МОНАШЕСТВО – СЕРЦЕ ЦЕРКВИ

"Світ подібний до моря, а монаше життя — до пристані" (св. Єфрем Сирійський)


Сам Ісус Христос, як відомо, жив за євангельськими радами, однак, організоване монаше життя зародилося у Христовій Церкві щойно у другій половині 3 ст. майже водночас у Палестині, Сирії та Єгипті. Протягом століть засновувалися у Церкві нові Чини і Згромадження. Кожна монаша спільнота була конкретною відповіддю Церкви на виклики часу.
Бог кличе людей до служіння Йому в одному із трьох станів - сімейному, самітному або богопосвяченому (чернечому, монашому). Значна кількість дітей Божих відчувають велику тугу за Богом і шукають шляхів, як наблизитись до Нього якомога швидше. Численні з них вступають на шлях богопосвяченого життя, де вони відрікаються усього, що перешкоджає їм уподібнитися до Бога...
Монаше покликання - це дар Святого Духа. Коли хтось його приймає, то намагається свої плани зробити співзвучними з Божими. Св. Теодор Студит підкреслював, що покликання до монашого життя за своєю суттю передбачає конечну потребу радикального відвернення від усього, що противиться Божій волі. Він показував його також як процес, у котрому беруть участь і людина, і Бог. Кінцевою метою монашого покликання він вважав мучеництво. Св. Василій Великий писав: "Тому, що багато покликаних, а мало вибраних, то Господь не називає блаженними тих, які покликані, а тих, які вибрані" (Гомілія на Пс. 32).
Чернецтво — це наче полум'яний факел любові до Бога і ближнього, який освітлює людству шлях до спасіння. Ангели, за висловом св. Івана Ліствичника, є світлом для монахів, а монахи - світлом для людей. Чимало Христових неприятелів хотіли б загасити той вогонь, але не можуть: він же незгасний.
Монахи й монахині схожі на дороговкази, котрі власною посвятою вказують іншим, що крім широкого шляху існує ще й вузький, і лише він провадить до нашої небесної батьківщини, до дому люблячого Отця, який чекає на Своїх дітей, відкуплених дорогоцінною кров'ю Свого улюбленого Сина.
"Цілковито віддані спогляданню Бога чоловічі й жіночі Інститути є славою Церкви та джерелом небесних ласк" ("Богопосвячене життя", 8). Монаші душі повинні неподільним серцем бути відданими Ісусові Христові…
Людина, яка посвячується на службу Богові і віддається для добра Церкви, підтверджує свою обітницю, дану в хвилині св. Хрещення. Св. Василій Великий назвав богопосвячених осіб досконалими християнами. Святі Отці Церкви характеризують монаше життя як стан осягнення чеснот шляхом безупинної духовної боротьби. Богопосвячені особи мають виконувати тільки Божу волю, бо "хто виконує свою волю, той не досягне божественного пізнання", - казав св. Пахомій Великий, засновник спільного монашого життя.
Сьогодні, як бачимо, існує велика криза покликань до богопосвяченого стану. Владика Інокентій Лотоцький, ЧСВВ в одній із проповідей вважає, що вона спричинена матеріалізмом, який "заглушує голос Божий у душах молодих людей". Св. Антоній Великий говорив: "Розумна душа, нехтуючи матеріальними надбаннями і короткочасним життям, вибирає небесну втіху та вічне життя, яке й одержить від Бога за свою праведність". Слід сказати, що фундаментальна причина кризи покликань тісно пов'язана з браком християнського духу в родинах. Добрі християнські родини - це справжні колиски монаших покликань…
Метою складання чернечих обітів (обітниць) є набуття досмертної чистоти, досконалого послуху і добровільної убогості, завдяки яким богопосвячена особа намагається неподільним серцем служити Господеві.
Однак диявол не спить і тих, які ступили на цей шлях, намагається спокусити, щоб вони не працювали над набуттям чеснот, очікуючи їхнього зростання без праці, не жили згідно зі складеними обітами і врешті покинули шлях богопосвяченого життя... Такі люди немовби прагнуть поєднати монаше життя зі світським, забуваючи Христову пересторогу, що неможливо служити Богові й мамоні (пор. Мт 6, 24).
Далеко не всі, які переступили поріг монастиря, щиро шукають Бога... Такі скоро покидають монастирські мури, але, на жаль, вони можуть легко збити з дороги тих, які мали щире бажання служити Богові, своєю намовою потягаючи їх назад у світ. До монашого стану людина повинна мати покликання від Бога, бо без покликання в серці вона й одного дня може не витримати в монастирі... Не всі розуміють красу і радість монашого покликання, і не дивно, що деякі люди, які живуть поза монастирем, твердять, що ні одного дня там би не витримали, порівнюючи монастирську обитель з… тюрмою, бо у св. Євангелії сказано: "Не всі розуміють тайни Царства Небесного" (пор. Лк 8, 10).
Одна молода монахиня розповідала якось, що коли залишила рідне село, подавшись до монастиря, то її односельчани подейкували, що вона, мовляв, збожеволіла. А вона говорила, що слід слухати більше Бога, ніж людей (пор. Ді 5, 29). А як доводилось приїжджати додому, то ставили різні провокаційні запитання, навіть такі, що порушували моральні норми... Дивуються, бачте, більше тому, що деякі люди лишають світ заради Бога, але менше, що лишають не раз цілковито Бога задля світу...
Ряд протестантів, що є не раз противниками монашого стану, називають його протиприродним явищем, а деякі автори, наприклад, такі як Іван Барчук, пишуть, що, мовляв, монаше життя… єресь. Ці твердження несумісні зі св. Євангелієм, бо сказано, що "коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною" (Мк 8, 34).
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ якось сказав: "Якби я мав голос грому, я вийшов би на найвищу гору і не переставав би благати Всевишнього, щоб благословив наш народ численними покликаннями...". І нам слід благати Господа, аби монашество, яке згідно зі словами Блаженнішого Любомира Гузара, є серцем Церкви, за традицією Сходу світило ще ясніше.
Ісус Христос мовив: "Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на Свої жнива" (Мт 9, 37-38). Молімся за численні й ревні покликання до богопосвяченого життя до всіх монаших Чинів і Згромаджень нашої святої Церкви і за витривалість у покликанні тих, які вже переступили поріг монастиря.

ЛЮДСЬКЕ ТА БОЖЕ У СВЯТКУВАННІ ВЕЛИКОДНЯ

Смерть Господь вмить переміг,
Хоч звалила гучно з ніг…
Гріб порожній залишивсь;
Спас підніметься увись.

Дзвони лунко виграють.
Дременули гріх і лють…
Сколихнула новина.
Вабить знана дивина.

Велелюдно у церквах.
Віддаливсь подалі страх.
Радості пала свіча –
Світ весь Пасху зустріча.

Щоб про празник пам’ятав
Кожен, бо любов Христа
Пригорнула нині нас…
Намір ворога погас!


Ісус знову живий… Про це дружньо заговорили… Христос воскрес, направду! І в день Його святого Воскресіння сталося те, що огорнуло весь християнський світ та історію людства в цілому. Смерть, отже, подолано. Завітав назавжди празник усіх празників.

Зупинюся більше якраз на різних обрядах-звичаях, великоднього характеру. Як довідуємося з відповідних джерел, сьогодні дослідникам нелегко з'ясувати, які саме великодні обряди коли виникли і при котрих обставинах. Можна почути, що до християнської великодньої обрядовості нібито увійшли давні язичницькі обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця. Завдяки тому, під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково стала частиною Великоднього тижня. А частково й зовсім зникла, тому що припадала на Великий Піст, що повністю протилежний «весняній радості»… Що цікаво, від самих початків християнські богослови не бажали визнавати спорідненості Спасителя з так званими поганськими «воскресаючими богами». І лишень твори Біблії вважали автентичними, а легенди про язичеських богів – видумками.
Пригадую в контексті як раніше одна вчителька мови та літератури зі східної України, маючи крихти віри в душі, дивувалася тому, що на Пасху сонце немовби якесь особливе, переливається світлом із радістю, ніби радіє, що Христос воскрес. Радила теж приглянутися до нього своїм учням. Бо в інші дні воно звичайне…

Знаємо, що Пасха, безумовно, – це свято радості для кожного землянина і не тільки: і для найменших, і для дорослих, і для живих, і навіть для покійних... В цей знаменний день християнський люд намагається пробачити один одному всілякі провини та чинити тільки добро. Адже цей празник християн символізує найперше Господнє воскресіння, правдиву радість і вічне життя в Триєдиному Бозі. У народі побутують різноманітні пасхальні прислів'я та приказки:

Не кожен тиждень Великдень.
Не кожен день Великдень, а хліб – не паска.
Дороге яєчко у Великодньому дню.

Як дехто примітив, святкування Великодня заповіли апостоли. Св. Писання описує нам докладно суть воскресіння з мертвих Божого Сина. Пасхальний характер християнського життя, як дійсної участі в житті Воскреслого, підкреслював апостол Павло, звертаючись колись до колосян: «Поховані разом з Ним у хрещенні, ви разом з Ним також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив Його з мертвих» (Кол. 2, 12).

За певними легендами, в той світлий день, коли Ісус воскрес, сонце в радості не хотіло йти за обрій, бо ж день був великий. Звідси й маємо «Великдень». Цю назву ми отримали з грецької мови, що є буквальним перекладом грецького наймення свята – Мегалі Емера, тобто Великий день. Інша назва – Пасха (Паска) є похідною від давньоєврейського іменника «песах» – перехід. Офіційна ж версія Вселенської Церкви, як бачимо, – Світле Христове Воскресіння, Пасха…

Часто на сам Великдень, зокрема в сільських місцевостях, весь день не вмовкають дзвони. Ще в давнину люди мали повір'я, що, мовляв, уся нечиста сила боїться вельми великоднього дзвона, розбігаючись ген далеко у нетрі та прірви… Відомо, що в декотрих місцях ходили на цвинтар просити прощення у своїх батька-матері ті, кого прокляли в житті померли батьки. Дехто вірив, що в ніч перед Пасхою над заритими в землі скарбами горить свіча, через що їх нескладно здобути. Але це начебто не всім дано – заволодіти заклятим багатством може лише та людина, котру призначив для цього Господь… Знаю, що, наприклад, у моєму колишньому селі Кам'янка поруч м. Сколе (Львівщина) розпалюють від Страсної П'ятниці коло храму ватру зі сухих дров (а не зі смердючої гуми, як дехто практикує у схожий час!), які туди приносять зі села всі охочі. І вона палає аж до Великодня. А то й далі. Збираються там упору на розмови як дітвора, так і старші. Багато чого цікавого можна в гурті наслухатися. А в саму великодню неділеньку після освячення пасок священиком можна почути постріли з рушниць (і взагалі потім стріляють протягом днини всі кому не лінь бозна-чим)… І люди починають бігти (найбільше малеча) до своїх помешкань, аби першими у вулиці ступити в обійстя, щоби був гаразд, щаслива доля… Отакі-то звичаї придумано.

У м. Зінькові, між іншим, записано ось таку легенду-повір'я (!!) в народному дусі:
«На Великдень, поки не випустять з церкви, гріх їсти не тільки людині, а навіть давати корм свійській худобі… Один чоловік – чи не відав того, а чи не вірив – на Великдень, рано-вранці, коли ще не дзвонили до церкви, пішов давати корм худобі. Маючи намір набрати соломи на вила, чоловік цей штрикнув ними у скирту. Виявилося, що в соломі спав його менший брат, і старший брат, нічогісінько не підозрюючи, настромив його на вила і так підняв угору. Бог і начертав цей гріх на місяці: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах…».

І Великдень також просто годі уявити без звичного фарбованого веселкового яєчка. Крашанка є символом воскресіння Ісуса Христа. Для прикладу, червоне яйце – ознака радості взагалі і особливо радості Великодня. Про нього створилося чимало різних оповідань, передусім легендарних.

Досить давня «Книга Старчества» наводить оповідання великого богослова Івана Дамаскина «О Велиці Дні», що було неабияк поширеним у нашій стародавній літературі:
«Яйце уподоблюється всій тварі: скорлупа як Небо, плівка – як хмари, білок – як води, жовток – як земля, а вогкість посеред яйця – як у світі гріх. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив, а вогкість духовну висушив, як яйця згустив…».

Щодо тих усіх нехристиянських звичаїв, які часами проникають у святкування Пасхи, у книзі «Дохристиянські вірування українського народу» зауважуємо, що ще Карфагенський Собор (318 р.) висловився проти непотрібних речей у цьому святі. Своїм 68 правилом він дає наказ: «Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, учинить 140 поклонів на день і 280 Молитов…».

Бачимо ту строгість Церкви в минулому стосовно поєднання праведного з грішним, язичництва та офіційного християнства. І тепер, на жаль, можна зустріти подібні людські «звичаї» небожественного походження – різного роду забобони, ворожбу, пов'язану з Великоднем, магічні замовляння (псевдо молитви у стилі Гарафіни Маковій), дотичність Пасхи до окультної астрології і т. д. Це все затирає в очах християнської душі суть празника Христового Воскресіння і відводить від світла Божої Істини. Відрізнімо нарешті людське від Божого, простеньке чиєсь повір'я від важливої біблійної правди. Святкуймо по-Господньому, бо Спас, наше Сонце, – живий між Його послідовниками, і Великдень – не легенда!

ВДИВЛЯЮЧИСЬ У ХРИСТОВІ РАНИ

З Біблії знаємо, що вагому місію відкуплення людського роду Ісус довершив саме на хресті. У спасительній смерті Месії особливо сповнене пророцтво про стражденного Господнього Слугу (пор. Іс 53, 3-8). Сам Христос розкриває сенс власного життя і смерті у світлі Божого Слуги (пор. Мт 20, 28). Хрест Христовий став символом спасіння.

Спасителеві рани є неначе дзеркалом, в якому Божий люд бачить смисл земного тимчасового існування. Коли одного разу Ісус Христос об'явився у 1866 р. у Франції молодій черниці Марії Марті Шамбон, яка, будучи простою селянкою, не вміла ні читати, ні писати, то закликав її віддавати належну шану Його святим ранам, поширюючи до них набоженство. Церква цього об'явлення не підтвердила, але й не заперечила...

З давніх-давен вірні Божі угодники палко задивлялись у глибинність Спасителевих ран з метою зміцнення свого духовного життя. Святий Лаврентій мовить: "Коли Христос жертвується на престолі (тобто під час Служби Божої), то Він вказує Небесному Отцеві на рани Свого Пресвятого Тіла й просить, щоб через них Небесний Отець охоронив людей від вічних мук...".

Спомином смерті й воскресіння Ісуса Христа є Тайна Пресвятої Євхаристії, яка продовжує в ході історії Його відкупительну жертву, яка зробила можливим спасіння через перемогу над гріхом.
"Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була па Ньому, і Його ранами ми вилікувані", – підкреслює старозавітній ізраїльський пророк Ісая (Іс 53, 5).

Усе Ісусове життя було жертвуване Отцеві. Єдина й остання жертва – це Його смерть. Як навчав Тридентський Собор (1545-1563 рр.), "Своїм найсвятішим терпінням на дереві хреста Він заслужив нам оправдання...". Свята Роза Лімська каже: "Поза хрестом немає іншої драбини, щоб піднестися до неба".

Святий Вернард твердив: "З довір'ям черпаю з ран Господа те, чого лишень мені забракне, бо в них міститься велике милосердя". "Коли мене напастує зла думка, - говорить великий учитель Церкви св. Августин, - я звертаюся до Христових ран; коли вогонь пристрастей пронизує мене, гашу його згадкою про Христові рани, і в усіх моїх терпіннях та противностях не знайшов я успішнішого засобу, як Христові рани. У них спочиваю безпечно й спокійно, без страху й журби...".

Христові рани, що є джерелом Божого милосердя, ощасливлюють людей вже тут, на землі. Богобоязні християни відрікаються від себе самих, наслідуючи Ісуса Христа у хресті-терпінні та поєднуючи свої болі з Його стражданнями. Святий Фрапциск Салезій говорить: "Люди кра¬ще служать Богові своїми стражданнями, ніж ділами".

Яскравим взірцем цього є італійка Венедикта Б'янкі Порро, яку здолали замолоду численні хвороби: вона стала під час життя немовби живим знаком Христового хреста... Крім різних недуг, дівчина в розквіті сил стала сліпою, глухою і ще до того спаралізованою... На день її народження мати подарувала їй у клітці пташку і звернулася до неї зі словами: "Донечко, зараз ця пташина в клітці, як і ти...". "Ні, мамо, -заперечила Венедикта, - я ніколи не була такою вільною до того часу, як стала нерухомою...". її останніми словами перед відходом до Господа були: "Дякую Тобі, Боже".

Терпіння ведуть до спасіння. Без них немає справжньої радості, без жертви немає тріумфу... Терпеливо переносячи всі терпіння, ми, християни, спасаємося. Між іншим, у книзі Томи Кемпійського "Наслідування Христа" Господь звертається до Свого слуги словами: "Коли хочеш зі Мною панувати, неси хрест зі Мною. Бо одні лише слуги хреста знаходять дорогу до життя і правдиве світло...". Тому завжди горнімось серцем до хреста Спасителя.

Святий апостол Павло, богослов хреста, каже: "Слово про хрест - глупота тим, що погибають, а для пас, що спасаємося, сила Божа" (1 Кор 1, 18). Нашою хвалою мусить бути лише хрест (пор. Гал 6, 14).

Господній хрест вручають новикам (ченцям початківцям) після облечин, аби вони як богопосвячені особи постійно мали перед очима Христові страждання та смерть і вчились разом з Ним терпіти...

Ми повинні, особливо в час Великого посту, вмерти разом з Ісусом, аби згодом з Ним воскреснути. "Знай, - пише св. Іван Золотоустий, - що не можна інакше осягнути Небесне Царство, як тільки через хрест. Нехай з нашої свідомості повіки не зникає хресний Христовий шлях, Його страждання і смерть. Просімо невтомно в Бога, щоб увесь світ повернувся лицем до цілющих та життєдайних Христових ран.

НАУКА ПРО ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПІСТ

«Що полум'я вогню в сухих дровах, те й тіло з наповненим черевом» (Преп. Ісаак Сирійський).


Як нам відомо, ми покликані в житті до святості, а саме - до сповнення волі Всевишнього, від Котрого ми залежні на землі чи не в усьому. Просто необхідно ставати перед Господом, відчувати Його всюдиприсутність і могутність і також застановлятися у сприятливий час над своїм духовним станом, здоров'ям душі тощо. Призадумаймося тепер разом над такою духовною дійсністю як благодать посту у світлі Господнього вчення.

Святий піст як подвиг душі та тіла має немало дефініцій, тобто визначень. Загальновідома - це утримання людини від їжі та напоїв і від статевих стосунків один або більше днів... Праведний Ілля Екдик, як дізнаємося з джерел християнського Сходу, мовить ось що: «Дехто ревно пильнує, які наїдки він споживає, та занедбує слова, що виходять з його уст». Як навчав Еклезіяст, ці люди не вміють «вирвати гнів із серця і похіть з плоті (Проп. 11, 10), а саме через це здобуваємо чистоту серця, яке оновлює Святий Дух.... Нехай твоє черево горить від убогості наїдків, а серце нехай пригнічує погамованість язика. Тоді твої сили - пожадлива і дратівлива - завжди слугуватимуть добру...».

Варто в сучасному світі, часто бездуховному, оцінити належним чином роль посту як такого. Душа потребує очищення, звільнення від різних життєвих тягарів, гріхів... Відомо бо, що так звана непоміркованість у їжі і питті - немовби матір усіх пристрастей. Її причиною стає вироблена звичка. Наслідком, за деким зі східних отців, є нечистота, жорстокість серця, сонливість, погані думки, лінивство, порожні розмови, непослух, притемнення розуму, пустохвальство, осквернена молитва і т. д. Ситуація не з кращих.

Немале, отже, значення посного подвигу на релігійній площині, зокрема у християнстві. Якщо заглянути в минуле, можна побачити, що піст у різних вимірах існував завжди. Різними можуть бути його мотиви, як наприклад, аскетизм, потреба внутрішнього очищення, певна жалоба, благання серця...

У святому Писанні, цьому вічному Божому Слові, знаходимо вказівки на глибокий сенс постів, а також приписи щодо їх дотримання. Згідно з Біблією, дотримання посту поряд з молитвою і милостинею виражає покору, надію і теж любов людини до Господа Бога. Як читаємо у «Словнику біблійного богослов'я», щоб могти жити абсолютно повним релігійним життям, людська душа відчуває потребу в окремих актах і визначених діях з боку тіла. Піст, що є завжди в поєднанні з банальною молитвою, виражає покору людини перед Творцем - «постити» означає «вмертвляти самих себе» (пор. Лев 16, 29). Тобто піст не є суто якимось аскетичним подвигом, адже не має тільки на меті допровадити людину до стану релігійної чи психологічної екзальтації, хоча в історії релігії знане так само й таке розуміння явища посту. «Справжній піст - це віддалення від себе злого, здержливість язика, стримання себе від гніву, здавлення в собі лихих пожадань, обмови, брехні, кривоприсяги. Бути вільним від тих речей - це справжній піст. І саме в цьому лежить добро посту» (св. Василій Великий, Про піст 2).

В юдейському культі відомий «великий піст» у День Очищення (пор. Ді 27, 9), -- одна з умов належності до Господнього народу (пор. Лев 23, 29). Були також інші загальні для всіх пости в річниці всенародних нещасть. Крім того, євреї ще постили зі спонук особистої благочестивості (пор. Лук 2, 37). Учні Івана Христителя та фарисеї (пор. Мк 2, 18), дехто з них два рази на тиждень (пор. Лк 18, 12), намагалися виконати одну з необхідних умов досягнення праведності за взірцем закону, котру передбачали старозавітні пророки. Ісус Христос, як випливає з Писання, не приписував своїм учням постити (пор. Мк 2, 18). Проте так чинив не тому, що піст ігнорував чи мав бажання його повністю скасувати, бо ж Він прийшов на землю закон якраз доповнити, вивершити. Задля цієї мети Спас забороняє хвалитися праведністю у прилюдний спосіб і закликає, натомість, досягти її вершин (пор. Мт 5, 17; 6, 1). Божий Син вказував на відмову від багатства (пор. Мт 19, 21), утримання плоті (там же, 19, 12), а зокрема на самовідчуженні, щоб нести вдало за Ним свій хрест (пор. Мт 10, 38). Сорок днів на пустелі постив сам Господь Ісус...

Через добре та водночас розумне практикуванні посту усуваємо з душі наші гріхи, що, наче злоякісні пухлини, її наскрізь нищать. «У пості, - як стверджує св. Іван Золотоустий, - перебуває страх Божий, а плоди його - святість, непорочність, довір'я до Бога, небесне царство, життя вічне...». Піст виступає в житті християнина як матір всяких благ, вчитель чесноти та є теж міцною захороною серця від диявольських спокус, що не раз приближаються до хиткої людини...У житті з Богом, Його святою ласкою, практика посту, що проганяє грішні міркування, робить розум світлим, серце - чистим, а тіло - здоровим. Звідси випливає й те загальноприйняте, що, мовляв, у здоровому тілі здоровий дух. Автентичний піст, за християнською доктриною, не може обмежитися простою дієтою, хоч і вона часами потрібна, особливо тоді, коли це назначає лікар-фахівець. Подвиг посту вкупі з молитвою також є досить добрим допоміжним засобом при різних екзорцизмах - вигнаннях з людей нечистих духів. Так голосить св. Письмо.

У книзі щодо цієї проблематики о. Назара Заторського «Піст і трапеза в духовному житті», де він звертається по-особливому до духовно-антропологічного аналізу трапези і посту у традиції Східної Церкви на прикладі вчення св. Йоана Ліствичника, піст теж окреслений, крім інших важливих аспектів, у контексті мовчанки, бо посник приходить і до неї, в рамках чистоти, тому що той, хто ослаблений чи голодний буде насамперед думати не про еротичне, для прикладу, задоволення, а щось протилежне. Посників заполонює духовний бік життя - покаяння, молитва, через що вони навіть можуть не відчувати голоду. Розсудливий піст приносить людській душі нове бачення світу, нові горизонти й перспективи...

Людина зі своїм мисленням перемінюється. Стає кращою перед небом. Часто через уникання гріхів міняється її ієрархія вартостей. Доречно ще й згадати тут те, що дотримання посту непозбавлене цілковито ризику формалізму, котрий осуджували пророки (пор. Ам 5, 21; Єр 14, 12); небезпеки гордині і пихи, якщо постять напоказ (Мт 6, 16). Правдивий богоугодний піст, має поєднуватися з любов'ю до Господа ближнього, огортати благодаттю Бога все наше життя та нести в собі пошук праведності (пор. Іс 58, 2-11). Небесний Батько любить такий піст, коли, як бачимо, розбиті кайдани несправедливості, пригноблені відпущені на волю, як кожне ярмо зламане, коли люди діляться з голодними своїм хлібом, як бідних чи безпритульних заводять до хати, вдягаємо нагих, тобто коли виявляємо власну віру добрими нелицемірними ділами. У цьому й полягає логіка і мудрість посту християнина.

Важко мені чомусь збагнути тих людей, які наприклад, люблять вельми вживати в побуті частенько спиртне, однак як приходить Великодній піст, знаходять у собі попри все дрібку сили волі, щоб не пити (курити часом теж), одначе як настає свята Пасха (Великдень), то відразу надолужують протягом Світлого тижня й іншої частини життя... Починаються знову п'янки, бійки, матюки, сварки, зневаги... Хіба ж це великий подвиг? От якби помалу та й повністю звільнитися від пагубної пристрасті (-ей).
Тому не забуваймо над собою працювати, просити у Всевишнього міці та ласки витримати в доброму до кінця, щоб наше життя мало сенс. Є доброю ще згадка про смерть, що теж належить до «Божої аптеки», є, так би мовити, своєрідним ліком проти непоміркованості в їжі та питті. Нехай же час посту у визначених частинах року і не тільки (!!) наближає душу-серце до святості і до солодкого Джерела Божої Любові. Амінь.

Декотрі рефлексії на тему президентських виборів 2010 (UKRAINE)

Кримінальний шлях до влади В. Януковича


Декотрі мої особисті рефрексії по цьому, поміщені перед цим в http://vkontakte.ru


Президент - це немовби обличчя окремої держави... Який ж бо це великий і відповідальний обов'язок керувати цілої країною, представляти її у цілому Божому світі! Він повинен досконало володіти мовою країни, котру вестиме, знати об'єктивну та незалежну історію країни, культуру, менталітет тощо. Тобто бути прикладом для громадян...

Тільки в хаотичній Україні, мабуть, може бути, що президентом має чи не всі шанси стати людина із двома судимостями, яка просто представляє певні кримінальні кола. Не раз на просту державну роботу не хочуть взяти, якщо є судимість. Знаю, яка існує детальна перевірка при виїзді за кордон... А тут на тобі маєш "порядок". ЦВК ще мала на це звернути увагу при подачі всіх документів від сумнівних осіб. І невже В. Ющенко, попри свій численний популізм, не міг на це якось позитивно вплинути, будучи ще одним керівником України? Пуста риторика нікому не потрібна.

В. Янукович сам раз висловився, що він думає по-російськи. Ось і маємо різні парадокси... Невже декотрі "українці" нічого не бачать у тому чи не хочуть бачити?

Ще в час Помаранчевої Революції, коли в Києві на Майдані Незалежності голосили : Зека геть, декотрі кмітливі діти, наприклад, мали на устах: "Баньдюкович"...

Переважно мається те, що хочеться. Хоч інколи ми неначе поставлені перед вибором меншого зла. У 2-му турі виборів на президента Юлія Тимошенко теж був не ідеальний варіант, адже є певні факти минулого…

Певні ЗМІ навіть писали (http://smi2.ru), що у випадку Тимошенко, чи Януковича виграє всеодно... Москва.

От тепер може початися ще більша русифікація і тяжіння до Кремля шляхом малограмотності найперше. На шкоду українській нації, за котру віддали теж своє безцінне життя раніше найкращі сини та дочки України...:(

Свою відповідальність теж несуть і ті, що явно підтримали кримінал, який навіть не соромиться не раз за свої "понятія".

Справжня Христова Церква (незаполітизована зокрема "по вуха") має пітримувати правду, мораль, чесність, благородні чесноти тощо. Знаємо, яка з так званих "православних конфесій" (РПЦ, звісно) у корисливих цілях, будучи ніби маріонеткою Кремля, відверто підтримала у прилюдний спосіб криміналітет в особі лідера Партії Регіонів (в якій за фактами чи не найбільше корупціонерів). Тож про яке чисте християнство може в цьому випадку йти мова? Коли підтримується зовсім протилежне?

Знущаються з України як можуть! Навіть жителів м. Львова називають... "геноцидом країни" (тобто п. Янукович).

І взагалі, як може пхатися до президентства людина, яка навіть простого курячого яйця боїться, що аж потрапляє від нього до реанімації???


P. S. Думаю, ще буде не один анекдот про це, комікс чи кумедне відео про новообраного президента України, гаранта...

Випадок, дійсно винятковий і мигцем "б'є всі рекорди". Тільки не в тому, в чому б дійсно хотілося щирим українцям на своїй рідній, Богом даній батьківщині...

Дещо сенсаційно: Мартін Лютер був біснуватий?!

Навчаючись на філософсько-богословському факультеті, ми мали такий предмет як психологія релігії, крім загальної психології тощо. Використовували різні підручники, а також посібник «Психологія релігії», авторами котрого є В. І. Лубський і О. І. Предко. Вийшов він друком у Києві в 2004 році та рекомендований для студентів вищих навчальних закладів. Видання серйозне. Немало цікавих наукових досліджень у цій сфері, психологічно-людських підходів до Бога, релігійної дійсності, звернень до різних стовпів молодої науки психології і т. д.

Перечитуючи книгу та вивчаючи її зміст, довідуєшся, звичайно, багато нового, відкриваєш для себе щось цікаве... Хочу зараз зупинитися коротенько на одному, не всім знаному штриху з життя М. Лютера, батька бурхливої Реформації (Протестантизму). Із двох місць видно, що Лютер як впливова особистість був одержимий, тобто мав злого духа в у християнському значенні. Чому? А тому, що Ерік Г. Еріксон у «Молодому Лютері», пробуючи поєднати індивідуальну та історичну кризу, (у підручникові подані тільки уривки з неї) згадує те, що троє молодих його сучасників, з яких ніхто, між іншим, не став на дорогу Лютера, повідомили, що одного разу (коли мав уже поза тридцять) він раптово упав на монастирських хорах в Ерфурті і в шаленості одержимого, ревучи голосом бика закричав: Ich bin’s nit! Ich bin’s nit! З німецької це означає: «Це не я!». По-латинськи буде: «Не я!». Подібно як це не раз трапляється на автентичних сеансах екзорцизму, де люди, а точніше сатана в них, верещать грізно несвоїми голосами, звуками різних тварин, бачачи святий хрест, освячену воду, священика під час обряду чи молитви… Не все диявольська одержимість проявляється чітко назовні - злий дух може й хитро маскуватися. Дивно якось виглядає та зафіксована очевидцями подія…

Свідки вважали, що Лютер був якраз одержимий бісами... Так просто до психологічного стану це важко звести (хоч Лютер намагався) – тут проявляється також і духовна площина реальності. Не з кожним таке, на щастя, буває. Зі світової павутини (одного магічного сайту) дізнався про те, що, мовляв, Мартин Лютер знав, що є одержимий дияволом... До слова, це сталося конкретніше під час читання фрагменту Євангелія від Марка про зцілення Христом людини, яка була одержима німим нечистим духом… Виходить, промовив у ньому дідько? Як випливає з досвіду, під час одержимості в людини свідомість може виключатися або повністю, або наполовину… Не завжди людська особа усвідомлює, що в ній «сидить» та нечисть з пекла. Тож робімо тепер висновки. Можливо. Здійснити суто людськими силами такий могутній переворот у Церкві на той час без втручання потойбічних сил йому одному, мабуть, би ніколи й не вдалося. Дияволові це було вигідно? Тобто, щоб Вселенська Церква, Містичне Христове Тіло, була ще більше пошматована, існувала в невигойних ранах?

ПРОТЕСТАНТИЗМ, хоч і був певною відповіддю на тогочасні проблеми Церкви, однак він зайшов через новаторські ідеї задалеко. Сам Лютер вибрав дуже крайні методи діяльності. Пропагував своєрідну богословську парадоксальність, як наприклад, що людська природа повністю знищена (а не зранена як Церква вчить!) через первородний гріх. Ми ж є самі в собі, і не є цілком ніщо, тому що створені на Божий образ та подобу… Різні-прерізні секти, християнські розколи, церковний розбрат – це також плоди Реформації. А Господь же наголошує у св. Писанні, щоб ми всі були у християнському дусі як одне ціле. Нам треба єдності від Триєдиного Бога. Вистачить хаосу! Диявол, цей прадавній ворог Бога та людини, є водночас батьком усякого розбрату з неправдою. Тому варто задуматися, чи Протестантизм такий світлий як часом може здаватися, зокрема братам-протестантам. І чи це все погоджується, отже, суціль із предвічним Божим задумом, подихом Святого Духа. Бо ж яке коріння, такі й плоди...

Так, певною мірою були надуживання у справі індульгенцій, як нам підказує історія, однак, як на мене, проблему було занадто ним роздуто, щоб аж поряд з іншими речами дійшло до розколу Христової Церкви. Можна було спокійніше це вирішити, без власних амбіцій та спотворення теологічної дійсності. І ніби мудрий був чоловік цей Лютер, а так багато наробив духовної шкоди, створив своїм Протестантизмом - більше проблем, ніж існувало до виникнення цієї релігійної течії. Може й був у цьому малий Божий допуст, та бачу після аналізу явища, що більше простежується в тому рука Божого ворога, джерела всякого безпорядку, єресей тощо.


Булла Папи Лева X. Exsurge Domine - відповідь батьку Реформації http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/History_Church/Article/LevX_Exsurge.php

Проповідь єпископа Йоана Фішера проти згубного вчення Лютера (1521 р.) http://www.unavoce.ru/library/fisher_sermo.html


Зі соборного послання ап. Якова 2, 14-26:

"Улюблені, яка користь, коли хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може віра спасти його? Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас скаже до них: Ідіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь, і не дасть їм необхідного для тіла, то що це допоможе? Так само й віра, коли немає діл, сама в собі мертва. Та хто-небудь скаже: Ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу мою віру моїми ділами. Ти віруєш, що Бог один? - Добре робиш. І біси вірують та тремтять. Хочеш знати, безглузда людино, що віра без діл не приносить плоду? Авраам, наш батько, чи не ділами виявився праведним, коли був приніс на жертовник Ісаака, свого сина? Бачиш, що віра співдіяла з його ділами, і його віра удосконалилася ділами. Так здійснилося Писання, яке каже: Авраам повірив Богові, і це зараховано йому за праведність, і він був названий приятелем Божим. Ви бачите, що чоловік виправдується ділами, не тільки вірою. Так само й Рахав, блудниця, чи ж не ділами виправдалася, прийнявши посланців і випустивши їх іншим шляхом? Як тіло без душі мертве, так і віра без діл мертва".

За протестантами, потрібна тільки віра для спасіння. Знаємо з Біблії, що сатана теж вірить і тремтить...


П.С. Між іншим, відомо теж і з Інтернету, що М. Лютер мав у житті неабиякий контакт із дияволом... Ось наприклад це для підтвердження цього ФАКТУ.

ВИБРАНІ ВИСЛОВИ ПРО КОХАННЯ

З КНИГИ ХРИСТОСА ЯННАРАСА «ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ ПІСНІ ПІСЕНЬ»


"Остаточною метою особистісних взаємин, якщо вони освячені любов'ю, є не партнер: їх справжня мета - Бог..." (Х. Я.).

Любов, кохання, стосунки... Як часто нині лунають скрізь ці слова. Багато про це говориться, співається тощо. У декотрих співаків - це найосновніша тема їхньої творчості під сонцем. Так, ці людські почуття високі, проте, на жаль, дуже вже спотворені, не раз скалічені до невпізнання. «Любов'ю» можуть називати моральну розгнузданість (розпусту), тобто гріх. Світлі ідеї втрачають свій образ... Забувається хто головний Автор статевості і взагалі всього. Бачимо велике зловживання Божим даром - свободою. Хоча не все так у нашій хаті погано, бо світ же не без свідомих людей, як і не без добрих.

Знаний сучасний грецький православний філософ і богослов Христос Яннарас, який походить із Афін, спонукає нас подивитися на ті речі дещо по-новому, в більш глибинному антропологічному сенсі, адже дійсність вельми важлива. Як твердять фахівці, нелад у статевій сфері породжує численні страждання...

Яннарас вживає в мові теології слово «ерос», знаходячи теж і противників цього підходу. Дехто, за ним, не вникнувши цілком у справу, висунув гіпотезу, що, мовляв, у його тлумаченні пізнання Світла необхідною передумовою мусить бути сексуальний досвід... Але то, як мовить він, абсолютно не так. Мислитель звертається до Отців Церкви, які наголошували, що в душі людини міститься поривання до любові, сила котрої закорінена в самій людській природі, вибудовуючи кожну особистість. Вони, як правило, використовували у міркуваннях замість інших еквівалентів поняття «любові» якраз слово «ерос»... Їм, згідно з теологом-філософом, не вистачало, щоби виразити екстатичний - трансцендентний характер «еросу».

До слова, над цим питанням замислюється, певною мірою, й Римський Архиєрей Венедикт XVI у своїй найпершій енцикліці DEUS CARITAS EST (Про християнську любов). Бо ця тематика зрозуміння природи любові аж ніяк не чужа християнському світові. Підкреслює, наприклад, понтифік, що любов-ерос Бога до людини є одночасно так само і любов'ю-агапе... «Біблійна віра не будує паралельного світу чи світу, який суперечить первісному людському феномену любові, а сприймає цілісно людину, втручаючись в її пошук любові, щоб очистити та відкрити новий вимір», - пише в енцикліці Венедикт XVI.

Вже з анотації книги стає відомо, що у «Варіаціях на тему Пісні Пісень», першорядна тема Х. Яннараса (тема Еросу) виходить поза границі класичних категорій, підносячись до рівня музики та поезії. Він неначе розширює еллінську красу і так звану силу «логосу». За греком, коли взаємини перетворюються на любов, тоді вони набувають інакшої вартості...

Назва «Пісня Пісень» є своєрідним гебраїзмом, тому що означає, так би мовити, найкращу пісню, пісню над піснями. Для тих, хто не цілком знає, пригадаю, що в ній, на перший погляд, описана взаємна любов двох людей: пастуха й пастушки, а також криється там і чимала алегорія, а саме - показано любов Всевишнього (Ягве) до ізраїльського народу і заодно палку подружню любов. Змальована насамперед споконвічна любов Господа до народу та кожної окремішньої душі зокрема...

Увазі читачів пропонується добірка приватних думок (метафоричних, філософсько-богословських) цього мислителя про суть кохання і любові як таких, на основі однієї з біблійних книг. Можливо, щось зацікавить з поданого.

• Коли зроджується кохання, зроджується життя...
•Кохання Іншого - це єдиний спосіб розколоти панцер свого власного «Я».
•Не існує кохання, яке б не проходило фази жертовного самозречення й повної самопожертви.
•Кохання буває або взаємно жертовним, або розбитим - середнього тут немає...
• Близнюки - кохання і смерть. Дволезий виклик з боку дійсності.
•Єдина мета існування - бажаний зв'язок. Тоді ми говоримо про «справжнє» кохання. Воно є бажанням життя - не додатком чи підтримкою біологічного існування...
•Кохання увічнює єство - не особистісне існування.
•Тому кохання й засвідчує іншість, розкриває суб'єкт.
• На рівні єства смерть заманює кохання в пастку. Однак кохання безнастанно протистоїть смерті.
•Перший досвід кохання - зв'язок немовляти з тілом матері. Зв'язок через доторк до материнського тіла - перше для дитини дотикання до об'єктивної реальності.
•Присутність Іншого означає щось більше, ніж потребу бути разом, аніж біологічну потребу розмноження.

•Шлях до життя проходить крізь Іншого. Присутність Іншого - можливість зв'язку, тобто життя - це «місце», з якого виринає перший знак, слово бажання.
•Любовна сила природи єдина, нероздільно жива і життєдайна. Ось чому гомосексуалізм відсікається від кохання кесаревим розчином збочення: функціонально він чужий двосторонності життєвого та життєдайного. Він імітує життєву співвіднесеність кохання, використовуючи не за призначенням природну життєдайну силу. Як це трапляється при споживанні їжі без дії - чи ж бо дива - травлення...
• Кохання - це маніпулювання життям. Що означає балансування на жалові смерті.
• Сила кохання - це природна можливість, напір, потік, човник життя.
• Якщо кохання - спосіб існування життя, то шлюб - спосіб існування єства. Єство означає: закон, необхідність. А спосіб існування закону - інституція шлюбу.
• Кохання - життєве чудо; шлюб - узаконення необхідності.
• Кохання: так, воно преображає буття у зв'язок, дає інше відчуття життя.
•Кохання: так, воно преображає буття в життя безкінечне, тому що Бог існує як повнота троїстого любовного співбуття.
• Покоління за поколінням змінюють одне одного в коханні, яке виявляється для них лише однією миттю тілесної насолоди і більше нічим...

• Ми відрізняємо кохання від спраги тіла. Еротичне захоплення завжди є трепетом душі, а сп'яніння від взаємності приносить неочікуване очищення від будь-якої тілесної потреби.
• Маніакальні звірі задоволення раптово втихомирюються від першого ж поруху кохання...
• Сенс усякого кохання полягає у повноцінній участі душі й тіла в безпосередньому зв'язку, в єднанні двох у плоті єдиній.
•Безумовно, кохання має межі. Тільки вони не відділяють духовне від тілесного, юридичну провину від юридичної невинності.

• Споживання їжі - екзистенційний зв'язок зі світом, розверзнутим перед людиною, - збочує до індивідуальної жаги поглинання, смакування. Праця задля харчів - до захланного накопичення. Суспільне співіснування - до антагонізму індивідуального панування. А зв'язок кохання - до задоволення індивідуальних почуттів та егоцентричної насолоди. Крайній ступінь такого збочення - це давня і всюди поширена проституція: платиш гроші та купуєш насолоду. Купуєш партнера з кохання, як якусь корисну річ...
• Кохання не обмежується рамками мови.
•Кохання починається там, де закінчуються мури нашого «Я». Коли Інший стає для нас дорожчий за саме наше життя. Дорожчий за будь-які виправдання, тимчасову чи довічну застрахованість.
•Кохання народжується тоді, коли для людини «раптом» стає очевидною абсурдність того взаємообміну, який існує в проституції.

•Кохання завжди народжується у світлі. Погляд, усмішка, голос, жест, порух - межа між тілесним і безтілесним, місце, де присутні знаки взаємності.
• Кохання змінює жести, манери, нахил голови, поставу плечей, задає тілу новий ритм - подібний до настрою танку, ледь помітної хвилі прихованої радості.
• Читаємо кохання в погляді, усмішці, граційності рухів.
•Коли кохання дотикається до чуда, до взаємного самозречення та самопожертви, тоді сорому не існує, тому що не існує захисту і страху...
• Те, що своєю агресивною оголеністю викликає огиду, - як безсоромність, потворність і нестриманість, - у справжньому коханні може бути всього лише мерехтінням взаємності.
•Розтиражована оголеність, мертві видовища без жодного проблиску кохання, безодня порожнечі між тим, хто споглядає, і тим, що споглядається...
•Цивілізація, що не знає кохання, нездатна закинути квітку в морську глибінь.
• Кохання - єдина відповідь на всі основні запитання. Запитання залишаються без відповіді, а впевненість - це засліплення...
• Якщо дивитись у бінокль ідеального, то картина кохання розпадається на дві частини: Божественна Любов і людське кохання - у призматичному заломленні досконалого - це дві незбіжні величини. Божественний ерос - безпорочне зачарування, духовне почуття без будь-яких домішок. Він не має нічого спільного з пристрасним людським щастям, тілесними точками відрахунку бажання, трепетом задоволення.

•Звичайне кохання деформується, коли проходить крізь тіло...
• Не буває так, що однією природою ми любимо Бога, а іншою - кохану людину.
• Лише при спуску з однієї безодні до іншої народжується усмішка. І ця безкорислива усмішка є кохання.
• Кохання настає наче ранок і розвіює всі нічні примари страху. Тому знаком справжнього кохання є відверта безстрашність.
• Реальне вимовляється лише мовою кохання.
• ... Шлях любові виявляється найважчим при сходженні на вершину. На кожному кроці чигають нетрі тілесного задоволення, використання іншого, підземний гуркіт сліпого бажання.
• Самовпевнена природа, відгодована чеснотами, протистоїть силі кохання, домішаній у природу...

•Кохання - метафізика тіла і плоть метафізики.
• Ненаситне прагнення не шукає не шукає зв'язку, спілкування словом, ніжності кохання. Воно спонукає до тілесної розрядки - і більше ні до чого. Аби була задоволена потреба та зникла нестерпна напруга біологічної необхідності. У будь-який засіб.
• Кожна людина - це неповторний погляд, неповторна усмішка. Вона розмовляє, розмірковує, кохає так, як ніхто інший у всьому світі - ані перед нею, ані після неї...