пʼятницю, 12 листопада 2010 р.

ЦЕРКВА ТА ІЛЛЮМІНІЗМ

1.Загальна характеристика модерної епохи

З початком XVIII ст. почали діяти на повну силу й набирати обертів різні напрями, що основувалися на філософії, котрі виявились украй ворожими нашій Христовій Вселенській Церкві. Бачимо численні старання певних осіб збудувати суспільство на антихристиянській, атеїстичній основі, спочатку в Англії, а вже потім у Франції та інших країнах. Саме від XVIII ст. такі письменники як Дені Дідро (енциклопедист), Фоєрбах та інші почали з великим ентузіазмом поширювати так званий теоретичний атеїзм, руйнуючи заодно поняття і культ Господа Бога у всьому приватному та публічному житті… Таким чином якраз і започаткувався період раціоналістичного іллюмінізму, епоха, категорично ворожа до Божого об’явлення, віри Церкви та її вічних цінностей…
Якщо ще в XVI ст. невір’я було неймовірним скандалом, то тепер подібне мислення виходило немовби із підпілля, заявляючи відкрито про себе, нікого та нічого не боячись, зокрема Всевишнього, якого вважало непотрібним для життя… У XVIII ст. можна, отже, точно констатувати зростання стрімкого безбожжя, проте, аналізуючи це феномен, необхідно старанно розрізняти настрої інтелектуальної еліти, з одного боку, і народних мас, з іншого.
На початку того століття, в час радикального перегляду ідей, деякі філософи відійшли від офіційної доктрини християнства. Якщо атеїсти або принаймні матеріалісти, як наприклад, Дені Дідро, що очолював енциклопедію, траплялися ще досить рідко, то такі знані деїсти як Вольтер і Руссо вже мали значний вплив. Набагато більше, ніж «Великий Архітектор усесвіту» релігійне почуття в людському серці нібито будить божество, віднайдене на лоні природи.
За Кантом, Просвітництво є «виходом людини з її самоспричиненого неповноліття». І розсудливість, здатність до критики, духовна свобода з релігійною терпимістю начебто мають подолати традицію, релігійний догматизм, церковний і державний авторитет (абсолютизм, моральні й станові пересуди). Природна (розумна) освіта та виховання гуманності гарантують прогрес, сприяють «братанню людства», а також і власному щастю й добробуту всіх. Центрами доби Просвітництва, епохи необмеженого розуму, стали міста й університети.
Історик Норман Дейвіс, за торкаючи цей період у своїй «Історії Європи» зазначає, що, мовляв, навколо так званої Доби розуму існує теж і певна аура наївності. У ретроспективі видається дивним, що так багато видатних європейських умів надавали такої великої уваги лише одній здібності людини – розумові—коштом решти здібностей. Можна дійти до висновку, що наївність такого розподілу мала призвести до катастрофи, і Доба розуму зрештою закінчилась катастрофою у формі страшних революційних років. А в історичні періоди як до, так і після доби Просвітництва чесноти розуму цінували набагато менше. А вже у XIX ст. раціоналізм почав поступово виходити з моди…

2.Нова течія іллюмінізму

Раціоналізм, як уже зазначалося вище, став новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Наприклад, Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план швидкоплинно висувається метод наукового пізнання світу. Це все привело до нового інтелектуального руху під промовистою назвою «іллюмінізм». Тобто це поширення нових ідей, які мали могутній вплив на культуру й філософію наприкінці XVII ст. і ціле XVIII ст. Слово «іллюмінізм» дослівно означає «просвічення» дійсності світлом розуму. Він на диво став тепер, як уже підкреслювалося, єдиним провідником життя в цілому. Декотра частина людства дійшла враз до переконання, що всі наявні лиха в суспільстві походять від того, що в минулому якраз занедбано саме це «провідник» (розум) і люди в такий спосіб у своїх діях керувалися упередженням, почуттями, авторитетом і традиціями… Тому необхідно залишити притьмом те все на боці, відновивши виключне панування єдиного розуму, керуватися тільки його світлом і натхненням первісної доброти людської природи, бо лишень тоді наступить очікувана зміна в суспільстві, у житті кожного. Таким шляхом дійдеться тут на землі до справжньої досконалості та щастя…
Отож, правдивим та добрим проголошувалося в той час те, що згідне сутнісно з розумом. Людська природа, за тогочасним розумінням, добра сама по собі, а це світ досконалий і людство просувається до щораз більшого морального добра та до щораз вищого розвитку. Добро і користь є тотожними, через що є потреба шукати користі у всьому для себе і для своїх ближніх. Іллюміністи, як бачимо, мали нестримне бажання будувати суспільство тільки на природі, проголосивши при тому тріумф природи й розуму… Батьківщиною іллюмінізму стала Англія (Бекон, Локк), одначе ці ідеї, ця новизна, поширились сильно й у Франції (Декарт), адже появились немовби такою кузнею ідей новітнього антирелігійного напряму і зробили їх загальноєвропейськими. Головні представники іллюмінізму у Франції – Монтеск’є, Вольтер і Руссо. В іллюміністів (за винятком Руссо) не було демократичних засад. На народ вони не звертали особливої уваги, безпощадно критикували давній лад і, закликаючи до боротьби проти авторитету, традицій і віри, викликали руйнівний дух серед населення. Знаємо, що Церква й монархія були буцімто виразниками й гарантами давнього минулого традиційного ладу. Іллюміністи звертали своє вістря проти них найперш обережно, а згодом досить відверто та безупинно. Церковні люди і прихильники Церкви почали справедливо боронитися, та, на жаль, слабо й непереконливо. Цей нищівний, революційний дух повсякчасно зростав і міцнів, чим приготував у липні 1789 році вибух Французької революції.
Через протиставлення науки релігії та абсолютизацію поняття освіти і техніки просвітителі зауважили, що християнське вчення не витримує критики чистого розуму. Сарказмові почало підпадати все, що не вкладалося в рамки раціонального пояснення: догмат про триіпостасність Божества, первородний гріх, відкупительну місію Христа, вчення про рай і пекло, про майбутній Останній Суд, шанування святих, їхні реліквії, чудеса тощо. Просвітителі громили організацію Церкви, духовенство, нетерпимість, релігійні війни, інквізицію… Так як розум творить науку, то вона тепер стала великою тогочасною новиною і своєрідною модою. Культурний світ був тоді під аурою свіжих нововідкритих законів Кеплера, Ньютона, Галилея та інших титанів науки. Про це все неодноразово велися дискусії, навіть у приватних будинках…
Ідеї матеріалізму, як дізнаємося, оформилися у працях певних філософів – англійських Френсіса Бекона та Джона Локка, які намагалися всі явища світу підвести під закони механіки. Згідно з Локком, душа новонародженої людини є «tabula rasa» («чистим аркушем», «дошкою»). Тільки протягом життя враження людини утворюють зміст духовного світу особистості. Джерело релігійних ідей – вплив інших осіб або ж власні переживання.
І так Шарль-Луї де Монтеск’є (1689-1755), для прикладу, доводив відносну вартість релігії, стверджуючи, що християнство містить у собі зародки фанатизму та релігійних воєн. «Ніколи не було царства, в якому б відбувалося стільки чвар, як у Царстві Христа», − писав він у своїх видуманих «Перських листах» (1721), де різко висміював релігійні уявлення про чудеса, християнські догми. В іншому творі Монтеск’є «Дух законів» (1748) бачимо похвалу байдужості у релігійних справах, давнім релігіям протиставляється католицька. Цей твір, до слова, мав упродовж 22 місяців аж 22 видання – одне на місяць. У ньому є така думка: «Чи не прекрасна мета працювати для того, щоб залишити після себе людей щасливішими, ніж були ми…».
Ще один чільний ідеолог руху Просвітництва Франсуа-Марі Аруе (Вольтер) своїм впливом визначав суспільну свідомість Франції, магічно діяв на короля Пруссії Фрідріха II, на царицю Росії Катерину II. Бувши вихованим у єзуїтській колегії, Вольтер сформував власний світогляд під вливом англійського матеріалізму. У Лондоні жив протягом трьох років (1726-1729).
Вольтер визнавав існування Бога як законодавця природи, рушія всесвіту, основу єдності й доцільності світу. Він порівнював світ із годинником, котрий уперше був заведений якимось годинникарем, і цим роль останнього обмежилася. Бог, за ним, − «великий геометр». Необхідність визнання Бога він пов’язував головним чином з тим, що віра в Бога допомагає тримати народ у покорі… Його коронний вислів: «Якби Бога не було, Його слід було б вигадати».
Борючись затято із Христовою Церквою, Вольтер вигадав для себе чудне гасло «Роздушіть гадину». А в праці «Про загальний мир» він писав: «Цілком очевидно, що християнська релігія це тенета, що ними шахраї обплутували дурнів протягом 18 сторіч, і кинджал, котрим фанатики вбивали своїх братів понад 14 сторіч». Вольтер –автор десятків антиклерикальних творів.
Залишилось ще згадати в контексті, крім інших, і про і про Жан Жака Руссо (1712-1778). Він прийшов на світ у кальвіністичній родині, 1728 року перейшов на католицизм, а згодом 1754 р. повернувся знову до кальвінізму. Через свої твори Руссо проголошував ось ці три засади:

1)досконалість людини;
2)соціальну рівність усіх людей;
3)вищість народу над володарями.

Він боронив думку про право народу на повстання проти тиранів. У трактаті «Соціальна угода» (1762) твердо доводив антисоціальний характер християнства, котре нібито привчає людину дбати лише про особисте спасіння для іншого світу, а за межами цього християнам «байдуже, чи справи йдуть на землі добре, чи погано». А в романі «Еміль» (1762) Руссо розпочав запеклу боротьбу проти християнства, картаючи його за бездоказове та ірраціональне вчення, за зневагу до природи людини. Робиться висновок: « Справжні християни створені для того, щоб бути рабами». Автор пропонує ідеї про заміну християнства деїзмом – ученням, що визнавало Бога за Творця світу, однак заперечувало Його втручання в усі події, що стаються у природі та суспільстві.
Загальновідомо, що Монтеск’є, Руссо, Вольтер та інші французькі письменники видали Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел (1751-1780). Ініціатор видання, редактор і автор більшості статей – Дені Дідро (1713-1784), атеїст, який уважав релігію продуктом невігластва і страху людей, котрих дурить духовенство. Дідро, між іншим, заперечував історичність особи Ісуса Христа, висміював, як і його однодумці, християнські догмати, вимагав скасування церковної опіки над школою, вважаючи освіту засобом ліквідації релігії…

3.Важка церковно-політична ситуація

Вселенська Церква не могла дивитись на це все спокійними очима—коли ж у процес дехристиянізації населення почали залучатися представники еліти, то він, торкнувшись народних мас, сільських мешканців, дуже часто неписьменних, зробив повсюдно відчутним падіння суспільної моралі (крадіжки, злочинність, зростання кількості незаконнороджених дітей). Вирішальну роль у цьому відігравали гроші та жага поживи, що за висловом одного священика того часу, перетворює християн у явних поган. Лише вплив внутрішніх місій міг бути визначальним, тобто перешкоджати цій повільній дехристиянізації…
В Європі тоді набули поширення різні таємні товариства – масони. Масонство виникло спочатку в Англії 1717 р. і потім скоро поширилось іншими державами під впливом іллюміністичної ідеології. Масони не признавали іншої влади, крім тієї, яку вони собі встановили. Виступали проти християнства, Католицької Церкви і також проти існуючих тоді політичних установ, керуючись у філософії раціоналізмом.
Політичне положення у XVIII ст. було, безумовно, досить важким: майже всі князі тої епохи мали абсолютну владу й були під впливом іллюмінізму та масонів. Негативний вплив тодішнього політичного світу відбивався і на вселенських архієреях, серед яких визначався Папа Венедикт XIV (1740-1758), людина поміркована, правник та історик. Стараючись жити у згоді з володарями, заключив угоду зі Сардинією, Іспанією, Португалією, Австрією й визнав короля Пруссії. За добрі знання, доброту й простоту його шанували й деякі філософи, з якими він переписувався. Проте Венедикту XIV не вдалося припинитьи антикатолицької акції деяких урядів. У час його понтифікату розпочалось переслідування єзуїтів, найперше у Португалії, а потім у Франції, Іспанії, Неаполі, Пармі й на Мальті. Отож, занепад релігійного виховання, окрім, інших причин, був пов’язаний із вигнанням ордену єзуїтів, починаючи з 1760 р., і з убогістю семінарійної освіти, обмеженої моралізмом. Після тернистого шляху, різних поневірянь єзуїти спромоглися в 1780 р. у Полоцьку (Білорусь) відкрити новіціят. А в 1814 р. понтифік Пій VII знову їх відновив.

Висновок

Просвітництво, котре було скероване на людський розум, досягнення науки, техніки принесло зі собою певні виклики, зокрема для Католицької Церкви. Абсолютизація надмірного раціоналізму призвела до кризи метафізики, духовних вартостей, які тепер, як ніколи, ігнорувалися представниками еліти, що через свій скептицизм, ворожість до віри ставали затятими безбожниками, атеїстами, деїстами тощо. Більшість просвітників наївно вірили, що світло розуму (іллюмінізм) начебто мало скрізь розвіяти сутінки релігії. Однак, до речі, вони чомусь не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством – все це явно критикувалось як не засноване на розумі. Разом з релігією вони підривали й авторитет традиції та культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони теж розуміли і мораль як природне явище, не бачачи необхідності в релігії для обґрунтування моралі. Та, як знаємо, добробуту на землі без Господа, міцної віри в Нього аж ніяк не збудуєш.


ЛІТЕРАТУРА:


1.Хома о. Іван, Нарис історії Вселенської Церкви, Львів, Стрім, 1995.
2.Бедуел Г., Історія Церкви, Львів, Свічадо, 2000.
3.Дейвіс Норман, Європа. Історія, Київ, «Основи», 2001.
4.Ісіченко Ігор, Загальна церковна історія, «Акта», 2001.
5.Всесвітня історія dtv –Atlas, Київ, «Знання-Прес», 2001.
6.Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А., Філософія, Київ, Академвидав, 2005.

Немає коментарів:

Дописати коментар