ПРОПОВІДЬ НА 12-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВ. ДУХА (1 Кор. 15, 1-11).

Промова на Радіо Ватикан!

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі брати та сестри! Як ми знаємо, Божественний Спаситель прийшов раніше на цей світ, щоб довершити в ньому свою могутню місію Відкуплення людського роду через публічну смерть на хресному дереві і воскресіння з мертвих. Що Христос піднявся після смерті – це є факт, засвідчений різними очевидцями і зафіксований нам на постійну пригадку у св. Євангелії. Теж і для зросту віри, надії та любові…
У сьогоднішньому апостольському читанні знаходимо досить важливі богословські речі, зокрема свідчення св. апостола Павла про Того, хто є повсякчас сам Воскресінням і Життям. Якраз те, що Ісус воскрес, дозволяє людям збагнути сутність спасіння, котре обіцяне під небом кожному. Будучи предметом нашої віри, воскресіння є заодно й підставою для надії, якій і надає певної мети.
Тема воскреслого Христа була неабияк притаманна св. Павлу. Довідуємося, що основою та ядром віри є, отже, Євангеліє, котре визнає громада у «Символі віри». І з нього неможливо усунути жодного речення або його приховати перед Церквою. Автор листа до Коринтян подає на науку те первісне християнське визнання віри: Господь Ісус зустрівся вкінці зі смертю, його було похоронено, проте Він, як бачимо, не відійшов у небуття, бо появився перед очима… Його спокутувальна смерть і тридневне воскресіння потверджені передусім Біблією. На самому початку, зауважуємо, Спас явив себе Петрові, опісля ж – дванадцятьом (розуміється апостольському гурту). Відтак Павло доповнює цей список свідків, що підтримують віру інших. Одначе пригадує, що, мовляв, декотрі очевидці відійшли вже з цього світу до вічності. І тільки наприкінці переліку різних свідків того великого чуда апостол називає себе. Досить покірно – останнім, що не може начебто мати привілею апостольства через переслідування Господньої Церкви. Хоч він є останнім, якого не можна не враховувати, проте має такий же авторитет, що й інші перелічені очевидці історичної події тодішнього народу. «Багато є свідків воскресіння Спасителя: ніч і світло повного місяця… і камінь відвалений, що й досі лежить, свідчитимуть про воскресіння. Ангели Божі, що там були, засвідчили про воскресіння Єдинородного…» (св. Кирило Єрусалимський).
Дорогі у Христі! Один індус на ймення Аліс ван Берхем розповів якось повчальну історію про гімалайського птаха. Річ у тім, що у 1921 році в гімалайських лісах спалахнула пожежа. Її гасило вдосталь людей, і раптом у верховітті щось привернуло їхню увагу. Люди показали йому гніздо з пташенятами, до якого нестримно повзли по гілляках полум’яні язики. Матір малих терзала весь час тривога: бідолашна птаха безперестанку кружляла над гніздом.
– Ми так хотіли врятувати пташенят! – говорили очевидці трагедії. – Та це було неможливо, тому що вогонь не позволяв наблизитись до гніздечка.
Індус вів далі мову, що він стояв безсило, як інші, і спостерігав за всім. Невдовзі гніздо спалахнуло. Чоловік подумав, що мати пташенят полетить геть, але ні – вона кинулася в полум’я, розправивши крила та намагаючись захистити беззахисних малюків. Через мить вона спопеліла. Жертва своєї любові…
– Я ніколи не бачив чогось подібного, – мовив оповідач. – Обернувшись до своїх супутників, я сказав їм: це любов, гідна найбільшого подиву. Якщо можлива така самопожертва маленького створіння, свідками котрої ми щойно стали, то наскільки більшою є любов і посвята Творця! Ця безмежна любов змусила Його зійти з небес і стати людиною, щоби врятувати нас, віддавши своє життя за наші гріхи…
Повертаючись до біблійного тексту, доречно буде ще до теми згадати, що жителі Коринту заперечували не воскресіння Божого Сина як таке, а – воскресіння тіла. Павло ж наполягає на тому, що хто не визнає воскресіння тіла, не визнає також і воскресіння Христа-Спасителя. Бо тим самим він випорожнює із християнського благовісті Його істину, а з християнського життя – її реальність.
Павло повторює добрі вісті, які він раніше проповідував у Коринті. Це були звістки, передані йому про воскресіння Господа. Як бачимо, найдорожчі в Бозі, він наводить надзвичайно цікаві моменти щодо цих благих новин: коринтяни їх прийняли. Ніхто ніколи не придумував Євангелія для себе. Воно приймається на віру. У цьому, власне, і є сутність Церкви. Церква є зберігачем і коментатором цієї Доброї Новини. Як сказав один отець Церкви: "Ніхто не може назвати Бога Отцем, якщо Церква не є його матір'ю". Добру звістку людина сприймає в колі побратимів. Коринтський люд у цьому благовістуванні утвердився. Перше призначення Євангелії полягає в тому, щоб людина отримала міцну стійкість. У слизькому та нестабільному світі воно (це благовістуванні) давало людині можливість устояти. У світі, повному спокус, додавало віруючому міцності. Під час гонінь людина отримувала здатність перенести духовні та фізичні страждання і не здаватися.
Святим Євангелієм коринтяни рятуються. Цікаво відзначити, що в грецькій мові тут вжито саме теперішній час, а не минулий… Спасіння йде від сили в силу. Це не те, що відбувається в цьому світі. Багато чого у своєму житті людина може пережити, але спасіння – це те, що людина ніколи не зможе вичерпати. Слід триматися Євангелія всіма силами. Ворог неодноразово намагається відібрати в нас віру. З нами і з іншими людьми відбуваються справи, що ставлять нас у глухий кут. У житті виникають неначе нездоланні проблеми і нерозв'язані питання. Життя має свої темні місця, де, здавалося б, не залишається нічого іншого, як наполягати на своєму. Віра дає завжди перемогу, перемогу душі, міцно утримуючи нерозривний зв'язок із Богом.
В Євангеліє не можна увірувати випадково. Віра, яка розвалюється, – це віра, котра не продумала та не прояснила собі всіх моментів буття. Для дуже багатьох з нас віра – щось поверхневе. Ми приймаємо багато речей без їх глибокого осмислення, тільки тому, що нам про них говорять і ми користуємося ними як повсякденною монетою. Якщо б ми глибоко все продумали, то може бути, нам довелося б відмовитися від багато чого, проте те, що залишиться – вже настільки наше, що ніщо не зможе його у нас забрати…
Християнське життя – це передчуття воскресіння. «Ми знаємо, що перейшли від смерті до життя», – читаємо в Євангелії від Йоана (1 Йо. 3, 14). І кожен, хто матиме це життя, не підпаде ніколи під владу смерті (пор. Рим. 5, 8 наст). Ця впевненість, не скасовуючи очікування остаточного воскресіння, вже тепер перетворює будь-яке життя в таке, що повністю належить Спасителеві всіх і ним керується. Амінь.

ПРОПОВІДЬ НА 12 НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Мт 19, 16-26)

Слава Ісусу Христу! Дорогі браття та сестри!

Якось одного разу ділового чоловіка зачепило велике нещастя − згоріло його підприємство, і він у відчаї приїхав додому, сів за стіл і, опустивши голову, почав плакати… Тут до нього підійшла його мала донечка та й запитала: «Тату, чому ти плачеш?». «Дитино, я все втратив… все втратив», − відповів батько. Вона ж подивилася на нього зі здивуванням і спитала: «Як це ти всього позбувся? А я? А мама? Ми є на місці… А Бог?"

Батько зрозумів, що він перебільшив своє горе і йому стало стидно за це перед дочкою. Зігнувши коліна, він подякував за все Всевишньому і заспокоївся…

Дорогі у Христі! Чому нас вчить ця життєва історія і нинішнє святе Євангеліє? Найперше – цінувати духовні вартості, які правдиво ощасливлюють людину на землі і від котрих завжди буде для нас потрібна користь. Як бачимо, можна втратити майже все у плані матеріальному, всі наші тимчасові надбання, однак не Господа цілком, що нам дарує повсякчас свої небесні багатства.

Історія про багатого юнака є досить знана і у всіх Євангеліях зазначено, між іншим, що цей молодик був багатим, адже в цьому є сіль цієї історії. Це виокремлює Барклі, пояснюючи той уривок зі св. Писання. Що цікаво, тільки в євангелиста Матея зазначено, що він був молодого віку (пор. Мт 19, 20). Лука, до слова, пише про «одного знатного» (пор. Лк 18, 18).

Юнак, що звернувся тоді до Христа, згідно з його словами, шукав за вічним життям… Шукав щастя, миру з Богом тощо. Однак сама постановка питання дещо цього біблійного персонажа видає, тому що спитав: «Що мені чинити?». Молодий чоловік роздумує в категоріях дій-учинків. Він нагадує фарисеїв, розмірковуючи про зберігання норм і правил. Гадає про досягнення позитивного балансу у стосунках із Творцем шляхом зберігання діл закону. Стає очевидністю, що він не має уявлення про віру, милосердя та благодать. Тому Ісус старається привести його до правильного погляду. Відповідає його, так би мовити, мовою, кажучи, щоб зберігав заповіді. Щоб задовольнити юнакову цікавість, Спаситель наводить у тій ситуації п'ять заповідей із десяти. Важливо зауважити, що це були виголошені Божі заповіді із другої половини декалогу, де говориться не про наше відношення до Господа Бога, а передусім про наші зобов'язання перед ближніми.

Бачимо, що заповіді сказані Христом у невластивому порядку, як ми до того звикли. Найостаннішою виступає тут заповідь шанувати родичів, хоч вона мала б іти першою… Мабуть, Божий Син хотів особливо її підкреслити. Для чого? Як дехто здогадується, Ісус так вчинив, бо хлопець міг розбагатіти, зробити у житті кар'єру та забути за своїх батьків, як це іноді трапляється. Бо вони могли бути бідними. Тим самим Христос спитав юнака, як він ставився до своїх батьків, які його особисті стосунки з ближніми, тобто чи він є на відповідному місці у духовному плані. Довідуємося, що він це все зберігав нібито непогано змалечку, проте відчував, що ще чогось не зумів виконати… Отож, Спас був вимушений порадити молодій людині продати власне майно, роздати його бідним і піти слідом за ним. Це вже виглядало мов ідеал. І ми побачили, що юнак спокійно відійшов у невтішному смутку. Навіть не намагався дискутувати з Ісусом. Зрозумів свої можливості та те, що він ще був далекий від вказівки Вчителя…

Історія про багатого юнака проливає перед нашими очима яскраве і трагічне світло на перешкоди, котрі приносить багатство. Перед нами особа, що відмовилася від великого шляху, бо мала значні маєтки. Господь же далі виокремлює цю небезпеку, мовляв, важко багатому дістатися до Небесного Царства… У зрозумілому порівнянні, − мов верблюдові через малесеньке вушко голки.

Явні, отже, небезпеки від надмірного багатства:

1) Воно надає людині оманливе почуття незалежності. Коли хтось здобув мало не всі блага цього світу, він легко себе переконує, що начебто зможе справитися з будь-якою життєвою ситуацією, навіть найбільш заплутаною. Та не раз це далеко не так: гроші, матеріальні речі - це ще не все…

2) Багатство приковує людину до цього світу. «Де скарб ваш, − мовив Ісус Христос, − там буде і ваше серце» (Мт 6, 21). Якщо чиїсь бажання обмежуються лишень дочасністю, видимим, якщо інтереси знаходяться на землі, то такий чи така або рідко, або взагалі ніколи не думають про майбуття.

3) Величезне майно звичайно чинить нас егоїстами. Скільки б багато ми не мали, така вже людська пророда, що людина бажає щоразу більше… Тому варто не пхатися у явну пастку.

Ще один приклад до теми. При розкопках Помпеї була знайдена жінка, яка судорожно притиснула до себе в час жахного виверження Везувію скриньку зі золотими речами. Замість того, щоби тікати із загибаючого міста, вона почала піклуватися про те, що було для неї чи не найдорожче і що могло, більш вірогідно, спричинитися до її швидкої смерті. Чи зараз нема подібних? Що роблять собі немовби ідолів зі сотворених речей, навіть тих, що створила сама людина?..

«Найбільше багатство – відсутність жадності», − каже Сенека Луцій Анней. За Григорієм Сковородою, наприклад, один у багатстві є бідний, інший - багатий у бідності…

Господь завжди збагачує своїх вибраних. Великим багатством для християнських душ є зокрема Євхаристійний Христос, відвічне Боже Слово, душа, отримана від всемогутнього Господа і т. д.

На основі тієї біблійної розповіді ми нині збагнули, що багатство має теж і свої небезпеки, точніше надмірний потяг до нього без жодних розумних обмежень. Коли не вміємо поділитися, забуваємо за бідноту. Всевишній безмірно дарує нам у Своєму Синові скарби «слова та пізнання» (1 Кор 1, 5), Його «благодаті і милості» (Еф 2, 7). Вони ж є цілком іншого характеру, ніж дочасні багатства цього світу, котрі неспроможні повік вгамувати нашого душевного голоду. Знаймо, що ті ж долари чи євро (Мамона) ніколи нам не замінять в автентичний спосіб Господа Бога, що має бути центром усього, особливо нашого життя під сонцем. «Горе ж вам багатим, бо ви одержали вашу втіху» (Лк 6, 24). Амінь.

Проповідь про прощення-милосердя...

11 Неділя після зіслання Святого Духа (Мт. 18, 23-35)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі браття та сестри! Ось знову ми дочекали до наступної неділі, цього Божого дня, прийшовши до знайомого храму та покинувши свої повсякденні турботи...
Сьогоднішнє святе Євангеліє вчить нас важливих речей у нашому християнському житті по дорозі до вершини досконалості, по дорозі до вічності. Навчає насамперед милосердя та прощення. Чому Спаситель розповів цю чергову історію, котру зафіксовано у св. Писанні? Як відомо, до цього спричинився зокрема св. апостол Петро, що часто втручався в розмови та заодно відкривав на майбутнє джерела безсмертного вчення Христа. Тож він дав привід, поставивши Христові питання.

Господь зазначив, що прощення християнина не зводиться до якогось мінімального числа, адже прощати треба завжди і всюди – постійно. Не сім разів чи трохи більше, а сімдесят разів по сім. Отака тут Божа вища математика...

Нема великого сенсу переповідати ще раз цю притчу, проте варто зазначити, що в ній змальовано Божими устами найперше боголюдські стосунки. Чому? А тому, що в цьому царстві під Царем виступає сам Всевишній, а під боржником – кожен грішник.

Безперечно, люблячий Творець готовий простити провини навіть найбільшому грішникові, навіть тому кілерові, сутенерові, рекетиру, войовничому атеїсту тощо, якщо має місце щиросердечне покаяння та проситься прощення. Коли бачимо сумну протилежність, то буде рано чи пізно й відповідна заплата. Хоча Божий Син у своїх притчах і поведінці перед смертю та воскресінням досить вивищував вбогих, нужденних, однак не принижував хтозна-як багатіїв, тому що кожен за волею Господа або за Божим допустом перебуває на своєму місці, де має сповняти власні обов'язки, сумлінно працювати.

Довідуємося з джерел, що, мовляв, прощення — процес припинення відчуття образи, обурення чи гніву щодо особи за сприйнятий злочин чи провину, чи інакше — припинення домагатися покарання чи відшкодування, відмова від болісних переживань, прощання з ними.

Прощення ― це мислительний духовний акт звільнення від почуття гніву, роздратування чи обурення щодо іншої людини через її небажані дії чи образи. Прощення є звільненням від гніву та роздратування через усвідомлення причин, що спричинили ці почуття, а звідси намір раціонального подолання подразників. Через прощення особа звільняється від негативних емоцій і заново здобуває можливість об'єктивної оцінки фактів.

Прощення таїть у собі цілющу силу і воно є відблиском Божого сяйва. Ті, кому відома милість Бога, повинні також і діяти на основі Господньої милості. Якщо хтось, не виявляючи милості, наполягає на справедливості, то він удостоїться не милості, а справедливості. Серце, далеке від прощення, не отримає потрібного прощення та буде терзатися доти, «поки не віддасть усього боргу…».
Щодо історичного аспекту, довідуємося, що на той час талант був найбільшою грошовою одиницею, котра була рівна шести тисячам динаріїв чи драхм. Отож, ця наведена сума майже незлічима і символізує ту неймовірну кількість гріхів, які ми здійснили перед Богом.

В цій притчі закладено для нашого добра декілька уроків, які Спаситель багаторазово повторяв. Урок, що проходить через весь Новий Завіт, полягає в тому, що для необхідності отримання прощення людина має прощати сама. Бо хто не хоче прощати своїм співбратам, не може надіятися на те, що Всевишній простить його. «Блаженні милосердні, ― сказав Ісус, ― бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Не раз хтось починає гніватись на інших через банальну якусь дрібницю, наприклад, як на селі комусь забігла на город чиясь корова чи коли хтось нам ненароком наступив в автобусі на ногу... Може, ці приклади дещо з області жарту, однак частина правди має там місце.

Навчивши учнів своєї молитви, Ісус Христос почав розширювати та пояснювати одне її прохання: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець Ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт 6, 14-15). Як підкреслює апостол Яків, суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. І милосердя є понад суд… (пор. Як. 2, 13). Небесне та людське прощення йдуть нога в ногу. Зауважуємо ту залежність, котра існує між прощенням ближнього і прощенням, яке людина просить у Господа Бога також у книзі Сираха: «Ближньому твоєму кривду прости, тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш» (Сир. 28, 2). Якраз про це й просимо у п'ятому проханні молитви «Отче Наш».
Браття та сестри! «Для Божого милосердя нема міри і не можна висловити Його доброти. Твоя злоба має міру, але в лікуванні нема міри. Твоя злоба, яка б вона не була, це злоба людська, а Божа любов до людей невимовна, тож надійся, що вона переможе твою злобу» (св. Іван Золотоустий).

Нещасна та людина, що не вміє прощати, що далека від правдивого милосердя та паралельно до нього любові. Треба вміти прийняти іншого, допомогти йому, по мірі можливості, вирішити наболілі проблеми у дусі Небесного Вчителя.
Допоки ми любимо, доти й прощаємо. Як пригадує Отто фон Бісмарк, життя навчило мене багато прощати, але ще більше – шукати прощення… Це значна перемога простити іншу людину.

Господь, як бачимо, дорогі у Христі, прощає нам наші провини, зокрема у св. Сповіді, в цій тайні примирення. Варто завжди пам'ятати, що Господь прощає грішника, який зумів усвідомити особисту гріховність (пор. Пс. 32, 5; 2 Сам. 12, 13). Всемогутній Творець є, отже, для християнської душі невичерпним джерелом милосердя та Отцем, котрий прощає своїм дітям їхні провини, якщо вони цього радо бажають. Стає з цього уривка з Біблії очевидністю, що коли ми прощатимемо з цілого серця, ми будемо водночас зближуватися та ставати схожими на Того, хто у смерті молився за своїх кривдників: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 24, 34). Коли духовне збагатить наше життя на противагу до матеріального.

Чи навчилися ми прощати (вибачати) у школі християнського життя? Чи наше серце не камінне? Якраз, чи не найголовнішою правдою у цій притчі є те, що Всевишній не зможе простити нам, якщо ми не простили насамперед своїм ближнім… А це і є подвиг, який сьогодні св. Писання ставить кожному перед очі.

Цю проповідь хочу закінчити словами одного вірша:


Прощення – це до іншого дорога,
І ми без нього бідні у житті.
Воно провадить нас завжди до Бога.
Прощати варто радо, як святі…

Амінь.

УСМІХ ДИТИНИ РЯТУЄ СВІТ

Діти... Коли задумуєшся про них, спостерігаєш за їхніми витівками, проводячи з ними свій час, мимоволі зроджуються світлі думки (повертаються теплі спогади), приємні почуття... І як же тут не почуватися щасливим, не відчувати омріяного щастя неба? Чи не кожному дорослому хочеться стати бодай на мить дитиною, мчати до вічності безтурботно на човнику безхмарного дитинства, не зважаючи на круговерть шалених хвиль неосяжного океану-життя. Та час вносить в усе з Господньої волі свої корективи...

Невинне маля як плід любові батька та матері, ця третя актуальна дійсність, є неначе частиною їхнього дочасного життя. Свою рідну кровинку вони можуть обдарувати або справжньою радістю або різними облудними іграми отруїти цінні душі маленьких на довгі-довгі літа...

У глибоку давнину, як дізнаємося, наші предки переконливо вважали, що якраз у власних дітях можна продовжити власне існування: в них буде жити ота клітинка людського «я», котра розвинулась у нову неповторну істоту. Сьогодні ж на це питання дивляться значно ширше - не тільки можна залишитись жити у дитяткові. Теж можна - і в інших людях. Багато хто вбачав саме в цьому безсмертя... Наприклад, таке безсмертя в дітях було невіддільним елементом старозавітної культури. Раніше Ізраїль, подібно як інші цивілізовані народи, вбачав у дітонародження знак Божого благословення: «...вінець старих - сини синів. Слава ж дітей - їхні батьки (Прип. 17, 6). Або: «Діти твої, мов парості оливки навколо столу твого» (Пс 128, 3).

Якщо взяти під увагу Новий Завіт, то в ньому діти - символ правдивих Христових учнів. Наш Спаситель ставився до дітей мов Бог Отець. Благословляв їх. Продовжує це робити і нині: не залишив нікого, як Сам сказав, сиротою. Залишився й надалі духовним батьком людини.

Щирий дитячий усіх прикрашує цей світ, людські оселі, достукується іноді до холодних закаменілих сердець. Дітьми скріплюється якраз взаємне кохання. До речі, вважають, що діти, котрих не люблять, ніколи не навчаться любити... Дитина, що є нашою майбутністю, потребує, безперечно, відповідної любові, тієї життєдайної роси, щоб рясніти на щастя-долю під небесами. Вчімося їх по-справжньому любити. «Дитина - дзеркало родини: як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері й батька» (Василь Сухомлинський).

Коли бачиш маленьку людину, також впізнаєш у ній себе, бо, як ми знаємо, всі ми родом із замку дитинства. Дітки є немовби тими ранніми підсніжниками на лісовій галявині, які купаються в золотих променях потрібного сонця - Божої ласки. «Мої діти - це мої найкращі ролі», -- зазначив якось на радіо сучасний український актор Остап Ступка. Так само, за словами митця, професія, діти, думки про майбутнє - три важливі речі в його житті.

Не раз задумуюсь над тим, чому через нібито досвідчених дорослих їх може ще торкатись жорстоко зло? З якого джерела черпається часами до них ненависть, відраза тощо? Чому їх позбуваються нелюдяно перед народженням - бачимо, що шириться все далі й далі війна народжених проти ненароджених... Закостенілий егоїзм, гріховне засліплення цьому причина? Важко з тим миритись! З тим, що розростається в ЗМІ дитяча порнографія, насильство... Навіщо ангельський цвіт вплітати у мереживо світової неморальності? Діти, за Максимом Горьким, -- живі квіти землі. Чи приносила б вона без них радість?

Не топчімо, отже, їх своїм невіглаством! Нехай нам ніколи не бракує на землі того дитячого леготу, що вселяє в душу вічні віру, надію та любов, адже Всевишній чує з уст дитини хвалу (Пор. Мт 21, 16). Кожне маля особистість! Усмішка дитяти рятує світ... Від плісені буденності...

Маленькі мусять відчути особливу любов старших - тоді ніхто не буде далеким від солодкої криниці небесних утіх. Станьмо всі як діти...

Наше покликання...

"Кожний нехай зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (1Кр.7, 20).


Покликання... Який же великий зміст вкладено у це непросте слово. Кожна мудра людина прагне в житті визначитись назавше у своєму виборі, зустрітись не на мить зі щастям, світитися долі. Вибір конкретного стану - чи не постійно актуальне питання, котре не раз досить важко вирішити без особливої допомоги Всевишнього. Тільки Він як всемогутній огортає наше земне буття: минуле, теперішнє і майбутнє. Лиш Його треба нам просити з твердою вірою показати саме ту дорогу, котрою маємо йти до мети... Повіривши у правдивість небесної щасливості, зможемо зазнати духовної радості вже тут. А що може бути від цього головніше?.. Та тільки вірмо, вірмо і знову вірмо!!! Життя іноді зав'язує хитро-мудрі вузли на нитці нашої долі, однак ми не самі - з нами Господь Бог, Рятівник людини. І Він радо допомагає охочим вибратись на волю з в'язниці тривог, розчарувань, прерізних бід...

«Виняткова доля людини, - як стверджує Ралф Уолдо Емерсон, - народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями і щастям...» . З погляду морального богослов'я, єдине справжнє покликання людини - це повністю реалізувати власну особистість, своє Боже синівство на службу братів, тобто суспільного колективу. Як дізнаємось, вже раніш професія означала загально людське існування, котре присвячене особливій меті і, як правило, на ціле життя.

Та професії змінюються. Це стало помітним, особливо зі зростом безробіття. У наш час, між іншим, покликання стало охоплювати теми «професії» й «кар'єри», всередині котрих людська істота, що перебуває в нестримному пошуку, стремить до самоутвердження. І як нам, хитким створінням, потрібно повестися - не заблукати в цій круговерті, не загубитись надовго в таємничих лабіринтах власної долі? Спробуємо над цією дійсністю якось замислитись.

Ми всі без винятку покликані насамперед до життя, до життя з небесним Творцем, до співпраці з Божою ласкою. Покликані до різноманітних занять. А в цьому житті наче на довгій ниві...

Як уже відомо, існують на білому світі три таких життєвих стани: подружній, вільний і чернечий. Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина - добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі. Вільний стан позбавляє нас піклування про сім'ю. У такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина не мусить виконувати родинних обов'язків. І останній монаший стан - це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу окреслюють євангельські ради - вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей... Кожен зі станів накладає певні зобов'язання, здійснення яких впливає на реалізацію нашого життя, щастя чи нещастя, успіху або неуспіху...

При нагоді пригадується твердження українського філософа Григорія Сковороди про так звану «споріднену працю» - кожен має робити те, до чого відчуває найбільше поклик... «Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить з тебе» (Г. С.). Мандрівний мислитель не одружився, до монастиря не подався, хоч його палко заохочували... . Намагався залишатись собою.

Чимало видатних людей усіх часів наголошують на цій істині. Вони також старались віднайти в житті автентичне покликання. Віднаходили... Не раз пройшовши через «вогонь», «воду» і «мідні труби». За висловом Ліліана Сміта, доказом справжності будь-якого покликання служить любов до важкої праці, якої воно вимагає.

Якщо взяти під увагу Божих угодників, то, крім інших святих, є ще такий, може, не кожному відомий, святий Андрій Гюберт Фурне (1758-1834), який прийшов тихо на світ близько французького міста Пуатьє. У ранньому віці він не любив ані вчитись, ані молитись, мав схильність до ігор... Як малий хлопчина, написав одного разу на своїй книжці такі цікаві слова: »Ця книжка належить до Андрія Гюберта Фурне, що є добрий хлопець, хоч він не буде ні священиком, ні монахом!» Не одну, безперечно, вину стягали на нього у школі його лінь та свавілля, так що однієї погожої днини він зі школи дременув...Зробив це лишень тому, щоб його зловили та привели назад, що боляче тоді відчула його шкіра.

Відтак Андрій перейшов на студіювання філософії та права, та замість того, щоб наполегливо вчитися, знову, як і колись, проводив цінний час на забавах... Якось несподівано записався до служіння у війську, проте невдовзі від тієї служби його було викуплено. Затим побожна Андрієва мати пробувала знайти йому працю якогось писаря, одначе і з тим хлопцеві не поталанило - мав досить поганий почерк... Укінці згорьовані батьки послали свого сина до вуйка, пароха однієї вбогої парафії, що відзначався великою ревністю. І під його впливом неспокійне серце Андрія почало поволі змінюватись у кращий бік. Зі зміненим характером і чималим бажанням юнак взявся вчити богослов'я, успішно поздавав усі потрібні іспити. Після висвячення на священика працював сотрудником у свого вуйка. Потім в іншому місці. Пізніше єпископ призначив його на пароха рідного містечка.

Будучи Господнім слугою, Андрій проявляв велику любов до кожного, зокрема до вбогих і не тільки. Добрий приклад потягав усіх. Через що удостоївся загального вшанування у Христовій Церкві...

Схожі випадки непоодинокі. Вони дивують. Знову переконуємось: дивні дороги Божого Провидіння. Бачимо це ясно на прикладі св. Андрія Фурне, який зумів побачити власне покликання, хоч було немало труднощів. Кожен прямує до Бога своєю окремою стежиною. Варто тужити на землі за небесною домівкою, не сидіти, склавши руки, подолувати злі схильності, що мають здатність накопичуватися, «бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості» (1 Сол. 4, 7). Покликання до святості стосується всіх розумних сотворінь, тобто нас. Треба лишень це добряче усвідомити. Покликання до життя в Бозі - корінь інших покликань.

Між іншим, першохристиянська Церква визнавала християнина як покликаного. Взагалі у Біблії опис покликання досить вражає. Кажуть, що найбільше. Християнське покликання породжене Духом, а Дух же єдиний. У лоні цього покликання є різі «дари служіння... різні діяння», але в цій різноманітності харизм є тільки одне Тіло і тільки один Дух, один Бог (пор. 1 Кр. 12. 4-13). А сама Вселенська Церква розуміється як спільнота покликаних. Вона бо і «Покликана», і водночас «Вибрана» (2 Йо. 1).

Коли вести мову про покликання як таке, мається на увазі справа, пов'язана з певними вчинками, відповідним способом реалізації свого життя, а не володіння чимось. Незреалізоване покликання несе людині сум, незадоволеність життям, одним словом, - екзистенціальну трагедію. Наше життя є немовби така собі «зебра», з білими та чорними смугами, «святами» і «буднями». Отож, зреалізування особистого покликання - тривалий процес, а не діло одного дня, тижня, місяця... . «Людина, яка розминулась зі своїм покликання, - як зауважує розсудливо Оноре де Бальзак, - нещаслива, вона стає сумною і безрадісною; вона страждає, а страждання озлоблює». Отак!

Тому слухаймо охоче голосу серця, голосу Божого, просімо в Господа ласки розпізнання нашого правдивого покликання, щоб не мандрувати довго без мети притемненими манівцями життя. Тільки Творець допоможе надійно розвіятись неспокійним ілюзіям, подати в руки міцний та надійний факел віри у Нього, Свої невмирущі істини. Ми є учасниками небесного покликання. Мовить старозавітній пророк Ісая: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я...» (Іс. 49, 1).

Людство вельми потребує добрих досвідчених лікарів, священиків, господарів...«Кожна людина має покликання духовної діяльності - постійного пошуку правди і змісту життя» (Антон Павлович Чехов). З Богом почуватимемось не як та пташина у клітці, а радше як на гілці. У цьому й полягає суть християнської свободи. Варто вже тепер собі збагнути те, що всяке покликання є наче хребтом людського життя. Щаслива чи нещаслива доля залежить теж і від нього, як бачимо з усього. І, звичайно, від Володаря володарів - Господа Бога. Полюбімо сильно Життя...

ВШАНУВАННЯ ХРИСТИЯНАМИ СПАСИТЕЛЕВОГО СЕРЦЯ

В українській мові слово "серце" викликає уявлення про почуття, а в єврейській воно має значно ширше значення і означає внутрішню суть людини. Це поняття в євреїв стосується не лише почуттів (пор. Іс. 65,14), а й згадок і думок, намірів і рішень тощо. Біблійне значення серця - це те місце, де людина зустрічається з Богом, і ця зустріч остаточно здійснюється у людському Серці Божого Сина...
Святий Тома Аквінський казав, що "через Серце Христове сприй­мається Святе Письмо, яке відкриває Серце Христове. Це серце було закрите перед страстями, тому що Письмо неясне. Але після страстей Святе Письмо відкрилось, бо ті, хто віднині його розуміє, знають і роз­різняють, як треба тлумачити пророцтва". У Біблії, до речі, серце згадане в різних місцях понад тисячу разів... На серці і його переміні зосеред­жене східне богослов'я.

Згідно зі св. Амвросієм, Церква народилася з пробитого Серця Христа, подібно як Єва була створена з ребра сплячого Адама. Ісусове любля­че Серце - це дар і осередок усіх християнських сердець. Воно є немов­би палаючим вогнищем, де запалюються ті душі, які досягають у цьому нелегкому житті висот досконалості. Чимало Божих угодників були палкими шанувальниками ласкавого Серця Божественного Спасителя Ісуса Христа. Це і св. Бонавентура, і св. Альберт Великий, і св. Ґертруда, і св. Франциск Салезій та ін.

Уперше урочисто празник Серця Христового було відсвятковано за благословенням багатьох французьких єпископів 20 жовтня 1672 р. Відо­мим у християнському світі є той факт, що в 1674 р. Божественний Спаситель з'явився побожній монахині св. Маргариті Алякок (1647-1690), вказуючи на Своє Пресвяте Серце, яке сяяло неначе сонце, коли вона ревно молилася перед Найсвятішими Тайнами. Пресвяте Ісусове Серце оточувала корона із терня, гострі колючки якого символізували гріхи, котрими люди безпощадно Його зранюють... У Серце був уст­ромлений хрест... Наш Божественний Спаситель при цьому мовив: "Це вже Моє останнє зусилля, щоб відвернути людей від сатани і притягну­ти їх до Моєї любові. Хто прийме цю набожність, той запровадить у своєму серці Царство Божої любові".

У 1685 р. заслугою св. Маргарити було посвячено перший вівтар на честь Пресвятого Христового Серця у Франції. Через 40 років у Франції нараховувалося аж 248 братств (!!), які посвятили себе Спасителевому Сер­цю. Для підтримки цього культу отці Єзуїти поширювали про любляче Христове Серце численні брошури, символічні образи і т. п. Культ Серця Христового остаточно затвердив Папа Климентій XIII у 1765 р. Під час вандейської війни роялісти носили зображення Пресвятого Серця на грудях як амулет...

У 1873 р. Франція була торжественно посвячена Господньому Серцю. А в 1875 р. Папа Пій IX посвятив Пресвятому Серцю увесь світ. Його наступник Папа Лев XIII, який, до речі, визнав цю набожність як "дуже похвальну релігійну практику", також посвятив Христовому Серцю увесь Божий світ 9 червня 1899 р., називаючи цю посвяту "найважливішим актом свого понтифікату". Того ж самого року цей понтифік встановив свято Христового Серця, наголошуючи, що в цій набожності "Католицька Церква знайде свою оборону та за­хист перед ворогами".

Христове Серце - це символ любові, незаплямованої егоїзмом, який так нам, грішним, притаман­ний... Гарно роз'яснив вірним суть поклоніння Христовому Серцю Папа Пій XII у своїй змістовній енцикліці "Про почитання Пресвя­того Серця Христового". У ній він акцептує свою увагу на тому, що це боговгодна набожність, яка згідна, без сумніву, зі вченням Нового За­віту та церковним Переданням.

Святіший Отець зазначає, що вже його найближчий попередник Папа Пій XI запевняв, що почитан­ня Пресвятого Христового Серця є дуже похвальним і успішним за­собом, щоб оживити християнську побожність. А в енцикліці "Всемилостивий Відкупитель" він наво­дить такі повчальні слова: "У цьому набоженстві міститься увесь зміст релігії, тим самим воно служить за правило досконалого життя, бо воно якнайлегше веде до вникнення і пізнання Ісуса Христа, воно нахиляє душі до палкої любові і до вірнішого наслідування Христа".

Папа Пій XII пише, що Церква завжди відверто відкидала закиди, немовби це почитання було занадто тілесне (натуралістичне) і надто чуттєве (сентиментальне). Святіший Отець висловився з того приводу, що йому жаль, бо як у минулому, так і тепер таке шляхетне набоженство належно не дооцінюють деякі християни; часом навіть і ті, котрі вважа­ють себе за дуже ревних у справах католицької віри...

Український люд здавна виявляв свою відверту любов до Спасового Серця. Раніше набожність називалася вшануванням зраненого Христово­го Боку. Вшанування Ісусового Серця в Україні таке давнє, як і христи­янство. До вшанування Христового Серця горнулися Митрополит Андрей Шептицький, о. Ізидор Дольницький та ін. Звеличують повсюдно Боже Серце Апостольства молитви при багатьох католицьких церквах.

Ісус Христос говорив: "Навчіться від Мене бо Я тихий і покірний серцем!" (пор. Мт 11, 29). Мусимо збагнути, що почитання Пресвятого Серця - це почитання Особи Воплоченого Божого Слова. Його Пре­святе Серце - досконалий символ чуттєвої, духовної, Божої і людської любові. На це вказують і Святе Письмо, і Отці Церкви. Тілесне Ісусове Серце символізує Спасителеву любов до нас, Божих дітей.

Просімо в Господа, щоб не було тут, на землі, запеклих ворогів Його Найсвятішого Серця, Його самого водночас. Нехай наш люблячий Спаситель, якого у св. Літургії називаємо Чоловіколюбцем, затріумфує, як і обіцяв св. Маргариті Алякок, над тими, що поборюють цю милу і дорогу нам набожність, та щоб цілий наш народ одноголосно складав честь Його Пресвятому Серцю, благаючи: "Люд вкраїнський ввіки Твій, в серці люд цей заховай"!

ЧИСТИЛИЩЕ У СВІТЛІ БОЖОЇ НАУКИ

Чистилище або митарство ( лат. purgaturium) - середній стан між небом і пеклом, який відрізняється від них обох. Там, як довідуємося, душі померлих очищуються від своїх гріхів, які ще не спокутували за свого життя на землі, через дочасні кари. Проте, на жаль, не всі в це вірять, навіть часом і ті, що вважають себе автентичними християнами... Чому?

Наука про те місце, де після смерті можна відпокутувати декотрі гріхи через часові кари, - це правда віри, яка тісно пов'язана з іншими правдами нашої святої релігії. Душі, що відходять із цього світу у важкому грісі, потрапляють до пекла, звідки вже нема виходу. "Ті, що вмирають у ласці й приязні Божій, але ще недосконало очищені, хоч і мають запевнення про своє вічне спасіння, після смерті переходять очищення, щоб здобути святість, необхідну для входження до небесної радості" (Катехизм Католицької Церкви, 1030). Ці, отже, незначні гріхи й недосконалості, згідно з наукою Вселенської Христової Церкви, і замикають для душі вступ до небесного щастя доти, доки вони повністю в очах Всевишнього не будуть знищені. Треба бути досконало чистим, щоб можна з'явитись перед Тим, Хто є сама святість! "Ніщо нечисте не ввійде до царства Бога," - читаємо в Одкровенні (21, 27). Саме для таких душ і призначене чистилище. Там вони терпітимуть до того часу, поки не стануть зовсім чистими від чорноти своїх гріхів. До речі, чистилище не є однорідним - є різні його роди, ніби окремі сектори.

Під остаточним очищенням вибраних якраз і розуміють чистилище, котре цілковито відрізняється від кари проклятих. Це є правдою що у св. Писанні немає слова "чистилище", як такого, однак наявні виразні натяки, що вказують на існування такого стану. Істина існує в Писанні часом і між рядками. Для прикладу, у 2-ій книзі Макавеїв зустрічаємо те, що Юда Макавей приніс жертву переблагання за померлих, зробивши збірку та виславши до Єрусалиму 2 тисячі драхм сріблом, аби вони позбулися гріха (пор. 2 Мак. 12, 43-46). Це, як підкреслюється, діло добре та натхненне, а також натхненне вірою у воскресіння... Думка молитись за померлих - свята і спасенна. Він (Юда М.) жертвував жертви надолуження за мертвих, щоб ті очистились від своїх гріхів. А звільнення від них після смерті через жертву надолуження вказує нам, як бачимо, на існування чистилища, яке не є якоюсь недоречною вигадкою релігійних фанатиків.

Дослідники Біблії знаходять підтвердження цього ще й у безсмертих словах Божественного Спасителя: "Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя возному, щоб тебе не кинули у темницю. Істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага"( Мт. 5, 25-26). Переконуємось у тому, що Ісус мовить про справедливий суд Божий після відходу з цього світу. Отож, з цієї образної в'язниці можна вийти лише тоді, коли заплатиш останній шаг...

Інший натяк на існування чистилища знаходимо у 1-му посланні до Коринтян (3, 12-15): "Нехай же кожен вважає, як він будує. Іншої бо основи ніхто не може покласти, крім покладеної, і ця основа - Ісус Христос. Коли ж хто на цій основі будує з золота, срібла , самоцвітів, дерева, сіна соломи, - кожного діло стане явне, день бо Господній зробить його явним, бо він відкривається у вогні, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно. І коли чиєсь діло, що він збудував, устоїться, він прийме нагороду; коли ж чиєсь діло згорить, він зазнає шкоди; та він сам спасеться, але наче крізь вогонь...". Апостольська традиція його також, як дізнаємося, розуміла.

Господня Католицька Церква сформулювала доктрину віри (підтвердила очевидне) стосовно чистилища здебільшого на Соборах у Флоренції (1439-1445) і Триденті (1545-1563). Вже вже ранніх часів Христова Церква молилась за померлих, їх вшановуючи та приносячи за них, наприклад, євхаристійну жертву. Ще у Старому Завіті зустрічаємо згадки про те, що, мовляв, живі можуть подавати померлим духовну поміч. Як відомо, крім землян-християн, до Церкви Христа також належать і небожителі (святі), і терплячі душі з чистилища. У старозавітній єрусалимській святині приносили жертви перепрошення за покійних. Спільна молитва священнослужителя з народом мала на меті їхнє визволення та щастя.

Лише Господеві відомо, скільки в чистилищі має перебувати душа людини... Найстарші Отці Церкви говорять чітко про цю Божу істину. Для прикладу, Климент Олександрійський твердить, що люди повинні відпокутувати малі гріхи через кари, допоки відійдуть до неба. Тертуліян каже, що один вдівець звертався якось до душпастиря, щоб той кожного року відправляв Святу Літургію за свою померлу дружину, а вдова - за свого померлого чоловіка. Св. Йоан Золотоустий запевнює: «Це не без користі, що ми при торжественній Службі пам'ятаємо про померлих і молимося за них до Ягняти, яке нищить гріхи світу, щоб вони через те могли дістати злагіднення кар. Хто стоїть перед престолом, не кличе надаремно: молімся за тих, що уснули в Господі! Не залишаймо допомагати померлим! Жертву приноситься на загальну перепросьбу». Цей Божий угодник теж згадує, що звичай згадувати померлих на Літургії, які відійшли з цього життя в ласці та вірі, походить ще від апостолів. За словами св. Августина, великий похорон - це на втіху живих, а покійним ніщо не в силі допомогти, лишень молитва та милостиня. Однак з того він виключає мучеників за віру у Всевишнього (Спасителя), за упокій яких молитися не треба, проте варто поручати себе самого їхнім молитвам. Відомо, що у своєму заповіті св. Єфрем закликав учнів і приятелів, аби ті не забули за нього після його смерті, щоб давали йому завжди докази своєї любові в той спосіб, що за упокій його душі роздаватимуть милостині, відправлятимуть молитви й жертви, зокрема в тридцятий день після смерті...

Занотовано, що після відходу до вічності Константина Великого священики та вірні молилися та складали жертви за упокій його душі, адже таким було найостанніше волевиявлення імператора. Про цей факт пише, між іншим, історик Євсевій. Коли помирала св. Моніка, мати св. Августина, то благала сина ніколи не забувати про неї при престолі. І святий молився за свою покійну маму. Також і св. Григорій Ніський вів мову про те, що якщо душа опустить тіло й на ній знаходитиметься ще якась пляма, то вона не зможе зблизитися з Господом, аж поки чистилищний вогонь не зітре суціль всіх плям душі».

У минулому молитви та жертви за померлих (як дізнаємося з книжки «Наука Церкви про чистилище", котра складається з двох частин - самого вчення і очевидних фактів появ душ із того світу-чистилища) могли тривати тридцять, до сорока днів, а в річницю смерті їх відновлювано знову. Найторжественніше обходжувалося третій, сьомий і тридцятий день після відходу душі з тіла. Саме тоді відправляли торжествені богослуження, розділювали великі милостині за упокій померлої людини, а ті, що отримували милостиню, заносили до небес молитву на гробі покійника. Читаємо теж,що св. Папа Григорій дав раз вказівку молитися за одного ченця, на ймення Юст, - відправити за нього тридцять Богослужб. Коли закінчено їх відправляти, на тридцятий день появився цей монах своєму колишньому настоятелеві Копіозові, сказавши ось що: «Я терпів муки, тепер же є звільнений!» Зголом було встановлено окремий день пам'яті всіх померлих християн і в той час за них приноситься Господеві торжественні богослужіння (спільні моління). А ще у східному обряді моляться у суботи Великого посту, у М'ясопусну... Ходять на цвинтар, замовляють панахиди, поминають і т. д.

З нагоди приготувань до святкування 2000-річчя від Різдва Христового світлої пам'яті колишній Римський Понтифік Іван-Павло ІІ, розмірковуючи, вказав у трьох своїх посланнях на основну характеристику неба, пекла і також чистилища в тому сенсі, що вони є більше духовними станами людської душі, а не якимись конкретними місцями, як це представляється нашою мовою. За Папою, мова не є адекватною, щоб описати ці реальності, з тієї причини, що є прив'язана до тимчасового порядку в котрому існуємо ми та наш земний світ. Він посилається тут на філософські категорії, які Церква використовує в теології. Пишучи про чистилище як необхідне очищення, пригадує те, що ми маємо бути повністю очищені, коли хочемо розділити священне життя. «У священному Писанні ми можемо зрозуміти певні елементи, які допоможуть нам зрозуміти значення цієї доктрини, навіть якщо вона формально не описана. Вони виражають віру, що ми не можемо наблизитися до Бога без певного роду операції по очищенню», - зазначає Святіший Отець. «...Будь-яка зачіпка до поганого має бути знищена, будь-яка недосконалість нашої душі має бути скоректована. Чистота мусить бути досконала, таким чином, це є те, про що вчить Церква щодо чистилища...». Згідно з посланням, той, хто живе після смерті у стані очищення, відчує таку саму еклезіастичну солідарність, яка діє через молитву, молитви для любові тих братів і сестер, що є у вірі, тому що в земному житті віруючі єдині в їх одному Містичному Тілі... Очищення живе в первинних узах, що створені між тими, хто живе в цьому світі, та тими, які насолоджуються в небесних просторах.

Немало є випадків появи душ із потойбіччя на противагу до якихось магічних спіритичних сеансів. Про це написано книги. І це належить теж до волі Творця всього. Дивуюся тим, що ще насмілюються заперечувати існування безсмертної людської душі, вважаючи її проти Біблії, не цілком науково, смертною, наприклад, знані єговісти, атеїсти-матеріалісти... Одна подія з життя в контексті цієї проблематики. Розповів мені її трохи раніше мій знайомий. Це трапилося з ним у Сколівському районі, що на Львівщині, де він і проживає досі в карпатському селі поруч церкви. Якось серед білого дня перебував у власному помешканні разом із малолітнім сином, господарював, нарізав упору хліб на столі. Ріже, ріже і от, до хати увійшли потиху його молодший брат із батьком, які вже відійшли з цього світу ще колись... Тобто появилися їхні нематеріальні душі о обрисах колишніх тіл. Брат помер молодим через важку хворобу, батько пізніше ─ через старість... І тут померлий батько мовить: «Дай нам хліба!». Знайомий злякано відповів, щоб брали, йому не шкода, звичайно. Рука зупинилась на місці. Та почув відразу у відповідь: «Це не наш хліб! Піди і дай за нас на Службу Божу...». І зникли. Більше потому не появлялися. Це цілком реальний випадок. Чоловік потім так зробив, як вони просили. І, що цікаво, син його нічого не чув, тільки він... Розказував потім родичам, знайомив, однак не всім було легко в цю містику повірити, дехто сміявся... А він був тоді при розумі, не п'яний. Усе добре усвідомлював. Безумовно, важко таке сприйняти, якщо сам чогось подібного не пережив, не стикався з душами покійників. Душі з чистилища можуть теж являтися з волі Божої теж і під час сну, просячи про найцінніше для тих - ревну молитву. Щоб не настрахати дуже наяву.

Можливо, не всі чули про таку благочестиву жінку як Марія Зімма, яка народилася 5 лютого 1915 р. у Зоннтанг в Альпах Форальберґу і стала в житті, так би мовити, посередницею між душами в чистилищі і світом живих людей... В її книжечці «Мої переживання з душами в чистилищі» про все докладно й довідуємося: про правдиві появи душ, суть тимчасових терпінь і т. д. Знаходимо в брошурі, що Марія Зімма допомагає таким душам ще з дитинства, а саме - жертвуванням за них відпустів і молитвами. Покутуючі душі почали появлятися від самого початку поодинці, просячи духовного хліба, тобто молитви. Марія, за її словами, допомагала їм також замінними терпіннями - терпіла не раз добровільно сама, щоб полегшити їх страждання в чистилищі. У книжечці подано, звісно, немало випадків появ померлих, які з нею спілкувалися мов живі особи... Конкретні дати, місця тощо. Зімма підкреслює, що душі покійних з'являються по-різному, у різному вигляді. Дехто стукає, хтось показується несподівано. Інші появляються в людській постаті і виразно - так як вони виглядали під час життя, декотрі залишаються імлистими та неясними. Душі, що мають важке чистилище, справляють жахне враження. Коли є більше очищені терпінням, тоді виглядають більш ясними та милішими. Частенько оповідають як вони згрішили та як їм вдалося через милосердя Бога оминути пекельного вогню. Іноді дечому навчають чи остерігають. Стосовно інших людських душ, Марія Зімма може чути їхню присутність і заодно те, що повинна за них молитися й терпіти. Душі з чистилища появлялися, наприклад, у час посту ніччю та днем тільки тому, щоб попросити Господню слугу за них, певним чином, потерпіти... Виявляється, що такі душі знають добре про нас і так само про те, що відбувається. Це не є проста собі фантазія. Марія чітко відрізняє плоди сновидінь від того, що бачить на свої очі. Як випливає з приватного об'явлення жінки, несуперечливого науці святої Церкви, кожну душу мучить дуга за Господом Богом. І душа є так карана, як і раніше грішила: хто грішив обжерливістю, не знав міри в їжі-питті, має тепер важкі болі шлунка, стає товстим. Якщо хтось забагато викурював сигарет, стає отруєним нікотином чи отримує рак легень і т. п. У Церкві є також знаним видіння про чистилище блаженної Теодори. Вона бачила й пекло з нерозкаяними грішниками... Мала про це розмову з ангелами.

У змістовному, визнаному в Церкві трактаті про чистилище св. Катерини з Генуї читаємо, що найбільша кара для душ - це якраз їх віддалення від доброго Бога, небесного Батька. Вони гаряче прагнуть очиститись навіть від найменшої гріховної плями. Там, у чистилищі, не можна здобувати душам заслуг у плані спасіння, тому їм вельми необхідні наші щирі молитви за них, бо померлі прагнуть цілісного очищення, не мають власної волі вибору та не бачать і не бажають нічого іншого, а лишень сповнення волі Всевишнього... Відчувають велику потребу у Хлібові Життя - Христові. На вічні муки, на противагу до душ у темному пеклі з нечистими духами, вони, безумовно, не призначені. Тож відчувають радість у невічних терпіннях.

«Любов, - як наголошує св. Тома Аквінський, - ніколи не гасне, і вона не повинна розтягатися тільки на живих, але й на померлих». У древніх катакомбах, куди сходилися на Богослужіння перші християни і в котрих немало Христових послідовників спочили вічним сном, збереглися цінні написи: «Молися за мене». Тому не забуваймо, дорогі друзі, за померлих Божих дітей, хто нам був рідний, дорогий, знайомий... Так поступимо лише по-християнськи, докажемо їм на ділі власну пошану і отримаємо перед Творцем справжніх заступників. Амінь.


І ТУТ є важлива інформація про це, якщо треба.