Авторські матеріали (блог) o. Mykila!
суботу, 17 жовтня 2009 р.
ПРОПОВІДЬ НА 19-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА (Лк. 6, 31-36)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі браття та сестри! Сьогоднішнє чергове недільне святе Євангеліє від Луки розповідає нам про вельми важливі речі, а саме − про любов до наших ближніх, до тих, хто живе як і ми на цій землі, хто нас оточує в житті тощо. І якраз ця любов до інших, що має основуватися найперше на любові до Всевишнього, нас нині цікавить, адже є немовби хлібом щоденного існування в дорозі до щасливої вічності…
Стає відомим, що ні одна заповідь Спасителя не викликала стільки міркувань і суперечок, як заповідь любити наших ворогів. Згідно з грецькою мовою та контексту, в котрому Ісус вжив тут «любити…», це означає зокрема сердечне почуття доброзичливості до ближнього незалежно від того, що б він нам не зробив. З цього випливає, що ми ніколи не можемо собі дозволити побажати йому якогось зла, а тільки – найбільшого добра, приклавши свідомо всі зусилля, щоби бути до кожного добрим і, звичайно, люб’язним.
Важливо про те пам'ятати, тому що ми не можемо любити своїх ворогів у такий спосіб (як зазначає біблійний коментатор Барклі!), як ми любимо близьких чи рідних. Бо це б виглядало неприродно, неможливо і навіть не цілком правильно… Проте ми можемо докласти зусиль до того, щоб попри вчинки, зневаги, погані звернення або й завдавання шкоди, − бажати ближньому лишень доброго.
Маємо тут досить важливу істину: любов до наших ближніх і дорогих є немовби незалежна від нашої свідомості та волі, бо просто любимо їх… Любов до ворогів залежна все-таки не стільки від серця, скільки від волі людини. За милістю Божою, ми маємо змогу її в собі здійснювати також.
Якось у минулому до одного богобоязливого старця підійшов молодий чернець і поскаржився:
− Як важко, отче, любити ближнього!
− Справді, це так. Ми отримали вказівку від Господа Бога полюбити свого ближнього, як самого себе, а ближній робить усе, щоби ми не змогли цього виконати, − погодився старець.
Безумовно, це звучить, певною мірою, жартівливо, однак трохи правди в тому є, бо знаємо з власного досвіду, що то чималий подвиг, аби всіх поважати, ставитися з любов'ю та миром і т. д. І ми є теж для когось тими ближніми, які повинні вдивлятися у спасенну суть Христових слів. Недавно, між іншим, на знаному веб-ресурсі, де численні користувачі між собою спілкуються, обмінюються інформацією, один хлопчина з Росії римо-католицького обряду, між іншим, написав на видноті таке: «Підставив сьогодні другу щоку… і мені розбили ніс. Навіть якщо б і не підставив, все одно догнали б і розбили. Ненавиджу все…».
Звичайно, це не вихід для християнина впадати у песимізм чи далекий від віри-надії-любові сум, але найкращий вихід – знайти шлях прощення, довіритися Богові в молитві… Не віддаючи злом за зло, бо це тільки помножить відсутність правдивого добра.
З життя нашого українського святого Йосафата дізнаємося, що він радо чинив добро насамперед тим, що йому зробили прикрість. Відповідно до того зродилося в тогочасному народі навіть таке незвичне дещо прислів’я: “Хто хоче від Йосафата отримати якесь добродійство, то хай найперше зробить йому якусь прикрість”.
В цій частині св. Писання від євагелиста Луки знаходимо найперше те, що християнська етика є позитивна. Характерна вона тим, що старається чинити позитивне. Господь Ісус дає нам на спільну користь так зване Золоте Правило, котре вимагає від нас робити іншим передусім те, що ми самі очікуємо від них… Його можна зустріти у багатьох письменників різноманітних віросповідань у негативній формі зокрема. У євангелиста Матея, що цікаво, це Золоте Правило міститься відразу після заборони несправедливого осуду ближнього (пор. Мт. 7, 1-5). Становлячи неначе поріг моральної зрілості, воно спонукає кожного до співчуття, котре розуміється дослівно, а не сентиментально, тобто заохочує нас до «чуття спільно з іншим» та погляду його очима на світ. Теж вказує застосовувати до особистих діянь ті ж самі мірки, якими не раз міряємо вчинки інших, наших ближніх.
Філон Олександрійський, наприклад, відрік колись: «Чого сам не любиш, не чини іншому». В однім з основних правил стоїків (стоїцизм – одна з античних філософських систем) зазначалось: «Чого не хочеш для себе, того не роби іншому». Суть же етики християнства полягає не стільки в тому, щоб стримуватися від поганих учинків, але – старанно здійснювати боговгодні справи.
Божий Син перераховує різні аспекти звичайної поведінки і тут же ставить єдине питання: «Яка вам за це заслуга?» Якщо хтось любить тільки того, хто щедрий на любов до нього; хто чинить добро тому, що не забуває за нього і т. п.
Творець, згідно зі св. Писанням, посилає дощ згори на праведних і неправедних, виливає святу благодать на добрих і злих, тобто нещасних без небесного світла Господа. Він милосердний до тих, що Йому приносять радість і смуток…
«Любити – означає віддати все і віддати самого себе… Постарайтесь, щоб ваша любов до найубогіших з убогих була завжди живою. Не думайте, що годувати голодних, відвідувати й доглядати за хворими та вмираючими, а також приймати з відкритими обіймами небажаних і безпритульних – це втрата часу. Ні, бо саме це і є наша любов до Христа, яку ми виявляємо в учинках», − твердила світлої пам'яті св. Мати Тереза з Калькутти, що залишила всім перед очима гідний приклад до наслідування у служінні ближнім відповідно до волі Господа Бога.
Отож, дорогі, ми разом збагнули, що життя під сонцем без справжньої любові до інших, котра мусить йти повсякчас у парі з любов'ю до Триєдиного Господа, виглядає на життя без сенсу і здається немовби похмурим. Поступати по-християнськи у міжлюдських ситуаціях насамперед означає, що часом жорстокого ворога, кривдника, того, що нас може проклинати чи зневажати у різний спосіб з надмірною ненавистю, − треба просто любити та чинити йому добро, благословити у молитві, не відкидаючи у підступному гніві… «Хто ж любить брата свого, той у світлі пробуває і в ньому причини до спотикання немає. Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі...» (1 Ів. 2, 10-11). Варто повсякчас мати на серці те Золоте Правило, про котре була згадка. Немає двоє протилежних заповідей любові, а тільки одна з двома зверненнями: щоб Господа Бога та ближнього поєднати в одній і тій самій вічній любові. «Той, хто любить другого, виконав закон» (Рим. 13, 8). Не йдімо наосліп, без головної мети! Господь же нас перший полюбив…
Mykil
18.10.2009
Василіянський інститут філософсько-богословських студій (Львів-Брюховичі).
Особа духовного виховника згідно з книгою Амедео Ченчіні
Богословський твір Амедео Ченчіні «Почуття Сина» появився в українському перекладі не так уже й давно – у 2008 р. в «Місіонері». Насамперед він стосується богопосвячених осіб, тому що, певною мірою, розглядає формаційний шлях у посвяченому житті. Заторкається в книзі людсько-духовно-божественний вимір, виховне середовище, моделі формації (виховання) людина як така, особливо молода. Рекомендований початківцям у монашестві, новикам, настоятелям чернечих спільнот тощо. Це видання вийшло у світ в Україні за сприяння Вищої Ради Настоятелів богопосвяченого життя УГКЦ. У цій невеликій праці я зупинюся більше на особі того, хто здатний виховувати інших, має, отже, покликання до духовного керівництва, зокрема своїми прикладом життя, відданого Всевишньому.
Розмірковуючи про посередництво наставника в контексті педагогічних засобів, Ченчіні зауважує, що все ж таки єдиним Наставником є якраз Пресвята Тройця, тобто «Отець, який ліпить у молодій людині образ («почуття») Сина через дію Святого Духа . Далі автор веде у творі мову про те, що та божественна дія використовує посередництво людей за прийнятою схемою у спасенних вчинках. Тут мається на увазі, що Господеві до вподоби наближатися до однієї людини через іншу; за допомогою постійно обмежених і слабких доріг та інструментів… . За волею Всевишнього, як дізнаємося з розділу книги, смертне та бідне людське тіло покликане до вираження божественного таїнства. Йдеться, отже, про так званий закон (божественний) людського посередництва, що є недосконалим за своєю природою у формаційному процесі…
Амедео Ченчіні робить наголос теж і на тому, що, мовляв, у наш час існує молодь, яка, декотрою мірою, призвичаїлася до своєрідного «самообслуговування». Звичайно, духовна площина не виняток. Вона не бачить сенсу якогось посередництва, щоб збагнути як слід волю Творця. Може молодь також його й відкидати, коли здається їй таким, що ставить завеликі вимоги .
Роль наставника чи наставниці… Амедео виокремлює, що на інституційному рівні виховники повинні пам'ятати, що є вони тільки в ролі посередників. Радить їм не брати на власні плечі завеликої відповідальності та невідповідних життєвих тягарів, бо ж є насамперед слугами, які виконують до кінця свій обов'язок .
Наставник на шляхові духовності… Хай там як, знаємо, що не просто знайти доброго духовного отця (духовного батька, особистого). Говорячи, наприклад, про цей аспект церковної дійсності, єзуїт Марко Іван Рупнік твердить, що духовний отець є людиною, яка наповнена Святим Духом, є теж людиною серцевідання (кардіогнозії), особою, що навчилася розпізнавати, хто навчає Переданню та з нього черпає. Духовний отець служить Богові й людям і т.п. . З праці ж Ченчіні бачимо, що наставник отримав місію виховання, формування та супроводження. Це належить до трьох основних педагогічних динамізмів, згідно з автором «Почуття Сина». Що цікаво, виховника він зве «фермером» Божого виноградника .
Виховання в дорозі до вічності. Амедео каже, що виховувати означає брати повсякчас участь у будівничому та творчому діянню Господа. Пише він затим, що це посередництво вимагає ряду не цілком автоматичних і простих операцій, для котрих також потрібно особливої підготовки особи виховника. Наводить у приклад перелік необхідних християнських якостей, без яких наставникові в час формації (провадження інших) не обійтися. «…На цьому етапі виховувати означає навчати відкривати себе і приймати іншого. Це перехід від зрілості до правди, від суб'єктивного прочитання своїх відчуттів до об'єктивного відкриття внутрішньої реальності, від простого розпізнавання власних відчуттів до мужності осягнути та ідентифікувати мотивації» .
Формування особи. Як пропонує Ченчіні, не вистачає лишень займатися вихованням. Варто ще й формувати, пропонувати точну модель як новий спосіб буття або «форму», котра буде складати нову ідентичність посвяченої людини, тобто чим вона повинна бути – її ідеальне «Я» . Розуміємо, що суб'єктом формування є сама особа на кожному її життєвому відтінкові, а метою – людина в цілому, яка має покликання до шукання Творця і також до вірної любові небесного Батька та ближнього. Має тут свою першість насамперед життя у Святому Дусі. І богопосвячена особа знаходить у ньому власну сутність та глибокий мир; вона стає уважніша до щоденних покликів Слова Божого, дозволяючи себе провадити первісному натхненню свого Інституту .
Відповідно до пояснень Амедео, під вихованням мається на увазі «витягання» з пам'яті правду про людину, а під формацією – провокація людської природи, неначе запрошення, котре спонукає до максиму самовіддання, виявляючи при тому те, на що є здатна окремішня особа… Ставить автор акцент, повертаючись до молоді, і на відчутті безпосередніх відносин зі Спасителем Христом, який є, отже, автентичним життєвим Учителем (Дорогою, Правдою і Життям) – єдиним, хто спроможний насправді заселити їхні серця власними почуттями, ожививши водночас палкою любов'ю, зокрема до свого Царства . Теж Ченчіні подає в контексті Божого Сина як найвищого Наставника і декотрі аспекти втручання земного Наставника, що виступає посередником єдиного божественного наставника. Появляються тут, як видно, дві чіткі лінії об’єктивізація та суб'єктивізація самої цінності…
Супроводження. Пише відтак Ченчіні, що наставник – старший брат з огляду на свій життєвий досвід і досвід учня, який тримається позиції перебувати поряд із братом меншим, аби могти розділити з ним частину життя й дороги. Щоб зуміти пізнати краще себе самого та Господній дар, вирішивши відповісти свобідно і з відповідальністю .
«Супроводження – це стиль Емауса, образ кожного супроводжування у вірі. Але це, перш за все, стиль Святого Духа, «солодкого гостя душі», товариства Бога в нас, внутрішнього іконописця, що з безмежною фантазією пише образ кожного згідно з образом Ісуса» . Амедео пригадує, що є потреба в тому, щоб молода людина мала відчуття Св. Духа як свого вірного друга, як пам'ять про Ісуса Христа та Його Слово, бо ж Він буде провадити її до мудрості серця і повного об'явлення істини. Святий Дух, що має ревний погляд на Спасителя та на Його покликаних, впливає, щоби ті стали свідками небесного Вчителя .
Автор книги виокремлює три основні характеристики як методу педагогіки:
а) Перша стосується реального та фізичного поділу життя. Як мовить, дослідник, щоденне життя чи співжиття – це найкраще інформативне джерело, щоб могти особу пізнати.
б) До другої умови належить компетентність і підготовка виховника (наставника). Якщо справді він бажає вести брата шляхами Святого Духа, то, за твердженням Ченчіні, мусить пов'язати мудрість духовну зі знанням серця людини або законами психологічного розвитку.
в) Потреба спільного досвіду, розділення чогось важливого в житті, для прикладу, особистої віри, незабуття про Всевишнього, досвіду любові до Нього, пошуку, боротьби… «Виховник ніколи не є настільки переконливим, як тоді, коли може визнати свою віру… Супроводжуючи молоду людину дорогами Святого Духа, наставник продовжує свою постійну формацію», – зазначає Амедео . Це все, тобто три основних педагогічних динамізми: виховувати, формувати та супроводжувати, він зображає лаконічно в таблиці на сторінці власного твору .
Ще інші речі там знаходимо, що стосуються виховного процесу на духовному ґрунті Церкви. Я вирішив зупинитися саме на цьому. Старці, до слова, казали якось, що коли брат має довіру до старця і віддасть себе йому на послушність, з такого брата вже не вимагається виконання Божих заповідей за його розумінням, однак він повинен відректися від всієї своєї волі перед своїм духовним батьком, підчиняючись у всьому, він не зможе згрішити перед Богом .
Кожному християнинові (в монастирі або поза ним) потрібно, отже, бути послідовником Господа Бога, мов люба дитина. Перебувати теж у любові, згідно з прикладом Ісуса, бо ж Він нас полюбив і заодно видав себе самого за всіх, як принос і жертву приємного Творцеві запаху… .
Тому, як випливає з твору А. Ченчіні, виховання на духовному рівні – це досить відповідальна та важлива справа, котра вимагає насамперед співпраці з Богом, Його святою благодаттю, і, взагалі, – з усією Пресвятою Тройцею. Найперше автор звертається до людини молодої, що стала на богопосвячений шлях, висвітлюючи можливі проблеми, ряд педагогічних засобів для досягнення богоугодної мети, принципи формації, якості того, хто провадить до вічності інших... Довідуємося, перечитуючи працю, що «виховник супроводжує, орієнтує, підтримує, допомагає очистити мотивації та звільнити серце, просвітлює і дає впевненість; але утримується від будь-якої форми авторитаризму та волюнтаризму і від усього того, що спричинило б менш автономні та особистісні, а значить, менш відповідні вірі, рішення послуху у вірі» . Вважаю, що «Почуття Сина» є ще одним добрим дороговказом для душ, вірних Всевишньому, після св. Писання, творів Отців Вселенської Церкви і т. п.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Іван Павло II, Богопосвячене життя (Vita Consecrata), Апостольське післясинодальне повчання, Львів, Місіонер, 1997.
2. ОтечникЪ, Расказы о жизни святых подвижников, Москва, «ДАРЪ», 2006.
3. Рупнік М. І., Духовне життя, Рим, 1995.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Вид-во ОО. Василіян, 1991.
5. Ченчіні А., Почуття Сина, Львів, Місіонер, 2008.
Розмірковуючи про посередництво наставника в контексті педагогічних засобів, Ченчіні зауважує, що все ж таки єдиним Наставником є якраз Пресвята Тройця, тобто «Отець, який ліпить у молодій людині образ («почуття») Сина через дію Святого Духа . Далі автор веде у творі мову про те, що та божественна дія використовує посередництво людей за прийнятою схемою у спасенних вчинках. Тут мається на увазі, що Господеві до вподоби наближатися до однієї людини через іншу; за допомогою постійно обмежених і слабких доріг та інструментів… . За волею Всевишнього, як дізнаємося з розділу книги, смертне та бідне людське тіло покликане до вираження божественного таїнства. Йдеться, отже, про так званий закон (божественний) людського посередництва, що є недосконалим за своєю природою у формаційному процесі…
Амедео Ченчіні робить наголос теж і на тому, що, мовляв, у наш час існує молодь, яка, декотрою мірою, призвичаїлася до своєрідного «самообслуговування». Звичайно, духовна площина не виняток. Вона не бачить сенсу якогось посередництва, щоб збагнути як слід волю Творця. Може молодь також його й відкидати, коли здається їй таким, що ставить завеликі вимоги .
Роль наставника чи наставниці… Амедео виокремлює, що на інституційному рівні виховники повинні пам'ятати, що є вони тільки в ролі посередників. Радить їм не брати на власні плечі завеликої відповідальності та невідповідних життєвих тягарів, бо ж є насамперед слугами, які виконують до кінця свій обов'язок .
Наставник на шляхові духовності… Хай там як, знаємо, що не просто знайти доброго духовного отця (духовного батька, особистого). Говорячи, наприклад, про цей аспект церковної дійсності, єзуїт Марко Іван Рупнік твердить, що духовний отець є людиною, яка наповнена Святим Духом, є теж людиною серцевідання (кардіогнозії), особою, що навчилася розпізнавати, хто навчає Переданню та з нього черпає. Духовний отець служить Богові й людям і т.п. . З праці ж Ченчіні бачимо, що наставник отримав місію виховання, формування та супроводження. Це належить до трьох основних педагогічних динамізмів, згідно з автором «Почуття Сина». Що цікаво, виховника він зве «фермером» Божого виноградника .
Виховання в дорозі до вічності. Амедео каже, що виховувати означає брати повсякчас участь у будівничому та творчому діянню Господа. Пише він затим, що це посередництво вимагає ряду не цілком автоматичних і простих операцій, для котрих також потрібно особливої підготовки особи виховника. Наводить у приклад перелік необхідних християнських якостей, без яких наставникові в час формації (провадження інших) не обійтися. «…На цьому етапі виховувати означає навчати відкривати себе і приймати іншого. Це перехід від зрілості до правди, від суб'єктивного прочитання своїх відчуттів до об'єктивного відкриття внутрішньої реальності, від простого розпізнавання власних відчуттів до мужності осягнути та ідентифікувати мотивації» .
Формування особи. Як пропонує Ченчіні, не вистачає лишень займатися вихованням. Варто ще й формувати, пропонувати точну модель як новий спосіб буття або «форму», котра буде складати нову ідентичність посвяченої людини, тобто чим вона повинна бути – її ідеальне «Я» . Розуміємо, що суб'єктом формування є сама особа на кожному її життєвому відтінкові, а метою – людина в цілому, яка має покликання до шукання Творця і також до вірної любові небесного Батька та ближнього. Має тут свою першість насамперед життя у Святому Дусі. І богопосвячена особа знаходить у ньому власну сутність та глибокий мир; вона стає уважніша до щоденних покликів Слова Божого, дозволяючи себе провадити первісному натхненню свого Інституту .
Відповідно до пояснень Амедео, під вихованням мається на увазі «витягання» з пам'яті правду про людину, а під формацією – провокація людської природи, неначе запрошення, котре спонукає до максиму самовіддання, виявляючи при тому те, на що є здатна окремішня особа… Ставить автор акцент, повертаючись до молоді, і на відчутті безпосередніх відносин зі Спасителем Христом, який є, отже, автентичним життєвим Учителем (Дорогою, Правдою і Життям) – єдиним, хто спроможний насправді заселити їхні серця власними почуттями, ожививши водночас палкою любов'ю, зокрема до свого Царства . Теж Ченчіні подає в контексті Божого Сина як найвищого Наставника і декотрі аспекти втручання земного Наставника, що виступає посередником єдиного божественного наставника. Появляються тут, як видно, дві чіткі лінії об’єктивізація та суб'єктивізація самої цінності…
Супроводження. Пише відтак Ченчіні, що наставник – старший брат з огляду на свій життєвий досвід і досвід учня, який тримається позиції перебувати поряд із братом меншим, аби могти розділити з ним частину життя й дороги. Щоб зуміти пізнати краще себе самого та Господній дар, вирішивши відповісти свобідно і з відповідальністю .
«Супроводження – це стиль Емауса, образ кожного супроводжування у вірі. Але це, перш за все, стиль Святого Духа, «солодкого гостя душі», товариства Бога в нас, внутрішнього іконописця, що з безмежною фантазією пише образ кожного згідно з образом Ісуса» . Амедео пригадує, що є потреба в тому, щоб молода людина мала відчуття Св. Духа як свого вірного друга, як пам'ять про Ісуса Христа та Його Слово, бо ж Він буде провадити її до мудрості серця і повного об'явлення істини. Святий Дух, що має ревний погляд на Спасителя та на Його покликаних, впливає, щоби ті стали свідками небесного Вчителя .
Автор книги виокремлює три основні характеристики як методу педагогіки:
а) Перша стосується реального та фізичного поділу життя. Як мовить, дослідник, щоденне життя чи співжиття – це найкраще інформативне джерело, щоб могти особу пізнати.
б) До другої умови належить компетентність і підготовка виховника (наставника). Якщо справді він бажає вести брата шляхами Святого Духа, то, за твердженням Ченчіні, мусить пов'язати мудрість духовну зі знанням серця людини або законами психологічного розвитку.
в) Потреба спільного досвіду, розділення чогось важливого в житті, для прикладу, особистої віри, незабуття про Всевишнього, досвіду любові до Нього, пошуку, боротьби… «Виховник ніколи не є настільки переконливим, як тоді, коли може визнати свою віру… Супроводжуючи молоду людину дорогами Святого Духа, наставник продовжує свою постійну формацію», – зазначає Амедео . Це все, тобто три основних педагогічних динамізми: виховувати, формувати та супроводжувати, він зображає лаконічно в таблиці на сторінці власного твору .
Ще інші речі там знаходимо, що стосуються виховного процесу на духовному ґрунті Церкви. Я вирішив зупинитися саме на цьому. Старці, до слова, казали якось, що коли брат має довіру до старця і віддасть себе йому на послушність, з такого брата вже не вимагається виконання Божих заповідей за його розумінням, однак він повинен відректися від всієї своєї волі перед своїм духовним батьком, підчиняючись у всьому, він не зможе згрішити перед Богом .
Кожному християнинові (в монастирі або поза ним) потрібно, отже, бути послідовником Господа Бога, мов люба дитина. Перебувати теж у любові, згідно з прикладом Ісуса, бо ж Він нас полюбив і заодно видав себе самого за всіх, як принос і жертву приємного Творцеві запаху… .
Тому, як випливає з твору А. Ченчіні, виховання на духовному рівні – це досить відповідальна та важлива справа, котра вимагає насамперед співпраці з Богом, Його святою благодаттю, і, взагалі, – з усією Пресвятою Тройцею. Найперше автор звертається до людини молодої, що стала на богопосвячений шлях, висвітлюючи можливі проблеми, ряд педагогічних засобів для досягнення богоугодної мети, принципи формації, якості того, хто провадить до вічності інших... Довідуємося, перечитуючи працю, що «виховник супроводжує, орієнтує, підтримує, допомагає очистити мотивації та звільнити серце, просвітлює і дає впевненість; але утримується від будь-якої форми авторитаризму та волюнтаризму і від усього того, що спричинило б менш автономні та особистісні, а значить, менш відповідні вірі, рішення послуху у вірі» . Вважаю, що «Почуття Сина» є ще одним добрим дороговказом для душ, вірних Всевишньому, після св. Писання, творів Отців Вселенської Церкви і т. п.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Іван Павло II, Богопосвячене життя (Vita Consecrata), Апостольське післясинодальне повчання, Львів, Місіонер, 1997.
2. ОтечникЪ, Расказы о жизни святых подвижников, Москва, «ДАРЪ», 2006.
3. Рупнік М. І., Духовне життя, Рим, 1995.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим-Торонто, Вид-во ОО. Василіян, 1991.
5. Ченчіні А., Почуття Сина, Львів, Місіонер, 2008.
Єретичність спіритизму...
У цей час науки та стрімкого прогресу, коли техніка, різні винаходи тощо починають опановувати таке Боже сотворіння як людина, зростає також, як бачимо, значне зацікавлення тим, що не миле передусім Всевишньому, магією, окультизмом, спілкуванням з позаземними духовними істотами... Часто це стає притьмом руйнацією духовності, приносячи насамперед шкоду безсмертній душі.
За основу дослідження про феномен спіритизму у світлі Господнього слова, щоб могти об'єктивно, в дусі християнства на нього без жодних упереджень поглянути у XXI ст., можна взяти хоча б змістовну книгу о. д-ра Ярослава Левицького "Спіритизм. Появи духів і їх природа" (1927).
Спіритизм (від. лат. spiritus - дух, душа) являє собою містичну віру у можливість спілкування з душами небіжчиків, а також саме це спілкування... Він такий давній, як давнє саме людство. Твердять, що вже в раю відбувся справжній спіритичний сеанс, бо мав він усі основні риси, котрі видно на сеансах сьогоднішніх. Була там пуста та гідна догани цікавість, сполучена з недовірою. Був також правдивий медіум (від лат. medium - щось середнє, проміжне, посередник між людьми і світом духів, а в парапсихології - людина, яка має здібності до надчутливого сприйняття) з визначною надприродною акцією, тобто вуж. Цей медіум не тільки викликав у душах наших прародичів глибоке враження, але крім того також змінив цілковито їхні дотеперішні поняття й бажання, привівши підступно до втрати їх найбільшого щастя.
У стародавніх народів, їхніх святинях, згідно з фактом Біблії, вуж мав упривілейоване місце, адже вони вважали його зовнішньою формою, в котрій зле божество об'явилося світові. І нинішня теософія ( від грец. teos - бог і sophia - мудрість), що є містичною доктриною О. Блаватської та її послідовників - еклектичним поєднанням містики буддизму та інших східних релігій з елементами окультизму та неортодоксального християнства, силкується затерти границю між чудом і природною силою, тайною і силою людського розуму, використовуючи у власних цілях образ вужа, що кусає свій хвіст. В окультизмі (від лат. occultus - таємничий, прихований), що є загальною назвою містичних учень, за котрими у світі наявні таємничі надприродні сили, незбагненні розумові людини, проте доступні для пізнання вибраними, посвяченими, що володіють для цього необхідними знаннями та ритуалами, вуж є символом того знання, яке намагаються отримати незвичайними шляхами, котрими не ходить урядова наука. З метою приховати якось найвищі тайни окультисти створювали віддавна гуртки втаємничених, до котрих часто належала знать. На тих незвичних зібраннях вони, як втаємничені, виконували ряд чудернацьких, забобонних практик. Так постали релігійні містерії в індусів, халдейців, асирійців, єгиптян, фенікійців, персів, греків, римлян...
Серед дивних звернень, заклинань подібних практик учасники діставали натхнення згори. На честь злих божеств у тих містеріях відбувалися найсоромніші оргії, а молитви до божеств були просякнуті демонічністю. Згадані божества не тільки карали та винагороджували учасників, алей показувались їм в оживлених статуях, у постаті звірят чи людей. Вони давали їм поради, відомості, які перевищували природні способи, перестерігали перед чимось тощо. Внаслідок закляття, інвокації і формули релігійного обряду поганські статуї, наприклад, у Китаї, як зазначає достовірний дослідник Француз Ік, несподівано оживали, виявляючи інтелігенцію. Він, направду, мав змогу спостерігати як таємна сила писала логічні відповіді, як з'являлися серед зібраних викликані живі постаті померлих осіб, або, іншими словами, був очевидцем матеріалізації з'явлених духів. Інший учений дослідник англієць д-р Мекгован згадує, що китайці знають про м агнетизм, столики, які використовують під час спіритичних сеансів (про них мова попереду), медіумів і взагалі всі європейські новинки. У них це, виявляється, звичайні речі, і китайський народ не має ніякого сумніву, що до того причетні злі духи-демони.
Пітагорейці, для прикладу, дивувались, якщо когось стрічали, хто не бачив ніколи демона, тому що ті демонічні появи були досить частими та загальними. Про це, до слова, докладно пишуть Прокл у VI ст. до н. е., Порфирій у IV в. перед Христом і Ямбелік у V ст. до н. е. До тіснішої дружби зі собою поганські божества не допускали кожного вірного слугу. Вони, як довідуємося, мали своїх урядових вибранців, медіумів, що віддавали себе на так звану службу божествам. Медіуми потрапляли у святий сон або сон сомнамбулічний. Сомнамбулізм (від лат. somnus - сон і ambulo - ходжу, прогулююсь) - розлад свідомості, при якому автоматично вві сні здійснюються звичайні дії, напр., людина ходить, перекладає речі... Інша назва лунатизм.
Читаємо, що в халдейців клали у святині Вила святі ліжка на ніч, на котрих медіуми засинали, піддаючись під час сну впливові божеств. Схоже було і на Сході у святинях Ескулапа та Аполіна. А в Греції і Римі були ще спальні, в яких на баранячих шкірах клали хворих. Недужі в тому сні говорили дивні речі і могли теж пророкувати. У тих святинях був навіть окремий уряд жреців для записування ревеляцій божеств, котрі проголошувались устами недужих. Згадує про це Павзаяніс і Вергілій у своїй Енеїді. Визначне місце серед тих таємничих практик займало викликування тіней померших осіб і також приставання з ними (некромація). Про таке поводження писав і знаний Гомер.
Як на самих початках, так процвітав окультизм і в середніх віках. Тоді були відомі "чорні Служби Божі" і "суботи чарівниць", ті класичні академії богохульних спіритичних сенсацій. Знову бачимо наявність антихристиянської демонолятрії...
Спіритизм ширився, набираючи значних обертів. Початком новітнього спіритизму вважають 1848 р. У США під Нью-Йорком, у містечку Гайдесвіль жила родина німецьких колоністів Фосів. Фоси належали до протестанської секти методистів. Згодом вони змінили німецьку назву "Фос" на американську "Фокс". У Фоксів були дві доньки. Дівчата якраз і розпочали першими у своєму домі розмови з таємничим потойбічним гостем-духом, який рухав столиком, відповідав на різні запитання цілими днями й вечорами. Відповіді стосувалися як світових справ, так і загробних... Спокуса перемагала. Загадковий дух, представився духом якогось Івана Ріяна, купця, вбитого колись у їхньому домі та похороненого під ним. Коли почали копати на вказаному місці, справді знайшли людські останки...
Вістка про духа розійшлася по окрузі. До будинку Фоксів почали вчащати з цікавості люди. Дух Ріяна порекомендував їм тоді перейти до великого сусіднього міста Рошестера, щоб там розпочати прилюдні сеанси. При цьому додав, що вони за це не жалітимуть. Фокси, звісно, послухались.
На сеансах у Рошестері дух розвинув широку діяльність. Не тiльки столики відповідали стуканням, але теж і олівець, який був причеплений до ніг столика, виписував цілі речення на підложеному папері. Більше того, сам Ріян без посередництва матеріальних предметів розмовляв із учасниками тих сеансів живим людським голосом. Також являлися на запрошення присутніх постаті в тілі померлих людей, ведучи з учасниками небезпечних сеансів розмови. Ріян разом із своїми загадковими друзями не завжди ставився по-приятельськи: частенько вчиняли в хаті Фоксів різні пакості. Викидали з будинку несподівано предмети, товкли фаянсову та скляну посуду, поламали ліхтар та видавали страшні нелюдські крики...
Розгублені Фокси, побачивши до яких розмірів розвинувся у їхньому будинку спіритизм, вирішили за всяку ціну перервати всякий зв'язок із духовними істотами. Вони це їм повідомили. Проте духи так швидко не відступали. Декотрий час спіритичні явища не траплялися. Та Фокси не втримались - духи їм сказали, що в такий спосіб вони зроблять велику кривду людству та науці, гальмуючи розвиток нових винаходів. Вони, за словами духів, не тільки не повинні цьому опиратися, але їх обов'язок є також розголосити про ті важливі речі, котрі в них розпочалися...
Духовна протестантська влада, довідавшись про ті спіритичні сеанси, різко осудила їх як забобонні практики, що несумісні з релігією. Коли її строге напімнення виявилось безсилим, керівництво їх викляло. Фокси відказали, що за собою вини не відчувають, і те, що діється в їхньому будинку, є правдивим фактом. Попросили від своїх управителів для розслідування того феномену спеціальної наукової комісії. Державна комісія справді незабаром прибула, заявивши після повторних сеансів, що в тому немає ані найменшого підступу. Подібно висловилась друга та третя комісія. Тріумф Фоксів був немалий, бо відтепер могли явно та безперешкодно практикувати спіритизм. Звичайно, церковні протестанські власті стали до них лояльними, змінивши своє колишнє ставлення. Стали навіть їхніми протекторами, заохочуючи інших брати участь у тих таємничих сеансах.
Духи, що цікаво, не бажали розмовляти з усіма охочими лишень деяких, вибраних, вони допускали до свого товариства. Цих людей, які подобалися духам, називали медіумами, тобто посередниками між духами і людьми, про що вже йшлося вище. Вони піддавалисяь штучному присиплянню "трансові", втрачаючи при цьому свідомість та свобідну волю та стаючи водночас послушним знаряддям духів...
За короткий проміжок часу спіритичні окультні пратики розповсюдились не тільки Америкою, але й усією Європою. Близько 1850 р. в самій Америці нараховувалося десь півмільйона явних спіритистів... Спіритизм почав інтенсивно ставати епідемічним явищем по цілому світі...
Як же виглядають традиційно спіритичні явища? Їх. Як читаємо в книзі о. Ярослава Левицького, Спіритичні явища можна поділити на дві головні групи: матеріальну і духову. До матеріальної групи належать насамперед часто практиковані продукції з так званими екерками та рухомими столиками. Під екеркою мається на увазі кусень округлої дощинки чи паперу. Навколо неї є виписані літери. "Дослідник" кладе сміливо на екерку руку, або на малу тарілку, чекаючи в зосередженні духа на рух руки з боку тарілки. З буквв, котрі рука вкаже на тарілці, складає після того речення. Простішою справою, як зазначає о. Ярослав, є справа, пов'язана зі столиками. Як довідуємося з книги про буття спіритизму у світі, декілька осіб стають або засідають поруч невеликого дерев'яного столика, наприклад, триніжного, та кладуть свої руки на столик. Утоворють таким способом ланцюг. Один із присутніх на сеансі ставить питання, на які духи відповідають після певної азбуки, найчастіше на "так" стукаючи раз, а на "ні" два рази (чи навпаки). Якщо руки тримати довше, столик ще більше оживає, почанає рухатися, суватися, підноситися вгору, виконуючи при тому рухи, котрих від нього бажають... І так далі, і так далі...
Кваліфікованим спіритистам, між іншим, не потрібно творити ланцюга з людських рук чи навіть торкатись столиків. Вистачить їм лишень наказати словесно або й у думці вистукати те і те, а столики слухають...
Християнин не може займатися подібним - спіритизмом, бо це відводить від правдивої віри у Всевишнього і відводить від небесних просторів. Спіритисти заперечують немало правд Христової науки, навчають перевтіленню душ, говорять про появи духів, котрих визиває медіум і разом це все становить нехристиянську безбожну єресь. Спасіння від Христа у цьому контексті не грає великої ролі. Прихильники спіритизму не раз обдурюють, зокрема християн.
Окультизм, викликання духів (нечистої сили іншими словами!), адже біси можуть теж набрати обрисів померлої людини, навіть говорити начебто її колишнім голосом, різко засуджується у св. Писанні. Стукіт - це один із способів налагодження контакту з духами. Читаємо, наприклад, у Второзаконні про те, щоб не було тих, хто ворожить, нашіптує, викликає духів чи розпитує мерців, адже це огидне перед Господом (пор.: 18, 10-14). « Не вдавайтесь до заклиначів мертвих та до знахарів по пораду не ходіть, щоб не осквернитись вам перед ними», - знаходимо в книзі Левіт (19, 31). Лев. 20, 6-7: «Якщо душа звертається до померлих духів та до чарівників, щоб з ними блудити, то я зверну своє обличчя проти тієї душі - і винищу того з-посеред народу його». Таке «мистецтво» осуджує як Бог, так і Творцева Вселенська Церква. Неодноразово, як довідуємося, бачимо заборону спіритизму у Божому Слові, що не втратило своєї актуальності через віки.
Багато ще можна говорити про цей дивний феномен, що не має нічого спільного з автентичним християнством, зокрема в контексті сучасності... Як дехто здогадується, загадкове стукотіння і воднораз щось, що нагадує ходу невидимих постатей, відбувається досить часто. Християни шукають природного пояснення таких випадків, адже згідно з нашою вірою дух не має рук, щоб постукувати, ні ніг, щоб ходити... В одній відомій сучасній львівській газеті прочитав раз статтю під таємничою назвою «Спіритизм -заняття не для слабкодухих». У ній ішлося саме про це, а зокрема, що журналістка побувала на сучасному спіритичному сеансі, на котрому викликали з тамтого світу дух... Моцарта. І від (його дух) у невидимий, проте чутний, спосіб появився... Сама була тоді свідком того.
На спіритичних сеансах, отже, буває якраз явне втручання злого духа, а не людської душі з потойбіччя. Іноді це все основане на ошуканстві. Ті духи часто обманюють землян, а таке не личить добрим духам, посланцям Всевишнього. З'явлені духовні істоти теж на сеансах нападають маскуючись на Церкву Ісуса, заперечують фундаментальні тайни християнства, вдаряють по вірі. Отже, цілком тут ясно, з ким мається справу. Це витівки пекельних сил, їхня так звана «театральна вистава», небезпечна для безсмертної душі, безцінної віри. Часами вони можуть говорить про когось чи щось і деяку правду, але перемішуючи по-дивному з брехнею. Схоже трапляється на автентичних обрядах екзорцизму...
Професор Н. Бендер з університету у Фрайбурзі на підставі свого досвіду психолога і психотерапевта ділиться таким: «Тисячі людей опирають свою надію на хибних твердженнях тих, що практикують спіритизм, і, як наслідок, стають залежними від порад. У мене є багато пацієнтів, що потерпають від серйозних психічних розладів, спричинених подібними порадами».
Варто тільки знати, що все залежить від Господа, і без віри в Нього людина здатна на найтяжчі злочини. Насамперед у духовному просторі... Неопоганство, що має коріння ще у давнині, далеке від Божого Царства і зближує із противником святості та добра. Спіритисти стають, як бачимо, знаряддям нечистого духа. Вони бажають, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, тобто запанував над ними, тим чи іншим способом і водночас виявив їм свої думки та потаємні речі. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)", - навчає св. Тома Аквінський).
Католицька Церква не могла мовчати й на це, тому засудила строго антицерковні спіритичні практики, цю новітню чорну магію, заборонивши всім християнам брати в них участь. Папа Пій IX, між іншим, своїм декретом від 2 квітня 1864 р. забороняє не тільки забави у кружляючі столики й комунікацію з духами, але навіть читання спіритичної літератури, а Венедикт XV з 2 квітня 1917 р. проголосив: «Забороняється брати участь у всіх спіритичних сеансах, як активну так і пасивну, як у сполученні з гіпнотизмом, так і без нього».
За основу дослідження про феномен спіритизму у світлі Господнього слова, щоб могти об'єктивно, в дусі християнства на нього без жодних упереджень поглянути у XXI ст., можна взяти хоча б змістовну книгу о. д-ра Ярослава Левицького "Спіритизм. Появи духів і їх природа" (1927).
Спіритизм (від. лат. spiritus - дух, душа) являє собою містичну віру у можливість спілкування з душами небіжчиків, а також саме це спілкування... Він такий давній, як давнє саме людство. Твердять, що вже в раю відбувся справжній спіритичний сеанс, бо мав він усі основні риси, котрі видно на сеансах сьогоднішніх. Була там пуста та гідна догани цікавість, сполучена з недовірою. Був також правдивий медіум (від лат. medium - щось середнє, проміжне, посередник між людьми і світом духів, а в парапсихології - людина, яка має здібності до надчутливого сприйняття) з визначною надприродною акцією, тобто вуж. Цей медіум не тільки викликав у душах наших прародичів глибоке враження, але крім того також змінив цілковито їхні дотеперішні поняття й бажання, привівши підступно до втрати їх найбільшого щастя.
У стародавніх народів, їхніх святинях, згідно з фактом Біблії, вуж мав упривілейоване місце, адже вони вважали його зовнішньою формою, в котрій зле божество об'явилося світові. І нинішня теософія ( від грец. teos - бог і sophia - мудрість), що є містичною доктриною О. Блаватської та її послідовників - еклектичним поєднанням містики буддизму та інших східних релігій з елементами окультизму та неортодоксального християнства, силкується затерти границю між чудом і природною силою, тайною і силою людського розуму, використовуючи у власних цілях образ вужа, що кусає свій хвіст. В окультизмі (від лат. occultus - таємничий, прихований), що є загальною назвою містичних учень, за котрими у світі наявні таємничі надприродні сили, незбагненні розумові людини, проте доступні для пізнання вибраними, посвяченими, що володіють для цього необхідними знаннями та ритуалами, вуж є символом того знання, яке намагаються отримати незвичайними шляхами, котрими не ходить урядова наука. З метою приховати якось найвищі тайни окультисти створювали віддавна гуртки втаємничених, до котрих часто належала знать. На тих незвичних зібраннях вони, як втаємничені, виконували ряд чудернацьких, забобонних практик. Так постали релігійні містерії в індусів, халдейців, асирійців, єгиптян, фенікійців, персів, греків, римлян...
Серед дивних звернень, заклинань подібних практик учасники діставали натхнення згори. На честь злих божеств у тих містеріях відбувалися найсоромніші оргії, а молитви до божеств були просякнуті демонічністю. Згадані божества не тільки карали та винагороджували учасників, алей показувались їм в оживлених статуях, у постаті звірят чи людей. Вони давали їм поради, відомості, які перевищували природні способи, перестерігали перед чимось тощо. Внаслідок закляття, інвокації і формули релігійного обряду поганські статуї, наприклад, у Китаї, як зазначає достовірний дослідник Француз Ік, несподівано оживали, виявляючи інтелігенцію. Він, направду, мав змогу спостерігати як таємна сила писала логічні відповіді, як з'являлися серед зібраних викликані живі постаті померлих осіб, або, іншими словами, був очевидцем матеріалізації з'явлених духів. Інший учений дослідник англієць д-р Мекгован згадує, що китайці знають про м агнетизм, столики, які використовують під час спіритичних сеансів (про них мова попереду), медіумів і взагалі всі європейські новинки. У них це, виявляється, звичайні речі, і китайський народ не має ніякого сумніву, що до того причетні злі духи-демони.
Пітагорейці, для прикладу, дивувались, якщо когось стрічали, хто не бачив ніколи демона, тому що ті демонічні появи були досить частими та загальними. Про це, до слова, докладно пишуть Прокл у VI ст. до н. е., Порфирій у IV в. перед Христом і Ямбелік у V ст. до н. е. До тіснішої дружби зі собою поганські божества не допускали кожного вірного слугу. Вони, як довідуємося, мали своїх урядових вибранців, медіумів, що віддавали себе на так звану службу божествам. Медіуми потрапляли у святий сон або сон сомнамбулічний. Сомнамбулізм (від лат. somnus - сон і ambulo - ходжу, прогулююсь) - розлад свідомості, при якому автоматично вві сні здійснюються звичайні дії, напр., людина ходить, перекладає речі... Інша назва лунатизм.
Читаємо, що в халдейців клали у святині Вила святі ліжка на ніч, на котрих медіуми засинали, піддаючись під час сну впливові божеств. Схоже було і на Сході у святинях Ескулапа та Аполіна. А в Греції і Римі були ще спальні, в яких на баранячих шкірах клали хворих. Недужі в тому сні говорили дивні речі і могли теж пророкувати. У тих святинях був навіть окремий уряд жреців для записування ревеляцій божеств, котрі проголошувались устами недужих. Згадує про це Павзаяніс і Вергілій у своїй Енеїді. Визначне місце серед тих таємничих практик займало викликування тіней померших осіб і також приставання з ними (некромація). Про таке поводження писав і знаний Гомер.
Як на самих початках, так процвітав окультизм і в середніх віках. Тоді були відомі "чорні Служби Божі" і "суботи чарівниць", ті класичні академії богохульних спіритичних сенсацій. Знову бачимо наявність антихристиянської демонолятрії...
Спіритизм ширився, набираючи значних обертів. Початком новітнього спіритизму вважають 1848 р. У США під Нью-Йорком, у містечку Гайдесвіль жила родина німецьких колоністів Фосів. Фоси належали до протестанської секти методистів. Згодом вони змінили німецьку назву "Фос" на американську "Фокс". У Фоксів були дві доньки. Дівчата якраз і розпочали першими у своєму домі розмови з таємничим потойбічним гостем-духом, який рухав столиком, відповідав на різні запитання цілими днями й вечорами. Відповіді стосувалися як світових справ, так і загробних... Спокуса перемагала. Загадковий дух, представився духом якогось Івана Ріяна, купця, вбитого колись у їхньому домі та похороненого під ним. Коли почали копати на вказаному місці, справді знайшли людські останки...
Вістка про духа розійшлася по окрузі. До будинку Фоксів почали вчащати з цікавості люди. Дух Ріяна порекомендував їм тоді перейти до великого сусіднього міста Рошестера, щоб там розпочати прилюдні сеанси. При цьому додав, що вони за це не жалітимуть. Фокси, звісно, послухались.
На сеансах у Рошестері дух розвинув широку діяльність. Не тiльки столики відповідали стуканням, але теж і олівець, який був причеплений до ніг столика, виписував цілі речення на підложеному папері. Більше того, сам Ріян без посередництва матеріальних предметів розмовляв із учасниками тих сеансів живим людським голосом. Також являлися на запрошення присутніх постаті в тілі померлих людей, ведучи з учасниками небезпечних сеансів розмови. Ріян разом із своїми загадковими друзями не завжди ставився по-приятельськи: частенько вчиняли в хаті Фоксів різні пакості. Викидали з будинку несподівано предмети, товкли фаянсову та скляну посуду, поламали ліхтар та видавали страшні нелюдські крики...
Розгублені Фокси, побачивши до яких розмірів розвинувся у їхньому будинку спіритизм, вирішили за всяку ціну перервати всякий зв'язок із духовними істотами. Вони це їм повідомили. Проте духи так швидко не відступали. Декотрий час спіритичні явища не траплялися. Та Фокси не втримались - духи їм сказали, що в такий спосіб вони зроблять велику кривду людству та науці, гальмуючи розвиток нових винаходів. Вони, за словами духів, не тільки не повинні цьому опиратися, але їх обов'язок є також розголосити про ті важливі речі, котрі в них розпочалися...
Духовна протестантська влада, довідавшись про ті спіритичні сеанси, різко осудила їх як забобонні практики, що несумісні з релігією. Коли її строге напімнення виявилось безсилим, керівництво їх викляло. Фокси відказали, що за собою вини не відчувають, і те, що діється в їхньому будинку, є правдивим фактом. Попросили від своїх управителів для розслідування того феномену спеціальної наукової комісії. Державна комісія справді незабаром прибула, заявивши після повторних сеансів, що в тому немає ані найменшого підступу. Подібно висловилась друга та третя комісія. Тріумф Фоксів був немалий, бо відтепер могли явно та безперешкодно практикувати спіритизм. Звичайно, церковні протестанські власті стали до них лояльними, змінивши своє колишнє ставлення. Стали навіть їхніми протекторами, заохочуючи інших брати участь у тих таємничих сеансах.
Духи, що цікаво, не бажали розмовляти з усіма охочими лишень деяких, вибраних, вони допускали до свого товариства. Цих людей, які подобалися духам, називали медіумами, тобто посередниками між духами і людьми, про що вже йшлося вище. Вони піддавалисяь штучному присиплянню "трансові", втрачаючи при цьому свідомість та свобідну волю та стаючи водночас послушним знаряддям духів...
За короткий проміжок часу спіритичні окультні пратики розповсюдились не тільки Америкою, але й усією Європою. Близько 1850 р. в самій Америці нараховувалося десь півмільйона явних спіритистів... Спіритизм почав інтенсивно ставати епідемічним явищем по цілому світі...
Як же виглядають традиційно спіритичні явища? Їх. Як читаємо в книзі о. Ярослава Левицького, Спіритичні явища можна поділити на дві головні групи: матеріальну і духову. До матеріальної групи належать насамперед часто практиковані продукції з так званими екерками та рухомими столиками. Під екеркою мається на увазі кусень округлої дощинки чи паперу. Навколо неї є виписані літери. "Дослідник" кладе сміливо на екерку руку, або на малу тарілку, чекаючи в зосередженні духа на рух руки з боку тарілки. З буквв, котрі рука вкаже на тарілці, складає після того речення. Простішою справою, як зазначає о. Ярослав, є справа, пов'язана зі столиками. Як довідуємося з книги про буття спіритизму у світі, декілька осіб стають або засідають поруч невеликого дерев'яного столика, наприклад, триніжного, та кладуть свої руки на столик. Утоворють таким способом ланцюг. Один із присутніх на сеансі ставить питання, на які духи відповідають після певної азбуки, найчастіше на "так" стукаючи раз, а на "ні" два рази (чи навпаки). Якщо руки тримати довше, столик ще більше оживає, почанає рухатися, суватися, підноситися вгору, виконуючи при тому рухи, котрих від нього бажають... І так далі, і так далі...
Кваліфікованим спіритистам, між іншим, не потрібно творити ланцюга з людських рук чи навіть торкатись столиків. Вистачить їм лишень наказати словесно або й у думці вистукати те і те, а столики слухають...
Християнин не може займатися подібним - спіритизмом, бо це відводить від правдивої віри у Всевишнього і відводить від небесних просторів. Спіритисти заперечують немало правд Христової науки, навчають перевтіленню душ, говорять про появи духів, котрих визиває медіум і разом це все становить нехристиянську безбожну єресь. Спасіння від Христа у цьому контексті не грає великої ролі. Прихильники спіритизму не раз обдурюють, зокрема християн.
Окультизм, викликання духів (нечистої сили іншими словами!), адже біси можуть теж набрати обрисів померлої людини, навіть говорити начебто її колишнім голосом, різко засуджується у св. Писанні. Стукіт - це один із способів налагодження контакту з духами. Читаємо, наприклад, у Второзаконні про те, щоб не було тих, хто ворожить, нашіптує, викликає духів чи розпитує мерців, адже це огидне перед Господом (пор.: 18, 10-14). « Не вдавайтесь до заклиначів мертвих та до знахарів по пораду не ходіть, щоб не осквернитись вам перед ними», - знаходимо в книзі Левіт (19, 31). Лев. 20, 6-7: «Якщо душа звертається до померлих духів та до чарівників, щоб з ними блудити, то я зверну своє обличчя проти тієї душі - і винищу того з-посеред народу його». Таке «мистецтво» осуджує як Бог, так і Творцева Вселенська Церква. Неодноразово, як довідуємося, бачимо заборону спіритизму у Божому Слові, що не втратило своєї актуальності через віки.
Багато ще можна говорити про цей дивний феномен, що не має нічого спільного з автентичним християнством, зокрема в контексті сучасності... Як дехто здогадується, загадкове стукотіння і воднораз щось, що нагадує ходу невидимих постатей, відбувається досить часто. Християни шукають природного пояснення таких випадків, адже згідно з нашою вірою дух не має рук, щоб постукувати, ні ніг, щоб ходити... В одній відомій сучасній львівській газеті прочитав раз статтю під таємничою назвою «Спіритизм -заняття не для слабкодухих». У ній ішлося саме про це, а зокрема, що журналістка побувала на сучасному спіритичному сеансі, на котрому викликали з тамтого світу дух... Моцарта. І від (його дух) у невидимий, проте чутний, спосіб появився... Сама була тоді свідком того.
На спіритичних сеансах, отже, буває якраз явне втручання злого духа, а не людської душі з потойбіччя. Іноді це все основане на ошуканстві. Ті духи часто обманюють землян, а таке не личить добрим духам, посланцям Всевишнього. З'явлені духовні істоти теж на сеансах нападають маскуючись на Церкву Ісуса, заперечують фундаментальні тайни християнства, вдаряють по вірі. Отже, цілком тут ясно, з ким мається справу. Це витівки пекельних сил, їхня так звана «театральна вистава», небезпечна для безсмертної душі, безцінної віри. Часами вони можуть говорить про когось чи щось і деяку правду, але перемішуючи по-дивному з брехнею. Схоже трапляється на автентичних обрядах екзорцизму...
Професор Н. Бендер з університету у Фрайбурзі на підставі свого досвіду психолога і психотерапевта ділиться таким: «Тисячі людей опирають свою надію на хибних твердженнях тих, що практикують спіритизм, і, як наслідок, стають залежними від порад. У мене є багато пацієнтів, що потерпають від серйозних психічних розладів, спричинених подібними порадами».
Варто тільки знати, що все залежить від Господа, і без віри в Нього людина здатна на найтяжчі злочини. Насамперед у духовному просторі... Неопоганство, що має коріння ще у давнині, далеке від Божого Царства і зближує із противником святості та добра. Спіритисти стають, як бачимо, знаряддям нечистого духа. Вони бажають, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, тобто запанував над ними, тим чи іншим способом і водночас виявив їм свої думки та потаємні речі. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)", - навчає св. Тома Аквінський).
Католицька Церква не могла мовчати й на це, тому засудила строго антицерковні спіритичні практики, цю новітню чорну магію, заборонивши всім християнам брати в них участь. Папа Пій IX, між іншим, своїм декретом від 2 квітня 1864 р. забороняє не тільки забави у кружляючі столики й комунікацію з духами, але навіть читання спіритичної літератури, а Венедикт XV з 2 квітня 1917 р. проголосив: «Забороняється брати участь у всіх спіритичних сеансах, як активну так і пасивну, як у сполученні з гіпнотизмом, так і без нього».
четвер, 15 жовтня 2009 р.
ЯК ЛЮДИНІ ЧИНИТИ ОПІР СПОКУСАМ ПРОТИ СВЯТОЇ ЧИСТОТИ?
«Спокуса – те саме, що й болячка мору. Мор зраджує й умертвляє тіло, а спокуса – душу людини» (Святитель Тихін Задонський).
Якось одна майже знайома дівчина поросила мене через електронну пошту порадити їй в одній нелегкій життєвій справі на площині духовності – йшлося про те, що їй (а це не раз буває з людьми на землі!) можуть докучати різні спокусливо-розпусні думки чи уявлення, тому що не є просто зараз знайти відповідного духовника, який би міг найперше в довір'ї зрозуміти… Думаю, що це (ця маленька порада зі зверненням насамперед до авторитетних джерел) дуже пригодиться й іншим, адже людським особам часто не чуже все те, котре людське!
Буває, отже, з нею, що під час молитовної розмови або споглядання на Розп'яття чи ікони, навідуються проти волі декотрі думки, картинки, розпусного, так би мовити, характеру. Принесло це певний страх, що не зможе цього вконтролювати у всій повноті, і це від неї начебто незалежне. Дівчині, за її ж словами, через то досить боляче: що в такий спосіб вона оскверняє Того, Кого любить, Чистоту, Світло свого життя. І з цим важко боротися… «Я молюсь, багато молюсь, прошу Бога, щоб відвернув від мене цю спокусу і цей бруд. Якось було пройшло, але тепер..... вчора знову почалась всяка гидота лізти в думки і поставати в образах перед очима…». Складається таке відчуття, немовби є вона, і є водночас щось окреме, незалежне від неї, від її любові до Господа, від розуміння-прийняття християнських істин і християнського життя, є окремо всі ці розпусні (брудні) думки та образи, які не дають спокою… Просить щиро це пояснити – як з цим треба боротися і чи варто подібне виявляти у святій тайні Сповіді. Отож від себе я їй ще раз хочу подякувати за відверте християнське свідчення і по змозі, з поміччю Всевишнього, актуальне питання роз'яснити. Бодай частково…
Так, людину часто оточують під сонцем різні спокуси, особливо проти 6-9 Божої заповіді, однак, головне, щоб їм привід не давали ми самі, не раз хиткі і немічні, схильні до злого через первородний гріх і не тільки…
Проти святої чистоти, як відомо провиняються по-різному: думкою, словом або ділом… І прогрішення є тільки в тому випадку, коли ми самі (свідомо й добровільно!) бажаємо чи робимо щось таке, що суперечить Божому задумові. Також і щодо нашої душевно-сердечної чистоти.
Що таке чистота у властивому значенні? З аскетичного катехізису о. Якова Юдерманса, ЧНІ довідуємося, що то передусім чеснота, що намагається втримати тілесні бажання в дусі здорового розуму. Вона також зветься ангельською, бо робить нас схожими до ангелів, що є чистими та безтілесними духами. Існує два види чистоти – подружня і чистота повна (досконала). Це по-іншому стриманість. Ту чесноту треба шанувати. Вона є крихкою та делікатною, через що потребує особливої оборони… Завдяки їй долаємо одну з найбільших перешкод до досконалості, якою є тілесні прагнення. Чеснота чистоти товаришує заодно й з іншими світлими християнськими моральними чеснотами, що так само є її охоронцями, − з покорою, скромністю, любов'ю до Господа Бога і тугою за Ним, небесними просторами.
Один священик якось у контексті цієї проблеми сказав ось що: «Це схоже на м’ячик – чим сильніше ти його б’єш до землі, тим на більшу відстань він відскакує…». Мається на увазі: чим більше не раз боремося зі схожими спокусами (що теж можуть походити й від диявола, давнього Божого та людського ворога), тим вони швидше зростають. Що найкраще тут зробити? Непоганий спосіб – ними знехтувати, тобто відразу їх відкинути і переключити свою увагу на щось інше. Дивлячись на Розп’яття, думати як про муки Ісуса Христа за нас грішних, так і про власну смерть, яка прийде не знати як і коли. Добре молитися в ту хвилю, наприклад, до Богоматері, св. Йосифа обручника, святих, що подолали різні життєві труднощі, спокуси тощо.
Звичайно, зараз нелегкий час настав… Світ переповнює культ сексу, скрізь шириться розпуста, порнографія – все, що ображає людську гідність, зокрема дівочу… Тому важко іноді через чиєсь свавілля втриматися суціль у чистоті. Ніхто від цього не застрахований на всі 100. Бог же допомагає тій особі, яка прагне бути по-справжньому вільною. Адже, за євангелістом Йоаном, хто чинить гріх, той його невільник. Тобто подібне нас поневолює і не робить щасливими. Варто уникати всяких нагод до цього: оглядання нецензурних картинок у газетах-журналах, Інтернеті тощо, сумнівних фільмів, бо це швидко закарбовується в людській свідомості-пам’яті і розбурхує нашу уяву, що часом схожа на стихію. Приклад іскри, що падає на одежу, від котрої та може спалахнути, загорітися. І якщо хтось свідомо шукає задоволення в подібному, той грішить (теж тяжко), тому має з цього сповідатися. Коли хтось цього свідомо не бажає, то ситуація є іншою, адже прагне в серці бути вільним, чистим, аби подобатись Всевишньому.
Нечистота, як дізнаємося, деформує розум людини, веде до депресій і остаточно − до розпуки,. Немало є на цьому ґрунті різних збочень, злочинів і так само самогубств. Коли людина забуває про особисту гідність, то вона опускається нижче тварини… Бог же дав нам розум, щоб ми ним якраз керувалися у світлі святої віри. Бо ж тільки нерозумні тварини керуються інстинктами...
Дуже рекомендується як лік проти гріха стерегти свої очі, бо вони часто майже насильно тягнуться до нечистоти. Не раз вона теж має коріння у нашому серці, з якого, як пише в Біблії, походять різні лихі думки, перелюби, розпуста, вбивства... Серце має бути великим другом чистоти. Бо тільки в ній досягає воно правдивої красоти. Не годиться теж усе життя вірити своєму тілові. Воно минає...
Отож, коли до голови вриваються нечисті спокуси, то не треба надмірно тривожитися, а просто ними погордити. І якщо б думка схиляла до гріха майже цілим серцем, лише б противилася воля («ні, я все-таки не вчинив би цього гріха») – тоді провини нема. Так чинити радять фахівці з практикування доброго побожного життя. Багато, отже, залежить від нашої людської волі. Ми маємо велику здатність вибору: добра чи зла.
Кажуть ще, що головним ліком проти нечистих спокус є виявлення їх у Сповіді та часте прийняття Святого Причастя. Бо думка переходить часами у вчинок. А наслідки бувають від тої реальності жахливими. Треба втікати від розпусти, своєрідного самонасилля над собою.
Не годиться забувати про Божу всюди присутність, а рекомендується надіятися на могутню допомогу Триєдиного, а Він як добрий Батько радо допомагає Своїм вірним дітям прямувати до вершини Досконалості. Творець бачить людину з її проблемами, недомаганнями. Адже найлегше котитися донизу… Та ми покликані найперше до життя в чистоті, у святості. Це загальне покликання всіх Ісусових послідовників. Гріхи нечистоти, тілесні пристрасті, принижують християнську гідність людини. Наше ж тіло – храм св. Духа, яким мусимо берегти в доброму стані, триматися завжди основи чеснот.
Інтимність – великий Божий дар, який варто використовувати правильно, щоб не мучило опісля наше сумління, щоби не страждати душевно… . Святість не є тільки привілеєм вибраних, духовенства, чернецтва тощо. «Кожний, хто любить чистоту й невинність, стає Божим храмом (св. Єфрем, Сирійський, Про боротьбу з почуттями). Нехай Господь допомагає.
Якось одна майже знайома дівчина поросила мене через електронну пошту порадити їй в одній нелегкій життєвій справі на площині духовності – йшлося про те, що їй (а це не раз буває з людьми на землі!) можуть докучати різні спокусливо-розпусні думки чи уявлення, тому що не є просто зараз знайти відповідного духовника, який би міг найперше в довір'ї зрозуміти… Думаю, що це (ця маленька порада зі зверненням насамперед до авторитетних джерел) дуже пригодиться й іншим, адже людським особам часто не чуже все те, котре людське!
Буває, отже, з нею, що під час молитовної розмови або споглядання на Розп'яття чи ікони, навідуються проти волі декотрі думки, картинки, розпусного, так би мовити, характеру. Принесло це певний страх, що не зможе цього вконтролювати у всій повноті, і це від неї начебто незалежне. Дівчині, за її ж словами, через то досить боляче: що в такий спосіб вона оскверняє Того, Кого любить, Чистоту, Світло свого життя. І з цим важко боротися… «Я молюсь, багато молюсь, прошу Бога, щоб відвернув від мене цю спокусу і цей бруд. Якось було пройшло, але тепер..... вчора знову почалась всяка гидота лізти в думки і поставати в образах перед очима…». Складається таке відчуття, немовби є вона, і є водночас щось окреме, незалежне від неї, від її любові до Господа, від розуміння-прийняття християнських істин і християнського життя, є окремо всі ці розпусні (брудні) думки та образи, які не дають спокою… Просить щиро це пояснити – як з цим треба боротися і чи варто подібне виявляти у святій тайні Сповіді. Отож від себе я їй ще раз хочу подякувати за відверте християнське свідчення і по змозі, з поміччю Всевишнього, актуальне питання роз'яснити. Бодай частково…
Так, людину часто оточують під сонцем різні спокуси, особливо проти 6-9 Божої заповіді, однак, головне, щоб їм привід не давали ми самі, не раз хиткі і немічні, схильні до злого через первородний гріх і не тільки…
Проти святої чистоти, як відомо провиняються по-різному: думкою, словом або ділом… І прогрішення є тільки в тому випадку, коли ми самі (свідомо й добровільно!) бажаємо чи робимо щось таке, що суперечить Божому задумові. Також і щодо нашої душевно-сердечної чистоти.
Що таке чистота у властивому значенні? З аскетичного катехізису о. Якова Юдерманса, ЧНІ довідуємося, що то передусім чеснота, що намагається втримати тілесні бажання в дусі здорового розуму. Вона також зветься ангельською, бо робить нас схожими до ангелів, що є чистими та безтілесними духами. Існує два види чистоти – подружня і чистота повна (досконала). Це по-іншому стриманість. Ту чесноту треба шанувати. Вона є крихкою та делікатною, через що потребує особливої оборони… Завдяки їй долаємо одну з найбільших перешкод до досконалості, якою є тілесні прагнення. Чеснота чистоти товаришує заодно й з іншими світлими християнськими моральними чеснотами, що так само є її охоронцями, − з покорою, скромністю, любов'ю до Господа Бога і тугою за Ним, небесними просторами.
Один священик якось у контексті цієї проблеми сказав ось що: «Це схоже на м’ячик – чим сильніше ти його б’єш до землі, тим на більшу відстань він відскакує…». Мається на увазі: чим більше не раз боремося зі схожими спокусами (що теж можуть походити й від диявола, давнього Божого та людського ворога), тим вони швидше зростають. Що найкраще тут зробити? Непоганий спосіб – ними знехтувати, тобто відразу їх відкинути і переключити свою увагу на щось інше. Дивлячись на Розп’яття, думати як про муки Ісуса Христа за нас грішних, так і про власну смерть, яка прийде не знати як і коли. Добре молитися в ту хвилю, наприклад, до Богоматері, св. Йосифа обручника, святих, що подолали різні життєві труднощі, спокуси тощо.
Звичайно, зараз нелегкий час настав… Світ переповнює культ сексу, скрізь шириться розпуста, порнографія – все, що ображає людську гідність, зокрема дівочу… Тому важко іноді через чиєсь свавілля втриматися суціль у чистоті. Ніхто від цього не застрахований на всі 100. Бог же допомагає тій особі, яка прагне бути по-справжньому вільною. Адже, за євангелістом Йоаном, хто чинить гріх, той його невільник. Тобто подібне нас поневолює і не робить щасливими. Варто уникати всяких нагод до цього: оглядання нецензурних картинок у газетах-журналах, Інтернеті тощо, сумнівних фільмів, бо це швидко закарбовується в людській свідомості-пам’яті і розбурхує нашу уяву, що часом схожа на стихію. Приклад іскри, що падає на одежу, від котрої та може спалахнути, загорітися. І якщо хтось свідомо шукає задоволення в подібному, той грішить (теж тяжко), тому має з цього сповідатися. Коли хтось цього свідомо не бажає, то ситуація є іншою, адже прагне в серці бути вільним, чистим, аби подобатись Всевишньому.
Нечистота, як дізнаємося, деформує розум людини, веде до депресій і остаточно − до розпуки,. Немало є на цьому ґрунті різних збочень, злочинів і так само самогубств. Коли людина забуває про особисту гідність, то вона опускається нижче тварини… Бог же дав нам розум, щоб ми ним якраз керувалися у світлі святої віри. Бо ж тільки нерозумні тварини керуються інстинктами...
Дуже рекомендується як лік проти гріха стерегти свої очі, бо вони часто майже насильно тягнуться до нечистоти. Не раз вона теж має коріння у нашому серці, з якого, як пише в Біблії, походять різні лихі думки, перелюби, розпуста, вбивства... Серце має бути великим другом чистоти. Бо тільки в ній досягає воно правдивої красоти. Не годиться теж усе життя вірити своєму тілові. Воно минає...
Отож, коли до голови вриваються нечисті спокуси, то не треба надмірно тривожитися, а просто ними погордити. І якщо б думка схиляла до гріха майже цілим серцем, лише б противилася воля («ні, я все-таки не вчинив би цього гріха») – тоді провини нема. Так чинити радять фахівці з практикування доброго побожного життя. Багато, отже, залежить від нашої людської волі. Ми маємо велику здатність вибору: добра чи зла.
Кажуть ще, що головним ліком проти нечистих спокус є виявлення їх у Сповіді та часте прийняття Святого Причастя. Бо думка переходить часами у вчинок. А наслідки бувають від тої реальності жахливими. Треба втікати від розпусти, своєрідного самонасилля над собою.
Не годиться забувати про Божу всюди присутність, а рекомендується надіятися на могутню допомогу Триєдиного, а Він як добрий Батько радо допомагає Своїм вірним дітям прямувати до вершини Досконалості. Творець бачить людину з її проблемами, недомаганнями. Адже найлегше котитися донизу… Та ми покликані найперше до життя в чистоті, у святості. Це загальне покликання всіх Ісусових послідовників. Гріхи нечистоти, тілесні пристрасті, принижують християнську гідність людини. Наше ж тіло – храм св. Духа, яким мусимо берегти в доброму стані, триматися завжди основи чеснот.
Інтимність – великий Божий дар, який варто використовувати правильно, щоб не мучило опісля наше сумління, щоби не страждати душевно… . Святість не є тільки привілеєм вибраних, духовенства, чернецтва тощо. «Кожний, хто любить чистоту й невинність, стає Божим храмом (св. Єфрем, Сирійський, Про боротьбу з почуттями). Нехай Господь допомагає.
понеділок, 12 жовтня 2009 р.
Проповідь на 18-ту неділю після зіслання Св. Духа (Лк. 5, 1-11)
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі браття зі сестрами!
Знамените озеро Галилеї відоме під трьома такими назвами: Галилейське море, Тиверіядське море та Генесаретське озеро. Бачимо, що в цьому уривкові з Євангелія від євангелиста Луки воно фігурує саме як «озеро Генесаретське». Його довжина 21 кілометр, у широких місцях досягає 12 км. Нині (не як колись у часи Ісуса Христа) це озеро не користується великою популярністю, проте раніше на його берегах було роз положено дев'ять міст з населенням не менше 15 тисяч жителів на кожне. Генесарет – назва прекрасної рівнини, що простягається на західному боці озера. Земля тієї рівнини досить плодюча. Це так з історично-географічного аспекту, але нас цікавить найперше духовна суть чудесної ловлі риби і могутність у тому Господа Христа.
Ісус проповідував у синагозі, тепер же Він голосить Добру Новину на березі озера. Та наближається час, коли двері синагоги для Нього будуть закриті, і церквою для Спасителя стане неначе берег озера або дорога, а Його кафедрою – човен. Христос буде у всіх місцях, де охочий люд Його слухатиме. Коли двері синагоги для Нього зачинилися, Він звернувся до народу на великих дорогах.
В цій сьогоднішній частині св. Писання наведено три умови, при яких може здійснитися чудо:
1) Зрячі очі. Для людини потрібні очі, котрі б дійсно могли бачити, адже вдосталь людей бачили, наприклад, як пар піднімає покришку котла, однак тільки Джеймс Уатт та Ползунов побудували для суспільного добра парову машину. Чимало бачило, як падає додолу яблуко з яблуні, проте лишень Ісаака Ньютона вид яблука в такому стані підштовхнув на думку про закон тяжіння. Для ока, яке здатне правдиво бачити – світ є повний різних чудес…
2) Заповзятливість. Коли Божий Син запропонував євангельським рибакам закинути їхні сіті, яким би втомленим Симон (Петро) не здавався, він був, як бачимо, готовий спробувати щастя ще раз. Нещастя багатьох людей, як підтверджує теж і біблійний коментатор Барклі, полягає в тому, що вони, мовляв, складають руки, коли їм треба було всього-на-всього тільки одне зусилля...
3) І нарешті, чи не найголовніше, – віра. Готовність вчинити те, що виглядає безнадійним. Ніч, час риболовлі, уже позаду, всі обставини здавалися несприятливими для цього діла, зате Симон-Петро у суті справи мовив: «Нехай обставини і проти нас, але на Твоє слово ми постараємось знову».
Доволі часто ми вичікуємо, бо несприятливим є теперішній час. Якщо б хтось із нас чекав ідеального (а на землі, звичайно, нема нічого ідеального на людському рівні, навіть у Церкві) стікання обставин, ми б тоді взагалі ніколи не розпочали жодного діла. Якщо хочемо в житті чуда, то маємо повірити божественному Спасителеві на слово, коли Він закликає нас зробити щось неможливе… Це має статися відповідно до нашої міцної та палкої віри.
Багата ловля риб (ця символічна розповідь) відноситься, між іншим, якраз послаництва апостола Петра (найпершого Папи) до людей. Коли він діє за дорученням і владою Христа, відчаливши на глибінь, то має впору успіх на противагу до ситуації, в котрій залишений сам на себе та не може впоратись із нагальною проблемою. Тут знаходимо, згідно з Лукою, мову про покликання перших учнів, а насамперед – Петра, якому Спас доручив окрему місію під сонцем... Як не як, наявна Петрова віра до Ісуса, вкупі з довір'ям і зважений послух. І в його човен увійшов Господь, хоч був там ще один.
Якось один чоловік пожалівся проповідникові на те, що він неспроможний вірити… Проповідник, не стараючись його по-різному переконувати, написав на шматкові паперу наступне питання: «Кому це ти не можеш вірити?» ― і з тим відійшов додому. Прочитавши це коротке питання, він почав собі міркувати: «Кому я не можу вірити?» ― і повинен був дати відповідну відповідь.
«Я не можу вірити Богові, чому? Хіба Всевишній коли-небудь когось ошукав? Адже не вірять дурисвітам, людям поганої репутації тощо…».
О ні, дорогі у Христі, Бог не людина, щоби Йому казати неправду іншим. Він повсякчас хоче нам допомогти, спасти і стати центром нашого хиткого життя, як це теж добре помітно на прикладі рибалок.
«Не треба вагатися і сумніватися в тому, що сказав Господь, а, навпаки, бути впевненим, що кожне Боже слово правдиве й можливе, хоч би і природа тому противилася. Бо в тому полягає боротьба віри», ― підкреслює нам на науку св. Василій Великий.
Божий Син звернувся до Симона (Петра): «Не бійся! Віднині будеш ловити людей…». І апостоли, довго не вагаючись, подалися слідом за Ісусом, усе (!!) залишивши та витягнувши свій човен на тамтешній берег. Вибрали лишень Спасителя як найбільшу цінність. Подібно поступають численні ченці та черниці, йдучи на служіння Господеві до монастиря.
Світлої пам'яті Іван Павло II, колишній римський понтифік також пригадував те важливе для всіх християн: Не бійтеся! Адже кого маємо боятися, якщо з нами Бог та Його всесильна благодать? Варто на землі боятися тільки гріха, особливо важкого, і щоб не образити Господа Бога своїми гріховними діяннями. І все. Крокуючи від необдуманого страху до Любові, віднаходимо також сенс земного існування. Апостол Петро збагнув власну гріховність перед обличчя Спасителя. «Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним» (Лк. 5, 9). А це був зокрема страх святий, праведна покірність і шана до небесного Христа.
«Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку», ― запевняє кожного Ісус (див. Мт. 28, 20). Тому, любі в Господі, стараймося скрізь і в будь-якій життєвій ситуації про це не забувати – про те, що Спаситель завжди поруч, особливо якщо ми з Ним бажаємо зустрічі у Пресвятій Євхаристії, коли Його радо слухаємо безпосередньо чи через Його священнослужителів і нехай наша віра тільки міцніє у різних прибуваннях «на глибину».
Виголошено 11.10.2009 у храмі св. Андрія (м. Львів).
Знамените озеро Галилеї відоме під трьома такими назвами: Галилейське море, Тиверіядське море та Генесаретське озеро. Бачимо, що в цьому уривкові з Євангелія від євангелиста Луки воно фігурує саме як «озеро Генесаретське». Його довжина 21 кілометр, у широких місцях досягає 12 км. Нині (не як колись у часи Ісуса Христа) це озеро не користується великою популярністю, проте раніше на його берегах було роз положено дев'ять міст з населенням не менше 15 тисяч жителів на кожне. Генесарет – назва прекрасної рівнини, що простягається на західному боці озера. Земля тієї рівнини досить плодюча. Це так з історично-географічного аспекту, але нас цікавить найперше духовна суть чудесної ловлі риби і могутність у тому Господа Христа.
Ісус проповідував у синагозі, тепер же Він голосить Добру Новину на березі озера. Та наближається час, коли двері синагоги для Нього будуть закриті, і церквою для Спасителя стане неначе берег озера або дорога, а Його кафедрою – човен. Христос буде у всіх місцях, де охочий люд Його слухатиме. Коли двері синагоги для Нього зачинилися, Він звернувся до народу на великих дорогах.
В цій сьогоднішній частині св. Писання наведено три умови, при яких може здійснитися чудо:
1) Зрячі очі. Для людини потрібні очі, котрі б дійсно могли бачити, адже вдосталь людей бачили, наприклад, як пар піднімає покришку котла, однак тільки Джеймс Уатт та Ползунов побудували для суспільного добра парову машину. Чимало бачило, як падає додолу яблуко з яблуні, проте лишень Ісаака Ньютона вид яблука в такому стані підштовхнув на думку про закон тяжіння. Для ока, яке здатне правдиво бачити – світ є повний різних чудес…
2) Заповзятливість. Коли Божий Син запропонував євангельським рибакам закинути їхні сіті, яким би втомленим Симон (Петро) не здавався, він був, як бачимо, готовий спробувати щастя ще раз. Нещастя багатьох людей, як підтверджує теж і біблійний коментатор Барклі, полягає в тому, що вони, мовляв, складають руки, коли їм треба було всього-на-всього тільки одне зусилля...
3) І нарешті, чи не найголовніше, – віра. Готовність вчинити те, що виглядає безнадійним. Ніч, час риболовлі, уже позаду, всі обставини здавалися несприятливими для цього діла, зате Симон-Петро у суті справи мовив: «Нехай обставини і проти нас, але на Твоє слово ми постараємось знову».
Доволі часто ми вичікуємо, бо несприятливим є теперішній час. Якщо б хтось із нас чекав ідеального (а на землі, звичайно, нема нічого ідеального на людському рівні, навіть у Церкві) стікання обставин, ми б тоді взагалі ніколи не розпочали жодного діла. Якщо хочемо в житті чуда, то маємо повірити божественному Спасителеві на слово, коли Він закликає нас зробити щось неможливе… Це має статися відповідно до нашої міцної та палкої віри.
Багата ловля риб (ця символічна розповідь) відноситься, між іншим, якраз послаництва апостола Петра (найпершого Папи) до людей. Коли він діє за дорученням і владою Христа, відчаливши на глибінь, то має впору успіх на противагу до ситуації, в котрій залишений сам на себе та не може впоратись із нагальною проблемою. Тут знаходимо, згідно з Лукою, мову про покликання перших учнів, а насамперед – Петра, якому Спас доручив окрему місію під сонцем... Як не як, наявна Петрова віра до Ісуса, вкупі з довір'ям і зважений послух. І в його човен увійшов Господь, хоч був там ще один.
Якось один чоловік пожалівся проповідникові на те, що він неспроможний вірити… Проповідник, не стараючись його по-різному переконувати, написав на шматкові паперу наступне питання: «Кому це ти не можеш вірити?» ― і з тим відійшов додому. Прочитавши це коротке питання, він почав собі міркувати: «Кому я не можу вірити?» ― і повинен був дати відповідну відповідь.
«Я не можу вірити Богові, чому? Хіба Всевишній коли-небудь когось ошукав? Адже не вірять дурисвітам, людям поганої репутації тощо…».
О ні, дорогі у Христі, Бог не людина, щоби Йому казати неправду іншим. Він повсякчас хоче нам допомогти, спасти і стати центром нашого хиткого життя, як це теж добре помітно на прикладі рибалок.
«Не треба вагатися і сумніватися в тому, що сказав Господь, а, навпаки, бути впевненим, що кожне Боже слово правдиве й можливе, хоч би і природа тому противилася. Бо в тому полягає боротьба віри», ― підкреслює нам на науку св. Василій Великий.
Божий Син звернувся до Симона (Петра): «Не бійся! Віднині будеш ловити людей…». І апостоли, довго не вагаючись, подалися слідом за Ісусом, усе (!!) залишивши та витягнувши свій човен на тамтешній берег. Вибрали лишень Спасителя як найбільшу цінність. Подібно поступають численні ченці та черниці, йдучи на служіння Господеві до монастиря.
Світлої пам'яті Іван Павло II, колишній римський понтифік також пригадував те важливе для всіх християн: Не бійтеся! Адже кого маємо боятися, якщо з нами Бог та Його всесильна благодать? Варто на землі боятися тільки гріха, особливо важкого, і щоб не образити Господа Бога своїми гріховними діяннями. І все. Крокуючи від необдуманого страху до Любові, віднаходимо також сенс земного існування. Апостол Петро збагнув власну гріховність перед обличчя Спасителя. «Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним» (Лк. 5, 9). А це був зокрема страх святий, праведна покірність і шана до небесного Христа.
«Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку», ― запевняє кожного Ісус (див. Мт. 28, 20). Тому, любі в Господі, стараймося скрізь і в будь-якій життєвій ситуації про це не забувати – про те, що Спаситель завжди поруч, особливо якщо ми з Ним бажаємо зустрічі у Пресвятій Євхаристії, коли Його радо слухаємо безпосередньо чи через Його священнослужителів і нехай наша віра тільки міцніє у різних прибуваннях «на глибину».
Виголошено 11.10.2009 у храмі св. Андрія (м. Львів).
суботу, 10 жовтня 2009 р.
ЛІСОВИЙ ДИЯВОЛ...
(Про один невеселий випадок зі сільською дівчиною у карпатському лісі за моїх пам'ятних часів)
Якось дівчата й хлопці за село
Корів погнали пасти як завжди.
Ласкало сонце літнє їм чоло;
Здавалося, що день весь догодив…
Паслись тварини… Дружньо гомоніли…
Неподалік від річки, лісу, трав…
На небо споглядали синьо-біле.
Ладнали там немало також справ.
І тут побігла дівчина-школярка
За ряд смерек побачити… корову.
Щоб не згубилась та, як в небі хмарка,
Аби не забрела десь у діброву.
Нехотячи спинилася раптово –
За руки ухопило щось її…
Відразу виглядало це казково,
Та видалось страшнішим від змії…
Вона втікать, а сила не пуска…
Аж морозець промчався по спині.
Неблизько друзі… Не шумить ріка…
Думки тепер від того не ясні…
Просила невидимку відпустить…
Звільнити руки, дати шлях вперед,
Бо й часу обмаль. Чудернацька мить…
Із пам*яті і так то не зітре.
Підступний дух мовчав і не спішив…
Хоча вона, як бачимо, просила.
Торкнувся крик її дерев і нив…
Збагнула: це була нечиста сила.
Нарешті залишилась із собою –
Сама, з переживаннями, в тривозі…
І чулася тоді мов після бою…
Звернулась до Творця на тій дорозі.
З корівкою вернулася до друзів,
Що в радості пастушили гуртом.
Сказала їм про диво, в цій окрузі…
Хтось вірив, дехто не вважав це злом.
А дівчина осикою тремтіла,
Бо ж знала: це не видумка, а факт…
Душа, на щастя, не втекла із тіла.
Нечистий теж приходить до Карпат…
Удома жах не скрила у собі.
Випадок мчав стрілою по селі –
Подібне не було в новій добі…
І юнка йшла не раз немов по склі…
На місце не являлася довгенько,
Де стрінулась з невидимим у лісі…
Страхались інші… Дівчини серденько
Аж потім закохалося в утісі.
15.12.2007
Якось дівчата й хлопці за село
Корів погнали пасти як завжди.
Ласкало сонце літнє їм чоло;
Здавалося, що день весь догодив…
Паслись тварини… Дружньо гомоніли…
Неподалік від річки, лісу, трав…
На небо споглядали синьо-біле.
Ладнали там немало також справ.
І тут побігла дівчина-школярка
За ряд смерек побачити… корову.
Щоб не згубилась та, як в небі хмарка,
Аби не забрела десь у діброву.
Нехотячи спинилася раптово –
За руки ухопило щось її…
Відразу виглядало це казково,
Та видалось страшнішим від змії…
Вона втікать, а сила не пуска…
Аж морозець промчався по спині.
Неблизько друзі… Не шумить ріка…
Думки тепер від того не ясні…
Просила невидимку відпустить…
Звільнити руки, дати шлях вперед,
Бо й часу обмаль. Чудернацька мить…
Із пам*яті і так то не зітре.
Підступний дух мовчав і не спішив…
Хоча вона, як бачимо, просила.
Торкнувся крик її дерев і нив…
Збагнула: це була нечиста сила.
Нарешті залишилась із собою –
Сама, з переживаннями, в тривозі…
І чулася тоді мов після бою…
Звернулась до Творця на тій дорозі.
З корівкою вернулася до друзів,
Що в радості пастушили гуртом.
Сказала їм про диво, в цій окрузі…
Хтось вірив, дехто не вважав це злом.
А дівчина осикою тремтіла,
Бо ж знала: це не видумка, а факт…
Душа, на щастя, не втекла із тіла.
Нечистий теж приходить до Карпат…
Удома жах не скрила у собі.
Випадок мчав стрілою по селі –
Подібне не було в новій добі…
І юнка йшла не раз немов по склі…
На місце не являлася довгенько,
Де стрінулась з невидимим у лісі…
Страхались інші… Дівчини серденько
Аж потім закохалося в утісі.
15.12.2007
Підписатися на:
Дописи (Atom)