ХАРАКТЕРНІ РИСИ СЕКТ

Нинi кожен з нас спостерiгає за iнтенсивною дiяльностю різних культів, які полонили всюди довкiлля. Шалений злет таких злих сект насторожує, звичайно, передусiм Христову Церкву, котра завжди прагне, аби всi вiрнi сини й дочки черпали разом живу водицю з чистої криницi правди: до цього закликає сам Бог. Вiн, як знаємо твердив: “Покинули Мене, джерело води живої, i повикопували собi копанки, копанки дiравi, що води не держать” (Єрем. 2, 13). Отже, треба вдатися до ревiзiонiзму деструктивного сектантства, тобто визначити об’єкт нашої уваги.

По-перше, рiзнi секти – специфiчна форма релiгiйних вiрувань, своєрідний тип органiзацiї. У них, як правило, не розроблена система вiровчення i культу. По-друге, побудова релiгiйних громад має жорстку структуру, на чолi якої знаходиться харизматичний лiдер, який має необмежену владу. Вони негативно ставляться до загальнолюдських моральних i соцiальних цiнностей, перебувають в опозицiї щодо офiцiйних релiгiй. Релiгiйнi громади ведуть здебiльшого замкнений спосiб життя, їх члени легко пiддаються сугестiї. Культ у релiгiйних громадах має колективний характер, активно використовують “технiку” психологiчних манiпуляцiй, психотерапiю. По-третє, особливу увагу придiляють новонаверненим – прозелiтам (особам, що прийняли нове вiроiсповiдування), яких не залишають без опiки нi вдень, нi вночі, намагаються пристосувати їх швидко до “нового” способу життя в релiгiйнiй групi. На мiжнароднiй аренi об’єднання сект дiють як могутнi мiжнацiональнi корпорації, які займаються великим бiзнесом, мають свої філії в багатьох країнах світу.

Глибокої кризи зазнала християнська релiгiйна свiдомiсть, яка не змогла адекватно вiдповiсти на змiни у суспiльному життi, пояснити причини природних i суспiльних катаклiзмiв. Традицiйнi релiгiї, що злились iз суспiльними структурами країн Заходу, несли вiдповiдальнiсть за соцiальнi катаклiзми. Розчарування в офiцiйних цiнностях споживацького технократичного суспiльства, почуття самотностi, втрата життєвої перспективи – все це стало причиною пошуку нової системи цiнностей, нових життєво важливих iдеалiв, iншого способу життя. Лiдери нових релiгiйних рухiв вчасно вiдчували перепади в суспiльних настроях i вмiло реагували на них. Вони рiзко викривали вади цього “грiховного” свiту, вдало рекламували себе як унiкальних спасителiв, оповiсникiв вищої божественної мудростi і моралi.

Комплекс наведених причин зумовив вiдчуття безперспективностi життя певної частини людей, неможливiсть встановити гармонiйнi вiдносини в суспiльствi, реалiзувати гуманiстичнi iдеали. Новi релiгiї обiцяли кожному спасiння, безмежнi можливостi морального вдосконалення, самовираження i подолання безвихiдностi.

Офiцiйнi церкви завжди негативно ставились до будь-яких спроб оновити традицiйне вiровчення або культову практику. Модернiзацiю сучасних релiгiйних систем, особливо появу нових релiгiй, офiцiйнi богослови сприймають як неприпустиму авантюру вiд релiгiї. Прихильником нових релiгiй в наш час стала молодь. Це вихідці в основному з середнього класу, що мають середню або вищу освiту i достатню матерiальну забезпеченiсть. Проте в них порушені соцiальнi зв’язки i втрачена перспектива реалiзувати свої творчi здiбностi. Крiм того, громади нових релiгiй нерiдко стають притулком для людей, вибитих iз звичної життєвої колії. У цих релiгiях приваблює чiтко органiзований спосiб життя, твердi моральнi правила поведiнки, авторитет духовного пастиря. До сект примкнули передусiм бiтли, панки, хiпi та iн. Для неофiтiв найпривабливiшими виявилися тi iдеї, що несуть у собi новi вчення.

Новi релiгiї i культи базуються, як правило, на принципi синкретизму i є цiлком еклетичними. Вiровчення i культова практика перебувають у процесi становлення. При цьому кожна релiгiйна течiя претендує на унiверсальнiсть i певну винятковiсть свого вiровчення. Кожний з лiдерiв цих течiй доводить, що його релiгiя найсправедливiша i найкраща, а сам вiн є живим земним богом або пророком Всевишнього, якого повиннi шанувати вiруючi. Саме культ земного бога є однією з характерних ознак сект. Iнодi прихильники нових релiгiй i культiв намагаються довести, що принципи їх вчення нiчого спiльного з релiгiєю не мають, вони виключно спрямованi на самовдосконалення особистостi. Отже, для сект характернi такi основнi ознаки, як вiра в надприродне i система зв’язкiв з ним, що є необхiдним атрибутом будь-якої релiгiї. Вправи йоги, сеанси медитацiї i самонавiювання як форми обрядових дiй сприяють виникненню релiгiйного екстазу i вiдчуття “злиття з богом”.

Сектам i культам властива своєрiдна органiзацiйна структура. Їхнi послiдовники об’єднуються у “братства”, “сім’ї”, “комуни”, “ашрами” (монастирi), що очолює харизматичний лiдер, якого часто називають гуру (вчитель). Члени релiгiйних громад безоплатно працюють, передають до фонду братства свої заощадження та цiннi речi. У такий спосiб нагромаджуються великi багатства нових релiгiйних течiй.

Головнi ознаки сект

I.Очолює релiгiйну громаду харизматичний лiдер, який вважає, що нiбито дiстав вiд надприродної сили, Бога, нове унiкальне “об’явлення” і покликаний виконувати роль нового месiї. Кожний, хто не подiляє його поглядiв, глибоко помиляється i є послiдовником сатани.

II.Лiдер створює власну релiгiйну громаду, яку називає “сiм’єю”, “комуною”, “мiсiєю”, “колонiєю” або “центром”. У цiй релiгiйнiй громадi лiдера називають “батьком” або “вчителем”. Вiн має необмежену владу.

III.Лiдер, як головний керiвник релiгiйної громади, встановлює обов’язковi правила та норми поведiнки членiв громади, що вважаються священними. Сам же лiдер не обов’язково дотримується встановлених правил i живе в значно кращих умовах, ніж його послідовники...

IV.Релігійна громада дотримується, як правило, апокаліптичних поглядів на свiт. Її члени відмовляються вiд власного майна на користь релігійної групи, змінюють не раз місця проживання, а також власнi iмена.

V.Члени релiгiйної громади переважно iзолюються вiд зовнішнього світу за допомогою своєрiдної технiки контролю за поведiнкою вiруючих. Це досягається максимальною насиченiстю програми рiзними груповими заходами, що проводяться протягом доби. Участь у заходах такої програми вiруючi та їх наставники розглядають як приклад високої релiгiйної дисциплiни. У науковiй лiтературi це зветься “промиванням мiзкiв”.

Для “промивання мiзкiв” віруючих у релiгiйнiй органiзацiї iснують сприятливi умови.
Кожна релiгiйна громада – це згуртований колектив, який має груповi потреби i єдине завдання. Ставши членом такого колективу, людина вiдчуває себе учасником спiльної справи і позбавляється почуття самостiйностi, прилучається до тих цiнностей та взаємовiдносин, якi, з її точки зору, давно забутi грiшним свiтом. Розумiючи привабливiсть подiбних почуттiв i настроїв, лiдери сект наполегливо рекламують свої органiзації як оазиси “справжньої людяностi”, прообрази зразкового колективiзму, царства справедливостi, райського блаженства i любовi. Така реклама приваблює людей, передусiм тих, кого спiткала байдужiсть i бездуховнiсть оточуючих. Пропагандистська реклама, на яку витрачають величезнi кошти, поєднується з чiткою системою вербовки прозелiтiв – на вулицях, вокзалах, в метрополiтенах, стадiонах, навчальних закладах, клубах, будинках культури тощо. Все це дає, отже, позитивний ефект.

Згодом, коли людина потрапила у свiт так званих “гармонiйних вiдносин”, то її iлюзiї в релiгiйнiй громадi починають поступово вивітрюватись i вона вiдчуває на собi тиск нещадного деспотизму, останнiй має широкомасштабний характер, оскiльки закрiплюється принципами вiровчення, внутрiшнiм розпорядком життя релiгiйної громади i системою репресивних заходiв щодо вiруючих. Ефективнiсть впливу сект на свiдомiсть вiруючих пояснюється вдалим поєднанням вкрай примiтивного, буквального пояснення релiгiйних принципiв. Вiруючих вперто переконують у тому, що коли вони впустять у своє серце Ісуса Христа, то водночас збудуться усi їхнi бажання... Подiбне навiювання спрямоване на придушення критичних почуттiв i розумових здiбностей людини. Вищим законом для члена секти є слово наставника як богообранця i неповторного "спасителя".

Лiдери сект прагнуть домогтися повного впливу на вiруючих. Вони рiзними способами iзолюють членiв громади вiд впливу навколишнього свiту, вiдвертають їх вiд свiтських моральних цiнностей i звичок, паралiзуютъ волю та самосвiдомiстъ.

Поставлене завдання досягається за допомогою насиченої програми рiзних групових заходiв, що мiстять спiльнi молитви i спiвбесiди, релiгiйнi семiнари, багаторазове виконання одних i тих самих пiсень, вивчення текстiв “священних книг”, прослуховування записiв урокiв лiдера про принципи вiровчення, лекції на релiгiйнi теми, спiльнi трапези. Крiм того, обов’язком кожного вiруючого є збирання пожертвувань i милостинi на вулицях, розповсюдження релiгiйної лiтератури. Розпорядок дня планують так, щоб кожна хвилина адепта була заповнена, аби вiн не залишався на самотi з власними роздумами. Виснажують нервову систему людини постiйне недосипання, нiчнi зборища й систематичне недоїдання.

Керівники релігійних громад намагаються контролювати навіть почуття i переживання вiруючих, їх думки та інтереси. Вони безапеляційно втручаються в найiнтимнiшi стосунки вiруючих, регламентують почуття їх власних симпатiй, право обирати друзів i супутникiв життя, особливо за межами релiгiйної громади. Жорсткі засоби впливу вживаються до тих, хто не досить лояльний або вагається у виборi релiгiї. Їх залякують, погрожують різними карами, чинять тиск на свідомість, нерідко вдаються до тілесних покарань, позбавляють нормального сну i харчування. Не випадково деякi дослiдники сект зазначають їх антигуманний характер, називаючи справедливо тоталiтарними культами.

Не оминули секти й нашої України... Вони в державі мають також свої особливості в культурі, в організації, у відносинах з країною та громадськістю. Багато з них перебувають у станi формування. Тому незавершеність процесу передбачає його постiйне вивчення.

Аналiз причин появи неорелiгiй в Українi, особливостей їх поширення, характеристика сучасного стану сектантства дає змогу визначити перспективи розвитку рiзних течiй, врахувавши як їх позитивнi, так i негативнi моменти. Латиноамериканськi єпископи, яких зiбрав Папа Іван Павло II у Сан-Домiнго в жовтнi 1992 року, визнали, що поширення сект стало серйозною загрозою католицизму у Латинськiй Америцi i вимагали “навчати народи серйозно й об’єктивно, щоб вони мали вiдповiдi на несправедливi закиди проти Католицької Церкви”.

А вже в першому столiттi св. Петро писав до вiрних, перестерiгаючи їх: “Так як мiж народом (Ізраїля) були фальшивi пророки, так у такий же спосiб будуть також мiж вами фальшивi вчителi якi введуть погубнi і шкiдливi єресi, вони будуть заперечувати Господа, що їх вiдкупив, і накличуть на себе скору руїну. Багатьох зведугь i стануть причиною того, що дорога правди буде обчорнена...” (2 Пт. 2, 1-2).

Кардинал Ж. Данiельс пише: “Без сумнiву, своїм успiхом секти завдячують до певної мiри методам вербування членiв, часом також манiпуляцiї. Однак, якщо дивитися цiлiсно, то видно, що основною причиною їх успiху є тенденцiї розвитку нашого суспiльства в напрямi щораз бiльшої деперсоналiзації. Люди стають номерами. Їх не розцiнюють як особистостей. Так у мiжлюдських стосунках виникає холод, майже нестерпний, і самотнiсть. І саме тут з’являються секти з їх бiльш чуттєвим ніж інтелектуальним, способом зближення з людьми. Вони дбають бiльше про логiку серця, нiж розуму...” .

Ворожий єговізм

Як вiдомо, сьогоднi активно дiє секта Свiдки Єгови, яка є антиекуменічна, антинаукова, антисуспiльна й антидержавна. Релiгiя Свiдкiв Єгови – це автентичний “вульгарний агностицизм”. Бiблiю використовують завше як iнструмент, котрим, головним чином, рiзко атакують iнакомислячих. Кажуть, що Свята Лiтургiя, – то справжнє iдолопоклонство i пустослiв’я. До речi, священикiв безсоромно називають людьми “поганої системи речей” i навiть «дияволами». Також твердять, що вони є тут на його службi... Це ж, звiсно, великий абсурд, котрий абсолютно не згiдний iз вченням Спасителя. Колись їх сумнозвiсний засновник Чарльз Тейз Рассел (1852 – 1916), який чотири рази змiнював своє вiроiсповiдання, у Канадi на судi присягнув, що знає грецьку. Зате, коли йому подали Новий Завiт, написаний тiєю мовою, то вiн нiчогiсiнько звiдти не зумiв прочитати... Свiдки Єгови, навпаки, проповiдують, що їх заснував сам Єгова, поєднуючи власне походження з рiзними iсторичними епохами: часами Авеля, Патрiярхiв, Пророкiв, Iсуса Христа, Апостолів i перших християн.

Вражаючі факти

Не раз сектанти, а особливо їх лiдери, виставляють себе на глум. Наприклад, засновник “Сiм’ї любовi” Мойсей Берг сповiстив своїм послiдовникам, що мав спiритичнi контакти з Распутiним, Жанною д’Арк i чаклуном Ерилiном, i навiть ухитрився десь в небесах “переспати” з однiєю духовною iстотою жiночого роду, яку вiн атестував як “богиню”. І смiх, і грiх.

Прихильники неорелiгiй також вдаються до вражаючої методики. У журналi “Пiзнай правду”, ч. 4-5/ 98, ст. 16, читаємо, що іспанська полiцiя заарештувала на Канарських островах керiвника релiгiйної групи, члени якої збиралися найближчим часом покинути цей свiт i переселитися на зiрку “Сiрiюс”.

До складу групи входило 32 особи (у тому числi й п’ятеро дiтей), у бiльшостi нiмцi. Вождем цiєї громади була жiнка-терапевт Гейда Фiткау-Гарте. Всi члени секти, до речi, були її пацiєнтами. Психотерапевтичнi сеанси (звичайно, не дешевi – понад $300) Гейда присвячувала однiй метi – переконувала людей у тому, що наближається кiнець свiту, тож треба встигнути вчасно його залишити, тобто покiнчити життя самогубством. Це планували зробити зранку на високiй горi. А на звiльненi душi мав чекати спецiальний космiчний корабель. Мiлiцiонери швидко запiдозрили щось неладне у зібранні iноземцiв уже декiлька мiсяцiв, тому й зумiли попередити масове самогубство.

Розвій деструктивного сатанізму

Тайкома ще розповсюджуюється сатанiзм, бо часто помiтнi нам його засоби. Ще колись чарiвниця Ла-Воазен посвячувала дияволовi не лише голубiв, а й ембрiони дiтей, яких було умертвлено пiд час абортiв. Подiбне теж чинила з дiтьми, котрi були викраденi…
Тепер не раз чуємо про те, що нищать хрести на кладовищах рiзнi насильства тощо. Чимало людей зникають безслідно. Доведено, мiж iншим, що саме прибічники сатани полюбляють цим часами займатись. Тi, “котрi вибрали зло, вiдвернувшися вiд Вседержителя, використовують ритуальино безвинних у своїх чорних месах (службах) або диких оргіях позбавляючи їх навiть життя, У це, направду, важко повiрити, але ж такi сатанинськi секти – реальність наших днів.

Знайома дiвчина мені раніше розповiдала, що в одній iз львівських шкіл хлопець зробив собi на руцi татуювання англійською мовою “Му God is Devil” тобто “мiй бог є диявол”.
Вчення про деструктивний сатанiзм буває, певною мiрою, й завуальоване у популярних виданнях. Наприклад, у часописi “Мiсiонар”, ч. 4/ 2003, с. 119-120 знаходимо актуальну статтю пiд назвою ‘‘Поттероманiя’’, в якій говориться про те, що великий резонанс у ЗМI та в широких колах читацької аудиторiї викликала серiя книг англійської письменницi Дж. К. Ролінґ “Гаррi Поттер”, котра стала вiдомим бестселлером серед дiтей та шкiльної молодi цiлого свiту i накликала неоднозначнi судження про шкiдливий чи позитивний вплив змiсту цих книг на дитячий світогляд.
Про наявнiсть у книжках про Гаррi Поттера окультних явищ говорить сама, Дж. Ролiнґ, яка у своєму iнтерв’ю заявила, що провела спецiальне дослiдження магiчних обрядiв i язичницьких ритуалiв, щоб її книги мали реалiстичний змiст. Письменниця запевнила, що приблизно третина обрядiв, описана в її книгах, основана на справжньому окультизмі. Прототипом Гаррi Поттера виступив iдеолог та кумир сатанiстiв – Алiстер Кроулi... Тож не можемо ставитися прихильно до лiтератури, через яку пропагують сатанiзм.

Висновок

Тому, як бачимо, секти або неорелiгiї призводять до надмiрного хвилювання, численних непорозумiнь і роз’єднання в родинах, що є богоугоднi. Вони, звичайно, непокоять повсякчас духовенство та всiх суб’єктiв здорової вiри. Сектанти не шукають у життi правди, вiдсторонюючись вiд автентичної науки Христової Церкви. З лихом варто боротися спiльними зусиллями, тобто чинити постійно рішучий опір.

Необхiдно духовним особам якомога пильнiше застерiгати своїх підопічних перед частими небезпеками вiд сект, котрi намагаються зухвало затягнути праведнi душi до тривких тенет, які скрізь розкинули. Також через формування здорового християнського погляду вiри в Бога, Ісуса Христа, Церкву та Господню благодать варто допомогти населенню звiльнитись вiд макабричних уявлень про релігію, стежачи за тим, аби ніхто не поводився забобонно: “Багато бо лжепророків прийшло на світ” (1 Ів. 4, 1). А завданням представників Церкви є добре роз’яснювання вірним джерела християнської віри, зокрема Біблію.

ЛІТЕРАТУРА:

ВРОШ В., Слово Боже. Відповіді Біблії на закиди сектантів проти Католицької Церкви, Львів, Місіонер, 1997, с. 3, 64.

ДУЛУМАН Є. К. та ін., Релігієзнавство. Підручник, під редакцією д-ра філософських наук М. М Заковича, Київ, Вища Школа, 2000, с. 168-173, 193-194.

КАЛІНІН Ю. А. – Є. А. ХАРЬКОВЩЕНКО, Релігієзнавство. Підручник, Київ, Наукова думка, 1995, с. 163.

КЛІМОВСЬКА С., Що ти знаєш про свідків Єгови? Львів, Свічадо, 1996, с. 3, 5, 7.

КЛІМОВСЬКА С., Фальшиві правди свідків Єгови, Львів, Свічадо, 2001, с. 32.

КОЗОВИК І., Екзорцизм: міф чи реальність? Івано-Франківськ, Нова Зоря, 2003, с. 244.

СЛІВІНСЬКИЙ П. Й., Релігійний вінегрет. Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми, Львів, Свічадо, 1999, с. 56.



П. С. Цю доповідь виголошено 8 листопада 2003 р. Б. на екуменічно-християнському науковому Симпозіумі "Секти - загроза чи виклик для Церкви?", який відбувся у Львові-Брюховичах з ініціативи Товариства екуменічного і міжрелігійного діалогу "АГАПЕ", що діє при Вищій Духовній Семінарії св. Йосифа Львівської Архидієцезії (РКЦ).




На фото: Віссаріон із Росії (Сергій Тороп), колишній міліціонер, художник і слюсар, який проголосив себе... "Ісусом Христом", знайшовши немало однодумців.

Від гріха до християнської свободи

"Одне є тільки нещастя - гріх. І над його наслідками нам треба часто роздумувати" (св. Іван Золотоустий).


Природа гріха як такого


Гріх... Як часто нам доводиться чути в житті це насторожливе слово, особливо зі св. Письма, вуст духовенства. Та чи задумувались ми хоч раз над його суттю, походженням - над тим злом, котре він у собі таїть та несе? Давайте над цим поміркуємо, адже гріх є нищителем усіх.

Як говорять на світі, впасти у гріх - це, безперечно, річ людська, а от уже в ньому довший час лежати, не хотячи аж ніяк устати, є від нечистого. Знаємо, що гріх - це трагізм особистого вибору. Він - руйнівне зло, смерть, брак любові до Бога та до ближніх тощо. Далеко не повний перелік цього згубного явища на духовній площині. Приближаючись до пропасті гріха, людина віддаляється, звісно, від своєї головної мети - небесних висот, немовби не бажала потім оглядати в узвишші лице в лице свого Творця, Який нею невтомно піклується. «Гріх, - як стверджує переконливо св. Василій Великий, - це недуга душі! Він - смерть безсмертної душі! Гріх заслуговує на те, щоб над ним постійно плакати й сумувати. Через нього нехай проливається кожна сльоза, через нього нехай раз у раз твоя душа зітхає...» .

Якщо вдумливо читати біблійні тексти, то можна у св. Писанні зауважити наявний зв'язок між гріхом та смертю, де останню варто насамперед сприймати як смерть внутрішню, смерть духа та його єднання з Господом Богом. Отож, бачимо, що гріх безкомпромісно призводить до духовного самогубства. Його рабство є чи не найважче. Візантійська цариця Євдокія, між іншим, мовила колись про св. Івана Золотоустого таке: «Ця людина не боїться нічого, крім гріха». Подібно характеризували християни св. Василія Великого. Тому маємо, ясна річ, з кого брати приклад у життєвій мандрівці. Святих не бракувало й не бракуватиме.

Протягом усього свого земного життя можна тут блукати темними гріховними нетрями, так і не побачивши ніколи правдивого небесного світла, що лине згори і котрим є Всевишній, хоч вибір залишається за кожним зокрема. Не всі можуть або навіть не прагнуть збагнути ту правду, що всякий гріх - безсердечний ворог людини, творіння Божого. За висловом св. Бонавентури, тяжкий гріх - це злодій, який краде скарб освячуючої ласки. Це, як говорив св. Августин, мотузок, усуканий самим собою; тим мотузком нечистий в'яже твої руки й ноги... Щасливе життя, яке нам дарує Господь, він робить, без сумніву, нещасливим і є також образою Пана-Бога. Запитаймо себе: як же можна не ображати своїх ближніх, коли ми ображаємо тяжко Того, Хто нас завжди любить і чекає на зустріч із Ним? Звичайно, люди полюбляють частенько себе в подібних багатьох речах оправдувати, зате таке безчинство, згідно з євангельським незмінним радикалізмом, у жодний спосіб не толерується: Господній закон даний для всіх, як у цивілізованих державах - державний.

«Грішна людина живе жадобою й не дбає про правду, не задумується над непевністю, несталістю життя, забуваючи про непідкупність і неминучість смерті», -писав, як довідуємось, св. Антоній Великий. Гріх - теж непослух Володареві володарів, вияв гордині. Гріх проти Бога, як уже мовилося вище, спричинює гріх проти ближнього. Якщо маємо намір поважати інших, не чинити їм кривди, а чинимо, натомість, кривду Господеві, то тим самим себе лише обманюємо. Так ніколи не збудуємо щастя вже тут на землі, адже справжнє тривке щастя будуємо тільки любов'ю до нашого Творця та ближніх. А гріх його безпощадно знищує, подібно до ядерної зброї. «Гріх, - як каже св. Єфрем Сирійський, відомий як великий учитель, проповідник, поет, пояснювач Святого Письма й оборонець Христової віри, - це смертельна отрута... Гріх блукає у темряві і тікає від світла. Бо якщо б він показався на світло, то кожний тікав би від нього. Гріх ходить у мряці і здригається від найменшого руху. Хто чинить гріх, той боїться навіть свого власного голосу» .

Як бачимо знову з усього, гріх суперечить добру людини, її чистому сумлінню. Він є також провиною проти правди - заперечує дійсний стан справ. Суперечить, безумовно, розумові, тому що саме ним ми пізнаємо істину. Його корінь є, за Біблією, в серці людини. Через гріх людська особа вчиняє насилля над власною совістю, а Спаситель хоче бачити її незаплямованою - з її криниці мають черпати життєву наснагу інші, особливо ті, які є поруч нас. «Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш - то він тебе вкусить; його ж бо зуби - левині зуби, котрі занапащують душі людські» (Сир. 21, 2). А св. Василій Великий, писав, до речі, що «праведний, який потрапляє у смертельний гріх, схожий на купця, що везе кораблем величезні маєтки, а при самому березі корабель потопає...» .


Упадок наших прародичів


Як голосить св. Письмо, сумна історія гріха починається вже від самого початку створенння, і Господь Бог не раз допускає зло для досягнення певної мети. Спершу збунтувалися проти Творця ті ангели, котрі виявили Богові явний непослух, ставши через вороже ставлення невірними створіннями - дияволами чи демонами. Їхній гріх гордості знищив давню ласку в очах Всевишнього. Вони вибрали зло, ставши джерелами прерізних гидких спокус для нас, людей... Зміст особистого гріха наших прабатьків Адама і Єви становила також гордість, яку було знову втілено в безпосередній непослух Богові... Вони спокусилися на знання добра і зла. Наші прародичі не виконали Божої заповіді, вчинивши добровільно гріх, наслідки котрого - плачевні, порушили ту міцну гармонію, котру благословив Творець. Не одне покоління зачепив той первородний гріх...

Про те жахне гріхопадіння людських прародичів розмірковувало чимало Господніх угодників. Наприклад, св. Микола Кавасила, твори якого безпосередньо стосуються духовного життя, твердив, що в падінні відстань, що відділяє людську природу від Божества, набула трагічних масштабів. Саме людина дала, згідно з ним, гріхові існування та життя, оскільки сам гріх не має істотного буття. Гріховні дії (бажання і їх задоволення через гріх, пристрасті і їх насичення через плотську насолоду), що повторюються, створюють постійну зміну зовнішніх подій і внутрішніх переживань, справляючи відчуття життя, по суті будучи нічим іншим як прикриттям відсутності дійсного буття. Це, як зазначає святий, - духовна смерть. Адам став природним «зразком» для своїх нащадків. Гріх, мов друге єство, покриває тепер людину своєю пітьмою... А справжня природа людини є в її бутті на Божу подобу, а точніше, в її бутті з Христом і у Христі.

Крім нього, до цієї реальності теж звертався і св. Макарій Великий(Єгипетський). Відомо, що він народився близько 300 року в Єгипті. У свої молоді літа він пас худобу. Особливо цікавий той факт із його життя, що, будучи малим хлопчиною, забрався якось з дітьми до чужого саду, вирвавши собі крадькома кілька фіг і одну з них з'ївши. Відтак, коли навернувся до Всевишнього, до самого кінця земного життя оплакував учинений гріх... Завдяки його бесідам, настановам про християнське життя можна побачити, що він неодноразово поринає думкою до початків людства. Також зображає й те, в якому світлому стані була перша людина до скоєння гріха. А робить це все для того щоб ще темнішим видавався і без того темний образ грішної душі, котрий описано у най непривабливіших рисах... Через таке порівняння робиться, безсумнівно, очевидною безмежна Господня милість, котра явилась людству у жаданому спасінні внаслідок воплочення Ісуса Христа, Єдинородного Божого Сина та благодаті Пресвятого Духа.

Коли св. Макарій Великий порівнює світлий первісний стан людини та темний стан людини, яка згрішила, то підкреслює: «...до гріха люди були облечені Божою славою... Адам, доки тримався заповіді, був другом Божим і з Богом перебував у раю. В Адамові перебувало Слово, і мав він у собі Духа Божого... » . Далі продовжує: «Того й домагався ворог, аби Адамовим переступом уразити й потьмарити внутрішнього чоловіка, могутній ум, який бачив Бога. Очі людини, коли їм стали недоступними небесні блага, прозріли для пороків і пристрастей...».

Сумнозвісні Адам і Єва не бажали бути залежними від Того, Хто їх створив, ними піклувався... Особистий стосунок із Господом став спотворений. Звичайно, дружба з Богом - найкраща, та вони цього собі по-справжньому тоді не усвідомлювали. Первісне довір'я до Творця швидко занепало. Спокусливий змій-диявол не спав... Тож став через своє втручання в долю людських сотворінь емблемою магів-чаклунів, теж символом тих, хто вважає, що має владу над таємницями природи. До початку гріха та упадку людини причетний, отже, нечистий дух, який, послуговуючись плащиком брехні, піддав сумніву правдиве Господнє слово, Божу вірність та доброзичливість... Тому його нашептам ніколи не треба вірити, якщо хочемо бути в єдності з Добром-Богом, а не навпаки.


Важкі наслідки гріхопадіння


Перші чоловік і жінка, безперечно, допустилися великої помилки. Вони піддалися диявольській спокусі. Не раз і нас у житті оточують спокуси, і ми виглядаємо перед їхніми нападами безсилими. Проте мусимо пам'ятати, що Він є наш Творець, Опікун, люблялий Батько, щоб над нами, подібно до наших прародичів, не запанували непослух, бунт, гордість... Св. Теодор Студит мовить: «Чи ви не знаєте, що зробив гріх? Чи не він привів на світ смерть? Чи не він знищив землю? Чи не він наповняє вселенну цвинтарями і гробами від віків аж по сьогодні?... Він спричинив вічні муки. Він запалив невгасимий пекельний вогонь... Він і людину, що була в почесті, зробив подібною до нерозумних тварин...» .

Через первородний гріх притьмом змінились стосунки між людиною і її Творцем. Адам і Єва, які раніше втішалися Божою присутністю, тепер сховалися в соромі від Бога серед дерев едемського саду. Часто так поступають ті, що віддаляються від Світла, перебуваючи в темряві гріха, його холодній в'язниці і не хотячи заодно зустрітись із Всевишнім віч-на-віч. Порушення Господньої вказівки викликало стан дисгармонії в усьому земному. Гріх став унаслідок цієї трагедії творенням себе самого та світу без Господа Бога. Чимало завдав людині ран гріх її прабатьків. Він приніс у людський світ як тілесні рани, так і духовні - різні хвороби, фізичні терпіння, смерть, а також пошкодив розум, волю, почуття... Гріх-тиран позбавив душу людини небесних скарбів, скинув з неї туніку Божої ласки-благодаті. Найстрашніший наслідок вчиненого гріха - це терпіння та смерть на хресті нашого Божественного Спасителя. Його брутально, як знаємо, закатували гріхи грішного людського роду, котрих годі порахувати, хоч би які знання мав, для прикладу, з математики. Посів гріха жалюгідний. Своє жахливе диявольське обличчя згубний гріх показав усім на горі Голготі. В одних тоді воно викликало відразу, так що неможливо було на нього дивитись, а інших повело за собою поза гору... «Лукавий князь - цар тьми - спочатку полонив людину, відтак зодягнув її душу темрявою, як одягають чоловіка, щоб оголосити його царем, у царські шати, аби від голови до ніг носив на собі все царське. Так лукавий князь покрив душу гріхом, усю її природу, і цілу її опоганив, узяв у полон до свого царства, не залишивши вільним у ній жодного її члена від своєї влади: ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в тогу темряви... » (св. Макарій Великий).

Перший гріх зловив людство, неначе рибальська сітка рибу у широкому морі, знищив райську втіху, спалив Содом та Гомору, довів Каїна до жорстокого вбивства свого брата Авеля. І зараз він призводить тут до вбивств, всяких неморальностей, безбожництва, ідолопоклонства, сект, чародійств, абортів, війн, ворожих міжусобиць... Також бунту проти Бога, стараючись відібрати в нас єдиний безцінний паспорт до небесної країни - ласку Всевишнього, якого не можна, безумовно, підробити. Душа, яка спіймана в лабети тяжкого гріха і втікає від щирого покаянння перед Богом, загороджує собі тим самим вхід до небесних палат, є для себе катом... Справжнє розкаяння, свята Сповідь виводять кволих грішників на світлу дорогу, котра не провадить у нікуди, а веде до нашої висотної батьківщини, де царюють вічно радість, мир, щастя в Бозі...

Переконуємося, що первородний гріх позбавив людину всіх її надприродних дарів, ослабив людську природу, та не зробив її повністю поганою. Господь наш Ісус Христос вивів нас сміливо на волю з гріховної неволі, давши радо напитись спраглим живої води. Його святительське слово обійняло ніжно весь християнський світ, скрізь зарясніло. Невичерпним світлом Ісусових слів вмиваються на землі численні вірні. У Христі безсмертні душі знаходять упевнено свій порятунок, віддаляючись від злобного гріха. Наближаються до чесноти, котра, певна річ, аж ніяк не може бути йому за брата. «Нема зла, крім гріха. І нема добра, крім чесноти й уподобання Богові в усьому», - навчає нас св. Іван Золотоустий.

Через те, що Адам і Єва відкинули свого Творця, люблячого Батька, важко тепер стало плекати людям братнє почуття один до одного. Гріх прошив отруєною стрілою сім'ю та суспільство. Сімейне вогнище обрамилося різноманітними чварами та непорозуміннями... І так буде аж до другого Христового приходу...

Отож, ми застановились над тим великим злом, ім'я котрому - гріх. Над його виникненням і поширенням. Побачили, що він не приносить добра людині і не може, звісно, цього зробити. Гріх - недруг небесних утіх. Маємо обов'язок спішити з вірою та надією до правдивого Пастиря овець Ісуса Христа, Який з нетерпінням повсякчас чекає на кожну заблукану овечку. Хоч вона не раз не усвідомлює цілком цієї відрадної істини. Він Сам казав, що є для овець дверима... Смертний гріх зближує душу лишень зі смертю. Тільки його як зло християнам дозволяється ненавидіти. І Господь Бог судить не людину, але гріх у ній. Бізгріховність веде нас до справжньої свободи, адже гріх робить землян своїми невільниками, про що вже згадувалось: «... Хто чинить гріх, той його невільник» (Ісус Христос).

Св. Єфрем Сирійський ось що написав в «Уроках про покаяння» : «... Гріх можливий там, де є воля його чинити... Гріх править як управитель... Гріх перетворив тіло на свій власний ланцюг і тримає на ньому душу, як вівцю на заріз, як птаху, що високо ширяла, а тепер зв'язана ланцюгом». Св. Єфрем, до слова, проповідував Боже слово з такою ревністю, що навіть найбільші грішники наверталися, і свята віра укріплювалась... Сумна історія гріха, проте не треба нам втрачати надії на кращу майбутність - з нами Бог, що звільняє із тривог, пришвидшуючи перемогу.

Так, досить легко смертоносний гріх, який криється у відмові від любові до Любові обмотує та вбиває. Гріховна сокира калічить не тільки душу, але й тіло: це видно добре з наслідків. Праведні християнські душі повинні невтомно боятися гріха, його гострого леза, немовби ревучого лева, ядовитої змії, щоб уникнути небезпеки - втрати Творця всесвіту. «А причиною пекельних пекельних мук є не Бог, а ми самі. Бо початок і корінь гріха лежить таки в нас самих і в нашій свобідній волі», - вчить авторитетно св. Василій Великий.

Отож, вибираймо життя, а не смерть, світло, а не темряву. Повернімось обличчям до Всевишнього: за це жалкувати не будем. «Справедливо те, що Бог відкидає того, хто перший Його зрікся» (св. Августин). Спішімо радо до принадного небесного палацу, Царства Господа Бога, ніби прудка лань у спеку до гірських потоків, любляча дитина до батька-матері, щоб могти назавжди зануритись в океан неоманливого щастя та щоб не почуватись сухою гілкою, відірваною від стовбура. Не розмовляймо зі «змієм». Простімо нашим прародичам за ту помилку, котрої вони допустилися необережно за намовою спокусника. Вмиваймо безупинно себе та інших світлістю чеснот, милих Господеві. Покаймося, повіривши в Євангелію. Шлях від гріха до християнської свободи нелегкий, та можливий. Нехай вже тепер стане "едемом" те місце, де ми перебуваємо з Богом, милістю Всевишнього. Ангел-Хоронитель біля нас. Та крокуймо мужньо вперед просторою життєвою нивою, довірившись Богові і віддавши себе в Його ніжні могутні руки, з ясним факелом віри, аби не потрапити з необережності у міцний капкан згубного гріха.

Як мусульманин збагнув християнський догмат про Трійцю

Подобаються в житті дискусії на різні теми, а найбільше - на теми релігійні. От сьогодні знову мав коротеньку із одним добре знайомим мусульманином із Туреччини, з яким, до речі, разом навчаюся.

Така суть, що цей юний мусульманин, коли ми разом сиділи в часі занять, сказав, що мовляв християни вшановують... трьох богів, тобто мав на увазі Трійцю. Звичайно, ісламська доктрина мені більш-менш відома як і причини чи зародження мусульманства як такого.

Так, мусульмани вважають нас, християн, язичниками через визнання догмату про Пресвяту Трійцю, що є основою всієї християнської релігії.

Послідовники лжепророка Мухаммеда вважають, що тільки вони дотримуються автентично монотеїстичних принципів на противагу до послідовників Господа Христа.

Тоді часу дискутувати було обмаль, адже лекція як не як. Відповів на це питання кількома реченнями, а саме: у Старому Заповіті Бог при творенні світу вживає дійслово у множині "сотворімо" та займенник "наш", що вказує, що Він не був у той час один... "Тож сказав Бог: сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ…» (Бут. 1, 26-27). Це про щось говорить.

Інший доказ - сам Ісус говорив про те, що, хто бачить Його, той бачить і Отця небесного. Він, отже, є в Отці, а той водночас - у Ньому (пор. Ів. 14, 8-10). Логічно, що Божий Син мусить мати свого Отця з неба. А Святий Дух також існує і як особова Любов між ними обома. Під рукою ще був олівець, який пригодився для чіткого пояснення. Взяв його до рук і зробив аналогію чи паралель із деревом, де може бути єдиний стовбур та три різних гілки, та дерево все-таки залишається те саме. Основа одна, коріння. Нема трьох різних богів (християни не визнають язичництва, що є гріхом проти 1-ої Заповіді Творця), а є лишень Триєдиний у своїй великій таємниці для всіх землян.

Одним словом, мусульманина переконав з ласки Божої досить швидко. Ніяких аргументів поки що проти цього пояснення "на хлопський розум" не знайшлось...

На жаль, серед мусульман і не тільки серед них про християнство є немало стереотипів. Досліджено вже та відомо, що Мухаммед у стані опанування сатаною через фальшиві явління з потойбіччя наважився проти волі Всевишнього... змінити на свій лад св. Писання (Слово Боже), що не можна чинити аж ніяк. Не знаю, чому не всі мусульмани це зауважують, але у самій їх священній книзі, тобто Корані, є мова про Трійцю. Ось непоганий приклад.

Це Аллах є більше язичницького походження відповідно до фактів, а не Пресвята Трійця, де кількість Осіб варто розумінити не математично, тобто по-земному, а у відношенні до віри та самого Слова Божого-духовно насамперед.

П. С. Порівняльна таблиця вчення ісламу та християнства.

Дідух, кутя... поганство і християнство

Кожен на народ світі має якісь свої вірування притаманні йому традиції, в чому виражається менталітет і душа людини. Щедра на всякі традиції, звичаї і наша українська земля. Мова йтиме в цій темі саме про особливості святкування Різдва Божого Сина на фоні золотистого дідуха, солодкої куті, дзвінкої коляди і т.д. Чимало різдвяних обрядів раніше мали цілком інший зміст, тобто позахристиянський чи язичницький (гріховний). Спробуємо збагнути, як язичницькі елементи можуть бути затерті християнськими, щоби не затьмарити суті великого празника всіх християн-Різдва.


Символічність дідуха із поля



Дехто категорично вважає, що, наприклад, дідуха треба повністю відкинути з різдвяних свят, що, мовляв, це явне язичництво, бо ще древні язичники ним послуговувалися у своїх обрядах. Однак варто собі поставити тут питання: чому він використовується тепер в різдвяному контексті? Швидше всього тому, що відбулася своєрідна інкультурація, поганським колишнім символам надали поволі просто християнського значення, адже не відкинеш цього так легко, буде бунт серед народу, що шанує твердо українські традиції, наприклад, ті ж гуцули в далеких горах. Вчорашні поганські символи просто набули іншого змісту, кращого, багатшого, духовного чи небесного... Багато залежить також від того що ми вкладаємо в той чи інший символ. Наприклад, всякі відьми, ворожки, маги у своїй окультно-поганській діяльності теж не раз користуються іконами, християнськими символами різними тощо, але їм нема оправдання, бо вони відступники. А на фоні Різдва Божого Сина всяке язичництво безсиле!

Один із контраргументів звучить так: поганські символи є поганськими, якби їх не називали. Їм не може бути місце у Різдвяних святах… Так, думка слушна, бо християнство має бути відокремлене від слизького язичництва, згубного для людської душі. Однак поза певним драматизуванням варто теж задуматися, чому Церква, зокрема Католицька, це дозволяє і що насправді символізує тепер дідух, кутя тощо після Христового народження? Кутя ж теж прийшла колись із поганства та, можна сказати поетично, освятилась у сяйві різдвяної зорі, котра звістила світові прихід Спаса з небес. Не все тепер реальна магія або союз із нечистим.

Традиція ставити в оселі на покуті дідуха походить ще з дуже давніх часів. У дохристиянських віруваннях він був утіленням бога Коляди, символом пам'яті про предків. Він став символом доброго врожаю, миру й злагоди в родині та достатку в домі. Якщо хтось вкладає в цю дійсність інше значення, то це швидше його проблеми... За матеріалами Вікіпедії (http://uk.wikipedia.org), на Покутті, Гуцульщині та Бойківщині дідух символізує родоначальника сім'ї - діда, а також усіх предків, які колись жили...

Існують дві версії, чому 6 січня із першою Різдвяною зіркою люди заносили у хату «хлібне дерево». За однією з них, коли на полі закінчувалися жнива, а селяни збирали урожай - це було справжнім святом. Щоб відзначити радісну подію, люди несли з поля до хати останній обжинковий сніп. Або кажуть ще, коли Ісус Христос народився в стаєнці, то було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов шпарину і затулив її снопом із соломи. Відтоді існує звичай на Святу вечерю застеляти підлогу в хаті сіном та ставити на чільному місці у кутку дідух - символ затишку та тепла.

Дідух ставили на найпочесніше у хаті місце - під образами!!!

Біда, коли хтось поклоняється сліпо дідухові-снопові, його обожнює чи щось у тому роді та збуває за Господа Христа, що має бути у центрі життя християнина!! На жаль, люди ще можуть нині ставити свічку Богові та чортові одночасно, бігати як до церкви, так і до всяких ворожок, особливо в Україні!


Кутя на Різдво… Тільки для живих?


З куштуванням куті переважно й починається Свята Вечеря. Маємо тоді здебільшого дванадцять традиційних страв. Одні стверджують, що кутя є чи має бути тільки для живих, інші-для живих і символічно для померлих предків. Дізнаємося, що предки ще перед прийняттям християнства готували кутю як ритуальну страву для всіх душ померлих, які відійшли до потойбіччя. Господар оселі виходив на ґанок та жбурляв у простір кілька ложок з кутею, спеціально промовляючи, що це є якраз для душ покійних предків. Лишалася кутя з цією метою і в одному з кутів помешкання. Стосовно цього, пригадую до теми, коли я ще жив в Україні в Карпатах, то символічно господар після спільної молитви з членами родини підкидав дрібку куті до стелі, щоб вона там прилипла на довгий час. Після Свят-Вечора кутю лишали також для померлих на покуті в хаті... Дехто переборщував і ніс "вечерю" своїм предкам на цвинтар. Тобто не завше є тільки для живих відповідно до багатих різдвяних традицій...

Як один із символів Різдва, кутя, отже, має також свій глибокий символізм, не є, звичайно, звичайна страва, а швидше - ритуального характеру: пшениця є у вжитку постійно, тож це як вічність. Мед символізує небесне щастя. Мак, горіхи-родинний достаток тощо.


Відсіюємо темне (поганське) і залишаємо світле (християнське)


Коли говорити про різні ритуали, що раніше мали декотрий поганський сенс, то нині я маю зараз на увазі якраз християнські ритуали чи певну обрядовість у контексті Різдва, а не поганського бога Коляди, наприклад.

Якщо ти в тому не кланяєшся перед потаємними силами природи чи не вшановуєш природних стихій, аби їх задобрити, то де тут традиційне поганство? Якщо все звернене на новонародженого Спасителя людського роду, що оспівується гучно в колядках, різдвяних піснях?.. Особисто я проти язичництва як такого, коли воно замінює суціль собою християнські вартості, відводячи від спасіння та нехтуючи Словом Божим.

Є теж ствердження, що колись в євреїв теж були народні поганські традиції, але Мойсей їх "випалював вогнем", тобто, що не можна поєднувати християнські традиції і поганські та робити якусь святкову суміш. Почув раз в дискусії на Facebook з одним жителем Канади, що був проти дідуха, довкола святкування празника Різдва у м. Львові (2010 р.).

Відповідь вимальовується така, що тут не йдеться про поєднання, а швидше бачимо знову своєрідну інкультурацію, надання тим символічним речам саме християнського значення, адже Христос народився! От і маємо тепер ходіння з Маланкою, колядки, етимологічне значення яких походить ще з дохристиянських часів, та суть нині не в тому.

Коли у Старому Завіті ізраїльтяни забували правдивого Бога Ягве, верталися до ідолопоклонства, магії замість вшановувати єдиного Творця всесвіту - зверталися до різних штучних божків, то це дійсно було важким прогрішенням і духовною розпустою, що викорінювалося.

Я, для прикладу, не знаю ще жодного відомого різдвяного віншування, колядки у наших колядниках в якій би замість Христа, Його народження, прославлявся той же дідух зі соломи чи щось інше. Якби щось таке стрінув-відразу ж би відкинув. Бо ж мусить бути якийсь здоровий тут глузд, особливо у християнських рамках.

Мабуть, не варто робитися мудрішим за цілу Христову Церкву, котра не має нічого проти християнського використання куті, дідуха тощо у святий час Різдва, тобто в контексті Божого таїнства приходу Спаса у цей світ: вже вкорінилось це глибоко в українські традиції та свідомість українців... Світло не поєднується з темрявою. Тому варто відсіяти язичницькі інтерпретації від християнського змісту святкування народження Господа Ісуса. Язичництво - це згуба для душі та дорога у пропасть!!

Господній Син Ісус Христос прийшов до кожної людини на землі. Явні язичницькі вірування, магічні ритуали, навіть в ніч на Різдво, гадання і т.п. сперечать позиції Господньої Вселенської Церкви чи Божому Слову та правдивим сенсом Різдва відводять далеко людину від вічного спасіння та благодаті Бога, що є безцінною. Варто жити Правдою Творця завжди!

Правда про лженауку астрологію

Багато в наш час чуємо про так звані астрологічні прогнози, бачимо скрізь різноманітні "універсальні" гороскопи тощо. Довідуємося, що астрологія - це різновид магії, ворожби (від гр. astron зоря + logos поняття, вчення). Христова Церква її строго забороняє як гріх про найпершої заповіді Бога. Вона не сміє називатись наукою, як наприклад, астрономія, бо є лженаукою в суті. Ворожба, прихована за астрологією, є диявольською поміччю пізнати таємні речі: минулі, теперішні і приблизно на 70% майбутні. До слова, на Лаодікійському соборі в 345 р. н.е. (канон 36) астрологію було заборонено і астрологів відлучили від Христової Церкви. Знаним борцем із цим магічним марновірством був теж св. Августин, який до свого навернення сам вірив у неї. Астрологія прийшла якраз із Вавилону.

Проклятий біс – це прадавнє джерело зла та безсоромний батько брехні і всього, схожого на неї, тобто так само і на сумнівну астрологію. Лишень благочестиві пророки, Божі слуги, до слова, як написано у св. Писанні, з Господньої волі говорили непомильно про майбутні речі, а ворожбитові (ясновидцеві), якщо це не звичайний шарлатан-неук, дідько навіює тільки те, що зі свого досвіду передбачає, тому й помиляється. Лжепророки не перевелися теж і зараз, на жаль.

Астрологічні “точні” прогнози на день, тиждень... дуже часто у різних газетах чи журналах між собою відмінні, відносні. А це чомусь мало хто зауважує. З церковного погляду на цьому у великій мірі позначається діяння злого духа: не далекі зорі, як уже нам відомо, а сам нечистий намагається маніпулювати людьми через своїх співробітників (астрологів). Що можуть вчинити безсилі зорі? Хто їх створив як і інші світила небозводу?

Колись, між іншим, в Ассирії та Вавілонії була поширена так звана астролатрія – поклоніння зорям…

Все, без найменшого сумніву, знаходиться в могутніх руках Творця. Астрологія намагається запрограмувати нас своїми абсурдними гороскопічними посланнями з метою позбавити людину розсудку та віри в Бога. Ми стверджуємо, що небесні світила дають пізнати зміни клімату (з дощової погоди на сонячну і т. п.), але щоб впливати на наші вчинки і керувати нами... З цим абсурдним твердженням правдивий християнин, який твердо вірить у Боже Провидіння, не може ніколи погодитись: через довіру різним гороскопам чистота віри є під загрозою синкретизму чи змішання по-іншому.

Американський лікар Шранк, до речі, відкрив, що люди, які постійно вдавалися до послуг астрологів, згодом мали різні психічні розлади як страх до життя, цілковитий хаос тощо.

Аж до наших часів не перервалася так звана тибетська гілка астрології, де служитель культу і астролог виступає як одна особа; буддійські ченці вивчають астрологію поряд з філософією. Також ще стародавні вавилоняни знали про феномен астрології, проте сьогодні ми дивимося на це саме очима Божого Слова у світлі цілого християнства: "Щоб не було в тебе нікого ... хто віщує (гороскопи)..., або волхвує (астролог)... Бо огидний для Господа кожен, хто це робить, бо саме за ці гидкі звичаї Господь, Бог твій, проганяє ці народи перед тобою. Бо народи, яких ти маєш прогнати, слухаються чарівників (оригінальний текст - астрологів) і ворожбитів тобі ж Господь, Бог твій, не дозволяє так чинити" (Втор. 18, 10-14).

Це була, отже, критична правда про лженауку астрологію, що побудована у своїй основі на принципах окультизму та абсурду..

ДОВКОЛА БОГА-АБСОЛЮТА

Зараз, між іншим, досить наявний у світі великий плюралізм думок, зокрема в релігійних справах, проте деяких усталених головних богословських понять, як на мене, просто встидно не знати. Мало того, є й такі, що прагнуть «знищити» те, що було об'явлене нам самим живим Богом задля нашого спасіння... Навіщо «підривати» те, що було опрацьоване віками - має свою довгу традицію-історію? Дивує! Але тішить, що є й такі люди, які щиро, з терпеливістю та по-справжньому шукають Бога.

Це ж питання всіх питань -- існування Творця всього видимого та невидимого... На нього треба відповідати усе життя своїм життям! Взагалі, не люблю вирішувати через Інтернет фундаментальні (найголовніші) питання життя (буття), хоч не раз приходилося...

Практично майже всі великі філософи світу звертались до проблеми існування Творця, навіть «останні» атеїсти такі як Ніцше, Сартр та інші... І не один з них, безперечно, вірив у живого вічного Бога (Абсолют) як Першопричину всіх речей на світі, всемогутню Істоту, Наймудрішого Архітектора Всесвіту, керуючись світлом свого природного розуму та відштовхуючись від цього земного світу. У Платона, наприклад, як відомо, цей світ є тільки відблиском вічного світу ідей... Це, можливо, виглядає більше на інтелектуальному рівні, однак мисляча людина-філософ шукала якоїсь трансцендентності у бурхливій цій суєті.

Вчені дослідили, що не має на світі двох людей з однаковими голосами, відбитками пальців... Ми досить різні зі своїми поглядами-переконаннями, світоглядом! Не раз люди звинувачують інших (намагаються «потоптати» їхні переконання) у «всіх смертних гріхах», анітрохи їх не знаючи. Кажуть, хто хоче вдарити собаку, він завжди знайде палицю. Звинувачують людину теж і в доброму... Через нашу обмеженість навіть найпрекрасніші ідеї можуть бути спотворені... Навіть найсвятіші слова, найочевидніші правди можуть здаватися «брєдом». І може не допомогти навіть жоден доказ в Боже існування, коли бракує людині елементарної здорової віри (не марновір'я) в абсолютне Добро - Творця неба і землі. Тоді навіть найсерйозніший аргумент може здаватись таким собі «анекдотом про релігію», байкою і т. д. Гірше, коли людина щось шукає, не знаючи чого, не хоче зробити кроку вперед, маючи закам'яніле серце, і не хоче звільнитися з в'язниці власної гордості (а вона, гордість, як знаємо, походить від диявола, а не від Бога, бо, як пише в Біблії, через гордість, заздрість диявола смерть увійшла у цей світ).

Людині, яка є для себе «богом», дуже важко не раз пізнати Правду, тому що її треба пізнавати саме в покорі, під променями Господньої ласки, у світлі св. Духа. Гордим Бог противиться, а покірним дає благодать... Це євангельська істина. А в житті ми буваємо гордими досить часто... Так, не на всі питання можна дати вичерпну відповідь, тим більше відразу. Є речі, перед якими людський розум має трохи зупинитись, бодай на мить, «присісти», і дати місце вірі, бо розум і віра - це наче два крила, на котрих наш дух піднімається до вершини правди. Це знаходимо у «Fides et Ratio» Папи Івана Павла II. Життя саме навчить нас багатьох речей... Дав би Господь!
І на кінець хочу теж зазначити, що іноді люди, які назовні виглядають не раз ніби невіруючі, все ж таки десь глибоко в душі тихенько вірять... Бо, як не як, кожна людина (суб'єкт) релігійна за своєю природою, навіть якщо вона на практиці часто це проти своєї совісті заперечує. І це реальність..

ЦЕРКВА ТА ІЛЛЮМІНІЗМ

1.Загальна характеристика модерної епохи

З початком XVIII ст. почали діяти на повну силу й набирати обертів різні напрями, що основувалися на філософії, котрі виявились украй ворожими нашій Христовій Вселенській Церкві. Бачимо численні старання певних осіб збудувати суспільство на антихристиянській, атеїстичній основі, спочатку в Англії, а вже потім у Франції та інших країнах. Саме від XVIII ст. такі письменники як Дені Дідро (енциклопедист), Фоєрбах та інші почали з великим ентузіазмом поширювати так званий теоретичний атеїзм, руйнуючи заодно поняття і культ Господа Бога у всьому приватному та публічному житті… Таким чином якраз і започаткувався період раціоналістичного іллюмінізму, епоха, категорично ворожа до Божого об’явлення, віри Церкви та її вічних цінностей…
Якщо ще в XVI ст. невір’я було неймовірним скандалом, то тепер подібне мислення виходило немовби із підпілля, заявляючи відкрито про себе, нікого та нічого не боячись, зокрема Всевишнього, якого вважало непотрібним для життя… У XVIII ст. можна, отже, точно констатувати зростання стрімкого безбожжя, проте, аналізуючи це феномен, необхідно старанно розрізняти настрої інтелектуальної еліти, з одного боку, і народних мас, з іншого.
На початку того століття, в час радикального перегляду ідей, деякі філософи відійшли від офіційної доктрини християнства. Якщо атеїсти або принаймні матеріалісти, як наприклад, Дені Дідро, що очолював енциклопедію, траплялися ще досить рідко, то такі знані деїсти як Вольтер і Руссо вже мали значний вплив. Набагато більше, ніж «Великий Архітектор усесвіту» релігійне почуття в людському серці нібито будить божество, віднайдене на лоні природи.
За Кантом, Просвітництво є «виходом людини з її самоспричиненого неповноліття». І розсудливість, здатність до критики, духовна свобода з релігійною терпимістю начебто мають подолати традицію, релігійний догматизм, церковний і державний авторитет (абсолютизм, моральні й станові пересуди). Природна (розумна) освіта та виховання гуманності гарантують прогрес, сприяють «братанню людства», а також і власному щастю й добробуту всіх. Центрами доби Просвітництва, епохи необмеженого розуму, стали міста й університети.
Історик Норман Дейвіс, за торкаючи цей період у своїй «Історії Європи» зазначає, що, мовляв, навколо так званої Доби розуму існує теж і певна аура наївності. У ретроспективі видається дивним, що так багато видатних європейських умів надавали такої великої уваги лише одній здібності людини – розумові—коштом решти здібностей. Можна дійти до висновку, що наївність такого розподілу мала призвести до катастрофи, і Доба розуму зрештою закінчилась катастрофою у формі страшних революційних років. А в історичні періоди як до, так і після доби Просвітництва чесноти розуму цінували набагато менше. А вже у XIX ст. раціоналізм почав поступово виходити з моди…

2.Нова течія іллюмінізму

Раціоналізм, як уже зазначалося вище, став новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Наприклад, Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план швидкоплинно висувається метод наукового пізнання світу. Це все привело до нового інтелектуального руху під промовистою назвою «іллюмінізм». Тобто це поширення нових ідей, які мали могутній вплив на культуру й філософію наприкінці XVII ст. і ціле XVIII ст. Слово «іллюмінізм» дослівно означає «просвічення» дійсності світлом розуму. Він на диво став тепер, як уже підкреслювалося, єдиним провідником життя в цілому. Декотра частина людства дійшла враз до переконання, що всі наявні лиха в суспільстві походять від того, що в минулому якраз занедбано саме це «провідник» (розум) і люди в такий спосіб у своїх діях керувалися упередженням, почуттями, авторитетом і традиціями… Тому необхідно залишити притьмом те все на боці, відновивши виключне панування єдиного розуму, керуватися тільки його світлом і натхненням первісної доброти людської природи, бо лишень тоді наступить очікувана зміна в суспільстві, у житті кожного. Таким шляхом дійдеться тут на землі до справжньої досконалості та щастя…
Отож, правдивим та добрим проголошувалося в той час те, що згідне сутнісно з розумом. Людська природа, за тогочасним розумінням, добра сама по собі, а це світ досконалий і людство просувається до щораз більшого морального добра та до щораз вищого розвитку. Добро і користь є тотожними, через що є потреба шукати користі у всьому для себе і для своїх ближніх. Іллюміністи, як бачимо, мали нестримне бажання будувати суспільство тільки на природі, проголосивши при тому тріумф природи й розуму… Батьківщиною іллюмінізму стала Англія (Бекон, Локк), одначе ці ідеї, ця новизна, поширились сильно й у Франції (Декарт), адже появились немовби такою кузнею ідей новітнього антирелігійного напряму і зробили їх загальноєвропейськими. Головні представники іллюмінізму у Франції – Монтеск’є, Вольтер і Руссо. В іллюміністів (за винятком Руссо) не було демократичних засад. На народ вони не звертали особливої уваги, безпощадно критикували давній лад і, закликаючи до боротьби проти авторитету, традицій і віри, викликали руйнівний дух серед населення. Знаємо, що Церква й монархія були буцімто виразниками й гарантами давнього минулого традиційного ладу. Іллюміністи звертали своє вістря проти них найперш обережно, а згодом досить відверто та безупинно. Церковні люди і прихильники Церкви почали справедливо боронитися, та, на жаль, слабо й непереконливо. Цей нищівний, революційний дух повсякчасно зростав і міцнів, чим приготував у липні 1789 році вибух Французької революції.
Через протиставлення науки релігії та абсолютизацію поняття освіти і техніки просвітителі зауважили, що християнське вчення не витримує критики чистого розуму. Сарказмові почало підпадати все, що не вкладалося в рамки раціонального пояснення: догмат про триіпостасність Божества, первородний гріх, відкупительну місію Христа, вчення про рай і пекло, про майбутній Останній Суд, шанування святих, їхні реліквії, чудеса тощо. Просвітителі громили організацію Церкви, духовенство, нетерпимість, релігійні війни, інквізицію… Так як розум творить науку, то вона тепер стала великою тогочасною новиною і своєрідною модою. Культурний світ був тоді під аурою свіжих нововідкритих законів Кеплера, Ньютона, Галилея та інших титанів науки. Про це все неодноразово велися дискусії, навіть у приватних будинках…
Ідеї матеріалізму, як дізнаємося, оформилися у працях певних філософів – англійських Френсіса Бекона та Джона Локка, які намагалися всі явища світу підвести під закони механіки. Згідно з Локком, душа новонародженої людини є «tabula rasa» («чистим аркушем», «дошкою»). Тільки протягом життя враження людини утворюють зміст духовного світу особистості. Джерело релігійних ідей – вплив інших осіб або ж власні переживання.
І так Шарль-Луї де Монтеск’є (1689-1755), для прикладу, доводив відносну вартість релігії, стверджуючи, що християнство містить у собі зародки фанатизму та релігійних воєн. «Ніколи не було царства, в якому б відбувалося стільки чвар, як у Царстві Христа», − писав він у своїх видуманих «Перських листах» (1721), де різко висміював релігійні уявлення про чудеса, християнські догми. В іншому творі Монтеск’є «Дух законів» (1748) бачимо похвалу байдужості у релігійних справах, давнім релігіям протиставляється католицька. Цей твір, до слова, мав упродовж 22 місяців аж 22 видання – одне на місяць. У ньому є така думка: «Чи не прекрасна мета працювати для того, щоб залишити після себе людей щасливішими, ніж були ми…».
Ще один чільний ідеолог руху Просвітництва Франсуа-Марі Аруе (Вольтер) своїм впливом визначав суспільну свідомість Франції, магічно діяв на короля Пруссії Фрідріха II, на царицю Росії Катерину II. Бувши вихованим у єзуїтській колегії, Вольтер сформував власний світогляд під вливом англійського матеріалізму. У Лондоні жив протягом трьох років (1726-1729).
Вольтер визнавав існування Бога як законодавця природи, рушія всесвіту, основу єдності й доцільності світу. Він порівнював світ із годинником, котрий уперше був заведений якимось годинникарем, і цим роль останнього обмежилася. Бог, за ним, − «великий геометр». Необхідність визнання Бога він пов’язував головним чином з тим, що віра в Бога допомагає тримати народ у покорі… Його коронний вислів: «Якби Бога не було, Його слід було б вигадати».
Борючись затято із Христовою Церквою, Вольтер вигадав для себе чудне гасло «Роздушіть гадину». А в праці «Про загальний мир» він писав: «Цілком очевидно, що християнська релігія це тенета, що ними шахраї обплутували дурнів протягом 18 сторіч, і кинджал, котрим фанатики вбивали своїх братів понад 14 сторіч». Вольтер –автор десятків антиклерикальних творів.
Залишилось ще згадати в контексті, крім інших, і про і про Жан Жака Руссо (1712-1778). Він прийшов на світ у кальвіністичній родині, 1728 року перейшов на католицизм, а згодом 1754 р. повернувся знову до кальвінізму. Через свої твори Руссо проголошував ось ці три засади:

1)досконалість людини;
2)соціальну рівність усіх людей;
3)вищість народу над володарями.

Він боронив думку про право народу на повстання проти тиранів. У трактаті «Соціальна угода» (1762) твердо доводив антисоціальний характер християнства, котре нібито привчає людину дбати лише про особисте спасіння для іншого світу, а за межами цього християнам «байдуже, чи справи йдуть на землі добре, чи погано». А в романі «Еміль» (1762) Руссо розпочав запеклу боротьбу проти християнства, картаючи його за бездоказове та ірраціональне вчення, за зневагу до природи людини. Робиться висновок: « Справжні християни створені для того, щоб бути рабами». Автор пропонує ідеї про заміну християнства деїзмом – ученням, що визнавало Бога за Творця світу, однак заперечувало Його втручання в усі події, що стаються у природі та суспільстві.
Загальновідомо, що Монтеск’є, Руссо, Вольтер та інші французькі письменники видали Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел (1751-1780). Ініціатор видання, редактор і автор більшості статей – Дені Дідро (1713-1784), атеїст, який уважав релігію продуктом невігластва і страху людей, котрих дурить духовенство. Дідро, між іншим, заперечував історичність особи Ісуса Христа, висміював, як і його однодумці, християнські догмати, вимагав скасування церковної опіки над школою, вважаючи освіту засобом ліквідації релігії…

3.Важка церковно-політична ситуація

Вселенська Церква не могла дивитись на це все спокійними очима—коли ж у процес дехристиянізації населення почали залучатися представники еліти, то він, торкнувшись народних мас, сільських мешканців, дуже часто неписьменних, зробив повсюдно відчутним падіння суспільної моралі (крадіжки, злочинність, зростання кількості незаконнороджених дітей). Вирішальну роль у цьому відігравали гроші та жага поживи, що за висловом одного священика того часу, перетворює християн у явних поган. Лише вплив внутрішніх місій міг бути визначальним, тобто перешкоджати цій повільній дехристиянізації…
В Європі тоді набули поширення різні таємні товариства – масони. Масонство виникло спочатку в Англії 1717 р. і потім скоро поширилось іншими державами під впливом іллюміністичної ідеології. Масони не признавали іншої влади, крім тієї, яку вони собі встановили. Виступали проти християнства, Католицької Церкви і також проти існуючих тоді політичних установ, керуючись у філософії раціоналізмом.
Політичне положення у XVIII ст. було, безумовно, досить важким: майже всі князі тої епохи мали абсолютну владу й були під впливом іллюмінізму та масонів. Негативний вплив тодішнього політичного світу відбивався і на вселенських архієреях, серед яких визначався Папа Венедикт XIV (1740-1758), людина поміркована, правник та історик. Стараючись жити у згоді з володарями, заключив угоду зі Сардинією, Іспанією, Португалією, Австрією й визнав короля Пруссії. За добрі знання, доброту й простоту його шанували й деякі філософи, з якими він переписувався. Проте Венедикту XIV не вдалося припинитьи антикатолицької акції деяких урядів. У час його понтифікату розпочалось переслідування єзуїтів, найперше у Португалії, а потім у Франції, Іспанії, Неаполі, Пармі й на Мальті. Отож, занепад релігійного виховання, окрім, інших причин, був пов’язаний із вигнанням ордену єзуїтів, починаючи з 1760 р., і з убогістю семінарійної освіти, обмеженої моралізмом. Після тернистого шляху, різних поневірянь єзуїти спромоглися в 1780 р. у Полоцьку (Білорусь) відкрити новіціят. А в 1814 р. понтифік Пій VII знову їх відновив.

Висновок

Просвітництво, котре було скероване на людський розум, досягнення науки, техніки принесло зі собою певні виклики, зокрема для Католицької Церкви. Абсолютизація надмірного раціоналізму призвела до кризи метафізики, духовних вартостей, які тепер, як ніколи, ігнорувалися представниками еліти, що через свій скептицизм, ворожість до віри ставали затятими безбожниками, атеїстами, деїстами тощо. Більшість просвітників наївно вірили, що світло розуму (іллюмінізм) начебто мало скрізь розвіяти сутінки релігії. Однак, до речі, вони чомусь не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством – все це явно критикувалось як не засноване на розумі. Разом з релігією вони підривали й авторитет традиції та культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони теж розуміли і мораль як природне явище, не бачачи необхідності в релігії для обґрунтування моралі. Та, як знаємо, добробуту на землі без Господа, міцної віри в Нього аж ніяк не збудуєш.


ЛІТЕРАТУРА:


1.Хома о. Іван, Нарис історії Вселенської Церкви, Львів, Стрім, 1995.
2.Бедуел Г., Історія Церкви, Львів, Свічадо, 2000.
3.Дейвіс Норман, Європа. Історія, Київ, «Основи», 2001.
4.Ісіченко Ігор, Загальна церковна історія, «Акта», 2001.
5.Всесвітня історія dtv –Atlas, Київ, «Знання-Прес», 2001.
6.Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А., Філософія, Київ, Академвидав, 2005.

Про антибіблійну секту адвентистів (суботників)

«Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Мт.7,15).

Виявляється, що вона входить у десятку так званих "найнебезпечніших сект" світу серед розмаїття багатьох інших під сонцем. Я б ще додав до загального списку тоталітарну секту "Свідки Єгови" та церкву сатани, між іншим. Про них у неті чимало критичної інформації, адже самі наражаються на лезо, як наприклад, разом із безглуздям святкування суботи після Христового воскресіння та нападками на традиційні Церкви...

Засновником цієї секти був аж ніяк не Христос-Господь, а якраз баптиський пресвітер Уільям Міллер (простий фермер), який жив у Північній Америці, де з 1831р. ця секта почала свій світовий хід. Її назва секти походить від лат. adventus, що значить прихід або пришестя. Звідси, отже, і вчення секти про швидкий прихід Ісуса Христа на землю...

На основі книги Даниїла Міллер "визначав" часи Христового приходу, хоч дати завжди виходили помилковими. Мабуть, і з математикою було не все в нього гаразд і також із знанням Божого Слова, що "не знаємо ні дня, ні години приходу Сина Божого...". Тільки один Творець у цьому обізнаний. Ну, це теж і в стилі єговістів. Через подібне свавілля у 1844 р. ряд його прихильників відколовся, а декотрі інші й надалі визначають невтомно "точні" дати другого пришестя...

Крім адвентистів сьомого дня, в Україні можна стріти також і секту адвентистів-реформаторів, що виникла в 1914 році. Точне виконання всіх обрядів і дотримання суботи – ось головні риси цього угрупування. Відмовляються іновірці від армії, розкішного вбрання, прикрас, художньої літератури та різних видовищ. Їм забороняється вступ у шлюб і народжування дітей. Не мають вони, між іншим, своїх молитовних домів...

Як соціальна якась благодійна установа, наприклад, з допомогою людям, залежним від алкоголізму, наркоманії, наданням гуманітарки тощо течія адвентизму може себе виправдати у певній мірі, однак у християнство не варто пхатися зі своїми пагубними єресями та ще більше "каламутити воду".

На жаль, такий сучасний лжепастир та лжепояснювач св. Писання як Микола Гунько, пресвітер адвентистської псевдоцеркви з Буковини, вирішив сьогодні боротися всюди з нашою старезною (Христовою) Католицькою Церквою, папством в рамках задуму Всевишнього(Божою установою на землі), святкуванням святої неділі, важливими католицькими вікопомними істинами, зокрема виписуючи різні брехливі антинаукові писання під єретичним соусом по інтернеті на численних сайтах, не тільки україномовних; під різними ніками (псевдонімами) на форумах, навіть на офіц. форумі Греко-Католицької Церкви, стверджуючи на противагу здоровому глузду та Божому Слову, що все це звучить дуже "об'єктивно".

Раджу молитися за таких людей, що нищать Божу Церкву своїми, лжепророцтвами, єресями, спотвореним коментуванням Біблії та відвертим сектантством відповідно до біблійної позиції, священного Передання, навчання Христової Вселенської Церкви, святоотцівської могутньої спадщини тощо і всупереч апостольській традиції!





Інша публікація до теми ЗЛЕТ ЗЛИХ СЕКТ

ЛЮДСЬКЕ ТА БОЖЕ У СВЯТКУВАННІ ВЕЛИКОДНЯ

Смерть Господь вмить переміг,
Хоч звалила гучно з ніг…
Гріб порожній залишивсь;
Спас підніметься увись.

Дзвони лунко виграють.
Дременули гріх і лють…
Сколихнула новина.
Вабить знана дивина.

Велелюдно у церквах.
Віддаливсь подалі страх.
Радості пала свіча –
Світ весь Пасху зустріча.

Щоб про празник пам’ятав
Кожен, бо любов Христа
Пригорнула нині нас…
Намір ворога погас!


Ісус знову живий… Про це дружньо заговорили… Христос воскрес, направду! І в день Його святого Воскресіння сталося те, що огорнуло весь християнський світ та історію людства в цілому. Смерть, отже, подолано. Завітав назавжди празник усіх празників.

Зупинюся більше якраз на різних обрядах-звичаях, великоднього характеру. Як довідуємося з відповідних джерел, сьогодні дослідникам нелегко з'ясувати, які саме великодні обряди коли виникли і при котрих обставинах. Можна почути, що до християнської великодньої обрядовості нібито увійшли давні язичницькі обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця. Завдяки тому, під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково стала частиною Великоднього тижня. А частково й зовсім зникла, тому що припадала на Великий Піст, що повністю протилежний «весняній радості»… Що цікаво, від самих початків християнські богослови не бажали визнавати спорідненості Спасителя з так званими поганськими «воскресаючими богами». І лишень твори Біблії вважали автентичними, а легенди про язичеських богів – видумками.
Пригадую в контексті як раніше одна вчителька мови та літератури зі східної України, маючи крихти віри в душі, дивувалася тому, що на Пасху сонце немовби якесь особливе, переливається світлом із радістю, ніби радіє, що Христос воскрес. Радила теж приглянутися до нього своїм учням. Бо в інші дні воно звичайне…

Знаємо, що Пасха, безумовно, – це свято радості для кожного землянина і не тільки: і для найменших, і для дорослих, і для живих, і навіть для покійних... В цей знаменний день християнський люд намагається пробачити один одному всілякі провини та чинити тільки добро. Адже цей празник християн символізує найперше Господнє воскресіння, правдиву радість і вічне життя в Триєдиному Бозі. У народі побутують різноманітні пасхальні прислів'я та приказки:

Не кожен тиждень Великдень.
Не кожен день Великдень, а хліб – не паска.
Дороге яєчко у Великодньому дню.

Як дехто примітив, святкування Великодня заповіли апостоли. Св. Писання описує нам докладно суть воскресіння з мертвих Божого Сина. Пасхальний характер християнського життя, як дійсної участі в житті Воскреслого, підкреслював апостол Павло, звертаючись колись до колосян: «Поховані разом з Ним у хрещенні, ви разом з Ним також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив Його з мертвих» (Кол. 2, 12).

За певними легендами, в той світлий день, коли Ісус воскрес, сонце в радості не хотіло йти за обрій, бо ж день був великий. Звідси й маємо «Великдень». Цю назву ми отримали з грецької мови, що є буквальним перекладом грецького наймення свята – Мегалі Емера, тобто Великий день. Інша назва – Пасха (Паска) є похідною від давньоєврейського іменника «песах» – перехід. Офіційна ж версія Вселенської Церкви, як бачимо, – Світле Христове Воскресіння, Пасха…

Часто на сам Великдень, зокрема в сільських місцевостях, весь день не вмовкають дзвони. Ще в давнину люди мали повір'я, що, мовляв, уся нечиста сила боїться вельми великоднього дзвона, розбігаючись ген далеко у нетрі та прірви… Відомо, що в декотрих місцях ходили на цвинтар просити прощення у своїх батька-матері ті, кого прокляли в житті померли батьки. Дехто вірив, що в ніч перед Пасхою над заритими в землі скарбами горить свіча, через що їх нескладно здобути. Але це начебто не всім дано – заволодіти заклятим багатством може лише та людина, котру призначив для цього Господь… Знаю, що, наприклад, у моєму колишньому селі Кам'янка поруч м. Сколе (Львівщина) розпалюють від Страсної П'ятниці коло храму ватру зі сухих дров (а не зі смердючої гуми, як дехто практикує у схожий час!), які туди приносять зі села всі охочі. І вона палає аж до Великодня. А то й далі. Збираються там упору на розмови як дітвора, так і старші. Багато чого цікавого можна в гурті наслухатися. А в саму великодню неділеньку після освячення пасок священиком можна почути постріли з рушниць (і взагалі потім стріляють протягом днини всі кому не лінь бозна-чим)… І люди починають бігти (найбільше малеча) до своїх помешкань, аби першими у вулиці ступити в обійстя, щоби був гаразд, щаслива доля… Отакі-то звичаї придумано.

У м. Зінькові, між іншим, записано ось таку легенду-повір'я (!!) в народному дусі:
«На Великдень, поки не випустять з церкви, гріх їсти не тільки людині, а навіть давати корм свійській худобі… Один чоловік – чи не відав того, а чи не вірив – на Великдень, рано-вранці, коли ще не дзвонили до церкви, пішов давати корм худобі. Маючи намір набрати соломи на вила, чоловік цей штрикнув ними у скирту. Виявилося, що в соломі спав його менший брат, і старший брат, нічогісінько не підозрюючи, настромив його на вила і так підняв угору. Бог і начертав цей гріх на місяці: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах…».

І Великдень також просто годі уявити без звичного фарбованого веселкового яєчка. Крашанка є символом воскресіння Ісуса Христа. Для прикладу, червоне яйце – ознака радості взагалі і особливо радості Великодня. Про нього створилося чимало різних оповідань, передусім легендарних.

Досить давня «Книга Старчества» наводить оповідання великого богослова Івана Дамаскина «О Велиці Дні», що було неабияк поширеним у нашій стародавній літературі:
«Яйце уподоблюється всій тварі: скорлупа як Небо, плівка – як хмари, білок – як води, жовток – як земля, а вогкість посеред яйця – як у світі гріх. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив, а вогкість духовну висушив, як яйця згустив…».

Щодо тих усіх нехристиянських звичаїв, які часами проникають у святкування Пасхи, у книзі «Дохристиянські вірування українського народу» зауважуємо, що ще Карфагенський Собор (318 р.) висловився проти непотрібних речей у цьому святі. Своїм 68 правилом він дає наказ: «Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, учинить 140 поклонів на день і 280 Молитов…».

Бачимо ту строгість Церкви в минулому стосовно поєднання праведного з грішним, язичництва та офіційного християнства. І тепер, на жаль, можна зустріти подібні людські «звичаї» небожественного походження – різного роду забобони, ворожбу, пов'язану з Великоднем, магічні замовляння (псевдо молитви у стилі Гарафіни Маковій), дотичність Пасхи до окультної астрології і т. д. Це все затирає в очах християнської душі суть празника Христового Воскресіння і відводить від світла Божої Істини. Відрізнімо нарешті людське від Божого, простеньке чиєсь повір'я від важливої біблійної правди. Святкуймо по-Господньому, бо Спас, наше Сонце, – живий між Його послідовниками, і Великдень – не легенда!

МАГІЯ ТА ВОРОЖІННЯ НЕСУМІСНІ З ГОСПОДНІМ СЛУЖІННЯМ!

Дізнаємося, що таке поняття як магія випливає із первісних форм вірувань наших предків. Формування релігійних уявлень почалось ще в неандертальській епосі. Людина усвідомлювала свій стан, власне буття. Релігійна свідомість задовільняла потреби людства. Безсилля древніх перед силами природи зроджувало в них психологічне напруження та афекти (емоції). Фантастичність опановувала реальність. Накладались заборони (табу) на деякі речі, на вимовляння певних слів, на їжу та відведення певних місць тощо. За порушення релігійної заборони була визначена кара (смерть). Табу займало позицію захисту. Людина, як засвідчує минуле, провокувала реакцію вищої сили. Вона торкалася невідомої сили з необережності і через почуття прагнула сконтролювати чи схопити божество. Магію також використовували у виготовленні певних фігурок, наділених, як гадали, особливою здатністю. У ній маг не призивав вищої сили, твердячи, що має її в собі. Згодом магів почали нещадно переслідувати. Внаслідок цього і виникла магія та все, з нею пов'язане.

З історії виринає, що протягом XV-XVII ст. Європа продовжувала щиро вірити у різноманітну магію. Землю наповнювали алхіміки, астрологи, чаклуни, ворожки, знахурі та відьми. Майже ніхто не сумнівався в тому, що серед природи живуть духи, феї, чорти, ельфи, лісовики тощо. У це тривало вірили навіть шанувальники християнських святих. Магія та релігія часто були невіддільні одна від одної.

Нечиста сила може навіть магів підносити в повітря без використання будь-яких технічних засобів. Це явище називають левітацією. Божі угодники, коли були на землі, також, бувало, підносилися під час молитви в повітря, проте їх підносив св. Дух, а не злий. Багато родин, а що найголовніше душ, вже постраждало від диявольських слуг. Нетрадиційні цілителі беруть зухвало майже всіх відвідувачів під один гребінець, мовляв, їм наврочили, поробили... Віддані сатані, вони розподіляють енергію зі здорового органа у хворий. Часто це закінчується трагічно... Велика кількість відвідувачів магів мали потім через зв'язок із ними, диявольськими слугами, великі духовні та психологічні проблеми.

Траплялось, що диявол набирав образу священика, Богородиці, Божих угодників... Нечистий, як підтверджує Біблія, насмілився безсоромно наблизитись і до самого Спасителя, виголошуючи підступно неправду та спокушаючи Його, хоч Ісус був набагато могутніший від нього. Диявольським хитрощам не має меж. У свій час було багато шуму в пресі довкола "народної цілительниці" Стефанії, яка виставляла на сцені свічки, ікони, говорячи таку фразу: "Ми, чародії, вірні слуги Господа Бога...". Нині особливо стали поширеними цілителі з діда-прадіда. Виникають підозри, що більшість з них не мали в родинах, ані дідусів-ворожбитів, ані бабусь-відьом: харизматичні Божі дари, наприклад, пророцтво, зцілення з покоління в покоління просто не передаються... От і все.

До особи, яка займається магією, треба ставитись з насторогою. Розповідали, що в одній міській просвіті мав бути духовний вечір. Йому передував виступ однієї відомої сучасної "цілительниці". Перед його закінченням на сцену зі зворотнього боку ввійшов ієромонах, який мав провадити цей вечір і відзначався, між іншим, справжньою ревністю. Прийшовши туди, він зупинився позаду знахарки. Та, звісно, його не зауважила. І раптом вона перед усіма присутніми заявила: "Я відчуваю, що з мене виходить сила..."

Коли йти за Господньою логікою чи навіть людською, то логічно з цього виходить, що якби знахарка була насправді від Бога, тоді б з неї ніяка сила не виходила. Отож, бачимо, кому вона служить... Насуплені похмурі маги ще запевняють, що, мовляв, вони мають зв'язок із світом духів. Зі світом яких духів? Через свою гріховну зіпсованість людина не може швидко домогтися тривалих стосунків зі світом ангелів. Тому звідси знову випливає, що екстрасенси та всі їм подібні, приналежні до духів злоби, царства сатани.

Великої шкоди завдають безсмертним душам сьогочасні псевдоцілителі-знахарі. Наприклад, нині активно діють на Буковині Олександр Новий та Гарафіна Маковій. Чимало вже людей, зокрема християн, клюнули на їх гострий гачок. Як змиритись із тим, що дехто після візитів до Гарафіни отримував якусь відразу до церкви, переставши її відвідувати? У фантастично популярних книгах свої погляди вони прикривають християнством, використовуючи при тому у своїх цілях і правди християнської віри... Ті чудернацькі книги, до відома всіх, не мають відповідного дозволу церковної влади. Такі переконання не можуть походити від Бога, бо, як знаходимо в Божому Слові, подібне різко засуджується, про що вже мова йшла попереду.

Іншого Об'явлення вже не буде. Господнє слово - закон, і Всевишній ніколи не забирає назад Своїх божественних слів. Гарафінина книга "Народ у народних святах" - це сплав роз'яснення християнських празників із різними побрехеньками, ворожінням, забобонністю, магічністю тощо. Там досить роздуті українські традиції та позначені фантастикою. Це справжнє неподобство та абсурд. Щось подібне є, в деякій мірі, між цим вченням і лжепатріотичними поглядами Лева Силенка, котрий безсоромно відродив язичництво - "РУНВіру". Недарма цю науку називають різновидом сатанізму: він також переплів поганські елементи з християнськими, спотворивши на свій лад незаперечні релігійні істини.

В іншій книзі вчительки-народознавця "Щоб жив на землі Христос" також знаходимо схоже. Хоч в анотації зафіксовано, що цей твір оснований на традиціях предків, на українознавстві, на вироблених правічних законах, котрі тягнули душу лишень уверх, проте це знову жахна пастка. В одному місці тієї книги, наприклад, вона пише: "Ви придбали папугу? Віднесіть його в зоосад, не тримайте, не продавайте і не даруйте - не будьте розмножувачами зла. Попугай у помешканні - море злого вогню: притягує з довкілля погані зони..." . А в іншому: "Стригти жіноче волосся - будить змія, що спокусив Єву. На волоссі лежить знак первородного гріха". Я думаю, що коментарі тут зайві, бо так не навчає ні Господь, ні Його свята Церква, котра покликана безнастанно стояти на сторожі правди. Бог не може йти проти Своєї Церкви.

П. Гарафіна заявляє, мовляв, перед початком своєї діяльності вона мала серед ночі чудні видіння: їй здавалось, що сили злі на неї нападали, а добрі, натомість, захищали... Диявол є досить добрим, звісно, режисером та психологом - хитро-мудро може до кожного знайти потрібний підхід. Нещасна або свідомо знає, що те що вона чує та бачить, є лише диявольським спектаклем, або вона сліпо вірить, що то походить з небес, і автор містичних інформацій - небесний Творець. "Дух виразно каже, що за останніх часів деякі відступлять від віри і пристануть до духів обманних і навчань бісівських..." (1Тим. 4, 1). Вже дослідили компетентні богослови, що це лишень суміш релігійних істин із звичайними древньо-поганськими поняттями та ритуалами. Кажуть, коли зникає правдива віра, тоді її місце заступають забобони. З болота забобонства вибратись не легко. З точки зору морального богослов'я, релігійна забобонність полягає у надмірному віддаванні культу та шануванні осіб або образів святих (образи, медалі), абсолютизуючи їх до того ступеня, що вони займають місце Бога. Ця підступна форма забобонності - це карикатура на справжню релігію, якій наносить велику шкоду, оскільки невіруючі-атеїсти часто її осуджують внаслідок забобонних відхилень...

Не личить сьогочасній людині сліпо вірити у необгрунтовані нісенітниці... Якщо взяти до рук документи ІІ-го Ватиканського Собору, то можна прочитати, що від магічного розуміння світу захищає якраз загострена снага розмірковування... (пор. "Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі", 7). А як же тоді постійно актуальна християнська догматика? Без неї нам, звичайно, не обійтись. Ми, як розумні створіння, що мають розум, маємо ним користуватись. Вчителі Церкви наголошують, що християнин не має права звертатися до нецерковних релігійних практик. "Дух сатани через шпарку проникає до Церкви", - сказав колись відкрито у своїй промові папа Павло VI.

У нетрях забобонства немає світла. Правдивий Христовий послідовник має невпинно уникати марновірства - віри в ніщо, у видумане тощо. Віра в це не є цілковитим дотримуванням першої Божої заповіді... "Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає (ККЦ, № 2111). Гарафіна Маковій пропонує християнам начебто... ковтати жаб, вселяючи таким способом у себе демонів... "З рота дракона і з рота звіра, і з рота лжепророка виходили три духи - нечисті, немов жаби; то ж і є духи демонські" (Одк. 16, 12-14). Колись у дитинстві я та мої ровесники вірили наївно, що коли бачиш жабу-ропуху, треба негайно закрити міцно свій рот, бо це може бути перетворена ворожка, спроможна порахувати зуби, щоб вони повипадали... У давнину люди були переконані, наприклад, у Франції, що великі жаби (ропухи) - втілення нечистої сили. Мусимо завжди, отже, берегтися таких підступних диявольських хитрощів, які реалізуються у відвідинах до псевдорятівників, фальшивих християн.

Сьогодні теж, як знаємо, неабиякі заворушення викликала серія книг відомої англійської письменниці Дж. Ролінг про чарівного хлопчика Гаррі Поттера. У тих загадкових книгах завуальований деструктивний сатанізм - вони наскрізь просякнуті окультними явищами, адже в одному з інтерв'ю авторка призналась, що перед їхнім написанням, вона дослідила ряд магічних обрядів та язичницьких ритуалів, аби в такий спосіб надати цим творам реального змісту. Вона навіть використовує ті самі терміни, що й ідеолог та кумир сатаністів Алістер Кроулі у своїх творах. Він виступив прототипом Гаррі Поттера, бо, наприклад, вік, тобто одинадцять років, коли Гаррі вступив до школи чаклунів, відповідає вікові, коли Алістер К. Захопився сатанізмом. Одні кажуть, що якщо ті книги читати ніби казку, то нічого поганого не трапиться, а інші категорично виступають проти поширення такої літератури. Добре, припустимо, що це казка, в якій добро нібито перемагає зло, проте це, як бачимо, не є звичайною казочкою. Дж. Ролінг може й не мала лихої волі, щоб її книги принесли комусь духовну шкоду, та як можна толерувати той факт, що чимала кількість читачів починають цікавитись після прочитання книг чи перегляду фільмів небезпечним окультизмом, вдаючись до магії, не знаючи часом про жахливі наслідки від неї?! Краще втікати від небезпеки для душі, ніж до неї наближатись. Бо, як відомо, хто любить небезпеку, той може в ній і загинути...

Відомо, що в однієї особи проявилися одного разу екстрасенсорні здібності, до яких також належить телепатія (безпосереднє читання думок інших) та гіпноз з метою вплинути на волю та свідомість іншої особи, - раптово виник дар цілительства. Вона, до речі, навіть ходила до церкви, беручи, безперечно, участь у церковних таїнствах, та потім виявилось, що цією здатністю її нагородив... диявол. Тому необхідно дуже вважати з такими речами, щоб не потрапити навіки в тривкі диявольські тенета, котрих не бракує тут, на землі.

Крім безбожних шарлатанів, є теж у народі цілителі, які, направду, мають зв'язок із Всевишнім, і отримали на це благословення священика. Вони випробуваними методами, наприклад, лікарськими рослинами, масажем тощо, допомагають хворим позбутися, може й не повністю, якоїсь недуги. І, як правило, не наживаються на чужій біді; їм не йдеться про достатки - не встановлюють стабільних цін, як це робить велике число модерних магів, хитрих шарлатанів. Такі знахарі ніколи не афішуватимуть повсюдно своєї діяльності. Вони відзначаються скромністю, безкорисливістю, вартісними християнськими чеснотами, значна частина їхнього успіху полягає якраз у теплому, братньому ставленні до хворих. Обдаровуючи Божих створінь оптимізмом на місцях, благочестиві цілителі незалежні від хабара, не роз'їжджають по різних місцевостях, велелюдних місцях, де є більший прибуток, тратячи не раз величезні кошти на рекламу, та не засиджуються в кабінетах. Вони твердо переконані, будучи ревними християнами, що отримали цей рідкісний дар від Бога, цим не хизуються, зокрема тим, що є віруючі; понад усе ставлять Божу волю, а не власну. Їм не бракує, отже, дарів св. Духа. Їх розпізнають за плодами.

Щодо ворожіння, знаємо, що часто ворожать цигани, особливо в людних місцях, та вони й не раз зухвало вдаються до обману, видурюючи таким чином в легковірних фінанси, не раз і останні. Кажуть, що в цьому плані жінки більш довірливі, ніж чоловіки. Наприклад, мені доволі часто доводилось бачити у Львові переважно двох старших циганок неподалік від Оперного театру біля придорожнього базарчику, котрі пропонують перехожим... поворожити за допомогою їхніх долонь. Одні від них швидко тікають, а інші швидко вірять... Пригадую собі, що одного разу проходив тим місцем, і одна з чорнявок, незважаючи на те, що я був тоді з відзнакою духовної особи, запропонувала мені раптом... погадати. Я, звичайно, відразу ж відмовився, тому що Христова Церква забороняє християнам вдаватись до так званої хіромантії - гадання через лінії долонь. І та циганка, почувши миттю ту відмову, попросила не соромлячись... закурити. Та не скористала, бо я не палю. Не знаю, може комусь і збулися циганські пророцтва, але, на мій погляд, це пахне великим обманом з метою отримати задарма, певну суму грошей, адже не секрет, що цигани вельми схильні до шахрайства багатьох вже, судячи з різних досвідів, ошукали, пускаючи в очі туман. Зі св. Письма знаємо, хто є батьком такого неподобства.

Бувають ворожки чи відьми й автентичні, що не соромляться та не бояться грішити перед Господом Богом. Наприклад, ієромонах Анатолій Берестов зазначає в одній зі своїх книг про магію, що в одному православному храмі Росії наприкінці минулого століття, до слова, біля святих мощей преподобного Серафима Саровського, де люди зібрались для покаянних молитов, трапилося раз незвичне. Перед Літургією отець попередив прихожан, аби ті вважали, бо в храмі присутні два екстрасенси. Одна з жінок явно впадала всім у вічі через свою нецерковну та дивакувату поведінку: ставши перед іконою Богоматері, вона простягнула до неї долоні, стараючись дещо зловити, "прийняти енергію". Потім вона почала робити руками різні рухи. Ніхто не звертав не неї особливої уваги, не чіпав, не проганяв. Раптом з біоенергетиком, що "набралася енергії", виникло щось неймовірне: руки її скорчило й вивернуло назад, а все тіло перекрутило, вона стала наче скручена, загорнута в якийсь дикий вузол і, врешті-решт, знесилившись, осіла на підлогу перед іконою. Так преподобний Серафим не допустив мерзенних діл у своїй обителі, показавши ще раз, що Господь за це тяжко наказує. Святотатниця отримала удар небесної десниці за свої темні діла... Справедлива Господня рука як і голубить, так і карає за наші гріхи.

Відомо, що ворожки йшли із цього світу, переносячи жахливі муки. Один ієромонах довго раз вмовляв таку висповідатись і запричаститись, та вона, опанована дияволом, категорично відмовлялася... Траплялось також, як відступниця з жахом помирала, то благально просила, щоб подали їй руку: в такий спосіб, говорять, передаєтися на іншу особу бісівська сила... Такі випадки непоодинокі. Одна невістка з карпатського села дала так одного разу руку своїй свекрусі, що помирала, а потім, коли вона померла, з нею відбулося щось дивовижне: якась сила її вночі тягнула на місцевий цвинтар, вона почала шаленіти, роздягатись, верещати, втікати від церкви, не відчуваючи при тому жодної втоми. Нещасну возили неодноразово до психлікарні, але нічого не допомагало. Лише згодом, як відвезли до знаного отця екзорциста, то все з Божою поміччю налагодилось... Колишня заручниця нечистого, на щастя, змінилася: стала врівноваженішою, почала відвідувати сільську церкву, розказуючи, що відчувала, як одна сила серед ночі її на кладовище штовхала, а інша не пускала. Отаке трапляється жахіття. Знаємо з історії, що культ зла прадавній - ще в Середньовіччі різних відьом піддавали жорстокій інквізиції, спалюючи на вогнищі... До слова, проти різних грошолюбних, захланних магів-екстрасенсів безкомпромісно раніше вже виступив уряд Росії. Одні навіть провадили свою діяльність в установі під назвою "Стоматологічна клініка". Надіюсь, що в нас це незабаром зроблять також: цілительство мусить бути відділене від окультизму раз і назавжди. Доцільно найперше заборонити їхню рекламу.

Можуть не бути, як відомо з конкретних випадків, щасливими ті подружжя, що сформувались внаслідок походеньок до ворожки... Обидвоє партнерів мають свідомо та добровільно, якщо хочуть жити в радості та злагоді, вибирати супутника життя, а не за допомогою якихось чарів, впливів темних сил і т. п. Треба постійно остерігатись різних замовлянь, виливань воску, а використовувати взамін свячену воду та щиро молитися, уповаючи повсякчас тільки на Бога, що єдиний оздоровлює. Краще більше застановитись над теперішністю, ніж намагатися через так званих ясновидців, ворожок, що отримують не раз відповідну інформацію від прадавнього ворога християн, заглядати без потреби в майбутність.

У Біблії, а, точніше, в апостольських діяннях, теж написано про першу апостольську подорож Павла та Варнави на острів Кіпр, що в Малій Азії. І от, коли вони перейшли весь острів аж до Пафосу, зустріли одного чоловіка, який, як читаємо, звався Вар-Ісус і був ворожбитом та неправдивим юдейським пророком (в Старому Заповіті, до речі, брехливих пророків каменували). Він там був із мудрим проконсулом Сергієм Павлом. Дізнавшись про них, проконсул покликав апостолів - бажав почути Боже слово. Та ворожбит мерщій виступив проти Господніх проповідників: йому дуже не сподобалось, що проконсул віднайде правдиву віру. Павло ж, скріплений св. Духом, глянувши на нього пильно, сказав чаклунові в очі, що він є повний всякого підступу та лукавства, назвавши його також диявольським сином та ворогом усякої правди. "Чи ж не перестанеш перекручувати прості Господні дороги?" - запитав апостол чародія . Потім же, як відомо, слуга сатани миттю осліп: Всевишній знову справедливо покарав за безбожне блюзнірство, так що той не бачив яскравого сонця і не міг сам іти. А консулова віра внаслідок того тільки зміцніла, і він, без сумніву, прийняв до серця божественне вчення (пор. Ді. 13, 1-12).

Отож, як бачимо, з Богом не вільно жартувати, якщо хочемо спастися, з Ним віч-на-віч зустрітись. Як випливає з багатьох авторитетних джерел, категорично заборонено під страхом кари вдаватись до магії та ворожбитства, тому що, як довідуємось, наслідки цього жахливі. Будьмо непорочні перед Творцем, Його вірними воїнами. "Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах... (Еф. 6, 12). Диявол дуже ненавидить покаяння грішників, що прагнуть очиститись від гріховного бруду. Для нього великою несправедливістю є прощення їхніх гріхів під час належної щирої сповіді.

У книзі Діянь ще читаємо, що в Македонії, жила одна служниця, яка мала віщунського духа і шляхом віщування приносила великий прибуток для своїх панів. І ось, коли туди прибули апостоли Павло та Сила, вони з нею якось зустрілись. Ідучи слідом за апостолами, вона викрикувала: "Ці люди - слуги Всевишнього Бога, які звіщають вам путь спасіння!" Вона так поступала тривалий час. Коли Павлові це набридло, він мовив духові, щоб той в ім'я Ісуса Христа покинув її тіло. І злий дух відразу ж з неї вийшов, та таке вельми не сподобалось панам, адже через те вони вже не матимуть доброго заробітку. Отож, як довідуємось, можновладці взяли Павла разом із Силою, поволікши їх до влади на майдан... ( пор. Ді. 16, 16-19).

Тому бережімо безцінний скарб - віру у Всевишнього та остерігаймося завжди і всюди з Його допомогою диявольських сітей (магії та ворожбитства), що часто бувають досить принадними. Молімося до відвічного Творця, який зцілює наші прерізні недуги і немочі, про очищення від усякого демонічного впливу, рабства нечистого та щоб зростати невпинно у Божій ласці. Нехай береже всіх Господь і хоронить від лукавих ворогів, особливо невидимих. Амінь.