Явище плагіату поряд із людською гріховністю...

Плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору...

Відповідно до Вікіпедії ділиться він, отже, на три таких основних типи:

1. Копіювання чужої роботи (як без, так і з відома) та оприлюднення її під своїм іменем.
2. Представлення суміші власних та запозичених в інших аргументів без належного цитування джерел.
3. Перефразування чужої роботи без належно оформленого посилання на оригінального автора або видавця.

На жаль, часто так стається у цьому світі, що хтось собі щось привласнює від інших, без відповідного на те дозволу тощо, зокрема чиїсь думки-погляди, переживання, роздуми, твори, інтелектуальну власність і т. д. Прикладів таких зловживань немало. Навіть тут є стаття про плагіат у ЗМІ. Якщо взяти до уваги таку країну як Канада, то там дуже з цим дуже-дуже строго...

Як це не дивно, я теж із цим стикаюся вже вкотре, а саме, що крадькома певні особи (не хочу зараз з етичних міркувань вдаватися у більші подробиці), ніби розумні та виховані, присвоюють собі мої декотрі статті, вірші, інколи навіть не пояснюючи чому так учинили...

Одне непорозуміння вже раніше вирішилось позитивно, писав про цей невтішний випадок ось на цьому греко-католицькому форумі.

Для визначення протизаконного плагіату в кібер-просторі навіть існують відповідні веб-сервіси типу ЦЕ.

Не варто зловживати чиєюсь добротою... Якщо, для прикладу, копіюєте щось, то подавайте посилання на первісне джерело, бодай назву сайту вкажіть, якщо не хочете подавати імені-прізвища автентичного автора... Цього авторського znamyboh.blogspot.com чи інших. Зауважив, що привласнюють навіть особисті думки, подані від першої особи, а це вже забагато! Навіть у "контактах" подібне мало місце у розділі "замітки"... Проте всеодно рано чи пізно це випливає на "чисту воду". Знайду! :)

Якщо ситуація не покращиться, то просто складу так званий "чорний список", котрий буде опублікований із особами, причетними до цього гріховного свавілля, що порушують авторські права, на відповідних сайтах, аби світ знав своїх "героїв".

Чаша терпіння може деколи переповнюватися, як відомо!

"Не кради" - одна із Божих Заповідей. З Богом!

P. S. Тут є ще інформація про Copyrigt.

Екуменізм та апологетика...

Багато в наш час, як бачимо, говориться про екуменізм, екуменічні ідеї, подолання різних роздорів. Проводяться різні міжцерковно-релігійні акції, очищення пам'яті. Не раз екуменічна ментальність залишається тільки на словах чи переходить час від часу в якесь конкретне діло. Хтось (традиціоналісти, ряд Православних Церков) можуть називати це не цілком обґрунтовано… єрессю. Подібно висловлюється у своїй книзі «Переслідувана традиція» о. Василь Ковпак…

Гортаючи сторінки св. Писання, бачимо, що Всевишній бажає, щоб усі були одним цілим, тобто однією Церквою, єдиним Божим народом.

Особливо зараз є велика потреба в єдності християнських душ, і також, як на мене водночас і в апологетиці, коли мало не завжди появляються якісь підозрілі неорухи, несучи часами християнству явну шкоду, тобто появляється теж, як не як, і потреба в обороні Христової віри.

То що ж таке насправді є екуменізм або екуменічний рух?

У «Довіднику застосування принципів і норм екуменізму» (п. 22) читаємо ось що:

«Екуменічний рух є Божою благодаттю, яку Отець дає у відповідь на Христову молитву і на благання Церкви, натхненної Святим Духом. Хоч він проводиться у рамках загальної місії Церкви – об'єднати людство у Христі, –його особливим завданням є відновлення єдності між християнами. Ті, котрі хрестилися в ім'я Господнє, тим самим покликані присвятити себе шуканню єдності. Співпричастя у Хрещенні прямує до повного церковного співпричастя. Жити своїм Хрещенням означає жевріти місією Христовою, – щоб усіх зібрати в одно…».

Також там іде мова, крім традиційних християнських Церков, і про різні секти та релігійні рухи. Зазначається, що, мовляв, за останні десятиліття релігійна карта світу досить розширилася, і в декотрих частинах світу найбільш помітна зміна у плані цього зростання всіляких сект і релігійних рухів, в яких бажання до мирних відносин з Католицькою Церквою вельми слабке чи відсутнє цілковито (див. п. 35).

Як на мене, складається враження, що, попри традиційний екуменізм, теж існує і фальшивий, що не раз є тільки на користь ворогам Вселенської Божої Церкви. Коли чи не все толерується: грубі єресі, спотворення істини, відкидаючи в бік явище апологетики, тобто оборони (усної або письмової) християнських відвічних істин. Інколи доходить мало не до повного релятивізму у тому питанні. Декому на руку, щоб усі секти, традиційні релігії, церкви, зв'язати в один «сніп». От і маємо «релігійний базар», через який люди часто губляться і не знають за ким слідувати до мети.

Старання до відновлення єдності між усіма християнами є теж і одним з важливих намірів II Ватиканського Собору. Ці католицькі засади екуменізму знаходимо зокрема в «Декреті про екуменізм» (Unitatis redintegratio).
Тому варто, отже, плекати католицькі ідеї екуменізму, відповідно до планів Господа, уникаючи роздорів на релігійному грунті, що колись не схвалив ап. Павло (пор.1 Кор. 1, 11-13). Бо Спас наш не розділився. Містичне Тіло Христа (Церква свята) страждає від різних розколів, ран, спотворень Правди.

Бажаю кожному бути саме за правдиву єдність у Христі Ісусі, а не за фіктивний «екуменізм» поза Ним, за правдивий католицизм, а не «релігійний вінігрет», що не смакує всім…

Сентиментально-слізлива духовність люду?

Автор Петро Дідула у своїй статті «Медіальна спільното Церкви, де ти?», що була поміщена у «Патріархаті» ч. 1 (січень-лютий 2009), http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;567;410 роздумуючи над ситуацією, котра начебто складається у середовищі ЗМІ УГКЦ щодо припинення виходу у світ газети «Арка» наводить заодно дещо дивні, як на мій погляд, речі… Річ у тому, що п. Петро акцентує неабияк увагу на сьогоднішній «сентиментально-слізливій» духовній літературі, яка, мовляв, заполонила свідомість багатьох… Принаймні так можна нашвидкуруч зрозуміти.

У статті по сусідству зауважується дві світлини: на одній – стенд із газетами з подвір'я храму Московського Патріахату у Львові, де поруч нього стоїть і щось читає жінка. Вгорі справа надпис – російською «Путь к спасению» і т. п. А на іншому фото подані різні дев'ятниці, набожества тощо, як наприклад, «Дев'ятниця до апостола Юди-Тадея», «Дев'ятниця до Матері Божої Неустанної помочі», «Адорація Найсвятіших тайн», «Голос Ісуса» та інші молитовні християнські практики, котрі часто підживлюють віру звичайних християн. Скільки тільки подяк лунає нині за вислухані молитви до знаного святого у католицькому світі Юди-Тадея, пам'ять про якого раніше була дещо призабута.

Шановний автор, ведучи далі мову та взоруючись на згаданий вище стенд подвір'я православної церкви, пише, що «чогось подібного біля греко-католицьких церков ставити не прийнято. А оскільки місце порожнім не буває, прийнятим стало продавати під греко-католицькими храмами брошурки сентиментально-слізливої духовності, причому масово, тисячними тиражами, дешеві брошурки, які для духовного читання не порекомендував би жоден авторитетний духівник…».

Як не дивно, під храмами УГКЦ, не раз у притворах, також можна побачити різні пізнавальні стенди з прикріпленими християнськими газетами, чи виїмками з них, роз'ясненням кожної Божої заповіді чи св. Тайни тощо. Тільки потрібно це вміти зауважити. Звісно, не всюди це є (як і в православних), проте є. Особливо в містах. Сам бачив подібне. Навіть у Львові не на подвір'ї московських храмів, де теж малюють і так зване «дерево розколу», на котрім Католицьку Церкву символізує відірвана від «стовбура» вітка…

Звичайно, кожен має право на власну думку, тож і я вирішив сказати по цій темі кілька слів услід, бо не цілком погоджуюсь з тими «патріархальними міркуваннями». Всієї критичної статті з "Патріархату" потреби коментувати не бачу.

Крім «сентиментальноослізливої духовності» у тих книжечках, люди не раз знаходять душевний лік від суму, розпуки, зневіри, духовну радість, яку холодним раціоналізмом можна не осягнути, часами. Безумовно, ті брошурки, різні дев'ятниці призначені найперше для приватних молінь, а не духовного читання як такого назагал. Тому й не варто їх брати на «духовне читання» чи замінити ними св. Писання. Тож і авторитетні духовники не радять…

Не заміниш приватними моліннями св. Літургії (спільного діла всіх християн), тож нема чого авторові так дуже хвилюватися з цього приводу. Тим паче якщо ті набожества не містять зобобонства, магічних практик чи ще чого, що може підірвати суть здорової віри. Хоча інколи можуть бути тут переборщення, тож Церква мусить бути на сторожі.

Як казав один уже покійний ієромонах, народну побожність слід все-таки шанувати, тобто якщо люди до того тягнуться душею та стають свідомішими у плані християнства. Він теж колись, за його словами, як був молодшим, думав, що народна побожність недоречна, та потім збагнув, що варто шанувати її, людей, спраглих Божих істин. Найлегше це все відкинути, заперечити, посміявшись злегка, не запропонувавши як треба чогось серйознішого взамін.

Взагалі-то, святі отці Церкви, не раз рекомендують оплакувати свої гріхи, адже й цей «хід конем» спричинюється до самовдосконалення, очищення серця та простелює шлях до нефіктивного покаяння.

Святий Йоан Ліствичник говорить: «Не будемо ми, браття, звинувачені під час виходу з тіла нашої душі за те, що ми не творили чудес не богословствували, або не займалися глибокими роздумами, але за те дамо відповідь Богу, що ніколи не оплакували своїх гріхів».

Тобто, як на мене, «слізливо-сентиментальна духовність», котру автор немовби радить відкинути цілком, буває, себе під сонцем оправдовує…

Такі були думки.

П. С. Ось тут чомусь знаходимо тільки поокремі частини статті о. Ігоря Пелехатого з м. Івано-Франківська («Нова зоря», № 7(827), 2009р.), в якій автор вступив у полеміку із статею п. Петра Д. http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;587;412

МОЛИТВА ЯК ШКОЛА НАДІЇ...

(З Енцикліки Верховного Понтифіка Венедикта XVI SPE SALVI, синтез пп. 32-34)


Згідно із Вселенським Архиєреєм, відповідно до суті християнської надії, молитва християнина є першою та найважливішою площиною зрозуміння надії. Бог слухає людину попри все... «Навіть якщо я більше не можу ні з ким говорити, якщо мені нема до кого волати, з Богом я можу говорити завжди», - зазначає Папа Венедикт. Пригадує теж у контексті, що, мовляв, той, хто перебуває у повній самоті, ніколи не є самотній, якщо віддається молитві. Наводить приклад особи кардинала Нгуєна Ван Тхуана, який написав важливу книгу «Молитви надії», провівши одиноко в тюремній камері довгих тринадцять років. Не зневірився. Тримався надії, Всевишнього, Його слухав у самоті...


Римський Понтифік заодно звертається й до однієї проповіді св. Августина на Перше Послання Йоана, де він у доступний спосіб показав зв'язок між молитвою і надією. Молитва, за Августином, - це школа бажання. Щоб наповнитися Господом, людська особа була створена для самого Творця, тобто великої реальності. Бог розширює наше бажання (душу), щоб могти Його належно прийняти. Св. Августин посилається на св. ап. Павла, який мовить про себе, що він жив будучи спрямованим до подій, котрі мають настати (пор. Флп 3, 13). Як пише Понтифік, для опису того процесу розширення та підготовки людського серця Августин користується чудовим образом - медом, що символізує Господні ніжність із благістю. Посуд - серце - варто спершу очистити, тобто позбавити оцту, його присмаку... «Молитися - не означає вийти з історії і усамітнитися в особистому куточку власного щастя. Правильна молитва - це процес внутрішнього очищення, що робить нас відкритими для Бога і тим самим відкритими для людей...». Ми мусимо очищувати власні бажання та надії, позбуватися прихованої неправди, котрою себе дуримо. Зустріч із Господом не дає перебувати у так званому сні людській совісті...


Папа Венедикт XVI акцентує свою увагу на двох аспектах молитви як такої:

•1)Молитва повинна бути дуже особистою: зустріччю мого «я» з живим Господом Богом.
•2)Вона має постійно прямувати та просвічуватися великими молитвами Христової Церкви та святих, молитвою літургічною, в якій Всевишній вчить нас постійно належно молитися.


За єпископом Рима, у молитві мусить бути завжди присутній зв'язок елементу публічного та приватного. «Так ми можемо розмовляти з Богом, так з нами розмовляє Він», -виокремлює Святіший Отець. Через це, отже, у нас відбувається очищення, завдяки котрому стаємо відкритими для великої надії, для Бога у здатності служити іншим, роблячись водночас для них служителями надії. За ним, у християнському значенні надія є завжди надією для інших. Вона є активною та людською, бо так ми тримаємо світ відкритим для Творця...

КНЯЗЬ НЕБЕСНИХ СИЛ

Ангелів створив Господь. Вони є Його слугами та посланцями і нашими охоронцями під час земного життя. У їхньому існуванні християни не мали б сумніватися. Ці духовні невидимі створіння перевищують нас, людей, своєю досконалістю і могутністю...

У Святому Письмі можна знайти чимало місць, де йде мова про цих чистих духів. Наприклад, у книзі пророка Ісаї читаємо, що вони є близько Бога, перебувають перед Його високим престолом і повсякчасно прославляють Всевишнього чудесним співом: "Свят, свят, свят, Господь сил; уся земля повна Його слави" (пор. 6, 1-3). Кількість небесних воїнів є безмірна. Про це говорить Даниїл у своїй книзі: "Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла" (пор. 7, 10).

Скрізь помітна опіка ангелів Божим народом (пор. Бут 19; Ді 12, 7-10). Св. Василій Великий зазначає, що ангели піклуються нами, наче пастух своїм стадом. "Коли людина не йде за голосом свого Ангела Хоронителя, то той не перестає її перестерігати", - мовить св. Августин. А св. Тома Аквінський у своєму відомому творі "Сума теології" твердить, що "ангели співдіють у всьому, що є добре для нас ...".

Знаємо з Біблії, що ангели на чолі зі св. Архистратигом Михаїлом скинули з Божих хоромів тих, які вчинили проти Бога бунт, - дияволів разом із їхнім сумнозвісним лідером - Люцифером. Господь не помилував тих ангелів, які піддалися гріхові гордості, кинувши їх до пекла і передавши їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд (пор. 2 Пт 2, 4).

У Святому Письмі описується, як св. Архангел Михаїл поборов дракона і його збунтованих ангелів: "І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, -- повержено на землю, і ангели його з ним повержені" (Од 12, 7-10). Після упадку Люцифера Творець вибрав для ангелів вождя - Архангела Михаїла, ім'я якого у перекладі означає "хто як Бог".

Злий дух дуже боїться свого супротивника - Архангела Михаїла, про що свідчать Біблія та інші джерела. До цього небесного заступника звертаються нераз за допомогою екзорцисти, коли виганяють із людей бісів. Наприклад, ритуал екзорцизму Папи Лева XII починається закликом: "В ім'я Бога Ісуса Христа" і молитвою до св. Архангела Михаїла...

До Божого посланця вірні моляться в особливо великих спокусах, що походять від пекельних сил. Існує молитва на вервиці для відігнання диявола, в якій містяться часті звертання до нашого помічника св. Архангела Михаїла.

Ангели відіграють значну роль у житті св. Церкви, яка користає з їхньої таємничої та могутньої допомоги, єднається з ними в Божественній Літургії, прославляючи Пресвяту Тройцю. Знаємо, що культ св. Михаїла сягає найдавніших часів. Християни будують церкви, посвячуючи їх надійному опікунові: в особі св. Михаїла Церква має свого охоронця і покровителя, що веде безстрашно до небесного щастя, незважаючи на антихристові пастки.

В Писанні мовиться, що наприкінці світу св. Михаїл знову захистить Господній народ перед злом: "І в той час устане Михаїл, князь великий, що стоїть на варті... Той час буде часом скрути, якої не бувало відтоді, як постали люди, аж до цих пір... І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні - на життя вічне, другі - на вічний сором та на ганьбу. Розумні сяятимуть небесним сяйвом, - і ті, що навернуть багатьох до справед¬ливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (пор. Дан 12, 1-3).

Невидимий світ тісно пов'язаний із видимим. Духовні створіння невтомно нас провадять до нашої мети - неба, рятуючи від численних небезпек... Ми маємо обов'язок про них пам'ятати, зокрема про Ангела Хоронителя та св. Архангела Михаїла, адже нині диявольський вплив щораз більше поширюється у світі, тому нам необхідна їхня могутня допомога.


МОЛИТВА ДО АРХАНГЕЛА МИХАЇЛА

О Князю всіх небесних воїнств,
Безсмертний, славний Михаїле,
Впада у вічі блиск достоїнств,
Ведеш на небо синьо-біле.

Ти вірний охоронець Церкви,
Слуга в світлиці Бога-Пана.
Диявол часто напівмертвий
Втіка вітриськом: сила знана.

Відважний воїн Пресвятої Тройці...
Надіє наша в горі, смерті.
Ясніють, мов кришталь на сонці,
Твої сліди, злом не затерті...

Сповняєш волю Спаса радо,
Хорониш від спокус лихого
І від гріхів, бо кожен ядом
Є для душі, що йде із Богом.

Лице теж Боже є знайомим
Для тебе, людства охоронче.
У дальні, неземні хороми
Дістатись серце вперто хоче.

Стаємо враз перед тобою,
Архангеле, забувши страх.
Бо ж ти не дихаєш зимою
І бачиш правду в небесах.

ПРОПОВІДЬ НА 19-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Лк. 6, 31-36)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі браття та сестри! Сьогоднішнє чергове недільне святе Євангеліє від Луки розповідає нам про вельми важливі речі, а саме − про любов до наших ближніх, до тих, хто живе як і ми на цій землі, хто нас оточує в житті тощо. І якраз ця любов до інших, що має основуватися найперше на любові до Всевишнього, нас нині цікавить, адже є немовби хлібом щоденного існування в дорозі до щасливої вічності…

Стає відомим, що ні одна заповідь Спасителя не викликала стільки міркувань і суперечок, як заповідь любити наших ворогів. Згідно з грецькою мовою та контексту, в котрому Ісус вжив тут «любити…», це означає зокрема сердечне почуття доброзичливості до ближнього незалежно від того, що б він нам не зробив. З цього випливає, що ми ніколи не можемо собі дозволити побажати йому якогось зла, а тільки – найбільшого добра, приклавши свідомо всі зусилля, щоби бути до кожного добрим і, звичайно, люб’язним.

Важливо про те пам'ятати, тому що ми не можемо любити своїх ворогів у такий спосіб (як зазначає біблійний коментатор Барклі!), як ми любимо близьких чи рідних. Бо це б виглядало неприродно, неможливо і навіть не цілком правильно… Проте ми можемо докласти зусиль до того, щоб попри вчинки, зневаги, погані звернення або й завдавання шкоди, − бажати ближньому лишень доброго.

Маємо тут досить важливу істину: любов до наших ближніх і дорогих є немовби незалежна від нашої свідомості та волі, бо просто любимо їх… Любов до ворогів залежна все-таки не стільки від серця, скільки від волі людини. За милістю Божою, ми маємо змогу її в собі здійснювати також.

Якось у минулому до одного богобоязливого старця підійшов молодий чернець і поскаржився:
− Як важко, отче, любити ближнього!
− Справді, це так. Ми отримали вказівку від Господа Бога полюбити свого ближнього, як самого себе, а ближній робить усе, щоби ми не змогли цього виконати, − погодився старець.

Безумовно, це звучить, певною мірою, жартівливо, однак трохи правди в тому є, бо знаємо з власного досвіду, що то чималий подвиг, аби всіх поважати, ставитися з любов'ю та миром і т. д. І ми є теж для когось тими ближніми, які повинні вдивлятися у спасенну суть Христових слів. Недавно, між іншим, на знаному веб-ресурсі, де численні користувачі між собою спілкуються, обмінюються інформацією, один хлопчина з Росії римо-католицького обряду, між іншим, написав на видноті таке: «Підставив сьогодні другу щоку… і мені розбили ніс. Навіть якщо б і не підставив, все одно догнали б і розбили. Ненавиджу все…».

Звичайно, це не вихід для християнина впадати у песимізм чи далекий від віри-надії-любові сум, але найкращий вихід – знайти шлях прощення, довіритися Богові в молитві… Не віддаючи злом за зло, бо це тільки помножить відсутність правдивого добра.

З життя нашого українського святого Йосафата дізнаємося, що він радо чинив добро насамперед тим, що йому зробили прикрість. Відповідно до того зродилося в тогочасному народі навіть таке незвичне дещо прислів’я: “Хто хоче від Йосафата отримати якесь добродійство, то хай найперше зробить йому якусь прикрість”.

В цій частині св. Писання від євагелиста Луки знаходимо найперше те, що християнська етика є позитивна. Характерна вона тим, що старається чинити позитивне. Господь Ісус дає нам на спільну користь так зване Золоте Правило, котре вимагає від нас робити іншим передусім те, що ми самі очікуємо від них… Його можна зустріти у багатьох письменників різноманітних віросповідань у негативній формі зокрема. У євангелиста Матея, що цікаво, це Золоте Правило міститься відразу після заборони несправедливого осуду ближнього (пор. Мт. 7, 1-5). Становлячи неначе поріг моральної зрілості, воно спонукає кожного до співчуття, котре розуміється дослівно, а не сентиментально, тобто заохочує нас до «чуття спільно з іншим» та погляду його очима на світ. Теж вказує застосовувати до особистих діянь ті ж самі мірки, якими не раз міряємо вчинки інших, наших ближніх.

Філон Олександрійський, наприклад, відрік колись: «Чого сам не любиш, не чини іншому». В однім з основних правил стоїків (стоїцизм – одна з античних філософських систем) зазначалось: «Чого не хочеш для себе, того не роби іншому». Суть же етики християнства полягає не стільки в тому, щоб стримуватися від поганих учинків, але – старанно здійснювати боговгодні справи.

Божий Син перераховує різні аспекти звичайної поведінки і тут же ставить єдине питання: «Яка вам за це заслуга?» Якщо хтось любить тільки того, хто щедрий на любов до нього; хто чинить добро тому, що не забуває за нього і т. п.
Творець, згідно зі св. Писанням, посилає дощ згори на праведних і неправедних, виливає святу благодать на добрих і злих, тобто нещасних без небесного світла Господа. Він милосердний до тих, що Йому приносять радість і смуток…

«Любити – означає віддати все і віддати самого себе… Постарайтесь, щоб ваша любов до найубогіших з убогих була завжди живою. Не думайте, що годувати голодних, відвідувати й доглядати за хворими та вмираючими, а також приймати з відкритими обіймами небажаних і безпритульних – це втрата часу. Ні, бо саме це і є наша любов до Христа, яку ми виявляємо в учинках», − твердила світлої пам'яті св. Мати Тереза з Калькутти, що залишила всім перед очима гідний приклад до наслідування у служінні ближнім відповідно до волі Господа Бога.

Отож, дорогі, ми разом збагнули, що життя під сонцем без справжньої любові до інших, котра мусить йти повсякчас у парі з любов'ю до Триєдиного Господа, виглядає на життя без сенсу і здається немовби похмурим. Поступати по-християнськи у міжлюдських ситуаціях насамперед означає, що часом жорстокого ворога, кривдника, того, що нас може проклинати чи зневажати у різний спосіб з надмірною ненавистю, − треба просто любити та чинити йому добро, благословити у молитві, не відкидаючи у підступному гніві… «Хто ж любить брата свого, той у світлі пробуває і в ньому причини до спотикання немає. Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі...» (1 Ів. 2, 10-11). Варто повсякчас мати на серці те Золоте Правило, про котре була згадка. Немає двоє протилежних заповідей любові, а тільки одна з двома зверненнями: щоб Господа Бога та ближнього поєднати в одній і тій самій вічній любові. «Той, хто любить другого, виконав закон» (Рим. 13, 8). Не йдімо наосліп, без головної мети! Господь же нас перший полюбив…


Mykil


18.10.2009
Василіянський інститут філософсько-богословських студій (Львів-Брюховичі).

Особа духовного виховника згідно з книгою Амедео Ченчіні

Богословський твір Амедео Ченчіні «Почуття Сина» появився в українському перекладі не так уже й давно – у 2008 р. в «Місіонері». Насамперед він стосується богопосвячених осіб, тому що, певною мірою, розглядає формаційний шлях у посвяченому житті. Заторкається в книзі людсько-духовно-божественний вимір, виховне середовище, моделі формації (виховання) людина як така, особливо молода. Рекомендований початківцям у монашестві, новикам, настоятелям чернечих спільнот тощо. Це видання вийшло у світ в Україні за сприяння Вищої Ради Настоятелів богопосвяченого життя УГКЦ. У цій невеликій праці я зупинюся більше на особі того, хто здатний виховувати інших, має, отже, покликання до духовного керівництва, зокрема своїми прикладом життя, відданого Всевишньому.

Розмірковуючи про посередництво наставника в контексті педагогічних засобів, Ченчіні зауважує, що все ж таки єдиним Наставником є якраз Пресвята Тройця, тобто «Отець, який ліпить у молодій людині образ («почуття») Сина через дію Святого Духа . Далі автор веде у творі мову про те, що та божественна дія використовує посередництво людей за прийнятою схемою у спасенних вчинках. Тут мається на увазі, що Господеві до вподоби наближатися до однієї людини через іншу; за допомогою постійно обмежених і слабких доріг та інструментів… . За волею Всевишнього, як дізнаємося з розділу книги, смертне та бідне людське тіло покликане до вираження божественного таїнства. Йдеться, отже, про так званий закон (божественний) людського посередництва, що є недосконалим за своєю природою у формаційному процесі…

Амедео Ченчіні робить наголос теж і на тому, що, мовляв, у наш час існує молодь, яка, декотрою мірою, призвичаїлася до своєрідного «самообслуговування». Звичайно, духовна площина не виняток. Вона не бачить сенсу якогось посередництва, щоб збагнути як слід волю Творця. Може молодь також його й відкидати, коли здається їй таким, що ставить завеликі вимоги .

Роль наставника чи наставниці… Амедео виокремлює, що на інституційному рівні виховники повинні пам'ятати, що є вони тільки в ролі посередників. Радить їм не брати на власні плечі завеликої відповідальності та невідповідних життєвих тягарів, бо ж є насамперед слугами, які виконують до кінця свій обов'язок .

Наставник на шляхові духовності… Хай там як, знаємо, що не просто знайти доброго духовного отця (духовного батька, особистого). Говорячи, наприклад, про цей аспект церковної дійсності, єзуїт Марко Іван Рупнік твердить, що духовний отець є людиною, яка наповнена Святим Духом, є теж людиною серцевідання (кардіогнозії), особою, що навчилася розпізнавати, хто навчає Переданню та з нього черпає. Духовний отець служить Богові й людям і т.п. . З праці ж Ченчіні бачимо, що наставник отримав місію виховання, формування та супроводження. Це належить до трьох основних педагогічних динамізмів, згідно з автором «Почуття Сина». Що цікаво, виховника він зве «фермером» Божого виноградника .

Виховання в дорозі до вічності. Амедео каже, що виховувати означає брати повсякчас участь у будівничому та творчому діянню Господа. Пише він затим, що це посередництво вимагає ряду не цілком автоматичних і простих операцій, для котрих також потрібно особливої підготовки особи виховника. Наводить у приклад перелік необхідних християнських якостей, без яких наставникові в час формації (провадження інших) не обійтися. «…На цьому етапі виховувати означає навчати відкривати себе і приймати іншого. Це перехід від зрілості до правди, від суб'єктивного прочитання своїх відчуттів до об'єктивного відкриття внутрішньої реальності, від простого розпізнавання власних відчуттів до мужності осягнути та ідентифікувати мотивації» .
Формування особи. Як пропонує Ченчіні, не вистачає лишень займатися вихованням. Варто ще й формувати, пропонувати точну модель як новий спосіб буття або «форму», котра буде складати нову ідентичність посвяченої людини, тобто чим вона повинна бути – її ідеальне «Я» . Розуміємо, що суб'єктом формування є сама особа на кожному її життєвому відтінкові, а метою – людина в цілому, яка має покликання до шукання Творця і також до вірної любові небесного Батька та ближнього. Має тут свою першість насамперед життя у Святому Дусі. І богопосвячена особа знаходить у ньому власну сутність та глибокий мир; вона стає уважніша до щоденних покликів Слова Божого, дозволяючи себе провадити первісному натхненню свого Інституту .

Відповідно до пояснень Амедео, під вихованням мається на увазі «витягання» з пам'яті правду про людину, а під формацією – провокація людської природи, неначе запрошення, котре спонукає до максиму самовіддання, виявляючи при тому те, на що є здатна окремішня особа… Ставить автор акцент, повертаючись до молоді, і на відчутті безпосередніх відносин зі Спасителем Христом, який є, отже, автентичним життєвим Учителем (Дорогою, Правдою і Життям) – єдиним, хто спроможний насправді заселити їхні серця власними почуттями, ожививши водночас палкою любов'ю, зокрема до свого Царства . Теж Ченчіні подає в контексті Божого Сина як найвищого Наставника і декотрі аспекти втручання земного Наставника, що виступає посередником єдиного божественного наставника. Появляються тут, як видно, дві чіткі лінії об’єктивізація та суб'єктивізація самої цінності…

Супроводження. Пише відтак Ченчіні, що наставник – старший брат з огляду на свій життєвий досвід і досвід учня, який тримається позиції перебувати поряд із братом меншим, аби могти розділити з ним частину життя й дороги. Щоб зуміти пізнати краще себе самого та Господній дар, вирішивши відповісти свобідно і з відповідальністю .
«Супроводження – це стиль Емауса, образ кожного супроводжування у вірі. Але це, перш за все, стиль Святого Духа, «солодкого гостя душі», товариства Бога в нас, внутрішнього іконописця, що з безмежною фантазією пише образ кожного згідно з образом Ісуса» . Амедео пригадує, що є потреба в тому, щоб молода людина мала відчуття Св. Духа як свого вірного друга, як пам'ять про Ісуса Христа та Його Слово, бо ж Він буде провадити її до мудрості серця і повного об'явлення істини. Святий Дух, що має ревний погляд на Спасителя та на Його покликаних, впливає, щоби ті стали свідками небесного Вчителя .

Автор книги виокремлює три основні характеристики як методу педагогіки:
а) Перша стосується реального та фізичного поділу життя. Як мовить, дослідник, щоденне життя чи співжиття – це найкраще інформативне джерело, щоб могти особу пізнати.

б) До другої умови належить компетентність і підготовка виховника (наставника). Якщо справді він бажає вести брата шляхами Святого Духа, то, за твердженням Ченчіні, мусить пов'язати мудрість духовну зі знанням серця людини або законами психологічного розвитку.

в) Потреба спільного досвіду, розділення чогось важливого в житті, для прикладу, особистої віри, незабуття про Всевишнього, досвіду любові до Нього, пошуку, боротьби… «Виховник ніколи не є настільки переконливим, як тоді, коли може визнати свою віру… Супроводжуючи молоду людину дорогами Святого Духа, наставник продовжує свою постійну формацію», – зазначає Амедео . Це все, тобто три основних педагогічних динамізми: виховувати, формувати та супроводжувати, він зображає лаконічно в таблиці на сторінці власного твору .

Ще інші речі там знаходимо, що стосуються виховного процесу на духовному ґрунті Церкви. Я вирішив зупинитися саме на цьому. Старці, до слова, казали якось, що коли брат має довіру до старця і віддасть себе йому на послушність, з такого брата вже не вимагається виконання Божих заповідей за його розумінням, однак він повинен відректися від всієї своєї волі перед своїм духовним батьком, підчиняючись у всьому, він не зможе згрішити перед Богом .

Кожному християнинові (в монастирі або поза ним) потрібно, отже, бути послідовником Господа Бога, мов люба дитина. Перебувати теж у любові, згідно з прикладом Ісуса, бо ж Він нас полюбив і заодно видав себе самого за всіх, як принос і жертву приємного Творцеві запаху… .

Тому, як випливає з твору А. Ченчіні, виховання на духовному рівні – це досить відповідальна та важлива справа, котра вимагає насамперед співпраці з Богом, Його святою благодаттю, і, взагалі, – з усією Пресвятою Тройцею. Найперше автор звертається до людини молодої, що стала на богопосвячений шлях, висвітлюючи можливі проблеми, ряд педагогічних засобів для досягнення богоугодної мети, принципи формації, якості того, хто провадить до вічності інших... Довідуємося, перечитуючи працю, що «виховник супроводжує, орієнтує, підтримує, допомагає очистити мотивації та звільнити серце, просвітлює і дає впевненість; але утримується від будь-якої форми авторитаризму та волюнтаризму і від усього того, що спричинило б менш автономні та особистісні, а значить, менш відповідні вірі, рішення послуху у вірі» . Вважаю, що «Почуття Сина» є ще одним добрим дороговказом для душ, вірних Всевишньому, після св. Писання, творів Отців Вселенської Церкви і т. п.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Іван Павло II, Богопосвячене життя (Vita Consecrata), Апостольське післясинодальне повчання, Львів, Місіонер, 1997.
2. ОтечникЪ, Расказы о жизни святых подвижников, Москва, «ДАРЪ», 2006.
3. Рупнік М. І., Духовне життя, Рим, 1995.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Вид-во ОО. Василіян, 1991.
5. Ченчіні А., Почуття Сина, Львів, Місіонер, 2008.