усі були одним цілим згідно з волею Творця, називаючи екуменічний шлях шляхом Христової Церкви. Ось, для прикладу, ще катехиза Івана Павла II про впалих ангелів.

Тому те, що колишній Папа, був ідолопоклонником, виглядає диявольською облудою як і те, що він вже перебуває в пеклі (дивно теж, що ані слова про чистилище в тому оманливому явлінні), що Анжеліка бачила змію довкола горла Римського Папи, котру він намагався зняти… І взагалі варто вважати, як на мене, з різними неперевіреними об’явленнями про духовенство у вічному місці засудження, бо диявол на цьому спекулює також, прикриваючись образом ангела світла (пор. 2 Кор. 11, 14), для відвернення від правдивої християнської віри. З того явління ще складається враження, що Всевишній теж призначає людей без суду до пекла.

Сатана теж може себе видавати і за Бога, подібно як це є, наприклад, в езотеричних одкровеннях буковинської окультистки Гарафіни Маковій. «Не можете пити чаші Господньої і чаші бісівської" (1 Кор. 10, 21). У наші буремні часи будь-який пророк потенціально може стати лжепророком. Одна з відмінностей правдивого пророка та лжепророка є та, що перший знає тільки частково істину, а другий претентує на її повноту, що не входить у компетенцію смертної людини…

Відповідно до її слів, всемогутній Бог майже весь час виглядає немічним, слабким перед сатаною, плаче не раз... Бачимо немовби перебільшений антропоморфізм. Анжеліка свої «сенсації» час від часу підкріплює цитатами зі св. Писання, що схоже на розроблений чітко сектантський сценарій, де правда змішана з обманом, суперечностями відповідно до доктрин офіційних християнських Церков. Взагалі деякі Отці Церкви твердять, що людина, вражена первородним гріхом, може мати тривалий зв’язок не зі світом добрих духів чи ангелів, а якраз зі світом ангелів злоби, нечистих духів. Грішна людина не є назагал гідною достойного та безпосереднього спілкування з Богом. Св. Августин пише наступне: «Бо злі духи, бажаючи утримувати людину в омані, облещують її показом того, що, як вони бачать, згідне з її очікуванням і бажанням. [...] За якимось таємним Божим судом підпадають нерідко впливу впалих ангелів, яким попускається іноді мати певний вплив на нижчу частину світу. Від цих насмішок і обманів злих духів відбувається те, що марновірне і згубне мистецтво прорікання іноді справді відкриває провидцям щось з минулого і майбутнього і говорить їм багато чого такого, що згодом почасти виправдовується подіями. Такі невеликі вдачі збуджують і живлять цікавість, через що вони все більше і більше заплутуються і заплутують інших у тенета злобливої омани...».

Як кажуть російською декотрі відділені брати, що називають себе православними, оповідачка впала просто у «прелесть». Варто знати, що різні явління (об'явлення) є не тільки від Бога, а ще й від сатани часто чи є часом звичайнісіньким плодом хворобливої уяви фанатичного віруючого, віра якого далека від зрілості. У Господній Церкві вже було тисячі всіляких потойбічних явлінь, часто у собі суперечливих, і тільки поокремі були визнані, які цілковито не суперечили церковному вченню, св. Писанню, священному Переданню тощо та, зрештою, загальному Об’явленню Всевишнього, що залишилось незмінним раз і назавжди і куди вже не запхаєш щось нове та сенсаційне.

Варто вважати з різним святотатським відношенням до Господа Бога, з "одкровеннями" від нечистого, витівками ворогів Христової Вселенської Церкви на шкоду вічному спасінню. «Ніяк не прийми, якщо побачиш що-небудь чуттєвими очима або розумом поза або всередині тебе, чи буде то образ Христа, або ангела, або якогось святого, або якщо подасться тобі світло... Будь уважний і обережний!» (св. Григорій Синаїт).

Отож, краще слухати святої матері Церкви, їй радо довіряти, читати пильніше Слово Боже – тоді поменшає різних лжеявлінь із духовного світу чи упереджень у стилі Анжеліки Забрано. Хоч вона й заявляє, що Ісус казав, що свідчитиме її устами, однак бачимо, що істина Божа спотворена і Господь не може йти всупереч Собі, Його Вселенській Церкві, котру Він колись заснував для богобоязливих душ на дорозі до вічності. «Господь же відказав мені: «Неправду ті пророки пророкують моїм ім'ям. Не посилав я їх і не повелівав їм, і не говорив до них. Оманливі видіння, марні віщування та пусті мрії серця свого - ось що вони вам пророкують» (Єремія 14, 14). Остання біблійна цитата ясно окреслює всі бісівські одкровення під найвитонченішими методами пекельного спокусника.

Потойбічні приватні явління ніколи не були догмою віри: можеш в них вірити, а можеш і - ні. Деколи можуть помогти у вірі, а часом і дуже зашкодити, коли за "ангелом світла" з метою ще більшого роздору Містичного Христового Тіла (Церкви) приховується злий дух. Існує єдине Об’явлення та водночас - різні форми „явлінь” Господа у цьому дочасному світі.


o.Mykil

Про протестантське і масонське...

Протестантизм натворив немало біди на релігійному грунті. З протестантським рухом, що вийшов далеко поза межі Католицької Церкви, варто вважати, адже він досить розмитий і суперечливий сам у собі… Ще й став розплідником різноманітних сект і деструктивних культів.

Відоме й таке. Перед початком II Ватиканського Собору, під час обшуку на віллі одного із босів підпільного синдикату торгівлі наркотиками було знайдено багато таємних документів масонської ложі «П-2» (Пропаганда-2). Серед знайдених там документів привертає до себе увагу так званий ПІДРУЧНИК-ПОРАДНИК як… знищити віру і Церкву. Закінчується цей документ закликом до масонів світу нищити безпощадно католицьку віру, поборювати монархізм, усілякі прояви націоналізму з метою запанування «блаженного миру» у «золотому віці» на чолі з Антихристом.

У тій інструкції також говориться про потребу подавати звіти про успішне ведення підривної роботи проти Церкви всім сатаністам з низу до верху у своїй ієрархії. Цей підручник, як стверджують, є офіційним посібником для всіх масонів цього світу… Нне знаю, наскільки це так, та ряд пунктів для осмилення звідти наведу.

П. 3:Використовуючи протестантських священиків, виправити і пофальшувати св. Літургію з тим, щоб у ній не було святості. Провокувати сумніви щодо правдивості св. Євхаристії, говорити, що це є всього-на-всього лишень символом, що в дійсності під час Євхаристії Ісус не є присутній під видом хліба й вина…

П. 8: Профанувати і висміювати пісні до Матері Божої та до св. Йосифа. Називати це ідолопоклонством. Замінити протестантськими піснями, котрі не мають жодної духовності. Це дасть грунт для думання, що Католицька Церква нарешті визнала Протестантизм, і що останній є справедливою релігією, подібно як і Католицька Церква.

П. 12: Поступово усувати святих із церковного календаря. Заборонити священикам говорити про святих, хіба що є згадка у св. Євангелії. Говорити при цьому, що в той час був хтось із протестантів у церкві, і йому то може не сподобатися.

П. 13: Під час читання св. Євангелії не заповідати, що воно від ап., св. Івана, або ап. св. Матея, а говорити просто від Івана… Це дасть почуття меншовартості до особи святого з боку віруючих людей. Постійно передруковувати св. Євангелії аж до того часу, поки вони не стануть такими як у протестантів.

П. 16: Елімінувати й усунути короткий обряд екзорцизму для вигнання дияволів із людського тіла. Це конче необхідно зробити. Розпускати ідею, що диявола у природі немає. Це тільки Біблія описує зло, бо не може описати якусь добру істоту без прикладу якогось лиходія. Люди перестануть вірити в пекло і втратять страх, щоб добровільно туди йти. Говорити, що пекло – це просто відлучення від Бога. І нема нічого страшного в тому, що не бачимо Бога…

П. 17: Навчаючи релігії, говорити, що Ісус був лишень людиною. Він не був Богом. Говорити, що Він любив товариство проституток, особливо Марію Магдалину. Твердити, що Ісус мав братів і сестер, що Він ненавидів багатих. Запевняти, що Ісусові зовсім непотрібно було церков.

П. 19: Потрібно спалити всі катехизи. Вчителям говорити, щоб любов до Бога змінювали любов'ю до людей, при цьому підкреслюйте, що любов явна і прилюдна говорить про зрілість, і все це від Бога. Поступово вводьте слово «секс» у шкільних класах. На науці релігії. Таким чином СЕКС стане новою релігією для бездушників.

П. 28: Вибрати антипапу і говорити, що цей приведе до єдності з протестантами, поєднатися з жидами, і тоді католицька доктрина впаде… Домагатися, щоб папу вибрали єпископи колегіально, тоді можливо буде вибрати спокійно антипапу.

П. 30: Домагатися, щоб миряни (чоловіки та жінки) роздавали св. Причастя, говорячи при цьому, що повернувся євангельський вік християнської активності мирян і т. д. Давати св. Причастя до рук, як це чинять протестанти. Казати, що так поступав сам Христос. З кожного св. Причастя частину зберігати для сатанинських богослужінь. Робіть так, аби кусники Причастя залишалися у звичайній мисці, а вірні, йдучи додому, брали б звідти за потребою. Стверджувати, що то вони беруть Бога зі собою в щоденне життя. Перейти на автоматичне роздавання св. Причастя машинами-роботами, назвавши їх кивотами…

І що тепер скажете на це все? Це не прості казочки сільського дідуся Панаса, а начебто чіткий розроблений «план» для знищення Христової Церкви, названий сатанинським...

З нього було подано тільки витяг. Мало не все там вражає своєю хитрістю, лукавством і підступом. Наведено тільки те, що більш-менш має відношення до Протестантизму і Католицизму.

Думаю, що відповідно до цієї некатолицької «інструкції» нам буде вельми далеко до автентичної єдності в Триєдиному Бозі, з протестантами зокрема, незаангажованого біблійного екуменізму!

До речі, коли з'являлась на землі Пресвята Богородиця, то вона, бувало, згадувала, що маємо навернутися до Бога та більше молитися, тому що гряде жахна Господня кара за гріхи і що теж масони не дрімають. Тож це не є якісь хворобливі вигадки...

Варто завжди пам'ятати: що з нами БОГ!

Християнська позиція стосовно порнографії!

«Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла…» (1Кор. 6. 19).

Стара-нова залежність

Нині, як відомо, ситуація в Україні та світі пов'язана зі стійкими моральними людськими якостями, здоровим духовним станом не з найкращих. Непросто бути в цьому оптимістом. Брудний бізнес проникає в життя багатьох, часто під маскою «модних розваг», для дорослих (закам'янілих грішників), не раз просто психічно незрілих осіб. Порнографія, важка еротика, розпуста, низькі інстинкти… вийшли на широку арену, на так званий «нечистий ринок». Бачимо своєрідний культ сексу та різних неприродних збочень у статевій сфері, що навіть нерозумні тварини собі чогось схожого не позволяють… Кохатись треба ще вміти, не забуваючи при тому про сенс статевого виховання.

Зростає плеяда сексоголіків, які, буває, вдаються на порнографічному ґрунті до всяких згвалтувать, а то й убивств безборонних. Порнобізнес б'є немало «рекордів» і часами навіть знаходить собі заступників у рядах державної влади, котрі можуть покривати певні неморальні речі, будучи ніби «дахом» для того, що суперечать найперше здоровому глузду та елементарній культурі поведінки в суспільстві, не в далекому лісі. Він викрадає в людини її інтимність, веде до упредметнення іншого. В це лихо заради сумнівного заробітку також втягують і неповнолітніх, кривдять під різним оглядом дітей. В. Франкл, наприклад, характеризує справедливо порно як «танець навколо золотої свині». Це немовби одне з новітніх ідолопоклонств, що відтягає від автентичної свободи поза важким згубним гріхом. Насилля над свідомістю та психікою. Моральне розтління, зокрема молоді, відбувається нині під різним оглядом. Залежність від порно нищить духовне життя душі кожного. Так завжди було в історичному плані: ще від гріхопадіння наших прародичів Адама та Єви. Відома багатьом шалена розпуста у Римській імперії, котра і стала однією з причин її занепаду. Лишень християнство ставало на сторожі моралі у соціумі.

Порнографія та Інтернет

Безконтрольна порнографія в Інтернеті. Аморальні сайти множаться і множаться, наче шкідливі комп'ютерні віруси. Не раз подібне бачать найменші…

Ще дещо щодо Інтернету, який також стає нерідко в домі ворогом моралі та культури. Інтернет – це паралельний світ, що існує поряд із нашим. В ньому є майже все як у земному, тільки віртуальне, що може стати страшною реальністю. Туди навідуються люди різного віку. Правди не сховати – наявна теж своєрідна залежність від всесвітньої «павутини». Буває, що у чиїсь свідомості реальний світ переплітається з видуманим. Не секрет, що у веб-просторі знайшла собі місце порнографія, еротика – все, що збуджує чуттєвість і спонукає до несвятих діл. Крім численних інших послуг на порнографічному ринку так само рясніють послуги… інтимного характеру. При чому збоку обидвох статей... Наприклад, на невідповідних сайтах знайомств. Порнографія поступово придавлює в людській особі чуття моральності, так що вона стає нездатною збагнути права та гідність ближнього.

Немовби наркотики, порнографія чинить особу залежною та змушує шукати «продукт» із чимраз більшими збоченнями та хвилюваннями. Внаслідок того підвищується можливість антисоціальної поведінки… .

«Кохання», флірт по Інтернету, телевізору, телефону тощо. Дехто навіть влаштовує в Неті «віртуальні шлюби». Коли доводилося свого часу мати катехизацію (практику) у 41-ій львівській школі, котра є у Брюховичах, то одна дівчина-восьмикласниця призналась на уроці, що мала такий фіктивний «шлюб» із хлопцем – ніби щось, як вона сказала, сталося... Є фактом, що Інтернет-знайомства можуть теж бути й шкідливими, подібно як і в реальному житті, не завжди втішними. Часто там не вистачає повної правди про саму людину, що ховається під надуманим ніком (псевдонімом), фотографією, яка не все є автентичним її відображенням.

Небезпечно коли людина гине як реальна особистість, знаходячи дихання лишень у «сітці». Спостережливі зауважують знищення здорової культури інтимності. «Останнім часом молодь піддається в повному розумінні цього слова «промиванню мозку» з боку ЗМІ, що штовхає її до втрати дорого сенсу інтимності і оберігання власного тіла», – пише о. Павло Вишковський ОМІ у «Християнська етика і засоби масової інформації».

Шукають в Інтернеті різноманітну інформацію. І не раз може проти твоєї волі з'явитись на моніторі комп'ютера якийсь підозрілий банер (мала картинка, що провадить на інший сайт, якщо на неї натиснути), невідповідний заголовок в т. п. Тому треба тут немалої обережності.

Інтимний бік людського життя в теперішності є у значній популярності. Як на мене, слово «інтимний, декотрою мірою, втратило своє властиве значення, тому що під ним розуміємо найперше те все, що стосується приватної сфери життя, є, отже, потаємним (особистим). Інтим – стосунки задушевної або любовної близькості. І коли привселюдне оголення тіла, збочену сексуальність звуть «інтимом», то це звучить якось несправедливо та неприродно. Сюди можна віднести і ті всі «відкриті навстіж» пропонування послуг без сорому та страху.

Знана річ, що в декотрих європейських країнах прийнято слушні закони, котрі дають можливість притягнути порушників етичних норм до юридичної відповідальності. Інші схожі закони пропонуються до прийняття. Деякі країни запровадили системи саморегулювання проблем моральності у комп'ютерній мережі. Наприклад, у Великобританії прийнято Кодекс поведінки і також створено незалежний орган – Фонд «Безпечна мережа» (Safety Net Foundations), котрий має завдання розкривати незаконну та неетичну інформацію. Схожі заходи провадять у Німеччині та Нідерландах . Між іншим, у США в лютому 1996 р. було прийнято закон регулювання інформації в суспільних комунікаціях. Через них заборонено передавати порнографічні (непристойні) образи, коли вони можуть потрапити до неповнолітніх. Цей закон ще зобов'язує підключати до комп'ютерів, телевізорів, відеомагнітофонів… спеціальні мікросхеми, котрі здатні заблокувати розпусну дійсність.

До тієї ділянки, безперечно, також мали б виявляти інтерес і пастирі Христової Церкви, щоб виконати на землі своє зобов'язання, що тісно в'яжеться з їхніми обов'язками проповідництва. Насамперед треба підтримувати пристойну пресу, справді католицьку…

У розумінні Церкви порнографія – гріховне зло

Що ж таке порнографія з позиції Вселенської Церкви? Це насамперед злочин, важка моральна шкода для безсмертної душі, злочини у делікатній сфері моральності – велика провина проти цнотливості як такої, тобто повна розбещеність…

З Катехизму Католицької Церкви, 2002 р. (№ 2354):

Порнографія полягає у виокремленні сексуальних актів, дійсних або симульованих, з інтимного життя партнерів, щоб навмисно виставляти їх на показ іншим. Вона ображає цнотливість, бо спотворює подружній акт як взаємний інтимний дар подружжя. Вона серйозно посягає на гідність тих, які цьому віддаються (акторів, комерсантів, публіку), бо кожен стає для іншого предметом примітивного задоволення і недозволеної користі. Вона занурює їх усіх у світ ілюзій. Порнографія є важкою провиною. Цивільна влада повинна перешкодити виробництву і розповсюдженню порнографічних матеріалів.

На відміну від артистичного еротизму, порнографія – це використання сексу й наготи людського тіла з метою збудження плотського задоволення через непристойні та сороміцькі представлення. Їхнє теперішнє розповсюдження (афіші, реклами, книжки, фільми, телебачення, журнали тощо) ігнорує закон та є водночас однією з причин деградації людської гідності. Як правило, якраз жінка є жертвою, що стала знаряддям статевого та комерційного збудження. Наприклад, християнин має обов'язок у суровий спосіб засудити порнографічну навалу, впливаючи на громадську й посилаючись на зв'язок між насильством і статевою розгнузданістю (з книги К. Маккарі «Засоби інформації і суспільні звичаї», 1989).

«Ти живеш з диким звіром, з лютим левом — тілом. Якщо ти не приготуєш для нього меча, то він тебе зловить, розідре й погубить» (св. Теодор Студит). Порнографія є важким гріхом проти 6-9 Божої заповіді та є проти людської гідності. У Євангелії від Матея 5, 28 Ісус якось сказав: «Усякий, хто дивиться на жінку з пожаданням, уже вчинив перелюб з нею в серці своєму». Можна сказати, що і жінок це стосується у відношенні до чоловіків. Це згуба для душі та сучасний відомий наркотик. У порно людина виглядає тільки як "кусень м'яса", не більше, як річ, яку після використання викидають подалі... Там сексуальність людини (інтимність) представлена викривленою чи збоченою. Св. апостол Павло каже: «Учинки тіла явні: розпуста, нечистота, розгнузданість... і ті, що таке чинять, Царства Божого не успадкують» (Гал. 5, 19-21).

Як висновок

Розпуста апелює тільки до низьких тваринних інстинктів, а не розуму. Вона Це натуральне свинство і насилля над свідомістю людини. Розпуста бід різним оглядом заполонює людський життєвий простір. Порнографія, що зображає у вульгарний грубий спосіб статевість людини, поширюється світом, мов чума. Це все великі гроші і великі (тяжкі) гріхи, але малі проблиски моральності з духовністю та справжня несвобода, бо штовхає порно серце і душу у все більше аморальне болото та розгнузданість... Цей "інтим", звісно, небезпечний. Тому варто нам усім щось чинити, виробити успішнішу стратегію в боротьбі з видною аморальністю. Ряд позитивних кроків уже зроблено. Для прикладу, тут.

Порноіндустрія знищує... Вона сповнена смерті, хвороб, СНІДу, вбивств, випадків передчасної смерті від безрозсудного водіння в нетверезому вигляді, самогубств, раку та інших медичних хвороб. Жодна інша галузь не вбиває більше людей, ніж ця. Як доказ - сумні факти про колишніх зірок з порнобізнесу.

Як мусульманин збагнув християнський догмат про Трійцю

Подобаються в житті дискусії на різні теми, а найбільше - на теми релігійні. От сьогодні знову мав коротеньку із одним добре знайомим мусульманином із Туреччини, з яким, до речі, разом навчаюся.

Така суть, що цей юний мусульманин, коли ми разом сиділи в часі занять, сказав, що мовляв християни вшановують... трьох богів, тобто мав на увазі Трійцю. Звичайно, ісламська доктрина мені більш-менш відома як і причини чи зародження мусульманства як такого.

Так, мусульмани вважають нас, християн, язичниками через визнання догмату про Пресвяту Трійцю, що є основою всієї християнської релігії.

Послідовники лжепророка Мухаммеда вважають, що тільки вони дотримуються автентично монотеїстичних принципів на противагу до послідовників Господа Христа.

Тоді часу дискутувати було обмаль, адже лекція як не як. Відповів на це питання кількома реченнями, а саме: у Старому Заповіті Бог при творенні світу вживає дійслово у множині "сотворімо" та займенник "наш", що вказує, що Він не був у той час один... "Тож сказав Бог: сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ…» (Бут. 1, 26-27). Це про щось говорить.

Інший доказ - сам Ісус говорив про те, що, хто бачить Його, той бачить і Отця небесного. Він, отже, є в Отці, а той водночас - у Ньому (пор. Ів. 14, 8-10). Логічно, що Божий Син мусить мати свого Отця з неба. А Святий Дух також існує і як особова Любов між ними обома. Під рукою ще був олівець, який пригодився для чіткого пояснення. Взяв його до рук і зробив аналогію чи паралель із деревом, де може бути єдиний стовбур та три різних гілки, та дерево все-таки залишається те саме. Основа одна, коріння. Нема трьох різних богів (християни не визнають язичництва, що є гріхом проти 1-ої Заповіді Творця), а є лишень Триєдиний у своїй великій таємниці для всіх землян.

Одним словом, мусульманина переконав з ласки Божої досить швидко. Ніяких аргументів поки що проти цього пояснення "на хлопський розум" не знайшлось...

На жаль, серед мусульман і не тільки серед них про християнство є немало стереотипів. Досліджено вже та відомо, що Мухаммед у стані опанування сатаною через фальшиві явління з потойбіччя наважився проти волі Всевишнього... змінити на свій лад св. Писання (Слово Боже), що не можна чинити аж ніяк. Не знаю, чому не всі мусульмани це зауважують, але у самій їх священній книзі, тобто Корані, є мова про Трійцю. Ось непоганий приклад.

Це Аллах є більше язичницького походження відповідно до фактів, а не Пресвята Трійця, де кількість Осіб варто розумінити не математично, тобто по-земному, а у відношенні до віри та самого Слова Божого-духовно насамперед.

П. С. Порівняльна таблиця вчення ісламу та християнства.

Про екзорцизм, зраду Юди...

Екзорцизм (від грец. ἐξορκισμός) є процедурою вигнання злих духів чи бісів, тобто надприродних істот, із одержимих людей завдяки певним церковним обрядам, молитвам тощо. В неодного вже через спостерігання за феноменом екзорцизму пробудилась віра у Творця всього. Твердять, що найпершим екзорцистом був не хто інший, а сам Ісус Христос. "Диявол - не метафора і не абстрактне поняття, а особистість, безтілесна, але все-таки особистість", - мовить головний екзорцист Ватикана о. Габріель Аморт.

У св. Писанні не раз можна знайти, що нечистих духів виганяв сам небесний Спаситель. Наприклад, відповідно до біблійної дійсності Ісус вигнав диявола із чоловіка, що перебував у синагозі (пор. Лука 4, 33-36). Після заходу сонця Ісус оздоровлював різних недужих, яких до нього приводили інші, клав на них радо руки тощо. Із багатьох землян виходили тоді біси, котрі знали, що це чинить Христос, називаючи Його Божим Сином. Месія ж їм погрожував та заодно забороняв щось про Себе передчасно казати (пор. Лука 4, 40-41). Траплялось, що диявол, який є прадавнім джерелом всяких зол та творцем брехні, наважився безсоромно виявити велику неправду і самому Синові Отця з неба, спокушаючи його протягом сорока днів у дикій пустелі (пор. Лука 4, 1-13).

Наш Господь підкреслював у розмові з учнями, що злих духів можна теж вигнати шляхом молитви та посту. Спосіб велими ефективний повсякчас! Стає відомим і те, що Спас вигнав аж... сім злих духів із Марії Магдалини. До розпусної поведінки її спонукали, отже, і ті темні сили в ній. І сьогодні так буває у модерному суспільстві, котре не вільне від найтяжчих прогрішень. Навіть Юда-зрадник був у стані одержимості, коли зрадив Христа. Часто про це забувають, що сатана теж спричинився до цього ганебного кроку, винять тільки Юду. "Ввійшов же сатана в Юду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцятьох, і він пішов умовитися з первосвящениками та начальниками, як би його видати" (Лука 22, 3-4). Якраз через шматок хліба Юда став одержимим, який отримав від Ісуса (пор. Йоан 13, 26-27).

Немало осудові вчинку Іскаріота та його самого приділяється в часі Великого Посту, особливо у літургійних текстах, різних піснях тощо... Часом аж, мабуть, трохи забагато. Але складається враження, що подібне в рамках історії спасіння людського роду було передбачене у Божих планах ще давніше. Так сам Спаситель мовить до Юди, немовби заохочуючи: "Що робиш - негайно роби!» (Йоан 13, 27). Відтак, як читаємо, зрадник пішов і повісився. Було та є так само, що у стані одержимості диявол спричиняється до чийогось суїциду... Особа тоді винувата до кінця? Непросте питання. Щодо тієї великої зради перед Христовим Розп'яттям, то, наприклад, ось тут зауважуємо ще таку опінію, що, мовляв, слово "видати, зрадити" позичене iз старослов'янської мови, вiд "пеpедати, повiдомити, порадити". Тобто у відношенні до української мови. Відомо ж, що у стані опанованості пекельною силою (дідьком) свідомість людини вимикається або цілковито, або наполовину. Особа може бути певний час спокійною та навіть шаленіти без стриму. Це перевірено вже на досвіді. Як пригадує, до речі, о.Кирило Лесько у своїх роздумах на тему "Що є причиною одержимості?", Церква вчить, що всяка біснуватість відбувається за згодою людини, яка буває захоплена злим духом...

Отож, звідси випливає, що диявол може обрати з різних причин на землі за своє помешкання також і смертне людське тіло, наштовхнути на різні злочини та навіть наблизитися до святих місць. А Юда Іскаріот тоді потребував буцімто звичайного екзорцизму (духового оздоровлення), та Господь мав іншу думку стосовно того... Божі дороги не наші дороги!

Відеоролик із екзорцизму (відчитки):