Про антибіблійну секту адвентистів (суботників)

«Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Мт.7,15).

Виявляється, що вона входить у десятку так званих "найнебезпечніших сект" світу серед розмаїття багатьох інших під сонцем. Я б ще додав до загального списку тоталітарну секту "Свідки Єгови" та церкву сатани, між іншим. Про них у неті чимало критичної інформації, адже самі наражаються на лезо, як наприклад, разом із безглуздям святкування суботи після Христового воскресіння та нападками на традиційні Церкви...

Засновником цієї секти був аж ніяк не Христос-Господь, а якраз баптиський пресвітер Уільям Міллер (простий фермер), який жив у Північній Америці, де з 1831р. ця секта почала свій світовий хід. Її назва секти походить від лат. adventus, що значить прихід або пришестя. Звідси, отже, і вчення секти про швидкий прихід Ісуса Христа на землю...

На основі книги Даниїла Міллер "визначав" часи Христового приходу, хоч дати завжди виходили помилковими. Мабуть, і з математикою було не все в нього гаразд і також із знанням Божого Слова, що "не знаємо ні дня, ні години приходу Сина Божого...". Тільки один Творець у цьому обізнаний. Ну, це теж і в стилі єговістів. Через подібне свавілля у 1844 р. ряд його прихильників відколовся, а декотрі інші й надалі визначають невтомно "точні" дати другого пришестя...

Крім адвентистів сьомого дня, в Україні можна стріти також і секту адвентистів-реформаторів, що виникла в 1914 році. Точне виконання всіх обрядів і дотримання суботи – ось головні риси цього угрупування. Відмовляються іновірці від армії, розкішного вбрання, прикрас, художньої літератури та різних видовищ. Їм забороняється вступ у шлюб і народжування дітей. Не мають вони, між іншим, своїх молитовних домів...

Як соціальна якась благодійна установа, наприклад, з допомогою людям, залежним від алкоголізму, наркоманії, наданням гуманітарки тощо течія адвентизму може себе виправдати у певній мірі, однак у християнство не варто пхатися зі своїми пагубними єресями та ще більше "каламутити воду".

На жаль, такий сучасний лжепастир та лжепояснювач св. Писання як Микола Гунько, пресвітер адвентистської псевдоцеркви з Буковини, вирішив сьогодні боротися всюди з нашою старезною (Христовою) Католицькою Церквою, папством в рамках задуму Всевишнього(Божою установою на землі), святкуванням святої неділі, важливими католицькими вікопомними істинами, зокрема виписуючи різні брехливі антинаукові писання під єретичним соусом по інтернеті на численних сайтах, не тільки україномовних; під різними ніками (псевдонімами) на форумах, навіть на офіц. форумі Греко-Католицької Церкви, стверджуючи на противагу здоровому глузду та Божому Слову, що все це звучить дуже "об'єктивно".

Раджу молитися за таких людей, що нищать Божу Церкву своїми, лжепророцтвами, єресями, спотвореним коментуванням Біблії та відвертим сектантством відповідно до біблійної позиції, священного Передання, навчання Христової Вселенської Церкви, святоотцівської могутньої спадщини тощо і всупереч апостольській традиції!





Інша публікація до теми ЗЛЕТ ЗЛИХ СЕКТ

Проституція як теж прогрішення проти любові та власного тіла

Крім численних інших пороків, у наш час особливо процвітає таке людське явище як проституція (торгування власним тілом) чи розпуста. Хто про неї не чув? Мабуть, тільки ненароджені…

Що ж таке проституція насправді, котру так важко приховати? У Великому тлумачному словникові сучасної української мови читаємо коротко, що проституція – рід занять: вступ людей у безладні статеві стосунки за платню. У переносному значенні це… продажність, безпринципність і безчесність[1].

Також спостерігаємо нині певну «десакралізацію» інтимності та міфологізацію сексуального акту. Людська статевість стає предметом купівлі-продажу. Заодно набирає розмаху і порнопродукція, пронизуючи немало аспектів людського життя. Секс як такий абсолютизується. Твориться, отже, своєрідний «пансексуалізм», в котрому всі виміри існування людини зводяться виключно до інтимних стосунків…

Знаємо, що сексуальний потяг є нормальною функцією, яка притаманна людському організмові. Проте суть гріха розпусти полягає не в самому факті наявності цього потягу, але в повсякчасному пошукові насолоди, котру той за собою несе. Якщо сексуальне життя стає лишень засобом отримання задоволення, тоді воно тягне за собою також інші гріхи або провини. Розпусність бере початок від егоїзму та бажання догодити собі самому. Найчастіше – ціною щастя іншої особи. Опісля розпуста набирає щораз більших обертів і перетворюється не тільки у викривленість на сексуальному рівні, але навіть – у злочинство. Та пристрасть є небезпечною теж і під тим оглядом, що коли стає подоланою на фізичному рівні, залишається при тому на рівні думок і почуттів[2].

Проституція – одна із виразок суспільства, котра радше розростається, ніж загоюється. ЇЇ досить нелегко подолати. Це «мистецтво» дике. Воно веде до різноманітних чвар, зрад. Це і розбиті сім’ї, і втрачена молодість, повага ближніх, загублене здоров’я… Чимало колишніх куртизанок вже схаменулися, подивилися правді у вічі, жаліючи за все, і стали непоганими матерями, а чимало залишились на примітивному рівні існування…

Секс у різних неприродних формах відбирає радість життя і вкрай баналізується, не залишаючи місця на таємницю… Зараз теж стає модним, зокрема серед молоді, бісексуалізм, тобто традиційні інтимні стосунки і нетрадиційні. Чи легко є зрозуміти слова на кшталт: «продам дорого дівственність», «даю тіло в оренду» та інші? Порядна жінка, як говорять, ніколи не вимагатиме в чоловіка (-ів) грошей, а уваги та поваги… Тілесне задоволення, гроші часто відвертають від світлих ідеалів. Порядність дорожча за маєтки. «Тіло – це найменше з того, що жінка може дати мужчині» (Ромен Роллан)[3]. Справжню любов ні за які гроші не купиш. Вона не продається, не купується, а лишень безкорисливо дарується іншому. Як підкреслював Девід Лоуренс, секс страшенно мстить за награні почуття. Він безжальний, пагубний для фальшивої любові[4]. Так що небезпеки очевидні. Всі ті важкі венеричні захворювання, недуга СНІДу, що викликає чималий переполох у суспільстві.

Складається чомусь враження, що коли молодій людині виповнилося вісімнадцять років, то тоді вже можна сміливо вдаватися до розпусти-гріха. Замовляти на мобільний еротично-порнографічні картинки, забігати на порнографічні сайти, милуватися плюгавими фільмами тощо. Це теж плоди сексуальної революції, розпусти, зловживання свободою, великим даром Всевишнього. І це належить до витоків проституції! До цього теж спричиняється і сучасна музика: в піснях оспівується повсюди розгнуздана любов, нестриманість, не беручи під увагу наслідки цього «геройства». Чого доброго можуть навчити нас слова із відомої пісні: «…я душу дьяволу продам за ночь с тобой?..» . У деструктивному окультизмі-сатанізмі, між іншим, наявна культова проституція: на чорній месі, що є плюгавою пародією на Святу Літургію, повія-розпусниця є таким собі… «вівтарем». Це випливає з так званої «Біблії» сатаністів.

Буває, що деякий клієнт замовляє мов товар через Інтернет дівчину легкої поведінки, що залишає свою анкету, і потім, після відвідин, там же ділиться з іншими на весь світ позитивами та негативами її «роботи», залишає на сайті свої відгуки, ставлячи відповідні бали за послугу… На кого тоді схожа така людина? На просту річ без честі, душі? Як же тоді образ та Божа подоба?

Людина покликана до святості. Св. Апостол Павло закликає: «Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла…»[5]. Метою статевого акту є, власне, народження та виховання діточок, а не щось друге – задоволення тіла.

На сайті www.cripo.com було раз розміщено інтерв'ю з повією. Заодно теж зазначено, що проституцію вважають аморальним заняттям, що вона є нелегальним бізнесом у багатьох державах, і її масштаби зростають…

Як випливає з інтерв'ю, жінка, яка поринула в розпусту, має двох дітей (хлопчика та дівчинку). Вони живуть з її чоловіком, котрий раніше навіть не підозрював, де вона працює. Дізнавшись, перестав з нею спілкуватися. Добре, за жінкою, що хоч з дітьми ще дозволяє бачитися. Мовить повія, що працює мало не кожен день, заробляючи непогані гроші, проте майже всіх їх витрачає на… наркотики. Лише невелика частина з того йде на їжу, одяг косметику і дітей. На журналістське питання: чого найбільше боїться відповіла, що її можуть позбавити батьківських прав. І цим начебто часто залякують міліціонери. Розуміє вона, що вся справа полягає в наркотиках, адже саме через них стала раніше на панель. Тож тепер не може нічого зі собою зробити…

Гірка це правда сьогодення. Так, не завжди на слизький шлях проституції стають із добра. Одна залежність може породжувати іншу, ще більшу. Тілесне задоволення не є постійно першопричиною. Причини пороку різноманітні, як засвідчують факти. Бачимо не раз, що до торгування власним тілом, яке мало б бути, за св. Писанням, храмом Святого Духа[6], вдаються різні особи, зі своєрідним світоглядом, – незв'язані шлюбом (церковним, державним), заміжні, і не тільки жіночої статі, бо також має місце у світі і... чоловіча проституція, і дитяча… Хоч ми «звикли» більше до жіночої. Є думка, що продажність закладена в природі жінки, тому може здаватися, що не так просто щось змінити. Можливо, тут простежується швидше вплив первородного гріха, адже до гріхопадіння була в усьому гармонійність. У первісному значенні Господь Бог створив людину на свій образ та подобу і кличе всіх без винятку до життя у правдивій свободі.

«Якщо жінка доступна, то в ній цікавить лишень сексуальний компонент, вона не цікавить тебе як людина. Твій інтерес до неї здебільшого тваринний. Коли ж подібна доступність відсутня, тобі стає цікаво взнати, що за людина перед тобою, чим вона дихай», – переконаний музикант Олексій Жаров, висвітлюючи цю проблему у своїй статті «Доступна жінка викликає тільки тваринну цікавість»[7]. На веб-порталі, де розміщена стаття поряд з іншими на схожу тематику, можна так само знайти актуальні матеріали про цнотливість (чистоту), котра є священним поняттям, про те, чому не варто втрачати незайманості до шлюбу тощо не лишень представників духовенства, але й мирян. Такі сайти досить потрібні в наш час як теж і свідомі люди.

Легко котитися донизу... «Панування над собою є довгою працею і вимагає тривалості. Ніколи не можна думати, що воно досягнуте раз і назавжди. Контроль над собою потребує зусилля, до якого треба знову й знову вдаватися упродовж усього життя. Особливих зусиль належить докладати в дитинстві та молодості, тобто в період формування особистості»[8].

Багато хто з нас чув про так звану «сексуальну революцію», що має початок у принципах «вільної любові». Розвинулась вона, отже, на Заході, і протягом кількох останніх десятиліть традиційний погляд на любов-кохання зазнав певних змін. Адже відома річ, що раніше на Заході як і на Сході вважали обдумано, що статеві стосунки збережені тільки за шлюбним союзом… На дошлюбний або позашлюбний інтимний зв'язок не дозволяє передусім християнська доктрина задля добра душі та щастя Божих сотворінь – людей. Апостол Павло казав, аби поєднуватися найперше з Господом, а не з блудницею (проституткою), бо «тіло є не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла[9]. «Проституція зазіхає на гідність особи, яка нею займається, стаючи предметом еротичної приємності іншого. Той хто платить, тяжко грішить проти себе самого: він нищить цнотливість, до якої його зобов'язує Хрещення, і заплямовує своє тіло – храм Духа Святого», – знаходимо й це у Катехизмі Вселенської Церкви[10].

Проституція – одне із різноманітних соціальних лих. Одні віддаються незаконним любощами заради тимчасового задоволення, інші відштовхуються від розкоші, дехто – від бідності… Коли нема що їсти, в що себе по-людськи вдягнути. Читаємо, для прикладу, у книзі «Де Бог плаче» покійного о. Веренфріда ван Страатена, засновника організації «Церква в потребі» про бідність на Філіппінах. Отець як свідок сумної картини змальовує те, що сотні тисяч родин мають там на денне проживання близько пів долара. А найбільше дітей, як не парадоксально, є у найбідніших родинах. Якщо вся сім'я жебракує або краде, тоді й виживають. Чи коли їхні дівчатка, заледве дійшовши до зрілості, пропонують охочим на продаж… свої маленькі тіла, подібно як це трапилося з розконспірованою групою дівчаток-повій на Себу. Господині борделю було тільки якихось 13 років. Дівчатка, які на неї «працювали», мали не більше як дев'ять-десять років. Кожна заявила міліцію, що робила це задля того, що не було в помешканні що їсти…[11].

Схожа на ситуацію вище була також ситуація і в Африці, де торгівля жінками була досить прибутковим «бізнесом». Дванадцятилітні діти були ознайомлені з усіма венеричними хворобами[12].

Не все у брудний бізнес утягуються з власної волі – можуть просто змусити людину цим займатись, продати в сексуальне рабство, забравши при тому документи. До речі, існують так звані християнські організації проти торгівлі жінками (Christian Organisationis Against Trafficking in Women) – «COATNEТ», що має на меті стати всесвітньою мережею організацій та їх партнерів з багатьох країн світу. До учасників COATNET належать представники національних мереж організацій проти торгівлі людьми у своїх країнах і працюють у напрямку запобігання, реінтеграції, а також лобіювання і захисту скривджених жінок. Така торгівля після нелегальної торгівлі наркотичною сировиною та зброєю стає чи не найбільш прибутковим видом бізнесу всупереч покаліченим долям сотень тисяч молодих дівчат, жінок. Їхня різномовна сторінка в Інтернеті: www.coatnet.org

У статті «Декотрі люблять похолодніше» читаємо про те, латвійська влада, борючись за права повій (беручи їх під контроль) вирішила теж узятись і за їх клієнтів, тому що в останні роки Рига завоювала славу секс-столиці. Туризм із цією метою досяг небувалих масштабів (Україна теж не втекла далеко. – Авт.). Розпусниць на вулицях Риги нібито більше вже немає: тепер вони «працюють» по квартирах. Жінки (і чоловіки!), які торгують собою, отримують офіційно відповідний документ, щоб, звичайно, грішити…[13].

Продовжуючи цю лінію «гріха в законі», в журналі «Кореспондент» також подано ряд країн (15) з датами, етапами легалізації феномена проституції. Наприклад, у Франції вона узаконена у 1946 році. Дозволена тільки вулична. Заборонене сутенерство, публічні доми та приставання до перехожих. У Голландії – в 1988 р. Виявляється, що повії навіть відкрили особисту профспілку, а свою сферу послуг легалізували з 2002 року… Від 1995 проституція як така легалізована у Польщі. Заборонені лише торгівля людьми і схилення до цього аморального явища. У 2002 р. – в Германії. Діло проституції дозволено законодавством і не вважається аморальною діяльністю. З 2003 вона узаконена в Новій Зеландії. Дозволено тримати публічні будинки, приставати на вулиці та жити на доходи від неї. У США – в 2004 р. Проте тільки в одному штаті Невада, у всіх інших, як не дивно поки що заборонена. В Молдові легалізована з 2005. І її вважають… законною трудовою діяльністю[14]. І так далі.

Напрошується питання: що чекає Україну? На державному рівні проституція в нас ще офіційно не дозволена, хоча були певні спроби. Вона діє ніби підпільно, не раз із закриттям на неї очей українських можновладців, прикриттям від них. Як процвітає в нас це соціальне дно суспільства, можна теж довідатись з різних джерел ЗМІ (Інтернету зокрема), як наприклад, з Вікіпедії-вільної віртуальної енциклопедії (www. uk.wikipedia.org). Там є мова про різного роду проституцію: жіночу, чоловічу та дитячу… Не залишено поза увагою розпусний бізнес в Україні. Довідуємося звідти, що коли скасовано візи для європейців, то значно почастішав на українській землі приплив іноземних громадян у пошуках «щастя». Через це зріс секс-туризм. Чимало туристів приїжджають до столиці, щоби віднайти швидко «доступних і красивих дівчат». Жриці кохання завчають кілька фраз по-англійськи чи по-німецьки, бо таким чином отримають в цьому успіх. Щотижня до Києва прибувають сотні іноземців, адже реклами вистачає. У ремонт і облаштованість квартир вкладають величезні кошти. Досить значна, між іншим, кількість дівчат прибуває туди з інших областей…

Господь Ісус одного разу висловився, що перелюб чиниться теж і тоді, коли на жінку дивишся з пожаданням, тобто допускаєшся гріха в самому серці[15]. «Усвідомивши глибинний та інтимний характер статевої сфери, ми розуміємо, що секс у жодному разі не є просто біологічним інстинктом. Статеві стосунки призначені бути вираженням найвищого поєднання закоханих осіб у священному союзі подружжя», – пише Дітріх фон Гільдебранд[16].

Отже, розпусне життя глибоко ранить душу людини, передподружню та подружню чи подружню чистоту і є проти людської гідності, особливо коли одна людина продає себе іншій, немовби якусь бездуховну річ. А це належить до гріховності, є, згідно з християнською доктриною, проти 6-ої та 9-ої Божої Заповіді. Своє тіло, цей розумний Господній витвір, варто шанувати, бо ж це не є зі сфери неможливого.




[1] Пор.: Великий тлумачний словник сучасної української мови, Київ-Ірпінь, Перун, 2002, с. 989.

[2] Див.: Життя у Христі, Моральна катехиза, Видавництво УКУ, Львів, 2004, с. 39.

[3] Антологія афоризмів, Сталкер, 2004, с. 492.

[4] Див.: Там же, с. 492.

[5] 1 Кор. 6. 19.

[6] Пор.: 1 Кор. 3, 16.

[7] Див.: сайт http://realove.ru

[8]Катехизм Католицької Церкви (далі – ККЦ), Синод УГКЦ 2002 Р. Б., № 2342.

[9] 1 Кр. 6, 13.

[10] ККЦ, № 2355.

[11] Пор.: Веренфрід ван Страатен, Де Бог плаче, Львів, Свічадо, 1997, с. 71.

[12] Див.: Там же, с. 161.

[13] Георгій Попов, Некоторые любят похолоднее, у «Корреспондент» 5 (2008), 2, с. 46-48.

[14] Пор.: Там же, с. 46-47.

[15] Пор.: Мт. 5, 28.

[16] Дітріх фон Гільдебранд, Статеве виховання, Львів, Видавництво ЛБА, 2000,с. 17.

Статевість – Божий дар

Бачимо в нашому житті, що також віддається Богові шана, якщо живеться по-моральному. Маючи гідність, право на вибір людина може немовби загубитися в собі – у своєму внутрішньому світі. З одного боку світ диктує своє, з іншого – є незрушна істина Бога. Хтось береже, попри все, красу душі, а дехто піддається впливові сьогочасних позацерковних віянь. «Це особливо помітно у справах сексуальних, де все більше розглядається як дозволене й проявляється пріоритет факту перед правилом. Така ментальність легкодушності веде людину до деградації й відкриває їй дорогу до занепаду – протилежну дорозі людяності», – зазначає Жан-Марі Обер[1].

Цілу дорогу особи до особи, незалежно від того, які «етапи» можна ще в ній вирізнити, тут відкриває і визначає надія передавання життя. Проте не йдеться про життя в загальному, але про життя людини, життя людської особи, життя взяте зі всіма консеквентами, котрих докладно передбачити не можна[2].

Інтимна сфера – одна з багатьох Божих дарів, які людина щедро отримала у власному існуванні. Як свідчить св. Писання, коли Господь, єдиний у Пресвятій Трійці, створив людину, то побачив, що все було досить добре…

Найперше потрібно оцінити статеву царину належно, визнавши зокрема її позитивний вимір. Адже нинішній погляд про людину вирізняється більшим персоналізмом чим позволяє здолати ту недобру традицію, відповідно до котрої сексуальність розуміли як невідкличне лихо екзистенції людини… Статева активність у подружньому союзі є не лише толерантністю до «грішної людської природи», але теж інтегральним способом виявлення своєї любові, як це й задумав наш Творець в час найпершої миті створення…[3].

Визначені ситуації, в яких не бажається присутності інших осіб чи допускається до себе лишень небагатьох, звуться інтимними. Пошана найособистішої життєвої сфери у фізичному та психологічному сенсі є інтимністю[4]. З поняттям інтимності, як довідуємося, так само пов'язана і повага до тіла. Пошанування людської інтимності є теж і пошана тіла. Коли ми ставимося з шаною до тіла іншої особи, тоді не порушуватимемо її інтимності… Коли шануємо своє тіло, то дотримуємося таким чином інтимності, не дозволяючи порушувати її іншим[5].

Тому можна дійти до висновку, що коли охороняти особисту інтимність, то оберігається себе від прикрих речей і різного роду небезпек на морально-духовному рівні. «Дар людської статевості водночас є завданням, яке Творець ставить перед людиною. Щоб прийняти цей дар і розвивати його, потрібне свідоме і вільне заангажування», – пише Юзеф Августин[6]. За його словами, людська сексуальність діє згідно з певними законами, котрі, отже, є вписані до людської природи. Отримавши привілей та маючи заодно обов'язок пізнати ті закони й до них пристосуватися, зауважується, що людина осягає істинне добро зі щастям тільки тоді, коли вона використовує свою сексуальність відповідно до закону Творця. Проте якщо відкидає сексуальні норми, то цим наносить удар передусім собі, а не Господу Богу. Тому що те, що є створене Всевишнім як вельми добре, можемо використати і на добро, і на зло. Однак нелад у сфері сексуальності постійно спричиняється до того, що людина багато страждає…[7].




___________________________________________________

[1] Жан-Марі Обер, Моральне богослов'я, Львів, Стрім, с. 185-186.

[2] Dietrich von Hildebrand oraz inny, Wobec wartości, W drodze, Poznań, 1984, s. 129.

[3] Юзеф Августин, Сексуальна інтеграція, Львів, Свічадо, 1999, с. 74.

[4] Пор.: Мандруючи до зрілості, Під редакцією Терези Круль, Львів, Свічадо, 2003, с. 65.

[5] Див.: Там же, с. 67.

[6] Ю. Августин, Світ наших почуттів, Львів, Свічадо, 2007, с. 62.

[7] Пор. : Там же, ст. 63.

Потреба невинності в неподружньому стані (целібат)

Як знаємо з життя, деякі особи, як знаємо, кохання не шукають – одружуватися не хочуть. Також жертвують своє життя Господу Богу, перебуваючи в целібаті. Маємо у світі ряд життєвих станів: подружній, вільний і чернечий.
Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Ми його вже, певною мірою, розглянули. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина (Ісус, Марія, Йосиф) – добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі.
Вільний стан позбавляє піклування про сім'ю. В такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина свобідна від виконування родинних обов'язків.
І останній чернечий (монаший) стан – це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу характеризують три євангельські ради – вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей… Кожен зі станів накладає певні зобов'язання, здійснення яких впливає на реалізацію людського життя...
До чого я веду? А до того, що не можуть бути всі одружені, бо хтось відчуває, що отримав покликання жити сам (без жінки чи чоловіка) чи у певній спільноті, наприклад, у монастирі як богопосвячена особа. Існує в суспільстві з різних причини така категорія людей як «вічні холостяки» тобто неодружені чоловіки-одинаки (жінки не виняток) з утраченою схильністю до створення сім'ї. Маю знайомих у подібній ситуації. Є певні особи, що бажають жити цнотливо у світі, не маючи покликання до монастирського життя… З переконання, не складаючи врочистих обітниць як це є традиційно в монастирі. До теми, колись у древньому Римі були такі собі весталки – жриці богині домашнього вогнища Вести, які давали обіцянку цнотливості, обіцяючи берегти своє дивацтво протягом тридцяти років. Вони перебували у великих почестях та пошані. Якщо траплялося порушення обітниці дівоцтва, то нещасну дівчину, бувало, закопували живцем у ямі на так званому «полі прокляття». Спільника прогрішення сікли на смерть… У місцевості Цузко в Перу видніють руїни древньої святині сонця, де колись було 1500 дівчат, що мали жити в незайманості аж до останнього життєвого віддиху. Провинилася така дівчина проти чистоти – хоронили її живою, спільника вішали або спалювали живцем обидвох. Це описує о. Юліан Катрій, ЧСВВ у «Божих Заповідях»[1]. Отож, дізнаємося з історичних даних про те, що навіть поганський світ часом в особі вибраних дівиць відмовлявся від подружнього стану на користь чистоти, незайманості тощо. За порушення обіцянки фіктивній богині Весті – карали в жорстокий спосіб смертю. А що говорити нам, християнам, які вірують у Триєдиного Господа, який залишив до кінця світу своє Об'явлення?
Велику роль відіграє в лоні Христової Церкви целібат (від лат. сaelebs – неодружений). Під ним розуміють найперше обов'язкову безшлюбність католицьких священиків. Принаймні так подано у «Релігієзнавчому словникові»[2]. Його важливість підтвердив у 1967 році своєю енциклікою «Caelibatus Sacerdotalis» («Про целібат священиків») Папа Павло VI. Коли я, між іншим, побував раніше на Закарпатті на Міжнародній Прощі Вервиці, то зустрівся там під час спільних молінь із одним священиком Московського Патріархату, котрий представився екзорцистом. І от він мені старався довести, що слово «целібат» є похідне від «целомудренный батюшка»… Проте, як бачимо, це не зовсім так, бо має це церковне поняття передусім латинське походження, а не російське... І тому я з ним виправдано не погодився.
Йдучи далі, стає відомо, що одного разу учні запитали Ісуса про те, чи не є кращим залишатися в безженності, на що Господь відповів, що не кожен розуміє це слово, а тільки той, кому дане розуміння цього. За Спасителем, існують на світі люди, які вже від материнського лона неспроможні жити подружнім життям (Христос зве їх скопцями), також ті, що їх зробили такими інші; наявні й неодружені, котрі добровільно зрікаються подружнього стану задля Небесного Царства. Спас запрошує вникнути в суть сказаного, якщо комусь буде під силу[3]. Наскільки відомо (знаю зокрема з власного досвіду) часто сьогодні люд не має реального розуміння потреби целібату, навіть будучи часом практикуючим християнином. Дивуються, відраджують, дехто насміхається побачивши десь богопосвячених осіб, наприклад, коли прямують в чернечій одежі Львовом… Та є такі, що стараються зрозуміти Божі дороги, стежки Господнього Провидіння, проникнути бодай частково в одну з таємниць християнства. «Міра любові, якою ми служимо Богові в подружньому стані чи в монашому, є вирішальною для моральної вартості людини. Безженність не має вартості задля самого зречення, але тільки тоді, коли вона є зроблена з любови до Бога, «задля Царства Господа». Тому подружжя з Любові до Всевишнього, є вартіснішим, аніж неодруженість без любові», – запевняє о. Лев Тимків[4]. Це твердження знаходимо в контексті того, що є помилковим говорити начебто Церква ставить кожного неодруженого вище від тих, що пов'язали себе зі сімейними обов'язками вже задля самого факту неодруженості…
Якось незвично, як на мене, висловлюється про дівицтво М. І. Рупнік, називаючи його кульмінацією функції сексуальності. Мовить про дівицтво пар подружніх. Згідно з ним, воно означає те, що людина ввійшла до любові Бога, і тому не потребує вже жодного еротичного символу, щоб вірити в любов і її водночас переживати... Підкреслює італійський священик, що дівоцтво реалізується саме в тій людині, в якій фундаментальна відкритість і глибинний вимір стосунків наповнюється переживанням любові самого Творця. Називає дівицтво людським станом, котрий можна виконати і через подружню любов, через покликання в житті до целібату…[5]. Свідомий того, що це може здатися дещо дивним, однак переконаний, що це так і є.
Що ж, на мій погляд, під час розгляду чистоти целібату ще варто зачепити для авторитетності Енцикліку Папи Пія XII «Sacra Virginitas» («Священне дівицтво»). Вже на самому початку Римський Архиєрей мовить, що «священне дівицтво і досконала чистота, посвячена на службу Богові, без сумніву, належить до найцінніших скарбів, які Засновник Церкви залишив у спадок суспільству, яке Він заснував…[6]. Посилаючись на Отців Церкви, Понтифік каже, що «довічне дівоцтво – це надзвичайно цінний дар, який християнство дарує світові»[7]. Пригадує Пій XII, що досконала чистота є великим Божим даром. Як приклад дівицтва, ставить перед усіма чисте життя Пресвятої Богородиці, називаючи її образом дівицтва та заохочуючи християнський люд до наслідування Господньої Матері[8].
Дізнаємось, що немало дівчат із вищою освітою, наприклад, у Німеччині віддають себе на посвяту праці задля ближніх, складаючи обітницю чистоти. Не прагнуть тимчасових життєвих насолод, рожевого майбуття. Це не можна назвати якимось розчаруванням або вимушеним зреченням, а, швидше, ідеалізмом, бажанням самопожертви з ціллю зберегти любов і силу для Всевишнього та свого ближнього[9].
У книзі «Дражливі питання про…» о. Яцек Салій ОР, даючи відповідь на поставлене питання про целібат (безшлюбність), твердить, що «рішення жити в целібаті схоже на рішення мати сім'ю: воно має плинути з любові. Скажуть, що не завжди так буває – адже перша любов до Бога і потреба цілковитої самовідданості в служінні людям у священика чи медсестри з часом минає. Але ж і сім'ї загрожує подібна небезпека…»[10]. Як говорить католицький душпастир, жаль, що й у цій ситуації целібат зі сім'єю мають удосталь спільного, тобто одне та друге може бути або успішним, або неуспішним[11]. Потрібно своєрідного виховання до життя в целібаті. Доходимо до висновку, що «виховання для целібату є водночас вихованням сексуальної інтеграції. Хоч завдання її в подружжі та целібаті різні, обидва стани вимагають від людини самовідданості та праці над собою[12]. Виховання для целібату, отже, творить відповідні умови, щоб особистість могла ввійти у найглибшу форму любові... Також безшлюбність не дає дозволу любити з винятковістю іншу особу, наче свого коханого. Якщо таку любов шукається, її розвивається, то це завжди буде невірністю станові неодруженості, навіть коли ці пошуки та розвиток не мають відношення до еротики і сексуальної активності. І врешті-решт не можна те виховання зводити на втечі від своєї сексуальності чи ігноруванні нею[13].


________________________________________
[1] О. Юліан Катрій, Божі Заповіді. Дорога до нашого спасіння, Нью-Йорк-Львів, Місіонер, 1999, с. 130-131.
[2] Релігієзнавчий словник, За редакцією професорів А. Колодного і Б. Лобовика, Київ, «Четверта хвиля», 1.
[3] Пор. : Мт. 19, 11-12.
[4] О. Лев Тимків, Правдива любов у подружжі, Львів, 1995, с. 231.
[5] Пор.: С. Аверинцев, М. І. Рупнік., Адам та його ребро. Духовність подружньої любові, Переклад з італійської М. Прокопович, Львів, Свічадо, 1998, с. 31-32.
[6] Пій XII, Енцикліка Sacra Virginitas (Священне дівицтво), 1.
[7] Там же, 2.
[8] Див.: Там же, 64-66.
[9] Пор.: о. Жералдо Пірес де Совза, ЧНІ, Вибір майбутнього, Пер. з португальської о. Василя Зінька, ЧСВВ і с. Димитрії Фіялки, СНДМ, Львів, Місіонер, 2000, с. 77-78.
[10] Яцек Салій ОР, Дражливі питання про.., Пер. з польської Н. Попач, Київ, Кайрос, 2005, с. 120-121.
[11] Пор.: Там же, с. 121.
[12] Ю. Августин, Сексуальна інтеграція, Львів, Свічадо, 1999, с. 118.
[13] Див.: Там же, с. 118.

МОНАШЕСТВО – СЕРЦЕ ЦЕРКВИ

"Світ подібний до моря, а монаше життя — до пристані" (св. Єфрем Сирійський)


Сам Ісус Христос, як відомо, жив за євангельськими радами, однак, організоване монаше життя зародилося у Христовій Церкві щойно у другій половині 3 ст. майже водночас у Палестині, Сирії та Єгипті. Протягом століть засновувалися у Церкві нові Чини і Згромадження. Кожна монаша спільнота була конкретною відповіддю Церкви на виклики часу.
Бог кличе людей до служіння Йому в одному із трьох станів - сімейному, самітному або богопосвяченому (чернечому, монашому). Значна кількість дітей Божих відчувають велику тугу за Богом і шукають шляхів, як наблизитись до Нього якомога швидше. Численні з них вступають на шлях богопосвяченого життя, де вони відрікаються усього, що перешкоджає їм уподібнитися до Бога...
Монаше покликання - це дар Святого Духа. Коли хтось його приймає, то намагається свої плани зробити співзвучними з Божими. Св. Теодор Студит підкреслював, що покликання до монашого життя за своєю суттю передбачає конечну потребу радикального відвернення від усього, що противиться Божій волі. Він показував його також як процес, у котрому беруть участь і людина, і Бог. Кінцевою метою монашого покликання він вважав мучеництво. Св. Василій Великий писав: "Тому, що багато покликаних, а мало вибраних, то Господь не називає блаженними тих, які покликані, а тих, які вибрані" (Гомілія на Пс. 32).
Чернецтво — це наче полум'яний факел любові до Бога і ближнього, який освітлює людству шлях до спасіння. Ангели, за висловом св. Івана Ліствичника, є світлом для монахів, а монахи - світлом для людей. Чимало Христових неприятелів хотіли б загасити той вогонь, але не можуть: він же незгасний.
Монахи й монахині схожі на дороговкази, котрі власною посвятою вказують іншим, що крім широкого шляху існує ще й вузький, і лише він провадить до нашої небесної батьківщини, до дому люблячого Отця, який чекає на Своїх дітей, відкуплених дорогоцінною кров'ю Свого улюбленого Сина.
"Цілковито віддані спогляданню Бога чоловічі й жіночі Інститути є славою Церкви та джерелом небесних ласк" ("Богопосвячене життя", 8). Монаші душі повинні неподільним серцем бути відданими Ісусові Христові…
Людина, яка посвячується на службу Богові і віддається для добра Церкви, підтверджує свою обітницю, дану в хвилині св. Хрещення. Св. Василій Великий назвав богопосвячених осіб досконалими християнами. Святі Отці Церкви характеризують монаше життя як стан осягнення чеснот шляхом безупинної духовної боротьби. Богопосвячені особи мають виконувати тільки Божу волю, бо "хто виконує свою волю, той не досягне божественного пізнання", - казав св. Пахомій Великий, засновник спільного монашого життя.
Сьогодні, як бачимо, існує велика криза покликань до богопосвяченого стану. Владика Інокентій Лотоцький, ЧСВВ в одній із проповідей вважає, що вона спричинена матеріалізмом, який "заглушує голос Божий у душах молодих людей". Св. Антоній Великий говорив: "Розумна душа, нехтуючи матеріальними надбаннями і короткочасним життям, вибирає небесну втіху та вічне життя, яке й одержить від Бога за свою праведність". Слід сказати, що фундаментальна причина кризи покликань тісно пов'язана з браком християнського духу в родинах. Добрі християнські родини - це справжні колиски монаших покликань…
Метою складання чернечих обітів (обітниць) є набуття досмертної чистоти, досконалого послуху і добровільної убогості, завдяки яким богопосвячена особа намагається неподільним серцем служити Господеві.
Однак диявол не спить і тих, які ступили на цей шлях, намагається спокусити, щоб вони не працювали над набуттям чеснот, очікуючи їхнього зростання без праці, не жили згідно зі складеними обітами і врешті покинули шлях богопосвяченого життя... Такі люди немовби прагнуть поєднати монаше життя зі світським, забуваючи Христову пересторогу, що неможливо служити Богові й мамоні (пор. Мт 6, 24).
Далеко не всі, які переступили поріг монастиря, щиро шукають Бога... Такі скоро покидають монастирські мури, але, на жаль, вони можуть легко збити з дороги тих, які мали щире бажання служити Богові, своєю намовою потягаючи їх назад у світ. До монашого стану людина повинна мати покликання від Бога, бо без покликання в серці вона й одного дня може не витримати в монастирі... Не всі розуміють красу і радість монашого покликання, і не дивно, що деякі люди, які живуть поза монастирем, твердять, що ні одного дня там би не витримали, порівнюючи монастирську обитель з… тюрмою, бо у св. Євангелії сказано: "Не всі розуміють тайни Царства Небесного" (пор. Лк 8, 10).
Одна молода монахиня розповідала якось, що коли залишила рідне село, подавшись до монастиря, то її односельчани подейкували, що вона, мовляв, збожеволіла. А вона говорила, що слід слухати більше Бога, ніж людей (пор. Ді 5, 29). А як доводилось приїжджати додому, то ставили різні провокаційні запитання, навіть такі, що порушували моральні норми... Дивуються, бачте, більше тому, що деякі люди лишають світ заради Бога, але менше, що лишають не раз цілковито Бога задля світу...
Ряд протестантів, що є не раз противниками монашого стану, називають його протиприродним явищем, а деякі автори, наприклад, такі як Іван Барчук, пишуть, що, мовляв, монаше життя… єресь. Ці твердження несумісні зі св. Євангелієм, бо сказано, що "коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною" (Мк 8, 34).
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ якось сказав: "Якби я мав голос грому, я вийшов би на найвищу гору і не переставав би благати Всевишнього, щоб благословив наш народ численними покликаннями...". І нам слід благати Господа, аби монашество, яке згідно зі словами Блаженнішого Любомира Гузара, є серцем Церкви, за традицією Сходу світило ще ясніше.
Ісус Христос мовив: "Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на Свої жнива" (Мт 9, 37-38). Молімся за численні й ревні покликання до богопосвяченого життя до всіх монаших Чинів і Згромаджень нашої святої Церкви і за витривалість у покликанні тих, які вже переступили поріг монастиря.

ЛЮДСЬКЕ ТА БОЖЕ У СВЯТКУВАННІ ВЕЛИКОДНЯ

Смерть Господь вмить переміг,
Хоч звалила гучно з ніг…
Гріб порожній залишивсь;
Спас підніметься увись.

Дзвони лунко виграють.
Дременули гріх і лють…
Сколихнула новина.
Вабить знана дивина.

Велелюдно у церквах.
Віддаливсь подалі страх.
Радості пала свіча –
Світ весь Пасху зустріча.

Щоб про празник пам’ятав
Кожен, бо любов Христа
Пригорнула нині нас…
Намір ворога погас!


Ісус знову живий… Про це дружньо заговорили… Христос воскрес, направду! І в день Його святого Воскресіння сталося те, що огорнуло весь християнський світ та історію людства в цілому. Смерть, отже, подолано. Завітав назавжди празник усіх празників.

Зупинюся більше якраз на різних обрядах-звичаях, великоднього характеру. Як довідуємося з відповідних джерел, сьогодні дослідникам нелегко з'ясувати, які саме великодні обряди коли виникли і при котрих обставинах. Можна почути, що до християнської великодньої обрядовості нібито увійшли давні язичницькі обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця. Завдяки тому, під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково стала частиною Великоднього тижня. А частково й зовсім зникла, тому що припадала на Великий Піст, що повністю протилежний «весняній радості»… Що цікаво, від самих початків християнські богослови не бажали визнавати спорідненості Спасителя з так званими поганськими «воскресаючими богами». І лишень твори Біблії вважали автентичними, а легенди про язичеських богів – видумками.
Пригадую в контексті як раніше одна вчителька мови та літератури зі східної України, маючи крихти віри в душі, дивувалася тому, що на Пасху сонце немовби якесь особливе, переливається світлом із радістю, ніби радіє, що Христос воскрес. Радила теж приглянутися до нього своїм учням. Бо в інші дні воно звичайне…

Знаємо, що Пасха, безумовно, – це свято радості для кожного землянина і не тільки: і для найменших, і для дорослих, і для живих, і навіть для покійних... В цей знаменний день християнський люд намагається пробачити один одному всілякі провини та чинити тільки добро. Адже цей празник християн символізує найперше Господнє воскресіння, правдиву радість і вічне життя в Триєдиному Бозі. У народі побутують різноманітні пасхальні прислів'я та приказки:

Не кожен тиждень Великдень.
Не кожен день Великдень, а хліб – не паска.
Дороге яєчко у Великодньому дню.

Як дехто примітив, святкування Великодня заповіли апостоли. Св. Писання описує нам докладно суть воскресіння з мертвих Божого Сина. Пасхальний характер християнського життя, як дійсної участі в житті Воскреслого, підкреслював апостол Павло, звертаючись колись до колосян: «Поховані разом з Ним у хрещенні, ви разом з Ним також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив Його з мертвих» (Кол. 2, 12).

За певними легендами, в той світлий день, коли Ісус воскрес, сонце в радості не хотіло йти за обрій, бо ж день був великий. Звідси й маємо «Великдень». Цю назву ми отримали з грецької мови, що є буквальним перекладом грецького наймення свята – Мегалі Емера, тобто Великий день. Інша назва – Пасха (Паска) є похідною від давньоєврейського іменника «песах» – перехід. Офіційна ж версія Вселенської Церкви, як бачимо, – Світле Христове Воскресіння, Пасха…

Часто на сам Великдень, зокрема в сільських місцевостях, весь день не вмовкають дзвони. Ще в давнину люди мали повір'я, що, мовляв, уся нечиста сила боїться вельми великоднього дзвона, розбігаючись ген далеко у нетрі та прірви… Відомо, що в декотрих місцях ходили на цвинтар просити прощення у своїх батька-матері ті, кого прокляли в житті померли батьки. Дехто вірив, що в ніч перед Пасхою над заритими в землі скарбами горить свіча, через що їх нескладно здобути. Але це начебто не всім дано – заволодіти заклятим багатством може лише та людина, котру призначив для цього Господь… Знаю, що, наприклад, у моєму колишньому селі Кам'янка поруч м. Сколе (Львівщина) розпалюють від Страсної П'ятниці коло храму ватру зі сухих дров (а не зі смердючої гуми, як дехто практикує у схожий час!), які туди приносять зі села всі охочі. І вона палає аж до Великодня. А то й далі. Збираються там упору на розмови як дітвора, так і старші. Багато чого цікавого можна в гурті наслухатися. А в саму великодню неділеньку після освячення пасок священиком можна почути постріли з рушниць (і взагалі потім стріляють протягом днини всі кому не лінь бозна-чим)… І люди починають бігти (найбільше малеча) до своїх помешкань, аби першими у вулиці ступити в обійстя, щоби був гаразд, щаслива доля… Отакі-то звичаї придумано.

У м. Зінькові, між іншим, записано ось таку легенду-повір'я (!!) в народному дусі:
«На Великдень, поки не випустять з церкви, гріх їсти не тільки людині, а навіть давати корм свійській худобі… Один чоловік – чи не відав того, а чи не вірив – на Великдень, рано-вранці, коли ще не дзвонили до церкви, пішов давати корм худобі. Маючи намір набрати соломи на вила, чоловік цей штрикнув ними у скирту. Виявилося, що в соломі спав його менший брат, і старший брат, нічогісінько не підозрюючи, настромив його на вила і так підняв угору. Бог і начертав цей гріх на місяці: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах…».

І Великдень також просто годі уявити без звичного фарбованого веселкового яєчка. Крашанка є символом воскресіння Ісуса Христа. Для прикладу, червоне яйце – ознака радості взагалі і особливо радості Великодня. Про нього створилося чимало різних оповідань, передусім легендарних.

Досить давня «Книга Старчества» наводить оповідання великого богослова Івана Дамаскина «О Велиці Дні», що було неабияк поширеним у нашій стародавній літературі:
«Яйце уподоблюється всій тварі: скорлупа як Небо, плівка – як хмари, білок – як води, жовток – як земля, а вогкість посеред яйця – як у світі гріх. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив, а вогкість духовну висушив, як яйця згустив…».

Щодо тих усіх нехристиянських звичаїв, які часами проникають у святкування Пасхи, у книзі «Дохристиянські вірування українського народу» зауважуємо, що ще Карфагенський Собор (318 р.) висловився проти непотрібних речей у цьому святі. Своїм 68 правилом він дає наказ: «Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, учинить 140 поклонів на день і 280 Молитов…».

Бачимо ту строгість Церкви в минулому стосовно поєднання праведного з грішним, язичництва та офіційного християнства. І тепер, на жаль, можна зустріти подібні людські «звичаї» небожественного походження – різного роду забобони, ворожбу, пов'язану з Великоднем, магічні замовляння (псевдо молитви у стилі Гарафіни Маковій), дотичність Пасхи до окультної астрології і т. д. Це все затирає в очах християнської душі суть празника Христового Воскресіння і відводить від світла Божої Істини. Відрізнімо нарешті людське від Божого, простеньке чиєсь повір'я від важливої біблійної правди. Святкуймо по-Господньому, бо Спас, наше Сонце, – живий між Його послідовниками, і Великдень – не легенда!

ВДИВЛЯЮЧИСЬ У ХРИСТОВІ РАНИ

З Біблії знаємо, що вагому місію відкуплення людського роду Ісус довершив саме на хресті. У спасительній смерті Месії особливо сповнене пророцтво про стражденного Господнього Слугу (пор. Іс 53, 3-8). Сам Христос розкриває сенс власного життя і смерті у світлі Божого Слуги (пор. Мт 20, 28). Хрест Христовий став символом спасіння.

Спасителеві рани є неначе дзеркалом, в якому Божий люд бачить смисл земного тимчасового існування. Коли одного разу Ісус Христос об'явився у 1866 р. у Франції молодій черниці Марії Марті Шамбон, яка, будучи простою селянкою, не вміла ні читати, ні писати, то закликав її віддавати належну шану Його святим ранам, поширюючи до них набоженство. Церква цього об'явлення не підтвердила, але й не заперечила...

З давніх-давен вірні Божі угодники палко задивлялись у глибинність Спасителевих ран з метою зміцнення свого духовного життя. Святий Лаврентій мовить: "Коли Христос жертвується на престолі (тобто під час Служби Божої), то Він вказує Небесному Отцеві на рани Свого Пресвятого Тіла й просить, щоб через них Небесний Отець охоронив людей від вічних мук...".

Спомином смерті й воскресіння Ісуса Христа є Тайна Пресвятої Євхаристії, яка продовжує в ході історії Його відкупительну жертву, яка зробила можливим спасіння через перемогу над гріхом.
"Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була па Ньому, і Його ранами ми вилікувані", – підкреслює старозавітній ізраїльський пророк Ісая (Іс 53, 5).

Усе Ісусове життя було жертвуване Отцеві. Єдина й остання жертва – це Його смерть. Як навчав Тридентський Собор (1545-1563 рр.), "Своїм найсвятішим терпінням на дереві хреста Він заслужив нам оправдання...". Свята Роза Лімська каже: "Поза хрестом немає іншої драбини, щоб піднестися до неба".

Святий Вернард твердив: "З довір'ям черпаю з ран Господа те, чого лишень мені забракне, бо в них міститься велике милосердя". "Коли мене напастує зла думка, - говорить великий учитель Церкви св. Августин, - я звертаюся до Христових ран; коли вогонь пристрастей пронизує мене, гашу його згадкою про Христові рани, і в усіх моїх терпіннях та противностях не знайшов я успішнішого засобу, як Христові рани. У них спочиваю безпечно й спокійно, без страху й журби...".

Христові рани, що є джерелом Божого милосердя, ощасливлюють людей вже тут, на землі. Богобоязні християни відрікаються від себе самих, наслідуючи Ісуса Христа у хресті-терпінні та поєднуючи свої болі з Його стражданнями. Святий Фрапциск Салезій говорить: "Люди кра¬ще служать Богові своїми стражданнями, ніж ділами".

Яскравим взірцем цього є італійка Венедикта Б'янкі Порро, яку здолали замолоду численні хвороби: вона стала під час життя немовби живим знаком Христового хреста... Крім різних недуг, дівчина в розквіті сил стала сліпою, глухою і ще до того спаралізованою... На день її народження мати подарувала їй у клітці пташку і звернулася до неї зі словами: "Донечко, зараз ця пташина в клітці, як і ти...". "Ні, мамо, -заперечила Венедикта, - я ніколи не була такою вільною до того часу, як стала нерухомою...". її останніми словами перед відходом до Господа були: "Дякую Тобі, Боже".

Терпіння ведуть до спасіння. Без них немає справжньої радості, без жертви немає тріумфу... Терпеливо переносячи всі терпіння, ми, християни, спасаємося. Між іншим, у книзі Томи Кемпійського "Наслідування Христа" Господь звертається до Свого слуги словами: "Коли хочеш зі Мною панувати, неси хрест зі Мною. Бо одні лише слуги хреста знаходять дорогу до життя і правдиве світло...". Тому завжди горнімось серцем до хреста Спасителя.

Святий апостол Павло, богослов хреста, каже: "Слово про хрест - глупота тим, що погибають, а для пас, що спасаємося, сила Божа" (1 Кор 1, 18). Нашою хвалою мусить бути лише хрест (пор. Гал 6, 14).

Господній хрест вручають новикам (ченцям початківцям) після облечин, аби вони як богопосвячені особи постійно мали перед очима Христові страждання та смерть і вчились разом з Ним терпіти...

Ми повинні, особливо в час Великого посту, вмерти разом з Ісусом, аби згодом з Ним воскреснути. "Знай, - пише св. Іван Золотоустий, - що не можна інакше осягнути Небесне Царство, як тільки через хрест. Нехай з нашої свідомості повіки не зникає хресний Христовий шлях, Його страждання і смерть. Просімо невтомно в Бога, щоб увесь світ повернувся лицем до цілющих та життєдайних Христових ран.