На шляху до мети

"Хто постановив слухати Христа і спішить до життя убогого, життя молитви, той справді гідний подиву і щасливий" (св. Василій Великий.

До одного жіночого монастиря приїхали гості. Сестра, що була призначена до послуговування гостям, показувала їм монастир, подвір'я і все пояснювала. Не витримав один з гостей і запитав сестру, чому вона покинула світ. "Адже там ви могли би здобувати кар'єру, славу, - говорив гість і, показуючи на великий замок, що стояв на другому березі ріки, додав: "Ось той прекрасний дім міг би бути вашим". "Пане, - відповіла сестра, - той дім належить моєму батькові".

Ця монахиня повірила в слова Ісуса Христа, які Він сказав Своїм учням: "І кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мт 19, 29).

Божий поклик почули і пішли за Спасителем не тільки апостоли, що "покинули все" (Мт 19, 27). Ідеал Нагірної проповіді завжди захоплював собою шляхетні душі, коли вони пізнавали науку Христа. Перші християни в Єрусалимі під впливом слів Спасителя, "продавали свої маєтки та достатки і роздавали їх усім, як кому чого треба було" і "мали все спільним" (Ді 2, 44-45).

Щоб віддатися цілковито Господеві, свідомі хлопці і дівчата залишають розкоші та вигоди цього світу і йдуть до монастиря. Твердив одного разу науковець: "Коли бачимо на вулицях монахів і монахинь, то це є добра ознака, бо оздоровлюється суспільство...".

Щоправда є чимало таких людей, які вважають, що монахи − це душевно-хворі, ті, що розчаровуються у світі, та мудрагелі. Але цим вони виявляють своє нерозуміння. Сам Ісус казав, що не всім дано зрозуміти таємниці Царства Небесного, наголошуючи: "Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід принесли...".

Дуже часто батьки суворо забороняють своїм дітям іти до монастиря. З Києво-Печерського патерика довідуємося, що мати св. Теодосія суворо карала свого сина за те, що той хотів піти в монастир, а вкінці сама постриглася в черниці. В одній книжечці сказано, що одна мама строго заборонила своїй дочці піти у монастир і за це потім довгий час поневірялася у чистилищі, бо спротивилася Божій волі, стягнувши на себе тимчасову кару. Кажуть, що батьків можна тільки раз не послухати в житті, тобто коли вони поступають як та матір, хіба були би на те дуже суттєві мотиви, через які покликання сина чи дочки не змогло би реалізуватися.

На жаль, подібних випадків є дуже багато, коли родичі намагаються відмовити або вперто наполягають, аби діти покинули стіни монастиря. Буває й таке, що дехто наважується зухвало спокушати богопосвячену особу. Юному братчикові одного разу заявили: "Навіщо тобі здався той монастир. Покинь його. За тобою, певна річ, не одна дівчина заплаче". Та чернець сміливо відкинув ту пропозицію, подібно до рідного брата св. Василія Великого кажучи: "Я не хочу міняти вічне на дочасне". Не можна спокушати тих, які вже обрали монаший стан життя. Так робити невільно! Перестерігав бо нас Спаситель: "Горе світові від спокус. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак, горе тій людині, через яку спокуси приходять" (Мт 18, 7).

Пригадую, як раніше я завітав до Крехова, де зізнався отцеві магістрові новіціяту, що маю намір вступити на кандидатуру. Тої днини, повертаючись додому, неподалік Крехова спинив мене несподівано незнайомий чоловік, років 50, що мчав на велосипеді. Злізши з нього, одразу запитав: "Ну що, прийняли?" - "Прийняли", - відповів здивовано я. "А мені, - каже він, - ще досі важко збагнути, для чого ж ідуть в монастир...".

Ісус Христос говорив: "Не всі розуміють це слово, лише ті, кому дано. Бувають бо скопці, що з матірного лона такими народились; бувають і скопці, яких люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне" (Мт 19, 11-12).

У народі побутує думка, що коли піде хтось в монастир, а потім виступить з нього, то на таку людину і на її рід спаде кара Божа на багато поколінь. Канонічне право Церкви передбачає, що під час кандидатури і новіціяту монах чи монахиня може приглядатися до монашого життя і свобідно вийти з монастиря, якщо в цьому є необхідність. Тих, які вже склали обіти, можна звільнити з них із важливої причини.

Один ревний священик був духівником сестер. Одного разу, завітавши до їхньої обителі, зненацька вгледів, що молоденька монахиня плаче. Підійшовши ближче, запитав:

- Сестро, яка причина твоєї смути?
- Я, дорогий отче, не можу забути свого нареченого, якого я покинула. Я довго вагалася між рішенням йти в монастир чи виходити заміж. Але тепер, після тривалих молитов і постів, бачу, що монаший стан, в якому я перебуваю вже два роки, мені не під силу. Я хочу мати сім'ю і дітей, - зізналася вона.

Священик пішов разом з монахинею до настоятельки і розказав про почуте. Вона, безперечно, дала свою згоду, аби сестричка повернулася додому. Згодом той священик підготував радо молодят до св. Тайни Подружжя і повінчав їх. Зараз це добра християнська родина, яка втішається діточками.

Св. апостол Павло казав: "Краще одружуватися, ніж розпалюватися" (1 Кор 7, 9). У церковному праві передбачена можливість звільнення з обітів тих монахинь і монахів, які протягом тривалого часу відчувають дуже сильний потяг до одруженого стану.

У своєму творі св. Василій Великий писав: "Треба й про те пам'ятати, що хто вибрав монаше життя, той перейшов границі людської природи і прийняв безтілесний спосіб життя, вибрав життя ангелів" (св. Василій Великий, А. Б. 4).

На шляху до мети, тобто до святості, у богопосвяченому стані є чимало перешкод і труднощів. Щасливі ті, які зуміли їх подолати і витривати до кінця.