Використані джерела для книги про св. Йосафата "Світич єднання"

 Життя та діяльність священномученика Йосафата Кунцевича у світлі Берестейської злуки.

Книга, котру плануємо видати цього року, присвячена 400-літньому ювілею мученицької смерті священномученика Йосафата Кунцевича (1623-2023). Написана у Вільнюсі (Свято-Троїцький василіянський монастир).

Автор: о. Миколай МИКОСОВСЬКИЙ, ЧСВВ

АНОТАЦІЯ

Нове дослідження про василіянського священномученика Йосафата Кунцевича, базоване на різних наукових джерелах, висвітлює основні події з життя українського святого та водночас УГКЦ. Книга допоможе зрозуміти краще його світлі чесноти на шляхові до мучеництва. Йосафат жив для Бога та людей і боровся за єдність Христової Церкви, виконуючи волю Спасителя. Це і є провідною темою твору про апостола Унії.

A new research on the Basilian hieromartyr Josaphat Kuntsevych, based on various scientific sources, highlights the main events from the life of the Ukrainian saint and at the same time the UGCC. The book will help to better understand his bright virtues on the way to martyrdom. Josaphat lived for God and people and fought for the unity of Christ's Church, fulfilling the Savior's will. This is the leading theme of the work about the Apostle of Union.

***

Guepin A. Saint Josaphat, Martyr of Catholic Unity. Poitiers 1874.

Kerstin S. J. Transnational and Trans-Denominational Aspects of the Veneration of Josaphat Kuntsevych. Journal of Ukrainian Studies, Volume 37 2012.

Mieczkowski D. Żywot błogosławionego Jozefata Kuncewicza arcybiskupa płockiego obrządku rusko-unickiego. Kraków: W. Wielogłowski i W. Jaworski 1865.

Mlodzianovskis A. Palaimintojo kankinio Juozapato, Polocko archivyskupo, gyvenimo ir mirties simboliniai atvaizdai. Vilniaus dailės akademijos leidykla 2015.

Šv. Bazilijaus Didžiojo ordinas: iš liaudies liaudžiai / Чин Святого Василiя Великого: iз народу – народовi. Збірник наукових статей. Шяуляй, Львів 2017.

Vasiliauskienė A. Vienuoliai bazilijonai ir Bazilionai. Padubysio kronikos 2014 2 (3), с. 12.

Авраменко А. Церква святої Трійці у Вільні на тлі історії українців Литви. Київ: Демос 1994.

Баўтовіч М. Полацкія пакутнікі. Полацак: Сафія 2000.

Блажейовський Д. Три українські церковні унії. Львів 1997.

Буць О. Хрест на Україні. Дрогобич: Добре серце 1996.

Василіяни у світі: минуле і сьогодення. Bazylianie w świecie: przeszłość oraz teraźniejszość, o. dr Wasyl Parasiuk (red.) OSBM. Warszawa: Bazyliada 2017.

Васіляускєне А. Литва-Україна: релігія, наука, культура в діяльності вільнюських ченців-василіян. Львів: Місіонер 2021.

Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока. Париж 1933.

Вояковський Н. Шляхами наших прочан. Проповіді про чудотворні ікони Божої Матері. 2-ге видання. Львів: Місіонер 1998.

Гавліч В. Церква – мій скарб. Видавництво ОО. Василіян «Слово доброго пастиря». Нью-Йорк 1950.

Ганинець Х. Листи до народу: історії людей слова. Львів: Місіонер 2017.

Герич Ю. Огляд богословсько-літературної діяльності Йосафата Кунцевича. Торонто: Добра книжка 1960.

Грім Є. Доля мощей святого священномученика Йосафата. Календар «Світла» 2023.

Да всі єдино будуть. Vilniaus ukrainiečių bendrija. Vilnius: UAB «BALTO print» 2017.

Данилов В. О единстве Церкви. Гродно 2004.

Державин Н. Святитель Иосафат. Житие Священномученика Иосафата ̶ Епископа Полоцкого. Нижний Новгород 2005.

Зінько В. Історія Церкви. Львів: Місіонер 1995.

Іван Павло II. Апостольський лист Римського Архієрея з нагоди 400-річчя Берестейської Унії, 12 листопада, Ватикан 1995.

Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження, 3-тє вид. Тернопіль 1990.

Іванів М. М. Святі древньої Руси-України. Харків: Логос 1991.

Катехизм Католицької Церкви. Компендіум. Львів: Свічадо 2008.

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк ̶ Рим: Видавництво ОО. Василіян 1982.

Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи. Івано-Франківськ: Нова Зоря 2006.

Козаневич Є. Життя святого великомученика Йосафата Чину св. Василія В., Архієпископа Полоцького. Львів: Місіонер 1994.

Коструба Т. Як Москва нищила українську Церкву. Торонто: Добра книжка 1961.

Кречун П. М. Святий Йосафат Кунцевич (1580-1623) як свідок віри в епосі релігійної конверсії. Жовква: Місіонер 2013.

Левицький Я. Життя апостола Унії Св. Свмч. Йосафата. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка 1924.

Лежогубський Т. Де знайти правду? Видання друге. Львів: Друкарня Ставропігійського Інституту 1912.

Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії української Церкви. Філадельфія: Провидіння 1954.

Марусин М. Пастирсько-літургічна діяльність святого Йосафата / De opera Liturgico-Pastorali Sancti Josaphat. Рим 1967.

Микосовський М. Відкриття Року святого Йосафата в Литві, в: «Місіонар» №12 (345), грудень 2022, с. 20-22.

Микосовський М. Під подихом вічного. Збірка поезій. Жовква: Місіонер 2018.

На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія за редакцією Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса / 2-ге видання. Львів: Український Католицький Університет 2019.

Назарко І. Митрополит Йосиф Велямин Рутський. Львів: Місіонер 2017.

Нарис історії Василіянського Чину святого Йосафата. Рим: Видавництво ОО. Василіян 1992.

Ортинський І. Під знаменням берестейської події. Мюнхен 1993.

Осетр Б. Останні хвилини св. Священномученика Йосафата (поема). Нью-Йорк – Рим 1968.

Памятники старины въ западныхъ губернияхъ имперіи, выпускъ І и ІІ. Ст. Петербургъ 1868.

Пануцэвіч В. Сьвяты Язафат, архіяпіскап полацкі. Полацак: Сафія 2000.

Патрило І. Йосафат Кунцевич – помічник і Архієпископ Полоцький//Записки ЧСВВ, том VI (XII), вип. 1-4. Рим 1967.

Підручний П. Шлях до офіційного проголошення блаженного Йосафата Кунцевича святим. З нагоди 150-ліття канонізації ‒ 1867-2017, у: християнський часопис українців в Італії «До Світла», квітень-травень 2017.

Підручний П., П’єтночко Б. Василіянські генеральні капітули від 1617 по 1636 рік. // Записки ЧСВВ. –. Серія ІІ. – Секція І. – Т. 55. Рим-Львів 2017.

Пій XI. Енцикліка «Ecclesiam Dei». Рим 12 листопада 1923.

Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації: (1623-1628 рр.). Катехизм, укладений Йосафатом Кунцевичем. Правила і конституції, написані святим Йосафатом для своїх священників / Упорядкування й переклад з латинської о. Йосафата Романика, ЧСВВ. Жовква: Місіонер 2010.

Сеник С. Духовний профіль св. Йосафата Кунцевича. Львів: Свічадо 1994.

Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. Записки ЧСВВ. Ч. 1. Рим-Торонто 1977.

Соловій М. Щоб усі були одно. Торонто: Видавництво ОО. Василіян 1960.

Соловій М., Великий А. Святий Йосафат Кунцевич. Його життя і доба. Торонто: Видавництво ОО. Василіян 1967.

Солодух А. Причинки до історії життя і почитання св. Йосафата в Вильні, в: Нива, № 2, Львів 1923, с. 49-53.

Стасів К. Місія високого слова – Василіянське книговидання: минуле, сучасне і майбутнє. Жовква: Місіонер 2015.

Стахів М. Христова Церква в Україні 988-1596. Стемфорд: Колегія св. Василія Великого 1985.

Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.). Дрогобич: Коло 2020.

Трух Г. А. Життя святих у чотирьох книгах, т. 4, Львів: Місіонер 1999.

Хома І. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим 1990.

Хоткевич Г. Історія України (до кінця XVI століття). Київ: Веселка 1992.

Чупа О. Святість Йосафата Кунцевича, у: Слово, № 1 (22), 2004-2005, с. 36-39.

Шегда М. Життєпис Митр. Йосифа В. Рутського на тлі його доби. Рим 1991.

Шептицький А. Як будувати рідну хату. Львів: Гердан 2003.

Шкраб’юк П. Задля пам’яті живої. Як американці рятували мощі св. Йосафата, в: Місіонар № 6 (333), листопад-грудень 2021, с. 38-39.

Шкраб’юк П. Пробудились серед ночі або Преображення людське. Львів: Місіонер 2018.

Шпіраго Ф. Католицький народний катехизм. Львів: Місіонер 1997.

Щудло М. Великий мученик за Унію. Св. Йосафат Кунцевич. Йорктон: Друкарня Голосу Спасителя 1953.



ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ:


1253 ̶ коронація князя Данила. URL: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/7/1253-koronaciya-knyazya-danyla

Giedrojć J. Św. Jozafat ̶ apostoł jedności i wiary, «Kurier Wileński». URL: https://kurierwilenski.lt/2022/10/21/sw-jozafat-apostol-jednosci-i-wiary

Jovaišaitė Е. Ukrainoje gimęs Lietuvos šventasis, kurio bylą tyrė pats Sapiega: įtūžusi ortodoksų minia kankinio kūną paskandino Dauguvoje. URL: https://www.lrt.lt/naujienos/kultura/12/1816237/ukrainoje-gimes-lietuvos-sventasis-kurio-byla-tyre-pats-sapiega-ituzusi-ortodoksu-minia-kankinio-kuna-paskandino-dauguvoje

Берестейська унія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Берестейська_унія

Битенський монастир. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Битенський_монастир

Герб Жировичів. URL. https://uk.wikipedia.org/wiki/Герб_Жировичів

Глава УГКЦ у Римі урочисто відкрив ювілейний рік 400-річчя мучеництва святого Йосафата. URL: https://ugcc.ua/data/glava-ugkts-u-rymi-urochysto-vidkryv-yuvileynyy-rik-400-richchya-muchenytstva-svyatogo-yosafata-1399

Дорошенко К. Первый греко-католический святой. URL: https://ecerkva.com/josaphat-kuntsevych/13-2017-06-23-00-39-05

Жировицька ікона Божої Матері. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Жировицька_ікона_Божої_Матері

Жихевич Т. Иосафат Кунцевич ̶ мученик за единство Церкви. URL: https://coollib.com/b/404403/read

Заславський В. Йосафат Кунцевич: мученик за єдність чи папський фанатик? «Патріярхат», № 6 2010. URL: https://risu.ua/yosafat-kuncevich-muchenik-za-yednist-chi-papskiy-fanatik_n43155

Зі слова Блаженнішого Святослава на свято священномученика Йосафата Кунцевича. URL: https://www.ukr-parafia-roma.it/uk/nascosto-84/1127-зі-слова-блаженнішого-святослава-на-свято-священномученика-йосафата-кунцевича.html

Історія України в особах. Йосиф Рутський. URL: https://uahistory.co/book/litovpol/23.html

Йосафат Кунцевич. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Йосафат_(Кунцевич)

Кирило і Мефодій. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кирило_і_Мефодій

Михайло Керулярій. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Михайло_Керулярій

Пастирське послання митрополита Йосифа (Сліпого) до духовенства і вірних «Наша Церква». Маклаково, Красноярський край 19 серпня 1953 р. Архів монастиря сестер Милосердя св. Вінкентія. Спр. № 3. URL: http://dds.edu.ua/ua/articles/2/duhovna-svitlytsa/rik-patriarha-josyfa/956-pastyrske-poslanna-mytr-josyfa-nasha-tserkva.html

Тимошенко Л. Йосафат Кунцевич. URL: http://www.uniateheritage.if.vu.lt/ua/vilniusku-sv-ansambl-triitsi-mynule/yosafat-kuntsevych

Чому був канонізований святий Йосафат Кунцевич? URL: https://www.dyhdzvin.org/nasha-vira/apologetika/chomu-buv-kanonizovanij-svyatij-josafat-kuntsevich.html

Шумило Я. Святий Йосафат Кунцевич ̶ приклад вірності Істині. URL: https://vifbs.in.ua/news/dukhovni-rozdumy/svyatyi-iosafat-kuntsevych-pryklad-virnosti-istyni

Найбільша пастка для світу

 

Всі ми прагнемо щастя. Людина здатна керувати своїм життям чи долею. Будувати повсюди прекрасне набагато важче, ніж його руйнувати. Однією із сучасних небезпек у світі є саме ядерна зброя.

Чому небезпечне аморальне використання ядерної зброї? Чи можна без неї обійтися? Можна, адже це небезпека для всього живого: нас, тварин, птахів тощо.

Відомо, що світ понад 20-ть разів був під реальною загрозою завданого ядерного удару через чиїсь помилкові дії. Хтось спроможний передбачити можливі наслідки ядерного жаху? Через ядерні боєголовки хитка людина може знищити просто так не один мільярд людських життів...

Раніше Римський папа Пій XII писав, що, мовляв, такого типу зброя є найжахливішою, яку на даний час зумів винайти людський розум. Плоди науки мали б приносити користь народам, а не жертви та руїни. До тепер щемить у серцях багатьох землян, коли в серпні 1945 року на Японію скинули дві атомні бомби. Чорні ядучі хмари вкрили Хіросіму й Нагасакі, тому що їх торкнулася раптово безжальна коса смерті.

Ця чудова планета є також і в наших руках. Різні правителі країн мають важливе завдання сприяти миру, а не військовим конфліктам. "Мир -- це щоденний, щотижневий щомісячний процес, який поступово змінює думки, повільно розмиває старі бар'єри, спокійно будує нові структури" (Джон Ф. Кеннеді).

Я вважаю, що загальна відмова від ядерної зброї може стати найграндіознішим досягненням 3-го тисячоліття. Головне, бажання небайдужих...

Біблійне коріння... комунізму

Що таке комунізм? Читав раніше у творі християнського письменника Георгія Марченка "На каждом листке" (про релігію-атеїзм), що, мовляв, комунізм (від лат. communis - спільний, загальний) має саме біблійну основу, адже звідти комуністи почерпнули ідею, її спотворивши. Так і є в суті - Біблія їм не була до кінця чужою. Поштовхом стало те, що у все перших християн все було спільне - "жоден з них не вважав щось зі свого майна своїм власним" (Ді. 4, 32). Просто безбожники свою систему вирішили зробити без Творця. От і все. Так комунізм став до вподоби сатані і погубив численні душі, отруївши в них усе святе!

Комуністична ідеологія, що себе скомпрометувала, могла б і не виникнути, якщо б не св. Писання?!

Наявний у світі й антикомунізм, спрямований в першу чергу проти політики послідовників марксизму-ленінізму. Комунізм як такий осуджений Католицькою Церквою. Наприклад, його як явище скритикував у своїй енцикліці Bonum Sana Римський Папа Бенедикт XV в 1920 р. або Папа Пій XI у Divini Redemptoris. Мають місце й інші документи Вселенської Церкви. З документів Помісного собору РПЦ 1918 р. відома Анафема Московського Патріарха Тихона (комуністам і їхнім помічникам), де він пише суворо наступне: "Батьки! Якщо ваші діти комуністи, вимагайте владно в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, щоб вони відреклися від своїх оман. Коли будуть опиратися і не послухають вас, відречіться від них самі. Жінки! Якщо ваші чоловіки комуністи і стараються в служінні сатані, підіть від них і врятуйте себе, ваших дітей. Покличте на допомогу Господа і обтрусіть зі себе руки сатаністів, споконвічних ворогів нашої Віри Христової, що оголосили себе самозванно «народною владою»...

Злочинна доктрина з відтінком безвинної крові була справедливо осуджена за пропаганду атеїзму, підрив основ християнства, руйнацію соціального порядку тощо. Адекватні люди не можуть такого сприймати. У цивілізованих країнах комунізм не процвітає, його символіка є під забороною. Коли одного разу під час обряду екзорцизму один католицький священик виганяв з дівчини нечисту силу, то він запитав через неї диявола, чи червоний дракон у біблійній книзі Одкровення символізує якраз комунізм, то почув відразу відповідь, що так.

Згаданий вище письменник Марченко у творі пише, що йому якось довелося розмовляти з офіцером тюремної охорони, який належав до комуністичної партії. У хвилину довіри офіцер сказав до нього: "Я дивився одного разу восени через вікно на голе дерево. Я знав, що наступної весни воно знову буде повне листя і бруньок, і в його гілках співатимуть птахи. І я схилився перед "не знаю ким", чи "не знаю чим", який дає мені дерева, зерно і квіти. Я кидаю вугілля у вогонь і вогонь перетворює їх у прекрасне біле полум'я. Я схиляюся перед Силою чи Особистістю. Я не знаю, Хто чи Що Він таке, що винагороджує наше зло добром, а іноді виправляє потворні життя, життя колишніх бандитів, перетворюючи їх у життя мучеників за святу справу. Я знав таких людей серед вас, християн". Цей офіцер-комуніст не розумів Господа Бога, проте він Його осягнув.

Тому варто добре задуматися усім засліпленим визнавцям комунізму, якщо їм дорога щаслива вічність... Не дивлячись на те, що ця антихристиянська ідеологія має й певне коріння в Біблії.

На шляху до мети

"Хто постановив слухати Христа і спішить до життя убогого, життя молитви, той справді гідний подиву і щасливий" (св. Василій Великий.

До одного жіночого монастиря приїхали гості. Сестра, що була призначена до послуговування гостям, показувала їм монастир, подвір'я і все пояснювала. Не витримав один з гостей і запитав сестру, чому вона покинула світ. "Адже там ви могли би здобувати кар'єру, славу, - говорив гість і, показуючи на великий замок, що стояв на другому березі ріки, додав: "Ось той прекрасний дім міг би бути вашим". "Пане, - відповіла сестра, - той дім належить моєму батькові".

Ця монахиня повірила в слова Ісуса Христа, які Він сказав Своїм учням: "І кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мт 19, 29).

Божий поклик почули і пішли за Спасителем не тільки апостоли, що "покинули все" (Мт 19, 27). Ідеал Нагірної проповіді завжди захоплював собою шляхетні душі, коли вони пізнавали науку Христа. Перші християни в Єрусалимі під впливом слів Спасителя, "продавали свої маєтки та достатки і роздавали їх усім, як кому чого треба було" і "мали все спільним" (Ді 2, 44-45).

Щоб віддатися цілковито Господеві, свідомі хлопці і дівчата залишають розкоші та вигоди цього світу і йдуть до монастиря. Твердив одного разу науковець: "Коли бачимо на вулицях монахів і монахинь, то це є добра ознака, бо оздоровлюється суспільство...".

Щоправда є чимало таких людей, які вважають, що монахи − це душевно-хворі, ті, що розчаровуються у світі, та мудрагелі. Але цим вони виявляють своє нерозуміння. Сам Ісус казав, що не всім дано зрозуміти таємниці Царства Небесного, наголошуючи: "Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід принесли...".

Дуже часто батьки суворо забороняють своїм дітям іти до монастиря. З Києво-Печерського патерика довідуємося, що мати св. Теодосія суворо карала свого сина за те, що той хотів піти в монастир, а вкінці сама постриглася в черниці. В одній книжечці сказано, що одна мама строго заборонила своїй дочці піти у монастир і за це потім довгий час поневірялася у чистилищі, бо спротивилася Божій волі, стягнувши на себе тимчасову кару. Кажуть, що батьків можна тільки раз не послухати в житті, тобто коли вони поступають як та матір, хіба були би на те дуже суттєві мотиви, через які покликання сина чи дочки не змогло би реалізуватися.

На жаль, подібних випадків є дуже багато, коли родичі намагаються відмовити або вперто наполягають, аби діти покинули стіни монастиря. Буває й таке, що дехто наважується зухвало спокушати богопосвячену особу. Юному братчикові одного разу заявили: "Навіщо тобі здався той монастир. Покинь його. За тобою, певна річ, не одна дівчина заплаче". Та чернець сміливо відкинув ту пропозицію, подібно до рідного брата св. Василія Великого кажучи: "Я не хочу міняти вічне на дочасне". Не можна спокушати тих, які вже обрали монаший стан життя. Так робити невільно! Перестерігав бо нас Спаситель: "Горе світові від спокус. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак, горе тій людині, через яку спокуси приходять" (Мт 18, 7).

Пригадую, як раніше я завітав до Крехова, де зізнався отцеві магістрові новіціяту, що маю намір вступити на кандидатуру. Тої днини, повертаючись додому, неподалік Крехова спинив мене несподівано незнайомий чоловік, років 50, що мчав на велосипеді. Злізши з нього, одразу запитав: "Ну що, прийняли?" - "Прийняли", - відповів здивовано я. "А мені, - каже він, - ще досі важко збагнути, для чого ж ідуть в монастир...".

Ісус Христос говорив: "Не всі розуміють це слово, лише ті, кому дано. Бувають бо скопці, що з матірного лона такими народились; бувають і скопці, яких люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне" (Мт 19, 11-12).

У народі побутує думка, що коли піде хтось в монастир, а потім виступить з нього, то на таку людину і на її рід спаде кара Божа на багато поколінь. Канонічне право Церкви передбачає, що під час кандидатури і новіціяту монах чи монахиня може приглядатися до монашого життя і свобідно вийти з монастиря, якщо в цьому є необхідність. Тих, які вже склали обіти, можна звільнити з них із важливої причини.

Один ревний священик був духівником сестер. Одного разу, завітавши до їхньої обителі, зненацька вгледів, що молоденька монахиня плаче. Підійшовши ближче, запитав:

- Сестро, яка причина твоєї смути?
- Я, дорогий отче, не можу забути свого нареченого, якого я покинула. Я довго вагалася між рішенням йти в монастир чи виходити заміж. Але тепер, після тривалих молитов і постів, бачу, що монаший стан, в якому я перебуваю вже два роки, мені не під силу. Я хочу мати сім'ю і дітей, - зізналася вона.

Священик пішов разом з монахинею до настоятельки і розказав про почуте. Вона, безперечно, дала свою згоду, аби сестричка повернулася додому. Згодом той священик підготував радо молодят до св. Тайни Подружжя і повінчав їх. Зараз це добра християнська родина, яка втішається діточками.

Св. апостол Павло казав: "Краще одружуватися, ніж розпалюватися" (1 Кор 7, 9). У церковному праві передбачена можливість звільнення з обітів тих монахинь і монахів, які протягом тривалого часу відчувають дуже сильний потяг до одруженого стану.

У своєму творі св. Василій Великий писав: "Треба й про те пам'ятати, що хто вибрав монаше життя, той перейшов границі людської природи і прийняв безтілесний спосіб життя, вибрав життя ангелів" (св. Василій Великий, А. Б. 4).

На шляху до мети, тобто до святості, у богопосвяченому стані є чимало перешкод і труднощів. Щасливі ті, які зуміли їх подолати і витривати до кінця.

З факелом радості крізь життя

Радість, веселощі… Багато люди радіють і не радіють… Одні гумором прикрашують своє життя на землі, іншим не раз так не легко по-справжньому до цього дійти… Попри різні біди, негаразди безмежне море радості все ж таки розливається довкола, запрошуючи в нього повністю ввійти… Тепер я говоритиму саме про радість, про радість духовну, в Господі, котру не може цілком подарувати цей земний світ і яка належить до вінка цінних плодів Св. Духа.

Часто ми шукаємо якихось розваг: слухаєм-читаєм смішні гуморески відомих гумористів, анекдоти, сміємося з кумедних клоунів у цирку, радо задивляємося в різні комікси; розважальними телепередачами переповнені наші телеканали тощо. Багато хто хоче нас професійно розсмішити, отримуючи за це не раз непогані кошти – така вже робота. Появляються так звані «авторитети гумористичного світу». Та подібна радість, отримана через ці джерела, не завжди нас цілком «по вуха» задовольняє… В чому ж причина? Хоч можемо в полоні радості іноді навіть щиро заплакати…

Що таке справжня радість-утіха у світлі небесної висоти? Багато вже написано, сказано про це. Про суть автентичної радості дізнаємося насамперед із цілющого Божого Слова, наприклад, з послання до Филип’ян св. Апостола Павла: «Радуйтеся завжди в Господі; знову кажу: Радуйтеся…». «Радість – це молитва. Вона – і сила, і любов. Вона – рибальський невід, яким ловлять душі. Серце, яке палає любов’ю, радісне серце» (Мати Тереза з Калькутти). Усміхнена людина потягає за собою інших набагато швидше, ніж понура, невпевнена в собі – перевірено на досвіді.

Праведна душа є щедрою на щиру усмішку, а вона якраз є поцілунком людської душі. Дехто не може чи радше не хоче радіти щиро прекрасному. Одну сільську жінку, що рідко коли всміхалася, дивно називали – «та, що сміється двічі на рік»…

Спостерігається так званий катарсис сміху як і плачу. Є переконання, що сміх – основа доброго здоров’я, якщо його породжує радість життя. Однак від сміху, породженого досадою та відчаєм, можна захворіти… Згідно з Франсуа де Ларошфуко, між іншим, нам дарує радість не те, що нас оточує, а наше ставлення до оточуючого, і ми щасливі, бо володіємо тим, що любимо, а не тим, що інші вважають достойним любові…

Коли заглянути до бездонного джерела Божої Премудрості – Біблії, можна знайти немало інформації про істинну життєву радість. На загал, уже саме Одкровення Господа Бога, Творця і Спаса, викликає в людини найвищу радість. Радість людського життя обіцяна Богом (пор. Втор 28. 3-8; Єр.33. 11), а за невірність Бог може справедливо заплатити, забравши в людей радість (пор. Втор. 28. 30-33, 47). Джерелом життя виступає саме Творець.

Щодо Нового Завіту, то, як відомо, прихід на землю божественного Спасителя створив якраз цю атмосферу радості, котру найбільше з євангелістів відчував і відтворив Лука. Учні Ісуса Христа раділи із Його чудес, які підтверджували Спасителеву місію. Христове слово принесло певні плоди: ті, що в Нього вірили, «радощів мали у собі вщерть» (Йо 17, 13), їхня громада жила з «радістю і в простоті серця» (Ді 2, 46). Звіщення скрізь святої Євангелії було джерелом великої радості… Апостол Павло, що цікаво, навіть закликав, для прикладу, филип’ян, порадіти з ним за те, що він проливає свою кров, виявляючи цим найвище свідчення віри (пор. Фил 2, 17-18).

Всевишній нас постійно запрошує до вічної радості, щастя тощо. У Талмуді, зібранні мудрості рабинів, що сягає часів Ісуса, один із рядків звучить так: «Кожен буде прикликаний до відповідальності за всі дозволені радості, якими він не спромігся навтішатися…».

Правдиву радість дарують тільки небеса, небесний Цар. А її треба навчитися лишень приймати. У своєму знаному «Шляхові до успіху» Мішель Куаст пише ось що: «Треба розрізнити приємність від радості. Приємність – це щастя тіла; радість – це щастя душі. Не вдовольняйтеся приємностями: вони не наситять тебе ніколи…». Радість належить до духовної сфери, тому вона не може вмерти.

Християнський гумор – це, ясна річ, позбавлення власного «я» свого трону. Це стверджує і о. Тадеуш Дайчер. За ним, коли усвідомиш комічність ситуації свого «я», яке засіло на троні, то принаймні на певний час ця ситуація стане для тебе смішною і безпечною. Християнське почуття гумору визволяє, так би мовити, від самого себе…

У Дусі Святому не раз радів Ісус Христос. Чимало святих уміли по-справжньому жартувати, сміятися із себе, для прикладу, св. Томас Мор, Пилип Нері… Теж навчилися радіти радістю інших. Сіяв світом зерна радості і колишній римський понтифік Іван-Павло II.. «Радість починається тієї миті, як ти перестаєш шукати своє власне щастя, щоб давати його іншим» (Мішель Куаст).

Тому вчімося веселитися разом із Христом. Успіх за нами. Без радості життя просто біжить до старості… Чеснота гумору не мала б нас покинути навіть перед обличчям смерті: таким чином вона не видаватиметься жахною. Св. Томас Мор, наприклад, людина з яскравим почуттям гумору в серці, як відомо, перед самою стратою після молитви сказав до свого ката таке : «Зберися, чоловіче, зі силами й сміливо виконай обов’язок. Моя шия дуже коротка, дивися, тільки не вдар криво, щоб не зашкодити своїй репутації». Цей святець поставив себе, власні справи і також смерть на вісь абсурду, віддавши все спокійно в могутні Божі руки…

Нехай, отже, кожна повсякденна зустріч із Христом у Пресвятій Тайні Євхаристії дарує нам світлу потіху душі, не оманливе щастя. Неземна радість притьмом розвіює тугу за дочасністю, неспасенний смуток. «Веселе серце – ліки добрі, а дух прибитий висушує й кості» (Прип 17, 22). «Очікування радості – це теж радість», — сказав Готхольд Ефраїм Лессінг. Варто, наприклад, зранку, як прокинешся, щоб день був добре розпочатий, зробити намірення: бодай одній людині подарувати сьогодні нелукаву усмішку, радість. А Всевишній, безумовно, радо допоможе, бо Він є з нами!

Ці міркування хотів би закінчити сердечною молитвою згадуваного Томаса Мора:

Боже, зволь подарувати мені душу, яка не знає нудьги, котра не ремствує, не зітхає, не скаржиться, і не дозволяй мені носитися надміру з тим великим щось, що зветься «я».

Господи, даруй мені почуття гумору. Дай мені благодать розуміти жарти, щоб зазнати в життя трохи щастя та й іншим його дарувати. Амінь.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ СЕКТ

Нинi кожен з нас спостерiгає за iнтенсивною дiяльностю різних культів, які полонили всюди довкiлля. Шалений злет таких злих сект насторожує, звичайно, передусiм Христову Церкву, котра завжди прагне, аби всi вiрнi сини й дочки черпали разом живу водицю з чистої криницi правди: до цього закликає сам Бог. Вiн, як знаємо твердив: “Покинули Мене, джерело води живої, i повикопували собi копанки, копанки дiравi, що води не держать” (Єрем. 2, 13). Отже, треба вдатися до ревiзiонiзму деструктивного сектантства, тобто визначити об’єкт нашої уваги.

По-перше, рiзнi секти – специфiчна форма релiгiйних вiрувань, своєрідний тип органiзацiї. У них, як правило, не розроблена система вiровчення i культу. По-друге, побудова релiгiйних громад має жорстку структуру, на чолi якої знаходиться харизматичний лiдер, який має необмежену владу. Вони негативно ставляться до загальнолюдських моральних i соцiальних цiнностей, перебувають в опозицiї щодо офiцiйних релiгiй. Релiгiйнi громади ведуть здебiльшого замкнений спосiб життя, їх члени легко пiддаються сугестiї. Культ у релiгiйних громадах має колективний характер, активно використовують “технiку” психологiчних манiпуляцiй, психотерапiю. По-третє, особливу увагу придiляють новонаверненим – прозелiтам (особам, що прийняли нове вiроiсповiдування), яких не залишають без опiки нi вдень, нi вночі, намагаються пристосувати їх швидко до “нового” способу життя в релiгiйнiй групi. На мiжнароднiй аренi об’єднання сект дiють як могутнi мiжнацiональнi корпорації, які займаються великим бiзнесом, мають свої філії в багатьох країнах світу.

Глибокої кризи зазнала християнська релiгiйна свiдомiсть, яка не змогла адекватно вiдповiсти на змiни у суспiльному життi, пояснити причини природних i суспiльних катаклiзмiв. Традицiйнi релiгiї, що злились iз суспiльними структурами країн Заходу, несли вiдповiдальнiсть за соцiальнi катаклiзми. Розчарування в офiцiйних цiнностях споживацького технократичного суспiльства, почуття самотностi, втрата життєвої перспективи – все це стало причиною пошуку нової системи цiнностей, нових життєво важливих iдеалiв, iншого способу життя. Лiдери нових релiгiйних рухiв вчасно вiдчували перепади в суспiльних настроях i вмiло реагували на них. Вони рiзко викривали вади цього “грiховного” свiту, вдало рекламували себе як унiкальних спасителiв, оповiсникiв вищої божественної мудростi і моралi.

Комплекс наведених причин зумовив вiдчуття безперспективностi життя певної частини людей, неможливiсть встановити гармонiйнi вiдносини в суспiльствi, реалiзувати гуманiстичнi iдеали. Новi релiгiї обiцяли кожному спасiння, безмежнi можливостi морального вдосконалення, самовираження i подолання безвихiдностi.

Офiцiйнi церкви завжди негативно ставились до будь-яких спроб оновити традицiйне вiровчення або культову практику. Модернiзацiю сучасних релiгiйних систем, особливо появу нових релiгiй, офiцiйнi богослови сприймають як неприпустиму авантюру вiд релiгiї. Прихильником нових релiгiй в наш час стала молодь. Це вихідці в основному з середнього класу, що мають середню або вищу освiту i достатню матерiальну забезпеченiсть. Проте в них порушені соцiальнi зв’язки i втрачена перспектива реалiзувати свої творчi здiбностi. Крiм того, громади нових релiгiй нерiдко стають притулком для людей, вибитих iз звичної життєвої колії. У цих релiгiях приваблює чiтко органiзований спосiб життя, твердi моральнi правила поведiнки, авторитет духовного пастиря. До сект примкнули передусiм бiтли, панки, хiпi та iн. Для неофiтiв найпривабливiшими виявилися тi iдеї, що несуть у собi новi вчення.

Новi релiгiї i культи базуються, як правило, на принципi синкретизму i є цiлком еклетичними. Вiровчення i культова практика перебувають у процесi становлення. При цьому кожна релiгiйна течiя претендує на унiверсальнiсть i певну винятковiсть свого вiровчення. Кожний з лiдерiв цих течiй доводить, що його релiгiя найсправедливiша i найкраща, а сам вiн є живим земним богом або пророком Всевишнього, якого повиннi шанувати вiруючi. Саме культ земного бога є однією з характерних ознак сект. Iнодi прихильники нових релiгiй i культiв намагаються довести, що принципи їх вчення нiчого спiльного з релiгiєю не мають, вони виключно спрямованi на самовдосконалення особистостi. Отже, для сект характернi такi основнi ознаки, як вiра в надприродне i система зв’язкiв з ним, що є необхiдним атрибутом будь-якої релiгiї. Вправи йоги, сеанси медитацiї i самонавiювання як форми обрядових дiй сприяють виникненню релiгiйного екстазу i вiдчуття “злиття з богом”.

Сектам i культам властива своєрiдна органiзацiйна структура. Їхнi послiдовники об’єднуються у “братства”, “сім’ї”, “комуни”, “ашрами” (монастирi), що очолює харизматичний лiдер, якого часто називають гуру (вчитель). Члени релiгiйних громад безоплатно працюють, передають до фонду братства свої заощадження та цiннi речi. У такий спосiб нагромаджуються великi багатства нових релiгiйних течiй.

Головнi ознаки сект

I.Очолює релiгiйну громаду харизматичний лiдер, який вважає, що нiбито дiстав вiд надприродної сили, Бога, нове унiкальне “об’явлення” і покликаний виконувати роль нового месiї. Кожний, хто не подiляє його поглядiв, глибоко помиляється i є послiдовником сатани.

II.Лiдер створює власну релiгiйну громаду, яку називає “сiм’єю”, “комуною”, “мiсiєю”, “колонiєю” або “центром”. У цiй релiгiйнiй громадi лiдера називають “батьком” або “вчителем”. Вiн має необмежену владу.

III.Лiдер, як головний керiвник релiгiйної громади, встановлює обов’язковi правила та норми поведiнки членiв громади, що вважаються священними. Сам же лiдер не обов’язково дотримується встановлених правил i живе в значно кращих умовах, ніж його послідовники...

IV.Релігійна громада дотримується, як правило, апокаліптичних поглядів на свiт. Її члени відмовляються вiд власного майна на користь релігійної групи, змінюють не раз місця проживання, а також власнi iмена.

V.Члени релiгiйної громади переважно iзолюються вiд зовнішнього світу за допомогою своєрiдної технiки контролю за поведiнкою вiруючих. Це досягається максимальною насиченiстю програми рiзними груповими заходами, що проводяться протягом доби. Участь у заходах такої програми вiруючi та їх наставники розглядають як приклад високої релiгiйної дисциплiни. У науковiй лiтературi це зветься “промиванням мiзкiв”.

Для “промивання мiзкiв” віруючих у релiгiйнiй органiзацiї iснують сприятливi умови.
Кожна релiгiйна громада – це згуртований колектив, який має груповi потреби i єдине завдання. Ставши членом такого колективу, людина вiдчуває себе учасником спiльної справи і позбавляється почуття самостiйностi, прилучається до тих цiнностей та взаємовiдносин, якi, з її точки зору, давно забутi грiшним свiтом. Розумiючи привабливiсть подiбних почуттiв i настроїв, лiдери сект наполегливо рекламують свої органiзації як оазиси “справжньої людяностi”, прообрази зразкового колективiзму, царства справедливостi, райського блаженства i любовi. Така реклама приваблює людей, передусiм тих, кого спiткала байдужiсть i бездуховнiсть оточуючих. Пропагандистська реклама, на яку витрачають величезнi кошти, поєднується з чiткою системою вербовки прозелiтiв – на вулицях, вокзалах, в метрополiтенах, стадiонах, навчальних закладах, клубах, будинках культури тощо. Все це дає, отже, позитивний ефект.

Згодом, коли людина потрапила у свiт так званих “гармонiйних вiдносин”, то її iлюзiї в релiгiйнiй громадi починають поступово вивітрюватись i вона вiдчуває на собi тиск нещадного деспотизму, останнiй має широкомасштабний характер, оскiльки закрiплюється принципами вiровчення, внутрiшнiм розпорядком життя релiгiйної громади i системою репресивних заходiв щодо вiруючих. Ефективнiсть впливу сект на свiдомiсть вiруючих пояснюється вдалим поєднанням вкрай примiтивного, буквального пояснення релiгiйних принципiв. Вiруючих вперто переконують у тому, що коли вони впустять у своє серце Ісуса Христа, то водночас збудуться усi їхнi бажання... Подiбне навiювання спрямоване на придушення критичних почуттiв i розумових здiбностей людини. Вищим законом для члена секти є слово наставника як богообранця i неповторного "спасителя".

Лiдери сект прагнуть домогтися повного впливу на вiруючих. Вони рiзними способами iзолюють членiв громади вiд впливу навколишнього свiту, вiдвертають їх вiд свiтських моральних цiнностей i звичок, паралiзуютъ волю та самосвiдомiстъ.

Поставлене завдання досягається за допомогою насиченої програми рiзних групових заходiв, що мiстять спiльнi молитви i спiвбесiди, релiгiйнi семiнари, багаторазове виконання одних i тих самих пiсень, вивчення текстiв “священних книг”, прослуховування записiв урокiв лiдера про принципи вiровчення, лекції на релiгiйнi теми, спiльнi трапези. Крiм того, обов’язком кожного вiруючого є збирання пожертвувань i милостинi на вулицях, розповсюдження релiгiйної лiтератури. Розпорядок дня планують так, щоб кожна хвилина адепта була заповнена, аби вiн не залишався на самотi з власними роздумами. Виснажують нервову систему людини постiйне недосипання, нiчнi зборища й систематичне недоїдання.

Керівники релігійних громад намагаються контролювати навіть почуття i переживання вiруючих, їх думки та інтереси. Вони безапеляційно втручаються в найiнтимнiшi стосунки вiруючих, регламентують почуття їх власних симпатiй, право обирати друзів i супутникiв життя, особливо за межами релiгiйної громади. Жорсткі засоби впливу вживаються до тих, хто не досить лояльний або вагається у виборi релiгiї. Їх залякують, погрожують різними карами, чинять тиск на свідомість, нерідко вдаються до тілесних покарань, позбавляють нормального сну i харчування. Не випадково деякi дослiдники сект зазначають їх антигуманний характер, називаючи справедливо тоталiтарними культами.

Не оминули секти й нашої України... Вони в державі мають також свої особливості в культурі, в організації, у відносинах з країною та громадськістю. Багато з них перебувають у станi формування. Тому незавершеність процесу передбачає його постiйне вивчення.

Аналiз причин появи неорелiгiй в Українi, особливостей їх поширення, характеристика сучасного стану сектантства дає змогу визначити перспективи розвитку рiзних течiй, врахувавши як їх позитивнi, так i негативнi моменти. Латиноамериканськi єпископи, яких зiбрав Папа Іван Павло II у Сан-Домiнго в жовтнi 1992 року, визнали, що поширення сект стало серйозною загрозою католицизму у Латинськiй Америцi i вимагали “навчати народи серйозно й об’єктивно, щоб вони мали вiдповiдi на несправедливi закиди проти Католицької Церкви”.

А вже в першому столiттi св. Петро писав до вiрних, перестерiгаючи їх: “Так як мiж народом (Ізраїля) були фальшивi пророки, так у такий же спосiб будуть також мiж вами фальшивi вчителi якi введуть погубнi і шкiдливi єресi, вони будуть заперечувати Господа, що їх вiдкупив, і накличуть на себе скору руїну. Багатьох зведугь i стануть причиною того, що дорога правди буде обчорнена...” (2 Пт. 2, 1-2).

Кардинал Ж. Данiельс пише: “Без сумнiву, своїм успiхом секти завдячують до певної мiри методам вербування членiв, часом також манiпуляцiї. Однак, якщо дивитися цiлiсно, то видно, що основною причиною їх успiху є тенденцiї розвитку нашого суспiльства в напрямi щораз бiльшої деперсоналiзації. Люди стають номерами. Їх не розцiнюють як особистостей. Так у мiжлюдських стосунках виникає холод, майже нестерпний, і самотнiсть. І саме тут з’являються секти з їх бiльш чуттєвим ніж інтелектуальним, способом зближення з людьми. Вони дбають бiльше про логiку серця, нiж розуму...” .

Ворожий єговізм

Як вiдомо, сьогоднi активно дiє секта Свiдки Єгови, яка є антиекуменічна, антинаукова, антисуспiльна й антидержавна. Релiгiя Свiдкiв Єгови – це автентичний “вульгарний агностицизм”. Бiблiю використовують завше як iнструмент, котрим, головним чином, рiзко атакують iнакомислячих. Кажуть, що Свята Лiтургiя, – то справжнє iдолопоклонство i пустослiв’я. До речi, священикiв безсоромно називають людьми “поганої системи речей” i навiть «дияволами». Також твердять, що вони є тут на його службi... Це ж, звiсно, великий абсурд, котрий абсолютно не згiдний iз вченням Спасителя. Колись їх сумнозвiсний засновник Чарльз Тейз Рассел (1852 – 1916), який чотири рази змiнював своє вiроiсповiдання, у Канадi на судi присягнув, що знає грецьку. Зате, коли йому подали Новий Завiт, написаний тiєю мовою, то вiн нiчогiсiнько звiдти не зумiв прочитати... Свiдки Єгови, навпаки, проповiдують, що їх заснував сам Єгова, поєднуючи власне походження з рiзними iсторичними епохами: часами Авеля, Патрiярхiв, Пророкiв, Iсуса Христа, Апостолів i перших християн.

Вражаючі факти

Не раз сектанти, а особливо їх лiдери, виставляють себе на глум. Наприклад, засновник “Сiм’ї любовi” Мойсей Берг сповiстив своїм послiдовникам, що мав спiритичнi контакти з Распутiним, Жанною д’Арк i чаклуном Ерилiном, i навiть ухитрився десь в небесах “переспати” з однiєю духовною iстотою жiночого роду, яку вiн атестував як “богиню”. І смiх, і грiх.

Прихильники неорелiгiй також вдаються до вражаючої методики. У журналi “Пiзнай правду”, ч. 4-5/ 98, ст. 16, читаємо, що іспанська полiцiя заарештувала на Канарських островах керiвника релiгiйної групи, члени якої збиралися найближчим часом покинути цей свiт i переселитися на зiрку “Сiрiюс”.

До складу групи входило 32 особи (у тому числi й п’ятеро дiтей), у бiльшостi нiмцi. Вождем цiєї громади була жiнка-терапевт Гейда Фiткау-Гарте. Всi члени секти, до речi, були її пацiєнтами. Психотерапевтичнi сеанси (звичайно, не дешевi – понад $300) Гейда присвячувала однiй метi – переконувала людей у тому, що наближається кiнець свiту, тож треба встигнути вчасно його залишити, тобто покiнчити життя самогубством. Це планували зробити зранку на високiй горi. А на звiльненi душi мав чекати спецiальний космiчний корабель. Мiлiцiонери швидко запiдозрили щось неладне у зібранні iноземцiв уже декiлька мiсяцiв, тому й зумiли попередити масове самогубство.

Розвій деструктивного сатанізму

Тайкома ще розповсюджуюється сатанiзм, бо часто помiтнi нам його засоби. Ще колись чарiвниця Ла-Воазен посвячувала дияволовi не лише голубiв, а й ембрiони дiтей, яких було умертвлено пiд час абортiв. Подiбне теж чинила з дiтьми, котрi були викраденi…
Тепер не раз чуємо про те, що нищать хрести на кладовищах рiзнi насильства тощо. Чимало людей зникають безслідно. Доведено, мiж iншим, що саме прибічники сатани полюбляють цим часами займатись. Тi, “котрi вибрали зло, вiдвернувшися вiд Вседержителя, використовують ритуальино безвинних у своїх чорних месах (службах) або диких оргіях позбавляючи їх навiть життя, У це, направду, важко повiрити, але ж такi сатанинськi секти – реальність наших днів.

Знайома дiвчина мені раніше розповiдала, що в одній iз львівських шкіл хлопець зробив собi на руцi татуювання англійською мовою “Му God is Devil” тобто “мiй бог є диявол”.
Вчення про деструктивний сатанiзм буває, певною мiрою, й завуальоване у популярних виданнях. Наприклад, у часописi “Мiсiонар”, ч. 4/ 2003, с. 119-120 знаходимо актуальну статтю пiд назвою ‘‘Поттероманiя’’, в якій говориться про те, що великий резонанс у ЗМI та в широких колах читацької аудиторiї викликала серiя книг англійської письменницi Дж. К. Ролінґ “Гаррi Поттер”, котра стала вiдомим бестселлером серед дiтей та шкiльної молодi цiлого свiту i накликала неоднозначнi судження про шкiдливий чи позитивний вплив змiсту цих книг на дитячий світогляд.
Про наявнiсть у книжках про Гаррi Поттера окультних явищ говорить сама, Дж. Ролiнґ, яка у своєму iнтерв’ю заявила, що провела спецiальне дослiдження магiчних обрядiв i язичницьких ритуалiв, щоб її книги мали реалiстичний змiст. Письменниця запевнила, що приблизно третина обрядiв, описана в її книгах, основана на справжньому окультизмі. Прототипом Гаррi Поттера виступив iдеолог та кумир сатанiстiв – Алiстер Кроулi... Тож не можемо ставитися прихильно до лiтератури, через яку пропагують сатанiзм.

Висновок

Тому, як бачимо, секти або неорелiгiї призводять до надмiрного хвилювання, численних непорозумiнь і роз’єднання в родинах, що є богоугоднi. Вони, звичайно, непокоять повсякчас духовенство та всiх суб’єктiв здорової вiри. Сектанти не шукають у життi правди, вiдсторонюючись вiд автентичної науки Христової Церкви. З лихом варто боротися спiльними зусиллями, тобто чинити постійно рішучий опір.

Необхiдно духовним особам якомога пильнiше застерiгати своїх підопічних перед частими небезпеками вiд сект, котрi намагаються зухвало затягнути праведнi душi до тривких тенет, які скрізь розкинули. Також через формування здорового християнського погляду вiри в Бога, Ісуса Христа, Церкву та Господню благодать варто допомогти населенню звiльнитись вiд макабричних уявлень про релігію, стежачи за тим, аби ніхто не поводився забобонно: “Багато бо лжепророків прийшло на світ” (1 Ів. 4, 1). А завданням представників Церкви є добре роз’яснювання вірним джерела християнської віри, зокрема Біблію.

ЛІТЕРАТУРА:

ВРОШ В., Слово Боже. Відповіді Біблії на закиди сектантів проти Католицької Церкви, Львів, Місіонер, 1997, с. 3, 64.

ДУЛУМАН Є. К. та ін., Релігієзнавство. Підручник, під редакцією д-ра філософських наук М. М Заковича, Київ, Вища Школа, 2000, с. 168-173, 193-194.

КАЛІНІН Ю. А. – Є. А. ХАРЬКОВЩЕНКО, Релігієзнавство. Підручник, Київ, Наукова думка, 1995, с. 163.

КЛІМОВСЬКА С., Що ти знаєш про свідків Єгови? Львів, Свічадо, 1996, с. 3, 5, 7.

КЛІМОВСЬКА С., Фальшиві правди свідків Єгови, Львів, Свічадо, 2001, с. 32.

КОЗОВИК І., Екзорцизм: міф чи реальність? Івано-Франківськ, Нова Зоря, 2003, с. 244.

СЛІВІНСЬКИЙ П. Й., Релігійний вінегрет. Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми, Львів, Свічадо, 1999, с. 56.



П. С. Цю доповідь виголошено 8 листопада 2003 р. Б. на екуменічно-християнському науковому Симпозіумі "Секти - загроза чи виклик для Церкви?", який відбувся у Львові-Брюховичах з ініціативи Товариства екуменічного і міжрелігійного діалогу "АГАПЕ", що діє при Вищій Духовній Семінарії св. Йосифа Львівської Архидієцезії (РКЦ).




На фото: Віссаріон із Росії (Сергій Тороп), колишній міліціонер, художник і слюсар, який проголосив себе... "Ісусом Христом", знайшовши немало однодумців.

Від гріха до християнської свободи

"Одне є тільки нещастя - гріх. І над його наслідками нам треба часто роздумувати" (св. Іван Золотоустий).


Природа гріха як такого


Гріх... Як часто нам доводиться чути в житті це насторожливе слово, особливо зі св. Письма, вуст духовенства. Та чи задумувались ми хоч раз над його суттю, походженням - над тим злом, котре він у собі таїть та несе? Давайте над цим поміркуємо, адже гріх є нищителем усіх.

Як говорять на світі, впасти у гріх - це, безперечно, річ людська, а от уже в ньому довший час лежати, не хотячи аж ніяк устати, є від нечистого. Знаємо, що гріх - це трагізм особистого вибору. Він - руйнівне зло, смерть, брак любові до Бога та до ближніх тощо. Далеко не повний перелік цього згубного явища на духовній площині. Приближаючись до пропасті гріха, людина віддаляється, звісно, від своєї головної мети - небесних висот, немовби не бажала потім оглядати в узвишші лице в лице свого Творця, Який нею невтомно піклується. «Гріх, - як стверджує переконливо св. Василій Великий, - це недуга душі! Він - смерть безсмертної душі! Гріх заслуговує на те, щоб над ним постійно плакати й сумувати. Через нього нехай проливається кожна сльоза, через нього нехай раз у раз твоя душа зітхає...» .

Якщо вдумливо читати біблійні тексти, то можна у св. Писанні зауважити наявний зв'язок між гріхом та смертю, де останню варто насамперед сприймати як смерть внутрішню, смерть духа та його єднання з Господом Богом. Отож, бачимо, що гріх безкомпромісно призводить до духовного самогубства. Його рабство є чи не найважче. Візантійська цариця Євдокія, між іншим, мовила колись про св. Івана Золотоустого таке: «Ця людина не боїться нічого, крім гріха». Подібно характеризували християни св. Василія Великого. Тому маємо, ясна річ, з кого брати приклад у життєвій мандрівці. Святих не бракувало й не бракуватиме.

Протягом усього свого земного життя можна тут блукати темними гріховними нетрями, так і не побачивши ніколи правдивого небесного світла, що лине згори і котрим є Всевишній, хоч вибір залишається за кожним зокрема. Не всі можуть або навіть не прагнуть збагнути ту правду, що всякий гріх - безсердечний ворог людини, творіння Божого. За висловом св. Бонавентури, тяжкий гріх - це злодій, який краде скарб освячуючої ласки. Це, як говорив св. Августин, мотузок, усуканий самим собою; тим мотузком нечистий в'яже твої руки й ноги... Щасливе життя, яке нам дарує Господь, він робить, без сумніву, нещасливим і є також образою Пана-Бога. Запитаймо себе: як же можна не ображати своїх ближніх, коли ми ображаємо тяжко Того, Хто нас завжди любить і чекає на зустріч із Ним? Звичайно, люди полюбляють частенько себе в подібних багатьох речах оправдувати, зате таке безчинство, згідно з євангельським незмінним радикалізмом, у жодний спосіб не толерується: Господній закон даний для всіх, як у цивілізованих державах - державний.

«Грішна людина живе жадобою й не дбає про правду, не задумується над непевністю, несталістю життя, забуваючи про непідкупність і неминучість смерті», -писав, як довідуємось, св. Антоній Великий. Гріх - теж непослух Володареві володарів, вияв гордині. Гріх проти Бога, як уже мовилося вище, спричинює гріх проти ближнього. Якщо маємо намір поважати інших, не чинити їм кривди, а чинимо, натомість, кривду Господеві, то тим самим себе лише обманюємо. Так ніколи не збудуємо щастя вже тут на землі, адже справжнє тривке щастя будуємо тільки любов'ю до нашого Творця та ближніх. А гріх його безпощадно знищує, подібно до ядерної зброї. «Гріх, - як каже св. Єфрем Сирійський, відомий як великий учитель, проповідник, поет, пояснювач Святого Письма й оборонець Христової віри, - це смертельна отрута... Гріх блукає у темряві і тікає від світла. Бо якщо б він показався на світло, то кожний тікав би від нього. Гріх ходить у мряці і здригається від найменшого руху. Хто чинить гріх, той боїться навіть свого власного голосу» .

Як бачимо знову з усього, гріх суперечить добру людини, її чистому сумлінню. Він є також провиною проти правди - заперечує дійсний стан справ. Суперечить, безумовно, розумові, тому що саме ним ми пізнаємо істину. Його корінь є, за Біблією, в серці людини. Через гріх людська особа вчиняє насилля над власною совістю, а Спаситель хоче бачити її незаплямованою - з її криниці мають черпати життєву наснагу інші, особливо ті, які є поруч нас. «Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш - то він тебе вкусить; його ж бо зуби - левині зуби, котрі занапащують душі людські» (Сир. 21, 2). А св. Василій Великий, писав, до речі, що «праведний, який потрапляє у смертельний гріх, схожий на купця, що везе кораблем величезні маєтки, а при самому березі корабель потопає...» .


Упадок наших прародичів


Як голосить св. Письмо, сумна історія гріха починається вже від самого початку створенння, і Господь Бог не раз допускає зло для досягнення певної мети. Спершу збунтувалися проти Творця ті ангели, котрі виявили Богові явний непослух, ставши через вороже ставлення невірними створіннями - дияволами чи демонами. Їхній гріх гордості знищив давню ласку в очах Всевишнього. Вони вибрали зло, ставши джерелами прерізних гидких спокус для нас, людей... Зміст особистого гріха наших прабатьків Адама і Єви становила також гордість, яку було знову втілено в безпосередній непослух Богові... Вони спокусилися на знання добра і зла. Наші прародичі не виконали Божої заповіді, вчинивши добровільно гріх, наслідки котрого - плачевні, порушили ту міцну гармонію, котру благословив Творець. Не одне покоління зачепив той первородний гріх...

Про те жахне гріхопадіння людських прародичів розмірковувало чимало Господніх угодників. Наприклад, св. Микола Кавасила, твори якого безпосередньо стосуються духовного життя, твердив, що в падінні відстань, що відділяє людську природу від Божества, набула трагічних масштабів. Саме людина дала, згідно з ним, гріхові існування та життя, оскільки сам гріх не має істотного буття. Гріховні дії (бажання і їх задоволення через гріх, пристрасті і їх насичення через плотську насолоду), що повторюються, створюють постійну зміну зовнішніх подій і внутрішніх переживань, справляючи відчуття життя, по суті будучи нічим іншим як прикриттям відсутності дійсного буття. Це, як зазначає святий, - духовна смерть. Адам став природним «зразком» для своїх нащадків. Гріх, мов друге єство, покриває тепер людину своєю пітьмою... А справжня природа людини є в її бутті на Божу подобу, а точніше, в її бутті з Христом і у Христі.

Крім нього, до цієї реальності теж звертався і св. Макарій Великий(Єгипетський). Відомо, що він народився близько 300 року в Єгипті. У свої молоді літа він пас худобу. Особливо цікавий той факт із його життя, що, будучи малим хлопчиною, забрався якось з дітьми до чужого саду, вирвавши собі крадькома кілька фіг і одну з них з'ївши. Відтак, коли навернувся до Всевишнього, до самого кінця земного життя оплакував учинений гріх... Завдяки його бесідам, настановам про християнське життя можна побачити, що він неодноразово поринає думкою до початків людства. Також зображає й те, в якому світлому стані була перша людина до скоєння гріха. А робить це все для того щоб ще темнішим видавався і без того темний образ грішної душі, котрий описано у най непривабливіших рисах... Через таке порівняння робиться, безсумнівно, очевидною безмежна Господня милість, котра явилась людству у жаданому спасінні внаслідок воплочення Ісуса Христа, Єдинородного Божого Сина та благодаті Пресвятого Духа.

Коли св. Макарій Великий порівнює світлий первісний стан людини та темний стан людини, яка згрішила, то підкреслює: «...до гріха люди були облечені Божою славою... Адам, доки тримався заповіді, був другом Божим і з Богом перебував у раю. В Адамові перебувало Слово, і мав він у собі Духа Божого... » . Далі продовжує: «Того й домагався ворог, аби Адамовим переступом уразити й потьмарити внутрішнього чоловіка, могутній ум, який бачив Бога. Очі людини, коли їм стали недоступними небесні блага, прозріли для пороків і пристрастей...».

Сумнозвісні Адам і Єва не бажали бути залежними від Того, Хто їх створив, ними піклувався... Особистий стосунок із Господом став спотворений. Звичайно, дружба з Богом - найкраща, та вони цього собі по-справжньому тоді не усвідомлювали. Первісне довір'я до Творця швидко занепало. Спокусливий змій-диявол не спав... Тож став через своє втручання в долю людських сотворінь емблемою магів-чаклунів, теж символом тих, хто вважає, що має владу над таємницями природи. До початку гріха та упадку людини причетний, отже, нечистий дух, який, послуговуючись плащиком брехні, піддав сумніву правдиве Господнє слово, Божу вірність та доброзичливість... Тому його нашептам ніколи не треба вірити, якщо хочемо бути в єдності з Добром-Богом, а не навпаки.


Важкі наслідки гріхопадіння


Перші чоловік і жінка, безперечно, допустилися великої помилки. Вони піддалися диявольській спокусі. Не раз і нас у житті оточують спокуси, і ми виглядаємо перед їхніми нападами безсилими. Проте мусимо пам'ятати, що Він є наш Творець, Опікун, люблялий Батько, щоб над нами, подібно до наших прародичів, не запанували непослух, бунт, гордість... Св. Теодор Студит мовить: «Чи ви не знаєте, що зробив гріх? Чи не він привів на світ смерть? Чи не він знищив землю? Чи не він наповняє вселенну цвинтарями і гробами від віків аж по сьогодні?... Він спричинив вічні муки. Він запалив невгасимий пекельний вогонь... Він і людину, що була в почесті, зробив подібною до нерозумних тварин...» .

Через первородний гріх притьмом змінились стосунки між людиною і її Творцем. Адам і Єва, які раніше втішалися Божою присутністю, тепер сховалися в соромі від Бога серед дерев едемського саду. Часто так поступають ті, що віддаляються від Світла, перебуваючи в темряві гріха, його холодній в'язниці і не хотячи заодно зустрітись із Всевишнім віч-на-віч. Порушення Господньої вказівки викликало стан дисгармонії в усьому земному. Гріх став унаслідок цієї трагедії творенням себе самого та світу без Господа Бога. Чимало завдав людині ран гріх її прабатьків. Він приніс у людський світ як тілесні рани, так і духовні - різні хвороби, фізичні терпіння, смерть, а також пошкодив розум, волю, почуття... Гріх-тиран позбавив душу людини небесних скарбів, скинув з неї туніку Божої ласки-благодаті. Найстрашніший наслідок вчиненого гріха - це терпіння та смерть на хресті нашого Божественного Спасителя. Його брутально, як знаємо, закатували гріхи грішного людського роду, котрих годі порахувати, хоч би які знання мав, для прикладу, з математики. Посів гріха жалюгідний. Своє жахливе диявольське обличчя згубний гріх показав усім на горі Голготі. В одних тоді воно викликало відразу, так що неможливо було на нього дивитись, а інших повело за собою поза гору... «Лукавий князь - цар тьми - спочатку полонив людину, відтак зодягнув її душу темрявою, як одягають чоловіка, щоб оголосити його царем, у царські шати, аби від голови до ніг носив на собі все царське. Так лукавий князь покрив душу гріхом, усю її природу, і цілу її опоганив, узяв у полон до свого царства, не залишивши вільним у ній жодного її члена від своєї влади: ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в тогу темряви... » (св. Макарій Великий).

Перший гріх зловив людство, неначе рибальська сітка рибу у широкому морі, знищив райську втіху, спалив Содом та Гомору, довів Каїна до жорстокого вбивства свого брата Авеля. І зараз він призводить тут до вбивств, всяких неморальностей, безбожництва, ідолопоклонства, сект, чародійств, абортів, війн, ворожих міжусобиць... Також бунту проти Бога, стараючись відібрати в нас єдиний безцінний паспорт до небесної країни - ласку Всевишнього, якого не можна, безумовно, підробити. Душа, яка спіймана в лабети тяжкого гріха і втікає від щирого покаянння перед Богом, загороджує собі тим самим вхід до небесних палат, є для себе катом... Справжнє розкаяння, свята Сповідь виводять кволих грішників на світлу дорогу, котра не провадить у нікуди, а веде до нашої висотної батьківщини, де царюють вічно радість, мир, щастя в Бозі...

Переконуємося, що первородний гріх позбавив людину всіх її надприродних дарів, ослабив людську природу, та не зробив її повністю поганою. Господь наш Ісус Христос вивів нас сміливо на волю з гріховної неволі, давши радо напитись спраглим живої води. Його святительське слово обійняло ніжно весь християнський світ, скрізь зарясніло. Невичерпним світлом Ісусових слів вмиваються на землі численні вірні. У Христі безсмертні душі знаходять упевнено свій порятунок, віддаляючись від злобного гріха. Наближаються до чесноти, котра, певна річ, аж ніяк не може бути йому за брата. «Нема зла, крім гріха. І нема добра, крім чесноти й уподобання Богові в усьому», - навчає нас св. Іван Золотоустий.

Через те, що Адам і Єва відкинули свого Творця, люблячого Батька, важко тепер стало плекати людям братнє почуття один до одного. Гріх прошив отруєною стрілою сім'ю та суспільство. Сімейне вогнище обрамилося різноманітними чварами та непорозуміннями... І так буде аж до другого Христового приходу...

Отож, ми застановились над тим великим злом, ім'я котрому - гріх. Над його виникненням і поширенням. Побачили, що він не приносить добра людині і не може, звісно, цього зробити. Гріх - недруг небесних утіх. Маємо обов'язок спішити з вірою та надією до правдивого Пастиря овець Ісуса Христа, Який з нетерпінням повсякчас чекає на кожну заблукану овечку. Хоч вона не раз не усвідомлює цілком цієї відрадної істини. Він Сам казав, що є для овець дверима... Смертний гріх зближує душу лишень зі смертю. Тільки його як зло християнам дозволяється ненавидіти. І Господь Бог судить не людину, але гріх у ній. Бізгріховність веде нас до справжньої свободи, адже гріх робить землян своїми невільниками, про що вже згадувалось: «... Хто чинить гріх, той його невільник» (Ісус Христос).

Св. Єфрем Сирійський ось що написав в «Уроках про покаяння» : «... Гріх можливий там, де є воля його чинити... Гріх править як управитель... Гріх перетворив тіло на свій власний ланцюг і тримає на ньому душу, як вівцю на заріз, як птаху, що високо ширяла, а тепер зв'язана ланцюгом». Св. Єфрем, до слова, проповідував Боже слово з такою ревністю, що навіть найбільші грішники наверталися, і свята віра укріплювалась... Сумна історія гріха, проте не треба нам втрачати надії на кращу майбутність - з нами Бог, що звільняє із тривог, пришвидшуючи перемогу.

Так, досить легко смертоносний гріх, який криється у відмові від любові до Любові обмотує та вбиває. Гріховна сокира калічить не тільки душу, але й тіло: це видно добре з наслідків. Праведні християнські душі повинні невтомно боятися гріха, його гострого леза, немовби ревучого лева, ядовитої змії, щоб уникнути небезпеки - втрати Творця всесвіту. «А причиною пекельних пекельних мук є не Бог, а ми самі. Бо початок і корінь гріха лежить таки в нас самих і в нашій свобідній волі», - вчить авторитетно св. Василій Великий.

Отож, вибираймо життя, а не смерть, світло, а не темряву. Повернімось обличчям до Всевишнього: за це жалкувати не будем. «Справедливо те, що Бог відкидає того, хто перший Його зрікся» (св. Августин). Спішімо радо до принадного небесного палацу, Царства Господа Бога, ніби прудка лань у спеку до гірських потоків, любляча дитина до батька-матері, щоб могти назавжди зануритись в океан неоманливого щастя та щоб не почуватись сухою гілкою, відірваною від стовбура. Не розмовляймо зі «змієм». Простімо нашим прародичам за ту помилку, котрої вони допустилися необережно за намовою спокусника. Вмиваймо безупинно себе та інших світлістю чеснот, милих Господеві. Покаймося, повіривши в Євангелію. Шлях від гріха до християнської свободи нелегкий, та можливий. Нехай вже тепер стане "едемом" те місце, де ми перебуваємо з Богом, милістю Всевишнього. Ангел-Хоронитель біля нас. Та крокуймо мужньо вперед просторою життєвою нивою, довірившись Богові і віддавши себе в Його ніжні могутні руки, з ясним факелом віри, аби не потрапити з необережності у міцний капкан згубного гріха.