Якось раз до моїх рук потрапило цікаве друковане видання під насторожуючою назвою «Сліпа наречена»... Як на мене, книжка, що складається із 56 ст., досить цікава, змістовна у своїй суті, та й легко читається. Обкладинка принадна, символічна. Між іншим, прочитав я її трішки більше ніж за пів години. Автор невідомий. Передмова Галини Хортик. Книга вийшла друком у Тернополі в 2007 році. Кошти від її продажу, як зазначено на початку, буде перераховано потребуючим, якими опікується Братство Милосердя Тернопільської Вищої Духовної семінарії. Зазначена книжка відповідає нам саме та такі важливі питання земної дійсності:
Чи може творити добро недавній великий грішник?
Чи можна кохати і жити поряд з людиною, яка заподіяла тобі непоправне зло?
Чи можна викинути образу з серця на того, хто зробив тебе калікою на все життя?
Це своєрідне життєве оповідання - історія кохання колишнього в'язня (зека) Олега та потерпілої дівчини Тетяни, над котрою він разом зі своїми «друзями» сексуально познущався і особисто її осліпив: як вів сам признався, у нього не було жодного порядного товариша, лишень алкоголіки, наркомани, злодії, відповідні дівчата... Одного разу після гульбища в лісосмузі вони й знеславили її, хоч дівчина пручалася. З горя-наруги бідолашна скрикнула з останніх сил, проклявши, що всіх їх за це посадить, тому що запам'ятала обличчя. Знайде навіть під землею. Олегу після тих сміливих слів дівчини здалося, що в нього ввійшов біс. Він витягнув з кишені бритву, підійшов до неї та сказав упору, що тепер та більше вже нікого не впізнає. Провів їй бритвою по очах і лиці. Сімнадцятирічна Тетяна (так вона звалася) голосно скрикнула, полилась кров, притихла краса, осліпла назавжди... А він спокійно пішов собі геть.
Мчали роки. Сумління то спало, то прокидалося. Познайомився якось Олег у потязі «Київ-Одеса» з богобоязливим Віктором. Йому і відкрив усе те скоєне, ті страшні таємниці. Віктор дізнався, що він сидів у зоні за різні злочини аж чотири рази. Загалом одинадцять страшних років життя... Називав себе Олег звіром, бо уникав Бога, не уникаючи гріховного зла.
Виявивши Вікторові, мов на сповіді, всю правду, палко з ним помолившись, починав вірити у Всевишнього, Його милість, всещедрість тощо. Почалися пошуки тієї скривдженої дівчини. Зараз, як ніколи, Олег хотів її знайти, побачити, адже... Бажав спричинитися до лікування та посприяти в тому, щоб вона отримала донорські очі, коли їх немає. Навіть згодився віддати в пожертві свої єдині, неповторні...
Він через певний час її все-таки відшукав. Зустрів на лавочці в темних окулярах... Поруч була тонка паличка... Молоденька, скромно одягнена. Пишні каштанові коси вкривали плечі. Добре приглянувшись, помітив на милому лиці дівчини шрам, дугоподібну лінію від лівого ока до вуха... Промайнув у пам'яті той злощасний вечір, пустир, зринув болісний крик юнки із кровавим обличчям. Дівчина була сліпа. Олег гірко заридав...
Сталося так, що він з нею розговорився, познайомився і... закохався. Таня думала, що чоловік одружений, адже мав тоді 32. Мовив їй боязко, що не мав часу на одруження, бо вчився протягом одинадцяти років. Та це було зовсім не так.
Коли зайшла мова про Бога (а Олег сказав дівчині, що вірить!), то вона наповнилася гнівом, мовляв, чому з нею це трапилося, адже не є гіршою від інших, не була «останньою»?.. І вчилась добре, і мріяла опанувати професію лікаря... Дивувалася, як може після того всього існувати ще Бог... Тема не вдалася. Сліпа дівчина заливалася сльозами. Олег не знав, що в цій ситуації має чинити...
Вони тривало спілкувалися. Олег розповідав знайомій різне, про своє минуле, крім одного... Тетяна після другого місяця їхніх зустрічей сказала Олегові, що їй здається, що їх знайомство відбулося раніше, що вже десь чула його голос... Олег бліднув. Однак не признавався поки що.
Одного разу Тетяна запитала Олега, чому він до неї приходить кожного вечора. І він не міг їй цього не сказати. Признався, що хоче з нею одружитися через сильне почуття кохання. Мав намір зробити це ще раніше, проте соромився...
Дівчина обурилася почутим. Не повірила звинувативши Олега у брехні. «По-перше, калік не люблять, їх просто жаліють. Довкола багато гарних здорових дівчат... По-друге, якщо хтось і міг би мене полюбити, то я ніколи не зможу. У свої сімнадцять років, в той день, коли я втратила очі, останньою людиною, котру я бачила, був чоловік. Це був звір, чудовисько, і кожен раз поняття «чоловік» у мене асоціюється з тим звіром. Мені здається, вам тільки одне потрібно», - згорьовано відповіла Тетяна. І все немовби щезло.
Бігло життя. Вони ще продовжували час від часу спілкуватися, проте не зачіпаючи тільки двох тем - Бога та одруження. Олег не переставав ніжно її кохати. Дівчина це відчувала, розуміла. Її серце, зранене мукою, ставало м'якшим, теплішим. Якщо Олега іноді не було, вона вичікувала, запитувала за ним...
І вони врешті-решт побралися. Таня теж покохала уважну до неї, її біди, людину. Наречена на весілля була неповторною, лишень чорні окуляри виглядали на обличчі не дуже природно... Не виявилось весілля великим. Без спиртного. Молодий роз'яснював, що й горілка спричинилася до його несвітлого минулого. Тож зараз обходиться без неї. Дехто навіть не завітав через це на гостину - через відсутність оковитої.
Олег любив Тетяну. До церкви ходив сам... Один його колишній знайомий алкоголік повісився... Олег тепер відраджував своїх друзів від «зеленого змія».
Тетяна якось спиталася його, чому він не бере її ніколи зі собою до церкви. Олег перепросив її за це, мовивши, що це була його давня мрія... Отож відтоді їх обох можна було там зустріти.
Невдовзі Тетяна стала мамою. Побачила світ дівчинка. Турботи переплелися з радістю. Але жінка відчувала інтуїтивно, що з ним щось не так. Питала, чи є здоровим, тому що став іншим, їсть погано і т. д. Олег збагнув, що шила в мішку не сховаєш. Треба все подати як є насправді. «Таню, - почулося від нього, - якби ти зустріла того, хто спричинив тобі стільки горя, чи змогла б простити йому?.. Те питання видалось для неї ніби ударом. Вона стривожилася і не дала вчасно відповіді...
Та згодом, передумавши вдосталь, звертаючись у молитві до Господа, наповнила серце з поміччю небесного Батька прощенням і любов'ю. «Я справді не маю на того чоловіка ніякої образи, я його благословляю. Бог відкрив мені, що він був лише знаряддям гріха, його розум був затемнений злобою, образою... Олежику, я знаю напевно, хто був тим чоловіком», - міркувала Тетяна...
Вона взнала нарешті всю правду. Олег у розгубленості сміявся та плакав від радості, обіймав дорогу дружину. Проте тепер він був інший, не з минулого...
Це оповідання може теж послужити повчальним сценарієм для кінофільму, основаному на реальному сюжеті людського життя, не завжди солодкому.
Авторські матеріали (блог) o. Mykila!
вівторок, 22 вересня 2009 р.
четвер, 10 вересня 2009 р.
Паранормальне з життя...
Як відомо, наш земний світ сповнений різними таємницями… Розгаданими й не розгаданими. У цьому плані він не є бідний. Немало вже особисто наслухався, начитався про появу духів з потойбіччя, покійників, надзвичайні надлюдські здібності смертних людей тощо. Сам стрічався з такими, що мені чітко говорили, що я думаю в певний момент (-ти). По-науковому це зветься телепатія - безпосереднє читання думок іншої людини.
Одного разу в Чернівцях під час християнської міжнародної прощі розмовляв якось із молодим чоловіком, який бачить на далекій відстані події, осіб. Може проколоти собі наскрізь ножем руку так що не потече взагалі кров… І взагалі-то я сам такий собі містик, схильний до розгадано-нерозгаданого, до того, що бере верх над буденністю.
Щодо інших очевидних фактів, пригадую, як був ще малим, то їздив часто з мамою до старовинного Гошівського василіянського монастиря, що на Івано-франківщині. І от одного разу на свято Пресвятої Євхаристії, що є влітку, коли ми знову туди прибули, то були трохи здивовані. Свята Літургія правилась на дворі під накриттям. Багатьох сильно стривожив голос однієї молодої дівчини, що сильно верещала, мало не рвала на собі волосся. Подейкували, що вона одержима, що нечистого їй нібито передала якась баба через яблуко, як вони їхали разом у поїзді... Дівчина потім трохи наче заспокоїлась. Перед Святим Причастям, коли священик ішов у її бік, а вона теж клячала, бо її підтримували, почала страшно кричати наче чоловічим голосом: "Зійди з моєї дороги, зійди з моєї дороги...". Я це особисто чув. І не тільки я. Склалося таке враження, що це сам біс "проповідує" через її немічну особу...
Цей випадок важко забути. Знаю й інші випадки, про які мені розповідали друзі. Досить цікаве та загадкове явище у природі – екзорцизм. Без віри в Бога, у Вищу, ні від кого незалежну Силу, такі дивовижні речі часом нелегко збагнути...
Коли був малим хлопцем, то одного разу пас у Карпатах як звичайно корів далеко від села у великому лісі. Пригадую як зараз: серед білого дня потемніло світле небо і сталося збиратися на велику зливу. Почалася гроза. Я став під одну смереку, щоб це перечекати. Корови були недалеко. І біля мене, як на зло, ані душі. Стою, стою. Чекаю і от чую – хтось "ріже" неподалік лісове дерево, користуючись при тому немовби ручною пилкою… І що цікаво, не на одному місці… Звук наближається поволі до мене. Спочатку я подумав, що це мені причулося, однак потім… Коли звук наблизився майже цілком до моєї особи і нікого не було видно, я відразу звідти дременув, зрозумівши, що це якісь витівки нечистої сили чи духів (там на Сколівщині на це кажуть - "лихе"). Подібного до того не траплялося.
Як умерла моя бабця в Карпатах, я вдома не був. Студіював в іншій місцевості. І от лежу собі на ліжку, хочу заснути і ніяк не можу. І враз біля вуха почулося важке старече зітхання, що аж морозець пішов по молодечій шкірі… Раз, другий… Пройшло. На другий день дізнався, що в той самий час пізно ввечері, коли чув ті стогони, відійшла з цього світу бабуся…
В інший раз, однієї ночі вже спав… У той час чомусь сильно зацікавився антиокультизмом, антихристиянською магією, шукаючи методів боротьби з нею… Багато досліджував це таємничий феномен. Сплю і водночас чую, як мою голову наче хтось сильно стискає… Просто давить… Це було вперше. Відкрив на силу очі і побачив на вікні (спав же біля нього) мерехтливі біло-чорні тіні, які тоді показалися і помалу зникли. Стало неабияк страшно. Перехрестився, помолився Всевишньому. Трохи заспокоївся…
Мав можливість раніше перебувати певний час разом із однією людиною, що, зокрема в мене, не раз викликала дивне підозріння… Річ у тім, що та особа займалася колись різнорідною магією, навіть, як мені казала, бачила раз на вулиці в Україні справжнього дідька… Тепер буцімто вже є з Богом, відвідує церкву, навіть ступила на шлях монашого життя тощо.
Він (цей чоловік) декілька разів говорив мені чудні таємні речі,про які рідко хто міг довідатися… Я певний час сидів з ним за одним столом... Пригадую, сидимо раз на обіді, їжі ще не піднесли. Чекали. І він почав дивитися на мене, в область моїх рук… І раптом почала під дією його чарівного погляду стрибати по столі моя ложка. Я її на місце, а вона знову… Засміявся винуватець дивини з того, а мені було не до сміху… Одним словом, минуло. А я дуже здивувався… І також однієї днини я помітив (бо втупив у його лице цікаво свій погляд)як у нього з великою швидкістю то звужувалися, то розширювалися зіниці… Такого ще в житті не бачив, бо це виглядало неприродно. Склалося враження, що ним ніби хтось внутрішньо управляє …
І це ще не все. Тільки дещо написав, що вважав за потрібне, цікаве, часами повчальне. Хочете вірте, хочете – ні, але знайте, що подібне мало місце в моєму житті і це не вигадки-побрехеньки, а життєва правда, адже говорю з емпіричного досвіду – перевіреного на пратиці… Можливо, комусь пригодиться!
неділя, 30 серпня 2009 р.
ПРОПОВІДЬ НА 12-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВ. ДУХА (1 Кор. 15, 1-11).
Промова на Радіо Ватикан!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати та сестри! Як ми знаємо, Божественний Спаситель прийшов раніше на цей світ, щоб довершити в ньому свою могутню місію Відкуплення людського роду через публічну смерть на хресному дереві і воскресіння з мертвих. Що Христос піднявся після смерті – це є факт, засвідчений різними очевидцями і зафіксований нам на постійну пригадку у св. Євангелії. Теж і для зросту віри, надії та любові…
У сьогоднішньому апостольському читанні знаходимо досить важливі богословські речі, зокрема свідчення св. апостола Павла про Того, хто є повсякчас сам Воскресінням і Життям. Якраз те, що Ісус воскрес, дозволяє людям збагнути сутність спасіння, котре обіцяне під небом кожному. Будучи предметом нашої віри, воскресіння є заодно й підставою для надії, якій і надає певної мети.
Тема воскреслого Христа була неабияк притаманна св. Павлу. Довідуємося, що основою та ядром віри є, отже, Євангеліє, котре визнає громада у «Символі віри». І з нього неможливо усунути жодного речення або його приховати перед Церквою. Автор листа до Коринтян подає на науку те первісне християнське визнання віри: Господь Ісус зустрівся вкінці зі смертю, його було похоронено, проте Він, як бачимо, не відійшов у небуття, бо появився перед очима… Його спокутувальна смерть і тридневне воскресіння потверджені передусім Біблією. На самому початку, зауважуємо, Спас явив себе Петрові, опісля ж – дванадцятьом (розуміється апостольському гурту). Відтак Павло доповнює цей список свідків, що підтримують віру інших. Одначе пригадує, що, мовляв, декотрі очевидці відійшли вже з цього світу до вічності. І тільки наприкінці переліку різних свідків того великого чуда апостол називає себе. Досить покірно – останнім, що не може начебто мати привілею апостольства через переслідування Господньої Церкви. Хоч він є останнім, якого не можна не враховувати, проте має такий же авторитет, що й інші перелічені очевидці історичної події тодішнього народу. «Багато є свідків воскресіння Спасителя: ніч і світло повного місяця… і камінь відвалений, що й досі лежить, свідчитимуть про воскресіння. Ангели Божі, що там були, засвідчили про воскресіння Єдинородного…» (св. Кирило Єрусалимський).
Дорогі у Христі! Один індус на ймення Аліс ван Берхем розповів якось повчальну історію про гімалайського птаха. Річ у тім, що у 1921 році в гімалайських лісах спалахнула пожежа. Її гасило вдосталь людей, і раптом у верховітті щось привернуло їхню увагу. Люди показали йому гніздо з пташенятами, до якого нестримно повзли по гілляках полум’яні язики. Матір малих терзала весь час тривога: бідолашна птаха безперестанку кружляла над гніздом.
– Ми так хотіли врятувати пташенят! – говорили очевидці трагедії. – Та це було неможливо, тому що вогонь не позволяв наблизитись до гніздечка.
Індус вів далі мову, що він стояв безсило, як інші, і спостерігав за всім. Невдовзі гніздо спалахнуло. Чоловік подумав, що мати пташенят полетить геть, але ні – вона кинулася в полум’я, розправивши крила та намагаючись захистити беззахисних малюків. Через мить вона спопеліла. Жертва своєї любові…
– Я ніколи не бачив чогось подібного, – мовив оповідач. – Обернувшись до своїх супутників, я сказав їм: це любов, гідна найбільшого подиву. Якщо можлива така самопожертва маленького створіння, свідками котрої ми щойно стали, то наскільки більшою є любов і посвята Творця! Ця безмежна любов змусила Його зійти з небес і стати людиною, щоби врятувати нас, віддавши своє життя за наші гріхи…
Повертаючись до біблійного тексту, доречно буде ще до теми згадати, що жителі Коринту заперечували не воскресіння Божого Сина як таке, а – воскресіння тіла. Павло ж наполягає на тому, що хто не визнає воскресіння тіла, не визнає також і воскресіння Христа-Спасителя. Бо тим самим він випорожнює із християнського благовісті Його істину, а з християнського життя – її реальність.
Павло повторює добрі вісті, які він раніше проповідував у Коринті. Це були звістки, передані йому про воскресіння Господа. Як бачимо, найдорожчі в Бозі, він наводить надзвичайно цікаві моменти щодо цих благих новин: коринтяни їх прийняли. Ніхто ніколи не придумував Євангелія для себе. Воно приймається на віру. У цьому, власне, і є сутність Церкви. Церква є зберігачем і коментатором цієї Доброї Новини. Як сказав один отець Церкви: "Ніхто не може назвати Бога Отцем, якщо Церква не є його матір'ю". Добру звістку людина сприймає в колі побратимів. Коринтський люд у цьому благовістуванні утвердився. Перше призначення Євангелії полягає в тому, щоб людина отримала міцну стійкість. У слизькому та нестабільному світі воно (це благовістуванні) давало людині можливість устояти. У світі, повному спокус, додавало віруючому міцності. Під час гонінь людина отримувала здатність перенести духовні та фізичні страждання і не здаватися.
Святим Євангелієм коринтяни рятуються. Цікаво відзначити, що в грецькій мові тут вжито саме теперішній час, а не минулий… Спасіння йде від сили в силу. Це не те, що відбувається в цьому світі. Багато чого у своєму житті людина може пережити, але спасіння – це те, що людина ніколи не зможе вичерпати. Слід триматися Євангелія всіма силами. Ворог неодноразово намагається відібрати в нас віру. З нами і з іншими людьми відбуваються справи, що ставлять нас у глухий кут. У житті виникають неначе нездоланні проблеми і нерозв'язані питання. Життя має свої темні місця, де, здавалося б, не залишається нічого іншого, як наполягати на своєму. Віра дає завжди перемогу, перемогу душі, міцно утримуючи нерозривний зв'язок із Богом.
В Євангеліє не можна увірувати випадково. Віра, яка розвалюється, – це віра, котра не продумала та не прояснила собі всіх моментів буття. Для дуже багатьох з нас віра – щось поверхневе. Ми приймаємо багато речей без їх глибокого осмислення, тільки тому, що нам про них говорять і ми користуємося ними як повсякденною монетою. Якщо б ми глибоко все продумали, то може бути, нам довелося б відмовитися від багато чого, проте те, що залишиться – вже настільки наше, що ніщо не зможе його у нас забрати…
Християнське життя – це передчуття воскресіння. «Ми знаємо, що перейшли від смерті до життя», – читаємо в Євангелії від Йоана (1 Йо. 3, 14). І кожен, хто матиме це життя, не підпаде ніколи під владу смерті (пор. Рим. 5, 8 наст). Ця впевненість, не скасовуючи очікування остаточного воскресіння, вже тепер перетворює будь-яке життя в таке, що повністю належить Спасителеві всіх і ним керується. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати та сестри! Як ми знаємо, Божественний Спаситель прийшов раніше на цей світ, щоб довершити в ньому свою могутню місію Відкуплення людського роду через публічну смерть на хресному дереві і воскресіння з мертвих. Що Христос піднявся після смерті – це є факт, засвідчений різними очевидцями і зафіксований нам на постійну пригадку у св. Євангелії. Теж і для зросту віри, надії та любові…
У сьогоднішньому апостольському читанні знаходимо досить важливі богословські речі, зокрема свідчення св. апостола Павла про Того, хто є повсякчас сам Воскресінням і Життям. Якраз те, що Ісус воскрес, дозволяє людям збагнути сутність спасіння, котре обіцяне під небом кожному. Будучи предметом нашої віри, воскресіння є заодно й підставою для надії, якій і надає певної мети.
Тема воскреслого Христа була неабияк притаманна св. Павлу. Довідуємося, що основою та ядром віри є, отже, Євангеліє, котре визнає громада у «Символі віри». І з нього неможливо усунути жодного речення або його приховати перед Церквою. Автор листа до Коринтян подає на науку те первісне християнське визнання віри: Господь Ісус зустрівся вкінці зі смертю, його було похоронено, проте Він, як бачимо, не відійшов у небуття, бо появився перед очима… Його спокутувальна смерть і тридневне воскресіння потверджені передусім Біблією. На самому початку, зауважуємо, Спас явив себе Петрові, опісля ж – дванадцятьом (розуміється апостольському гурту). Відтак Павло доповнює цей список свідків, що підтримують віру інших. Одначе пригадує, що, мовляв, декотрі очевидці відійшли вже з цього світу до вічності. І тільки наприкінці переліку різних свідків того великого чуда апостол називає себе. Досить покірно – останнім, що не може начебто мати привілею апостольства через переслідування Господньої Церкви. Хоч він є останнім, якого не можна не враховувати, проте має такий же авторитет, що й інші перелічені очевидці історичної події тодішнього народу. «Багато є свідків воскресіння Спасителя: ніч і світло повного місяця… і камінь відвалений, що й досі лежить, свідчитимуть про воскресіння. Ангели Божі, що там були, засвідчили про воскресіння Єдинородного…» (св. Кирило Єрусалимський).
Дорогі у Христі! Один індус на ймення Аліс ван Берхем розповів якось повчальну історію про гімалайського птаха. Річ у тім, що у 1921 році в гімалайських лісах спалахнула пожежа. Її гасило вдосталь людей, і раптом у верховітті щось привернуло їхню увагу. Люди показали йому гніздо з пташенятами, до якого нестримно повзли по гілляках полум’яні язики. Матір малих терзала весь час тривога: бідолашна птаха безперестанку кружляла над гніздом.
– Ми так хотіли врятувати пташенят! – говорили очевидці трагедії. – Та це було неможливо, тому що вогонь не позволяв наблизитись до гніздечка.
Індус вів далі мову, що він стояв безсило, як інші, і спостерігав за всім. Невдовзі гніздо спалахнуло. Чоловік подумав, що мати пташенят полетить геть, але ні – вона кинулася в полум’я, розправивши крила та намагаючись захистити беззахисних малюків. Через мить вона спопеліла. Жертва своєї любові…
– Я ніколи не бачив чогось подібного, – мовив оповідач. – Обернувшись до своїх супутників, я сказав їм: це любов, гідна найбільшого подиву. Якщо можлива така самопожертва маленького створіння, свідками котрої ми щойно стали, то наскільки більшою є любов і посвята Творця! Ця безмежна любов змусила Його зійти з небес і стати людиною, щоби врятувати нас, віддавши своє життя за наші гріхи…
Повертаючись до біблійного тексту, доречно буде ще до теми згадати, що жителі Коринту заперечували не воскресіння Божого Сина як таке, а – воскресіння тіла. Павло ж наполягає на тому, що хто не визнає воскресіння тіла, не визнає також і воскресіння Христа-Спасителя. Бо тим самим він випорожнює із християнського благовісті Його істину, а з християнського життя – її реальність.
Павло повторює добрі вісті, які він раніше проповідував у Коринті. Це були звістки, передані йому про воскресіння Господа. Як бачимо, найдорожчі в Бозі, він наводить надзвичайно цікаві моменти щодо цих благих новин: коринтяни їх прийняли. Ніхто ніколи не придумував Євангелія для себе. Воно приймається на віру. У цьому, власне, і є сутність Церкви. Церква є зберігачем і коментатором цієї Доброї Новини. Як сказав один отець Церкви: "Ніхто не може назвати Бога Отцем, якщо Церква не є його матір'ю". Добру звістку людина сприймає в колі побратимів. Коринтський люд у цьому благовістуванні утвердився. Перше призначення Євангелії полягає в тому, щоб людина отримала міцну стійкість. У слизькому та нестабільному світі воно (це благовістуванні) давало людині можливість устояти. У світі, повному спокус, додавало віруючому міцності. Під час гонінь людина отримувала здатність перенести духовні та фізичні страждання і не здаватися.
Святим Євангелієм коринтяни рятуються. Цікаво відзначити, що в грецькій мові тут вжито саме теперішній час, а не минулий… Спасіння йде від сили в силу. Це не те, що відбувається в цьому світі. Багато чого у своєму житті людина може пережити, але спасіння – це те, що людина ніколи не зможе вичерпати. Слід триматися Євангелія всіма силами. Ворог неодноразово намагається відібрати в нас віру. З нами і з іншими людьми відбуваються справи, що ставлять нас у глухий кут. У житті виникають неначе нездоланні проблеми і нерозв'язані питання. Життя має свої темні місця, де, здавалося б, не залишається нічого іншого, як наполягати на своєму. Віра дає завжди перемогу, перемогу душі, міцно утримуючи нерозривний зв'язок із Богом.
В Євангеліє не можна увірувати випадково. Віра, яка розвалюється, – це віра, котра не продумала та не прояснила собі всіх моментів буття. Для дуже багатьох з нас віра – щось поверхневе. Ми приймаємо багато речей без їх глибокого осмислення, тільки тому, що нам про них говорять і ми користуємося ними як повсякденною монетою. Якщо б ми глибоко все продумали, то може бути, нам довелося б відмовитися від багато чого, проте те, що залишиться – вже настільки наше, що ніщо не зможе його у нас забрати…
Християнське життя – це передчуття воскресіння. «Ми знаємо, що перейшли від смерті до життя», – читаємо в Євангелії від Йоана (1 Йо. 3, 14). І кожен, хто матиме це життя, не підпаде ніколи під владу смерті (пор. Рим. 5, 8 наст). Ця впевненість, не скасовуючи очікування остаточного воскресіння, вже тепер перетворює будь-яке життя в таке, що повністю належить Спасителеві всіх і ним керується. Амінь.
ПРОПОВІДЬ НА 12 НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Мт 19, 16-26)
Слава Ісусу Христу! Дорогі браття та сестри!
Якось одного разу ділового чоловіка зачепило велике нещастя − згоріло його підприємство, і він у відчаї приїхав додому, сів за стіл і, опустивши голову, почав плакати… Тут до нього підійшла його мала донечка та й запитала: «Тату, чому ти плачеш?». «Дитино, я все втратив… все втратив», − відповів батько. Вона ж подивилася на нього зі здивуванням і спитала: «Як це ти всього позбувся? А я? А мама? Ми є на місці… А Бог?"
Батько зрозумів, що він перебільшив своє горе і йому стало стидно за це перед дочкою. Зігнувши коліна, він подякував за все Всевишньому і заспокоївся…
Дорогі у Христі! Чому нас вчить ця життєва історія і нинішнє святе Євангеліє? Найперше – цінувати духовні вартості, які правдиво ощасливлюють людину на землі і від котрих завжди буде для нас потрібна користь. Як бачимо, можна втратити майже все у плані матеріальному, всі наші тимчасові надбання, однак не Господа цілком, що нам дарує повсякчас свої небесні багатства.
Історія про багатого юнака є досить знана і у всіх Євангеліях зазначено, між іншим, що цей молодик був багатим, адже в цьому є сіль цієї історії. Це виокремлює Барклі, пояснюючи той уривок зі св. Писання. Що цікаво, тільки в євангелиста Матея зазначено, що він був молодого віку (пор. Мт 19, 20). Лука, до слова, пише про «одного знатного» (пор. Лк 18, 18).
Юнак, що звернувся тоді до Христа, згідно з його словами, шукав за вічним життям… Шукав щастя, миру з Богом тощо. Однак сама постановка питання дещо цього біблійного персонажа видає, тому що спитав: «Що мені чинити?». Молодий чоловік роздумує в категоріях дій-учинків. Він нагадує фарисеїв, розмірковуючи про зберігання норм і правил. Гадає про досягнення позитивного балансу у стосунках із Творцем шляхом зберігання діл закону. Стає очевидністю, що він не має уявлення про віру, милосердя та благодать. Тому Ісус старається привести його до правильного погляду. Відповідає його, так би мовити, мовою, кажучи, щоб зберігав заповіді. Щоб задовольнити юнакову цікавість, Спаситель наводить у тій ситуації п'ять заповідей із десяти. Важливо зауважити, що це були виголошені Божі заповіді із другої половини декалогу, де говориться не про наше відношення до Господа Бога, а передусім про наші зобов'язання перед ближніми.
Бачимо, що заповіді сказані Христом у невластивому порядку, як ми до того звикли. Найостаннішою виступає тут заповідь шанувати родичів, хоч вона мала б іти першою… Мабуть, Божий Син хотів особливо її підкреслити. Для чого? Як дехто здогадується, Ісус так вчинив, бо хлопець міг розбагатіти, зробити у житті кар'єру та забути за своїх батьків, як це іноді трапляється. Бо вони могли бути бідними. Тим самим Христос спитав юнака, як він ставився до своїх батьків, які його особисті стосунки з ближніми, тобто чи він є на відповідному місці у духовному плані. Довідуємося, що він це все зберігав нібито непогано змалечку, проте відчував, що ще чогось не зумів виконати… Отож, Спас був вимушений порадити молодій людині продати власне майно, роздати його бідним і піти слідом за ним. Це вже виглядало мов ідеал. І ми побачили, що юнак спокійно відійшов у невтішному смутку. Навіть не намагався дискутувати з Ісусом. Зрозумів свої можливості та те, що він ще був далекий від вказівки Вчителя…
Історія про багатого юнака проливає перед нашими очима яскраве і трагічне світло на перешкоди, котрі приносить багатство. Перед нами особа, що відмовилася від великого шляху, бо мала значні маєтки. Господь же далі виокремлює цю небезпеку, мовляв, важко багатому дістатися до Небесного Царства… У зрозумілому порівнянні, − мов верблюдові через малесеньке вушко голки.
Явні, отже, небезпеки від надмірного багатства:
1) Воно надає людині оманливе почуття незалежності. Коли хтось здобув мало не всі блага цього світу, він легко себе переконує, що начебто зможе справитися з будь-якою життєвою ситуацією, навіть найбільш заплутаною. Та не раз це далеко не так: гроші, матеріальні речі - це ще не все…
2) Багатство приковує людину до цього світу. «Де скарб ваш, − мовив Ісус Христос, − там буде і ваше серце» (Мт 6, 21). Якщо чиїсь бажання обмежуються лишень дочасністю, видимим, якщо інтереси знаходяться на землі, то такий чи така або рідко, або взагалі ніколи не думають про майбуття.
3) Величезне майно звичайно чинить нас егоїстами. Скільки б багато ми не мали, така вже людська пророда, що людина бажає щоразу більше… Тому варто не пхатися у явну пастку.
Ще один приклад до теми. При розкопках Помпеї була знайдена жінка, яка судорожно притиснула до себе в час жахного виверження Везувію скриньку зі золотими речами. Замість того, щоби тікати із загибаючого міста, вона почала піклуватися про те, що було для неї чи не найдорожче і що могло, більш вірогідно, спричинитися до її швидкої смерті. Чи зараз нема подібних? Що роблять собі немовби ідолів зі сотворених речей, навіть тих, що створила сама людина?..
«Найбільше багатство – відсутність жадності», − каже Сенека Луцій Анней. За Григорієм Сковородою, наприклад, один у багатстві є бідний, інший - багатий у бідності…
Господь завжди збагачує своїх вибраних. Великим багатством для християнських душ є зокрема Євхаристійний Христос, відвічне Боже Слово, душа, отримана від всемогутнього Господа і т. д.
На основі тієї біблійної розповіді ми нині збагнули, що багатство має теж і свої небезпеки, точніше надмірний потяг до нього без жодних розумних обмежень. Коли не вміємо поділитися, забуваємо за бідноту. Всевишній безмірно дарує нам у Своєму Синові скарби «слова та пізнання» (1 Кор 1, 5), Його «благодаті і милості» (Еф 2, 7). Вони ж є цілком іншого характеру, ніж дочасні багатства цього світу, котрі неспроможні повік вгамувати нашого душевного голоду. Знаймо, що ті ж долари чи євро (Мамона) ніколи нам не замінять в автентичний спосіб Господа Бога, що має бути центром усього, особливо нашого життя під сонцем. «Горе ж вам багатим, бо ви одержали вашу втіху» (Лк 6, 24). Амінь.
Якось одного разу ділового чоловіка зачепило велике нещастя − згоріло його підприємство, і він у відчаї приїхав додому, сів за стіл і, опустивши голову, почав плакати… Тут до нього підійшла його мала донечка та й запитала: «Тату, чому ти плачеш?». «Дитино, я все втратив… все втратив», − відповів батько. Вона ж подивилася на нього зі здивуванням і спитала: «Як це ти всього позбувся? А я? А мама? Ми є на місці… А Бог?"
Батько зрозумів, що він перебільшив своє горе і йому стало стидно за це перед дочкою. Зігнувши коліна, він подякував за все Всевишньому і заспокоївся…
Дорогі у Христі! Чому нас вчить ця життєва історія і нинішнє святе Євангеліє? Найперше – цінувати духовні вартості, які правдиво ощасливлюють людину на землі і від котрих завжди буде для нас потрібна користь. Як бачимо, можна втратити майже все у плані матеріальному, всі наші тимчасові надбання, однак не Господа цілком, що нам дарує повсякчас свої небесні багатства.
Історія про багатого юнака є досить знана і у всіх Євангеліях зазначено, між іншим, що цей молодик був багатим, адже в цьому є сіль цієї історії. Це виокремлює Барклі, пояснюючи той уривок зі св. Писання. Що цікаво, тільки в євангелиста Матея зазначено, що він був молодого віку (пор. Мт 19, 20). Лука, до слова, пише про «одного знатного» (пор. Лк 18, 18).
Юнак, що звернувся тоді до Христа, згідно з його словами, шукав за вічним життям… Шукав щастя, миру з Богом тощо. Однак сама постановка питання дещо цього біблійного персонажа видає, тому що спитав: «Що мені чинити?». Молодий чоловік роздумує в категоріях дій-учинків. Він нагадує фарисеїв, розмірковуючи про зберігання норм і правил. Гадає про досягнення позитивного балансу у стосунках із Творцем шляхом зберігання діл закону. Стає очевидністю, що він не має уявлення про віру, милосердя та благодать. Тому Ісус старається привести його до правильного погляду. Відповідає його, так би мовити, мовою, кажучи, щоб зберігав заповіді. Щоб задовольнити юнакову цікавість, Спаситель наводить у тій ситуації п'ять заповідей із десяти. Важливо зауважити, що це були виголошені Божі заповіді із другої половини декалогу, де говориться не про наше відношення до Господа Бога, а передусім про наші зобов'язання перед ближніми.
Бачимо, що заповіді сказані Христом у невластивому порядку, як ми до того звикли. Найостаннішою виступає тут заповідь шанувати родичів, хоч вона мала б іти першою… Мабуть, Божий Син хотів особливо її підкреслити. Для чого? Як дехто здогадується, Ісус так вчинив, бо хлопець міг розбагатіти, зробити у житті кар'єру та забути за своїх батьків, як це іноді трапляється. Бо вони могли бути бідними. Тим самим Христос спитав юнака, як він ставився до своїх батьків, які його особисті стосунки з ближніми, тобто чи він є на відповідному місці у духовному плані. Довідуємося, що він це все зберігав нібито непогано змалечку, проте відчував, що ще чогось не зумів виконати… Отож, Спас був вимушений порадити молодій людині продати власне майно, роздати його бідним і піти слідом за ним. Це вже виглядало мов ідеал. І ми побачили, що юнак спокійно відійшов у невтішному смутку. Навіть не намагався дискутувати з Ісусом. Зрозумів свої можливості та те, що він ще був далекий від вказівки Вчителя…
Історія про багатого юнака проливає перед нашими очима яскраве і трагічне світло на перешкоди, котрі приносить багатство. Перед нами особа, що відмовилася від великого шляху, бо мала значні маєтки. Господь же далі виокремлює цю небезпеку, мовляв, важко багатому дістатися до Небесного Царства… У зрозумілому порівнянні, − мов верблюдові через малесеньке вушко голки.
Явні, отже, небезпеки від надмірного багатства:
1) Воно надає людині оманливе почуття незалежності. Коли хтось здобув мало не всі блага цього світу, він легко себе переконує, що начебто зможе справитися з будь-якою життєвою ситуацією, навіть найбільш заплутаною. Та не раз це далеко не так: гроші, матеріальні речі - це ще не все…
2) Багатство приковує людину до цього світу. «Де скарб ваш, − мовив Ісус Христос, − там буде і ваше серце» (Мт 6, 21). Якщо чиїсь бажання обмежуються лишень дочасністю, видимим, якщо інтереси знаходяться на землі, то такий чи така або рідко, або взагалі ніколи не думають про майбуття.
3) Величезне майно звичайно чинить нас егоїстами. Скільки б багато ми не мали, така вже людська пророда, що людина бажає щоразу більше… Тому варто не пхатися у явну пастку.
Ще один приклад до теми. При розкопках Помпеї була знайдена жінка, яка судорожно притиснула до себе в час жахного виверження Везувію скриньку зі золотими речами. Замість того, щоби тікати із загибаючого міста, вона почала піклуватися про те, що було для неї чи не найдорожче і що могло, більш вірогідно, спричинитися до її швидкої смерті. Чи зараз нема подібних? Що роблять собі немовби ідолів зі сотворених речей, навіть тих, що створила сама людина?..
«Найбільше багатство – відсутність жадності», − каже Сенека Луцій Анней. За Григорієм Сковородою, наприклад, один у багатстві є бідний, інший - багатий у бідності…
Господь завжди збагачує своїх вибраних. Великим багатством для християнських душ є зокрема Євхаристійний Христос, відвічне Боже Слово, душа, отримана від всемогутнього Господа і т. д.
На основі тієї біблійної розповіді ми нині збагнули, що багатство має теж і свої небезпеки, точніше надмірний потяг до нього без жодних розумних обмежень. Коли не вміємо поділитися, забуваємо за бідноту. Всевишній безмірно дарує нам у Своєму Синові скарби «слова та пізнання» (1 Кор 1, 5), Його «благодаті і милості» (Еф 2, 7). Вони ж є цілком іншого характеру, ніж дочасні багатства цього світу, котрі неспроможні повік вгамувати нашого душевного голоду. Знаймо, що ті ж долари чи євро (Мамона) ніколи нам не замінять в автентичний спосіб Господа Бога, що має бути центром усього, особливо нашого життя під сонцем. «Горе ж вам багатим, бо ви одержали вашу втіху» (Лк 6, 24). Амінь.
неділя, 23 серпня 2009 р.
Проповідь про прощення-милосердя...
11 Неділя після зіслання Святого Духа (Мт. 18, 23-35)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі браття та сестри! Ось знову ми дочекали до наступної неділі, цього Божого дня, прийшовши до знайомого храму та покинувши свої повсякденні турботи...
Сьогоднішнє святе Євангеліє вчить нас важливих речей у нашому християнському житті по дорозі до вершини досконалості, по дорозі до вічності. Навчає насамперед милосердя та прощення. Чому Спаситель розповів цю чергову історію, котру зафіксовано у св. Писанні? Як відомо, до цього спричинився зокрема св. апостол Петро, що часто втручався в розмови та заодно відкривав на майбутнє джерела безсмертного вчення Христа. Тож він дав привід, поставивши Христові питання.
Господь зазначив, що прощення християнина не зводиться до якогось мінімального числа, адже прощати треба завжди і всюди – постійно. Не сім разів чи трохи більше, а сімдесят разів по сім. Отака тут Божа вища математика...
Нема великого сенсу переповідати ще раз цю притчу, проте варто зазначити, що в ній змальовано Божими устами найперше боголюдські стосунки. Чому? А тому, що в цьому царстві під Царем виступає сам Всевишній, а під боржником – кожен грішник.
Безперечно, люблячий Творець готовий простити провини навіть найбільшому грішникові, навіть тому кілерові, сутенерові, рекетиру, войовничому атеїсту тощо, якщо має місце щиросердечне покаяння та проситься прощення. Коли бачимо сумну протилежність, то буде рано чи пізно й відповідна заплата. Хоча Божий Син у своїх притчах і поведінці перед смертю та воскресінням досить вивищував вбогих, нужденних, однак не принижував хтозна-як багатіїв, тому що кожен за волею Господа або за Божим допустом перебуває на своєму місці, де має сповняти власні обов'язки, сумлінно працювати.
Довідуємося з джерел, що, мовляв, прощення — процес припинення відчуття образи, обурення чи гніву щодо особи за сприйнятий злочин чи провину, чи інакше — припинення домагатися покарання чи відшкодування, відмова від болісних переживань, прощання з ними.
Прощення ― це мислительний духовний акт звільнення від почуття гніву, роздратування чи обурення щодо іншої людини через її небажані дії чи образи. Прощення є звільненням від гніву та роздратування через усвідомлення причин, що спричинили ці почуття, а звідси намір раціонального подолання подразників. Через прощення особа звільняється від негативних емоцій і заново здобуває можливість об'єктивної оцінки фактів.
Прощення таїть у собі цілющу силу і воно є відблиском Божого сяйва. Ті, кому відома милість Бога, повинні також і діяти на основі Господньої милості. Якщо хтось, не виявляючи милості, наполягає на справедливості, то він удостоїться не милості, а справедливості. Серце, далеке від прощення, не отримає потрібного прощення та буде терзатися доти, «поки не віддасть усього боргу…».
Щодо історичного аспекту, довідуємося, що на той час талант був найбільшою грошовою одиницею, котра була рівна шести тисячам динаріїв чи драхм. Отож, ця наведена сума майже незлічима і символізує ту неймовірну кількість гріхів, які ми здійснили перед Богом.
В цій притчі закладено для нашого добра декілька уроків, які Спаситель багаторазово повторяв. Урок, що проходить через весь Новий Завіт, полягає в тому, що для необхідності отримання прощення людина має прощати сама. Бо хто не хоче прощати своїм співбратам, не може надіятися на те, що Всевишній простить його. «Блаженні милосердні, ― сказав Ісус, ― бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Не раз хтось починає гніватись на інших через банальну якусь дрібницю, наприклад, як на селі комусь забігла на город чиясь корова чи коли хтось нам ненароком наступив в автобусі на ногу... Може, ці приклади дещо з області жарту, однак частина правди має там місце.
Навчивши учнів своєї молитви, Ісус Христос почав розширювати та пояснювати одне її прохання: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець Ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт 6, 14-15). Як підкреслює апостол Яків, суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. І милосердя є понад суд… (пор. Як. 2, 13). Небесне та людське прощення йдуть нога в ногу. Зауважуємо ту залежність, котра існує між прощенням ближнього і прощенням, яке людина просить у Господа Бога також у книзі Сираха: «Ближньому твоєму кривду прости, тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш» (Сир. 28, 2). Якраз про це й просимо у п'ятому проханні молитви «Отче Наш».
Браття та сестри! «Для Божого милосердя нема міри і не можна висловити Його доброти. Твоя злоба має міру, але в лікуванні нема міри. Твоя злоба, яка б вона не була, це злоба людська, а Божа любов до людей невимовна, тож надійся, що вона переможе твою злобу» (св. Іван Золотоустий).
Нещасна та людина, що не вміє прощати, що далека від правдивого милосердя та паралельно до нього любові. Треба вміти прийняти іншого, допомогти йому, по мірі можливості, вирішити наболілі проблеми у дусі Небесного Вчителя.
Допоки ми любимо, доти й прощаємо. Як пригадує Отто фон Бісмарк, життя навчило мене багато прощати, але ще більше – шукати прощення… Це значна перемога простити іншу людину.
Господь, як бачимо, дорогі у Христі, прощає нам наші провини, зокрема у св. Сповіді, в цій тайні примирення. Варто завжди пам'ятати, що Господь прощає грішника, який зумів усвідомити особисту гріховність (пор. Пс. 32, 5; 2 Сам. 12, 13). Всемогутній Творець є, отже, для християнської душі невичерпним джерелом милосердя та Отцем, котрий прощає своїм дітям їхні провини, якщо вони цього радо бажають. Стає з цього уривка з Біблії очевидністю, що коли ми прощатимемо з цілого серця, ми будемо водночас зближуватися та ставати схожими на Того, хто у смерті молився за своїх кривдників: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 24, 34). Коли духовне збагатить наше життя на противагу до матеріального.
Чи навчилися ми прощати (вибачати) у школі християнського життя? Чи наше серце не камінне? Якраз, чи не найголовнішою правдою у цій притчі є те, що Всевишній не зможе простити нам, якщо ми не простили насамперед своїм ближнім… А це і є подвиг, який сьогодні св. Писання ставить кожному перед очі.
Цю проповідь хочу закінчити словами одного вірша:
Прощення – це до іншого дорога,
І ми без нього бідні у житті.
Воно провадить нас завжди до Бога.
Прощати варто радо, як святі…
Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі браття та сестри! Ось знову ми дочекали до наступної неділі, цього Божого дня, прийшовши до знайомого храму та покинувши свої повсякденні турботи...
Сьогоднішнє святе Євангеліє вчить нас важливих речей у нашому християнському житті по дорозі до вершини досконалості, по дорозі до вічності. Навчає насамперед милосердя та прощення. Чому Спаситель розповів цю чергову історію, котру зафіксовано у св. Писанні? Як відомо, до цього спричинився зокрема св. апостол Петро, що часто втручався в розмови та заодно відкривав на майбутнє джерела безсмертного вчення Христа. Тож він дав привід, поставивши Христові питання.
Господь зазначив, що прощення християнина не зводиться до якогось мінімального числа, адже прощати треба завжди і всюди – постійно. Не сім разів чи трохи більше, а сімдесят разів по сім. Отака тут Божа вища математика...
Нема великого сенсу переповідати ще раз цю притчу, проте варто зазначити, що в ній змальовано Божими устами найперше боголюдські стосунки. Чому? А тому, що в цьому царстві під Царем виступає сам Всевишній, а під боржником – кожен грішник.
Безперечно, люблячий Творець готовий простити провини навіть найбільшому грішникові, навіть тому кілерові, сутенерові, рекетиру, войовничому атеїсту тощо, якщо має місце щиросердечне покаяння та проситься прощення. Коли бачимо сумну протилежність, то буде рано чи пізно й відповідна заплата. Хоча Божий Син у своїх притчах і поведінці перед смертю та воскресінням досить вивищував вбогих, нужденних, однак не принижував хтозна-як багатіїв, тому що кожен за волею Господа або за Божим допустом перебуває на своєму місці, де має сповняти власні обов'язки, сумлінно працювати.
Довідуємося з джерел, що, мовляв, прощення — процес припинення відчуття образи, обурення чи гніву щодо особи за сприйнятий злочин чи провину, чи інакше — припинення домагатися покарання чи відшкодування, відмова від болісних переживань, прощання з ними.
Прощення ― це мислительний духовний акт звільнення від почуття гніву, роздратування чи обурення щодо іншої людини через її небажані дії чи образи. Прощення є звільненням від гніву та роздратування через усвідомлення причин, що спричинили ці почуття, а звідси намір раціонального подолання подразників. Через прощення особа звільняється від негативних емоцій і заново здобуває можливість об'єктивної оцінки фактів.
Прощення таїть у собі цілющу силу і воно є відблиском Божого сяйва. Ті, кому відома милість Бога, повинні також і діяти на основі Господньої милості. Якщо хтось, не виявляючи милості, наполягає на справедливості, то він удостоїться не милості, а справедливості. Серце, далеке від прощення, не отримає потрібного прощення та буде терзатися доти, «поки не віддасть усього боргу…».
Щодо історичного аспекту, довідуємося, що на той час талант був найбільшою грошовою одиницею, котра була рівна шести тисячам динаріїв чи драхм. Отож, ця наведена сума майже незлічима і символізує ту неймовірну кількість гріхів, які ми здійснили перед Богом.
В цій притчі закладено для нашого добра декілька уроків, які Спаситель багаторазово повторяв. Урок, що проходить через весь Новий Завіт, полягає в тому, що для необхідності отримання прощення людина має прощати сама. Бо хто не хоче прощати своїм співбратам, не може надіятися на те, що Всевишній простить його. «Блаженні милосердні, ― сказав Ісус, ― бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Не раз хтось починає гніватись на інших через банальну якусь дрібницю, наприклад, як на селі комусь забігла на город чиясь корова чи коли хтось нам ненароком наступив в автобусі на ногу... Може, ці приклади дещо з області жарту, однак частина правди має там місце.
Навчивши учнів своєї молитви, Ісус Христос почав розширювати та пояснювати одне її прохання: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець Ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт 6, 14-15). Як підкреслює апостол Яків, суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. І милосердя є понад суд… (пор. Як. 2, 13). Небесне та людське прощення йдуть нога в ногу. Зауважуємо ту залежність, котра існує між прощенням ближнього і прощенням, яке людина просить у Господа Бога також у книзі Сираха: «Ближньому твоєму кривду прости, тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш» (Сир. 28, 2). Якраз про це й просимо у п'ятому проханні молитви «Отче Наш».
Браття та сестри! «Для Божого милосердя нема міри і не можна висловити Його доброти. Твоя злоба має міру, але в лікуванні нема міри. Твоя злоба, яка б вона не була, це злоба людська, а Божа любов до людей невимовна, тож надійся, що вона переможе твою злобу» (св. Іван Золотоустий).
Нещасна та людина, що не вміє прощати, що далека від правдивого милосердя та паралельно до нього любові. Треба вміти прийняти іншого, допомогти йому, по мірі можливості, вирішити наболілі проблеми у дусі Небесного Вчителя.
Допоки ми любимо, доти й прощаємо. Як пригадує Отто фон Бісмарк, життя навчило мене багато прощати, але ще більше – шукати прощення… Це значна перемога простити іншу людину.
Господь, як бачимо, дорогі у Христі, прощає нам наші провини, зокрема у св. Сповіді, в цій тайні примирення. Варто завжди пам'ятати, що Господь прощає грішника, який зумів усвідомити особисту гріховність (пор. Пс. 32, 5; 2 Сам. 12, 13). Всемогутній Творець є, отже, для християнської душі невичерпним джерелом милосердя та Отцем, котрий прощає своїм дітям їхні провини, якщо вони цього радо бажають. Стає з цього уривка з Біблії очевидністю, що коли ми прощатимемо з цілого серця, ми будемо водночас зближуватися та ставати схожими на Того, хто у смерті молився за своїх кривдників: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 24, 34). Коли духовне збагатить наше життя на противагу до матеріального.
Чи навчилися ми прощати (вибачати) у школі християнського життя? Чи наше серце не камінне? Якраз, чи не найголовнішою правдою у цій притчі є те, що Всевишній не зможе простити нам, якщо ми не простили насамперед своїм ближнім… А це і є подвиг, який сьогодні св. Писання ставить кожному перед очі.
Цю проповідь хочу закінчити словами одного вірша:
Прощення – це до іншого дорога,
І ми без нього бідні у житті.
Воно провадить нас завжди до Бога.
Прощати варто радо, як святі…
Амінь.
середа, 5 серпня 2009 р.
УСМІХ ДИТИНИ РЯТУЄ СВІТ
Діти... Коли задумуєшся про них, спостерігаєш за їхніми витівками, проводячи з ними свій час, мимоволі зроджуються світлі думки (повертаються теплі спогади), приємні почуття... І як же тут не почуватися щасливим, не відчувати омріяного щастя неба? Чи не кожному дорослому хочеться стати бодай на мить дитиною, мчати до вічності безтурботно на човнику безхмарного дитинства, не зважаючи на круговерть шалених хвиль неосяжного океану-життя. Та час вносить в усе з Господньої волі свої корективи...
Невинне маля як плід любові батька та матері, ця третя актуальна дійсність, є неначе частиною їхнього дочасного життя. Свою рідну кровинку вони можуть обдарувати або справжньою радістю або різними облудними іграми отруїти цінні душі маленьких на довгі-довгі літа...
У глибоку давнину, як дізнаємося, наші предки переконливо вважали, що якраз у власних дітях можна продовжити власне існування: в них буде жити ота клітинка людського «я», котра розвинулась у нову неповторну істоту. Сьогодні ж на це питання дивляться значно ширше - не тільки можна залишитись жити у дитяткові. Теж можна - і в інших людях. Багато хто вбачав саме в цьому безсмертя... Наприклад, таке безсмертя в дітях було невіддільним елементом старозавітної культури. Раніше Ізраїль, подібно як інші цивілізовані народи, вбачав у дітонародження знак Божого благословення: «...вінець старих - сини синів. Слава ж дітей - їхні батьки (Прип. 17, 6). Або: «Діти твої, мов парості оливки навколо столу твого» (Пс 128, 3).
Якщо взяти під увагу Новий Завіт, то в ньому діти - символ правдивих Христових учнів. Наш Спаситель ставився до дітей мов Бог Отець. Благословляв їх. Продовжує це робити і нині: не залишив нікого, як Сам сказав, сиротою. Залишився й надалі духовним батьком людини.
Щирий дитячий усіх прикрашує цей світ, людські оселі, достукується іноді до холодних закаменілих сердець. Дітьми скріплюється якраз взаємне кохання. До речі, вважають, що діти, котрих не люблять, ніколи не навчаться любити... Дитина, що є нашою майбутністю, потребує, безперечно, відповідної любові, тієї життєдайної роси, щоб рясніти на щастя-долю під небесами. Вчімося їх по-справжньому любити. «Дитина - дзеркало родини: як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері й батька» (Василь Сухомлинський).
Коли бачиш маленьку людину, також впізнаєш у ній себе, бо, як ми знаємо, всі ми родом із замку дитинства. Дітки є немовби тими ранніми підсніжниками на лісовій галявині, які купаються в золотих променях потрібного сонця - Божої ласки. «Мої діти - це мої найкращі ролі», -- зазначив якось на радіо сучасний український актор Остап Ступка. Так само, за словами митця, професія, діти, думки про майбутнє - три важливі речі в його житті.
Не раз задумуюсь над тим, чому через нібито досвідчених дорослих їх може ще торкатись жорстоко зло? З якого джерела черпається часами до них ненависть, відраза тощо? Чому їх позбуваються нелюдяно перед народженням - бачимо, що шириться все далі й далі війна народжених проти ненароджених... Закостенілий егоїзм, гріховне засліплення цьому причина? Важко з тим миритись! З тим, що розростається в ЗМІ дитяча порнографія, насильство... Навіщо ангельський цвіт вплітати у мереживо світової неморальності? Діти, за Максимом Горьким, -- живі квіти землі. Чи приносила б вона без них радість?
Не топчімо, отже, їх своїм невіглаством! Нехай нам ніколи не бракує на землі того дитячого леготу, що вселяє в душу вічні віру, надію та любов, адже Всевишній чує з уст дитини хвалу (Пор. Мт 21, 16). Кожне маля особистість! Усмішка дитяти рятує світ... Від плісені буденності...
Маленькі мусять відчути особливу любов старших - тоді ніхто не буде далеким від солодкої криниці небесних утіх. Станьмо всі як діти...
Невинне маля як плід любові батька та матері, ця третя актуальна дійсність, є неначе частиною їхнього дочасного життя. Свою рідну кровинку вони можуть обдарувати або справжньою радістю або різними облудними іграми отруїти цінні душі маленьких на довгі-довгі літа...
У глибоку давнину, як дізнаємося, наші предки переконливо вважали, що якраз у власних дітях можна продовжити власне існування: в них буде жити ота клітинка людського «я», котра розвинулась у нову неповторну істоту. Сьогодні ж на це питання дивляться значно ширше - не тільки можна залишитись жити у дитяткові. Теж можна - і в інших людях. Багато хто вбачав саме в цьому безсмертя... Наприклад, таке безсмертя в дітях було невіддільним елементом старозавітної культури. Раніше Ізраїль, подібно як інші цивілізовані народи, вбачав у дітонародження знак Божого благословення: «...вінець старих - сини синів. Слава ж дітей - їхні батьки (Прип. 17, 6). Або: «Діти твої, мов парості оливки навколо столу твого» (Пс 128, 3).
Якщо взяти під увагу Новий Завіт, то в ньому діти - символ правдивих Христових учнів. Наш Спаситель ставився до дітей мов Бог Отець. Благословляв їх. Продовжує це робити і нині: не залишив нікого, як Сам сказав, сиротою. Залишився й надалі духовним батьком людини.
Щирий дитячий усіх прикрашує цей світ, людські оселі, достукується іноді до холодних закаменілих сердець. Дітьми скріплюється якраз взаємне кохання. До речі, вважають, що діти, котрих не люблять, ніколи не навчаться любити... Дитина, що є нашою майбутністю, потребує, безперечно, відповідної любові, тієї життєдайної роси, щоб рясніти на щастя-долю під небесами. Вчімося їх по-справжньому любити. «Дитина - дзеркало родини: як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері й батька» (Василь Сухомлинський).
Коли бачиш маленьку людину, також впізнаєш у ній себе, бо, як ми знаємо, всі ми родом із замку дитинства. Дітки є немовби тими ранніми підсніжниками на лісовій галявині, які купаються в золотих променях потрібного сонця - Божої ласки. «Мої діти - це мої найкращі ролі», -- зазначив якось на радіо сучасний український актор Остап Ступка. Так само, за словами митця, професія, діти, думки про майбутнє - три важливі речі в його житті.
Не раз задумуюсь над тим, чому через нібито досвідчених дорослих їх може ще торкатись жорстоко зло? З якого джерела черпається часами до них ненависть, відраза тощо? Чому їх позбуваються нелюдяно перед народженням - бачимо, що шириться все далі й далі війна народжених проти ненароджених... Закостенілий егоїзм, гріховне засліплення цьому причина? Важко з тим миритись! З тим, що розростається в ЗМІ дитяча порнографія, насильство... Навіщо ангельський цвіт вплітати у мереживо світової неморальності? Діти, за Максимом Горьким, -- живі квіти землі. Чи приносила б вона без них радість?
Не топчімо, отже, їх своїм невіглаством! Нехай нам ніколи не бракує на землі того дитячого леготу, що вселяє в душу вічні віру, надію та любов, адже Всевишній чує з уст дитини хвалу (Пор. Мт 21, 16). Кожне маля особистість! Усмішка дитяти рятує світ... Від плісені буденності...
Маленькі мусять відчути особливу любов старших - тоді ніхто не буде далеким від солодкої криниці небесних утіх. Станьмо всі як діти...
Наше покликання...
"Кожний нехай зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (1Кр.7, 20).
Покликання... Який же великий зміст вкладено у це непросте слово. Кожна мудра людина прагне в житті визначитись назавше у своєму виборі, зустрітись не на мить зі щастям, світитися долі. Вибір конкретного стану - чи не постійно актуальне питання, котре не раз досить важко вирішити без особливої допомоги Всевишнього. Тільки Він як всемогутній огортає наше земне буття: минуле, теперішнє і майбутнє. Лиш Його треба нам просити з твердою вірою показати саме ту дорогу, котрою маємо йти до мети... Повіривши у правдивість небесної щасливості, зможемо зазнати духовної радості вже тут. А що може бути від цього головніше?.. Та тільки вірмо, вірмо і знову вірмо!!! Життя іноді зав'язує хитро-мудрі вузли на нитці нашої долі, однак ми не самі - з нами Господь Бог, Рятівник людини. І Він радо допомагає охочим вибратись на волю з в'язниці тривог, розчарувань, прерізних бід...
«Виняткова доля людини, - як стверджує Ралф Уолдо Емерсон, - народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями і щастям...» . З погляду морального богослов'я, єдине справжнє покликання людини - це повністю реалізувати власну особистість, своє Боже синівство на службу братів, тобто суспільного колективу. Як дізнаємось, вже раніш професія означала загально людське існування, котре присвячене особливій меті і, як правило, на ціле життя.
Та професії змінюються. Це стало помітним, особливо зі зростом безробіття. У наш час, між іншим, покликання стало охоплювати теми «професії» й «кар'єри», всередині котрих людська істота, що перебуває в нестримному пошуку, стремить до самоутвердження. І як нам, хитким створінням, потрібно повестися - не заблукати в цій круговерті, не загубитись надовго в таємничих лабіринтах власної долі? Спробуємо над цією дійсністю якось замислитись.
Ми всі без винятку покликані насамперед до життя, до життя з небесним Творцем, до співпраці з Божою ласкою. Покликані до різноманітних занять. А в цьому житті наче на довгій ниві...
Як уже відомо, існують на білому світі три таких життєвих стани: подружній, вільний і чернечий. Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина - добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі. Вільний стан позбавляє нас піклування про сім'ю. У такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина не мусить виконувати родинних обов'язків. І останній монаший стан - це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу окреслюють євангельські ради - вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей... Кожен зі станів накладає певні зобов'язання, здійснення яких впливає на реалізацію нашого життя, щастя чи нещастя, успіху або неуспіху...
При нагоді пригадується твердження українського філософа Григорія Сковороди про так звану «споріднену працю» - кожен має робити те, до чого відчуває найбільше поклик... «Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить з тебе» (Г. С.). Мандрівний мислитель не одружився, до монастиря не подався, хоч його палко заохочували... . Намагався залишатись собою.
Чимало видатних людей усіх часів наголошують на цій істині. Вони також старались віднайти в житті автентичне покликання. Віднаходили... Не раз пройшовши через «вогонь», «воду» і «мідні труби». За висловом Ліліана Сміта, доказом справжності будь-якого покликання служить любов до важкої праці, якої воно вимагає.
Якщо взяти під увагу Божих угодників, то, крім інших святих, є ще такий, може, не кожному відомий, святий Андрій Гюберт Фурне (1758-1834), який прийшов тихо на світ близько французького міста Пуатьє. У ранньому віці він не любив ані вчитись, ані молитись, мав схильність до ігор... Як малий хлопчина, написав одного разу на своїй книжці такі цікаві слова: »Ця книжка належить до Андрія Гюберта Фурне, що є добрий хлопець, хоч він не буде ні священиком, ні монахом!» Не одну, безперечно, вину стягали на нього у школі його лінь та свавілля, так що однієї погожої днини він зі школи дременув...Зробив це лишень тому, щоб його зловили та привели назад, що боляче тоді відчула його шкіра.
Відтак Андрій перейшов на студіювання філософії та права, та замість того, щоб наполегливо вчитися, знову, як і колись, проводив цінний час на забавах... Якось несподівано записався до служіння у війську, проте невдовзі від тієї служби його було викуплено. Затим побожна Андрієва мати пробувала знайти йому працю якогось писаря, одначе і з тим хлопцеві не поталанило - мав досить поганий почерк... Укінці згорьовані батьки послали свого сина до вуйка, пароха однієї вбогої парафії, що відзначався великою ревністю. І під його впливом неспокійне серце Андрія почало поволі змінюватись у кращий бік. Зі зміненим характером і чималим бажанням юнак взявся вчити богослов'я, успішно поздавав усі потрібні іспити. Після висвячення на священика працював сотрудником у свого вуйка. Потім в іншому місці. Пізніше єпископ призначив його на пароха рідного містечка.
Будучи Господнім слугою, Андрій проявляв велику любов до кожного, зокрема до вбогих і не тільки. Добрий приклад потягав усіх. Через що удостоївся загального вшанування у Христовій Церкві...
Схожі випадки непоодинокі. Вони дивують. Знову переконуємось: дивні дороги Божого Провидіння. Бачимо це ясно на прикладі св. Андрія Фурне, який зумів побачити власне покликання, хоч було немало труднощів. Кожен прямує до Бога своєю окремою стежиною. Варто тужити на землі за небесною домівкою, не сидіти, склавши руки, подолувати злі схильності, що мають здатність накопичуватися, «бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості» (1 Сол. 4, 7). Покликання до святості стосується всіх розумних сотворінь, тобто нас. Треба лишень це добряче усвідомити. Покликання до життя в Бозі - корінь інших покликань.
Між іншим, першохристиянська Церква визнавала християнина як покликаного. Взагалі у Біблії опис покликання досить вражає. Кажуть, що найбільше. Християнське покликання породжене Духом, а Дух же єдиний. У лоні цього покликання є різі «дари служіння... різні діяння», але в цій різноманітності харизм є тільки одне Тіло і тільки один Дух, один Бог (пор. 1 Кр. 12. 4-13). А сама Вселенська Церква розуміється як спільнота покликаних. Вона бо і «Покликана», і водночас «Вибрана» (2 Йо. 1).
Коли вести мову про покликання як таке, мається на увазі справа, пов'язана з певними вчинками, відповідним способом реалізації свого життя, а не володіння чимось. Незреалізоване покликання несе людині сум, незадоволеність життям, одним словом, - екзистенціальну трагедію. Наше життя є немовби така собі «зебра», з білими та чорними смугами, «святами» і «буднями». Отож, зреалізування особистого покликання - тривалий процес, а не діло одного дня, тижня, місяця... . «Людина, яка розминулась зі своїм покликання, - як зауважує розсудливо Оноре де Бальзак, - нещаслива, вона стає сумною і безрадісною; вона страждає, а страждання озлоблює». Отак!
Тому слухаймо охоче голосу серця, голосу Божого, просімо в Господа ласки розпізнання нашого правдивого покликання, щоб не мандрувати довго без мети притемненими манівцями життя. Тільки Творець допоможе надійно розвіятись неспокійним ілюзіям, подати в руки міцний та надійний факел віри у Нього, Свої невмирущі істини. Ми є учасниками небесного покликання. Мовить старозавітній пророк Ісая: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я...» (Іс. 49, 1).
Людство вельми потребує добрих досвідчених лікарів, священиків, господарів...«Кожна людина має покликання духовної діяльності - постійного пошуку правди і змісту життя» (Антон Павлович Чехов). З Богом почуватимемось не як та пташина у клітці, а радше як на гілці. У цьому й полягає суть християнської свободи. Варто вже тепер собі збагнути те, що всяке покликання є наче хребтом людського життя. Щаслива чи нещаслива доля залежить теж і від нього, як бачимо з усього. І, звичайно, від Володаря володарів - Господа Бога. Полюбімо сильно Життя...
Підписатися на:
Дописи (Atom)